Рішення

від 09.01.2013 по справі 5008/132/2012

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

09.01.2013 Справа № 5008/132/2012

Господарський суд Закарпатської області у складі головуючого судді Ушак І.Г. у відкритому судовому засіданні розглянув справу за позовом прокурора міста Ужгорода в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоров"я України, м. Київ (позивач-1), державного закладу „Закарпатська обласна санітарно-епідеміологічна станція", м. Ужгород (позивач-2), державного закладу „Ужгородська міська санітарно-епідеміологічна станція", м. Ужгород (позивач-3) до товариства з обмеженою відповідальністю „С.А.М.С.", м. Ужгород за участю як третіх осіб на стороні відповідача без самостійних вимог на предмет спору Ужгородську міську раду, м. Ужгород (третя особа-1) та Департамент міського господарства, м. Ужгород (третя особа-2) про визнання недійсним та скасування договору купівлі-продажу від 13.03.08р. № 658 (далі - оспорюваний договір ) та витребування приміщення із чужого незаконного володіння

за участю представників:

позивача - 1 -не з"явився;

позивача - 2 -Смірнова О.В., представник за довіреністю;

позивача - 3 -не з"явився;

відповідача -Дрюченко О.С., представник за довіреністю;

третя особа-1- не з"явився;

третя особа-2 - не з"явився;

прокуратури -Гребеник І.А., помічник прокурора м. Ужгорода

Прокурор м. Ужгорода звернувся до суду з наведеними вимогами вважаючи, що управління майном міста Ужгородської міської ради (правонаступником якого є Департамент міського господарства - третя особа-2 у даній справі), укладаючи оспорюваний договір, розпорядилося майном не будучи його власником. Вважає, що приміщення по Київській набережній, 4 у м. Ужгороді - предмет оспорюваного договору (оспорюване приміщення) - станом на час укладення останнього належало до державної, а не комунальної власності, тому орган місцевого самоврядування не був правомочним відчужувати це приміщення.

При цьому, посилається в порядку ст. 35 Господарського процесуального кодексу України (ГПКУ) як на преюдиційне рішення суду - постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.12.11 по справі № 05-5-43/544-32/114 за позовом прокурора міста Ужгорода в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоров"я України, м. Київ (позивач-1), державного закладу „Закарпатська обласна санітарно-епідеміологічна станція", м. Ужгород (позивач-2), державного закладу „Ужгородська міська санітарно-епідеміологічна станція", м. Ужгород (позивач-3) до Закарпатської обласної державної адміністрації, м. Ужгород (відповідач-1), Закарпатської обласної ради, м. Ужгород (відповідач-2), Виконавчого комітету Ужгородської міської ради, м. Ужгород (відповідач-3), за участю третьої особи - товариства з обмеженою відповідальністю „С.А.М.С.", м. Ужгород про визнання частково недійсним розпорядження Представника Президента України від 07.12.1992 р. № 448, скасування свідоцтва про право власності від 07.02.2002 р. та визнання права власності за державою в особі Міністерства охорони здоров'я України - яким позов задоволено повністю та, зокрема, визнано право державної власності на оспорюване приміщення.

Зазначена постанова Київського апеляційного господарського суду була оскаржена в касаційному порядку, у зв'язку з чим за клопотанням представника відповідача та погодженою позицією інших учасників процесу (позивача-2, третіх осіб-1, 2 та прокуратури) ухвалою суду від 28.03.12 провадження у даній справі було зупинено до вирішення Вищим господарським судом України пов'язаної з нею справи № 05-5-43/544-32/114.

За результатами касаційного перегляду Вищим господарським судом України винесено постанову від 3.04.12 про скасування судових рішень першої та апеляційної інстанцій у справі № 05-5-43/544-32/114 та передачу справи на новий розгляд до господарського суду м. Києва в іншому складі суду.

Про новому розгляді господарським судом м. Києва зазначеній справі присвоєно № 05-5-43/544-32/114-62/177-2012 та 13.06.12 прийнято рішення, яким позов задоволено частково - визнано недійсним розпорядження Представника Президента України від 07.12.1992 р. № 448 в оспорюваній частині, - у задоволенні решти вимог - скасування свідоцтва про право комунальної власності від 07.02.2002 р. та визнання права власності за державою в особі Міністерства охорони здоров'я України - відмовлено. Рішення суду набрало законної сили і таким чином була завершена дія обставин, що зумовили зупинення провадження у даній справі, тому останнє було поновлено 6.12.12.

