Ухвала

від 10.07.2013 по справі ас 5/551-08

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"10" липня 2013 р. м. Київ К/9991/11989/12

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі: Лосєва А.М. Пилипчук Н.Г. Шипуліної Т.М. розглянувши у порядку письмового провадження

касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Володимирський»

на постанову Господарського суду Сумської області від 20.04.2011

та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 26.10.2011

у справі № АС 5/551-08 (5/551-08/5021)

за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Володимирський»

до Державної податкової інспекції в м. Суми

про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення,

В С Т А Н О В И Л А :

Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Володимирський» (надалі - позивач, ПАТ «Комерційний банк «Володимирський») звернулося до суду з позовом до Державної податкової інспекції в м. Суми (надалі - відповідач, ДПІ в м. Суми) про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення.

Постановою Господарського суду Сумської області від 20.04.2011, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 26.10.2011 у позові відмовлено.

Вважаючи, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, у якій просить скасувати судові рішення та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги.

Відповідач письмових заперечень на касаційну скаргу позивача не надав.

Частиною першою статті 222 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд касаційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами у разі, зокрема, неприбуття жодної з осіб, які беруть участь у справі, у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.

У зв'язку з неприбуттям у судове засідання жодної із осіб, які беруть участь у справі, що були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вирішила розглядати справу у порядку письмового провадження.

Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, представниками податкового органу проведено виїзну планову перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2006 по 31.12.2007, за результатами якої 13.06.2008 складено акт № 5587/220/26120084 (надалі - акт).

Перевіркою встановлено порушення позивачем приписів:

пункту 1 розділу II Перехідних положень Закону України від 01.07.2004 № 1957-ІУ «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» та підпункту 8.6.1 пункту 8.6 статті 8 Закону України від 22.05.1997 № 283/97-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (надалі - Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств»), а саме завищення суми амортизаційних відрахувань;

підпункту 5.2.4 пункту 5.2 статті 5, підпунктів 12.2.1, 12.2.2 пункту 12.2 статті 12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», а саме, завищення валових витрат на суму коштів, внесених до страхового резерву за позабалансовими рахунками 9020 «За наданими гарантіями», резервування за якими проводилось по рах. №3690 «Резерви за операціями за позабалансовими рахунками» під нестандартну заборгованість в результаті банківських операцій по формуванню страхового резерву під гарантії без грошового покриття та за кредитними операціями;

підпункту 7.6.2 пункту 7.6 статті 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», а саме ВАТ «Комерційний банк «Володимирський» в окремому податковому обліку фінансових результатів операцій з цінними паперами до складу витрат звітного періоду відносив суми, перераховані з врахуванням векселів, у той період, коли не мав підстав проводити торгові операції з цими векселями і фактично їх не проводив, оскільки мав векселі тільки на позабалансовому обліку, а на балансових рахунках фізично обліковувались лише суми кредитної заборгованості по врахованим векселям;

підпункту 5.4.10 пункту 5.4 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», а саме, завищення податку на прибуток в розмірі 100 % витрат на придбання паливно мастильних матеріалів;

підпункту 7.6.1 та підпункту 7.6.3 пункту 7.6 статті 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», а саме завищення витрат від операцій з акціями по додатку К2 (по рядку 1.2) до податкової декларації з податку на прибуток підприємств за 2007 рік на суму 1 789 000,00 грн.

На підставі акта податковим органом прийнято податкове повідомлення - рішення від 27.06.2008 № 0000562201/0/48120, яким визначено позивачу суму податкового зобов'язання з податку на прибуток на загальну суму 445 684,98 грн., у тому числі 297 123,32 грн. основний платіж, 148 561,66 грн. штрафні (фінансові санкції).

Як зазначено в акті, перевіркою правильності визначення суми амортизаційних відрахувань податковим органом встановлено, що позивачем були порушені вимоги пункту 1 розділу II Перехідних положень Закону України від 01.07.2004 № 1957-ІУ «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» та підпункту 8.6.1 пункту 8.6 статті 8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», у зв'язку з чим товариством завищено суми амортизаційних відрахувань за 2006 рік на суму 82 598,13 грн., за 2007рік на суму 73 731,59 грн.

Судами встановлено, що згідно розрахунків суми амортизаційних відрахувань податкового обліку позивачем нараховано амортизаційні відрахування за 2006 рік в сумі 174 225,94 грн., за 2007 рік в сумі 211 598,48 грн. на об'єкт І групи за ставкою 2% - за адресою (м Суми, пл. Незалежності, 10).

Відповідно до акта перевірки, дане приміщення було придбано позивачем відповідно до договору купівлі-продажу нежитлового приміщення від 04.03.2004 серія ВВС № 007504 у ТОВ «Горобина» (код ЄДРПОУ 31162928). Згідно акта приймання-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів № 197 від 12.03.2004 та на підставі наказу від 18.07.2