Після поновлення провадження у даній справі прокуратура наполягає на задоволенні позовних вимог, вважаючи відсутніми в Ужгородської міської ради підстави розпоряджатися оспорюваним приміщенням, окрім розпорядження Представника Президента України від 07.12.1992 р. № 448, яке судом визнано частково недійсним.

Позивач-1 заявою від 26.03.12 підтримав позовні вимоги прокурора, після поновлення провадження у справі пояснень по суті спору не надав, участі уповноважених представників у судовому розгляді справи не забезпечив.

Позивач-2 письмовими поясненнями та його представник усними поясненнями у ході судового розгляду наполягає на задоволенні позовних вимог з підстав наведених прокурором.

Позивач-3 письмових пояснень по суті спору суду не надав, участі уповноважених представників у судовому розгляді справи не забезпечив.

Треті особи-1, 2 письмових пояснень по суті спору суду не надали, участі уповноважених представників у судовому розгляді справи після поновлення провадження не забезпечили.

Відповідач письмовими та усними поясненнями представника у ході судового розгляду справи заперечує проти позову, вважаючи його безпідставним.

Посилається на те, що єдиною підставою та обґрунтуванням позову прокурора слугувало визнання спірного приміщення державною власністю постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.12.11 по справі № 05-5-43/544-32/114. Однак, зі скасуванням Вищим господарським судом України зазначеної постанови, направленням справи на новий розгляд та винесення за його результатами рішення суду, яке набрало законної сили, про відмову у визнанні права державної власності на спірне приміщення, відсутня підстава, на яку посилається прокурор на обґрунтування позовних вимог.

Крім того, вважає, що, оскільки оспорюваний договір досліджувався у межах вищенаведеної справи та справи № 2/81 за позовом прокурора м. Ужгорода в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоров"я України, державного закладу „Закарпатська обласна санітарно-епідеміологічна станція", за участі третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - державного закладу „Ужгородська міська санітарно-епідеміологічна станція" до товариства з обмеженою відповідальністю „С.А.М.С.", Ужгородської міської ради, Департаменту міського господарства про визнання недійсним та скасування договору купівлі-продажу від 13.03.08р. № 658 (рішення в якій також набрало законної сили та долучено до матеріалів даної справи), та судом було встановлено, що єдиним законним власником спірного приміщення на час укладення оспорюваного договору була Ужгородська міська рада, то відповідач законно придбав це приміщення. Вважає, що ці обставини не потребують доказування в силу приписів ст. 35 ГПКУ, а правомірно набуте відповідачем право власності на спірне приміщення є непорушним відповідно до ст. 321 ЦК України.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, суд дійшов висновку про відмову у позові повністю.

При цьому суд виходив з наступного.

Спірні відносини учасників даного провадження виникли щодо приміщення будівлі, розташованої по Київській набережній, 4 у м. Ужгороді, яка була предметом купівлі-продажу за оспорюваним договором № 658 укладеним 13.03.08 управлінням майном міста Ужгородської міської ради як продавцем та ТОВ «С.А.М.С» як покупцем.

За умовами договору покупець придбав шляхом викупу як об'єкт приватизації зазначену будівлю загальною площею 1502,2 кв. м вартістю визначеною згідно з висновками експертів, затвердженими наказом управління майном міста від 11.03.08, що становить 5160000 грн., та повністю сплатив ціну відчужуваного об'єкта. Договір посвідчено нотаріально, зареєстровано у встановленому порядку. Наведені обставини визнаються всіма учасниками судового процесу та ніким з них не оспорюються.

Відчужуване приміщення, згідно свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 07.02.02 (далі - свідоцтво від 07.02.02) виданого на підставі розпорядження Представника Президента України від 07.12.92 № 448 «Про розмежування державного майна України, переданого до комунальної власності, між власністю області та власністю районів і міст обласного підпорядкування» (далі - розпорядження № 448), належало на праві комунальної власності територіальній громаді м. Ужгорода, право розпорядження якою належить органам місцевого самоврядування - у даному випадку - Ужгородській міській раді та управлінню майном міста як її структурному підрозділу зі здійснення повноважень щодо управління комунальною власністю.

Разом з тим, саме належність спірного приміщення станом на час укладення договору до комунальної власності є у даній справі за позовом прокурора оспорюваною обставиною.

Прокурор вважає спірне приміщення державною власністю, якою не вправі розпоряджатися орган місцевого самоврядування, посилаючись при цьому на рішення судів: при поданні позову - на постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.12.11 по справі № 05-5-43/544-32/114, якою визнано частково недійсним розпорядження № 448, скасовано свідоцтво від 07.02.2002 р. та визнано право власності на спірне приміщення за державою в особі Міністерства охорони здоров'я України; а в ході судового розгляду після скасування зазначеної постанови суду - на рішення господарського суду м. Києва від 13.06.12 у справі № 05-5-43/544-32/114-62/177-2012, яким також визнано недійсним розпорядження № 448 в оспорюваній частині. І хоча - у задоволенні решти вимог у цій справі - скасування свідоцтва від 07.02.2002 р. та визнання права власності на спірне приміщення за державою в особі Міністерства охорони здоров'я України - відмовлено, прокурор вважає, відсутніми інші підстави в Ужгородської міської ради розпоряджатися спірним приміщенням, окрім визнаного недійсним розпорядження № 448.

Суд, дослідивши всебічно, повно і об'єктивно в судовому процесі всі обставини даної справи в їх сукупності, не може погодитися з позицією прокурора щодо незаконності набуття Ужгородською міською радою права власності на спірне приміщення та незаконності розпорядження ним шляхом укладення оспорюваного договору, виходячи з наступного.

Як вбачається з довідки прокурора долученої до позовної заяви, його письмових пояснень від 4.01.13 , пояснень інших учасників процесу у ході судового розгляду щодо спірного приміщення приймалися наступні акти.

Так, рішенням виконавчого комітету Ужгородської міської ради народних депутатів від 18.06.1987р. № 128 будівля по Київській набережній, 4 у м. Ужгород була передана на баланс обласної санітарно-епідеміологічної станції для розміщення структурних підрозділів санепідемслужби міста.

19.06.1987р. наказом № 31-0 (сітка) головного лікаря Закарпатської обласної санітарно-епідеміологічної станції приміщення будівлі по Київській набережній, 4, що знаходиться на балансі обласної санепідемстанції розподілено між міською санепідемстанцією та дезінфекційною станцією, а з 03.08.1993р. наказом цієї ж посадової особи зазначені приміщення розподілені між структурними одиницями санепідемслужби області.

Санітарно-епідеміологічні станції з прийняттям Кабінетом Міністрів України постанови від 05.11.1991р. № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)» (далі - постанова КМУ № 311) віднесено до державного майна, що передається у власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність).

На виконання постанови КМУ № 311 виконавчим комітетом Закарпатської обласної ради народних депутатів 09.04.1992р. прийнято рішення № 59 «Про розмежування державного майна України, яке передається до комунальної власності, між власністю області та власністю районів і міст обласного підпорядкування» (далі - рішення № 59), згідно якого майно міської санепідемстанції (м. Ужгород) передано до комунальної власності міста Ужгорода.

Ці ж самі питання - щодо передачі майна міської санепідемстанції (м. Ужгород) до комунальної власності міста Ужгорода - були продубльовані з прийняттям 07.12.1992р. розпорядження Представника Президента України № 448 «Про розмежування державного майна України, переданого до комунальної власності між власністю області та власністю районів і міст обласного підпорядкування» (далі - розпорядження № 448). Цим же розпорядженням № 448 також визнано таким, що втратило чинність вищенаведене рішення № 59.

На підставі розпорядження № 448 7.02.02 видано свідоцтво про право комунальної власності територіальної громади м. Ужгорода на будівлю, що знаходиться на Київській набережній, 4 у м. Ужгороді.

У межах судової справи № 05-5-43/544-32/114-62/177-2012 господарським судом м. Києва 13.06.12 винесено рішення (набрало законної сили з прийняттям Київським апеляційним господарським судом постанови у цій справі від 27.08.12), яким визнано недійсним розпорядження № 448 в оскаржуваній прокурором частині щодо передачі Ужгородської міської санепідемстанції, що знаходиться за адресою: м. Ужгород, Київська набережна, 4, в комунальну власність міста Ужгорода, з підстав перевищення встановленої Законом України «Про Представника Президента України» компетенції посадової особи,що прийняла розпорядження.

Аналізуючи наведені документи, суд дійшов висновку, що спірне приміщення - будівля по Київській набережній, 4 у м. Ужгород - належало до комунальної власності міста Ужгорода як адміністративно-територіального утворення щонайраніше з 1987р., оскільки 18.06.1987р. з прийняттям рішення № 128 виконавчий комітет Ужгородської міської ради народних депутатів розпорядився зазначеним приміщенням, передавши його на баланс обласної санітарно-епідеміологічної станції для розміщення структурних підрозділів санепідслужби.

Як відомо, баланс підприємства чи організації не визначає підстав перебування майна у володінні підприємства, оскільки баланс є лише формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна та обсягу фінансових зобов'язань на конкретну дату. Одним з основних критеріїв визначення законності володіння майном і відображення його на балансі підприємства, є джерела фінансування (централізовані або власні кошти підприємства), передача підприємству у володіння майна безпосередньо власником (уповноваженим ним органом) чи підприємством, яке володіє майном на праві повного господарського відання.

З матеріалів справи вбачається і це не спростовано ніким з учасників процесу, що з 1987р. і до часу укладення оспорюваного у справі договору уповноваженими та компетентними органами влади та місцевого самоврядування не приймалося жодних рішень щодо зміни форми власності власне спірного приміщення та/або передачі його з комунальної власності.

Наведене підтверджується також рішенням суду по справі № 05-5-43/544-32/114-62/177-2012 від 13.06.12, яке набрало законної сили 27.08.12 та яким відмовлено у визнанні права власності на спірне приміщення за державою в особі Міністерства охорони здоров'я України, що за змістом ст. 35 ГПКУ приймається судом як преюдиційне при вирішенні даного спору.

При цьому, визнання судом у межах зазначеної справи недійсним розпорядження № 448 в оспорюваній частині щодо передачі Ужгородської міської санепідемстанції, що знаходиться за адресою: м. Ужгород, Київська набережна, 4, в комунальну власність міста Ужгорода, не є визначальним та достатнім доказом, який може у даній справі спростувати належність спірного приміщення до комунальної власності. Як зазначено в рішенні суду, підставою визнання недійсним розпорядження № 448 було перевищення Представником Президента України його компетенції встановленої Законом України «Про Представника Президента України», оскільки він з прийняттям розпорядження № 448 вирішив питання віднесені до відання органів місцевого самоврядування.

Таким чином, рішенням суду, яке набрало законної сили, по справі № 05-5-43/544-32/114-62/177-2012 відмовлено у визнанні права власності на спірне приміщення за державою в особі Міністерства охорони здоров'я України, а у ході даного судового розгляду доведено, що спірне приміщення станом на час укладення оспорюваного договору належало до комунальної власності міста Ужгорода, суб'єктом права якої згідно ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» була Ужгородська міська рада.

Прокурор, заявляючи позов про визнання недійсним договору, як на єдину підставу посилався на відсутність повноважень органу місцевого самоврядування відчужувати спірне приміщення, яке вважав державним майном. У ході судового розгляду зазначені обставини спростовані, натомість доведено правомірність розпорядження Ужгородською міською радою та управлінням майном міста (як її структурним підрозділом зі здійснення повноважень щодо управління комунальною власністю) спірним приміщенням комунальної власності шляхом його відчуження відповідачеві за оспорюваним договором, відтак - у позові з підстав наведених прокурором належить відмовити.

При цьому суд виходить з приписів ст. 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦКУ), якими встановлена презумпція правомірності правочинів, тобто правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Правочин може бути визнаний недійсним з підстав передбачених законом.

Підставою для визнання судом недійсності правочину за змістом ст. 215 ЦК України є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього ж кодексу.

Таким чином, оскільки у ході даного судового розгляду встановлено правомірність укладення оспорюваного договору управлінням майном міста як продавцем, договір посвідчений нотаріально, зареєстрований у порядку встановленому для договорів купівлі-продажу нерухомого майна, покупцем - ТОВ „С.А.М.С" - сплачена повна вартість придбаного майна, останній є законним власником цього майна.

З огляду на наведене, не підлягають задоволенню як недоведені належними та допустимими доказами також позовні вимоги у даній справі в іншій їх частині - щодо витребування спірного приміщення з чужого незаконного володіння відповідача. При цьому, суд керується приписами ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо встановленого принципу мирного володіння майном та заборони безпідставного позбавлення власності , інакше як в інтересах суспільства та на умовах, передбачених нормами міжнародного права.

Непорушним є право власності також за приписами ст. 321 ЦК України, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні; особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

З огляду на викладене, керуючись ст.ст. 4-3, 33, 35, 43, 44-49, 82, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України,

суд вирішив:

1. У позові відмовити повністю.

Дане рішення набирає законної сили в порядку ст. 85 Господарського процесуального кодексу України та може бути оскаржене до Львівського апеляційного господарського суду в порядку передбаченому цим же кодексом. Повний текст рішення виготовлено 22. 01.13.

Суддя Ушак І.Г.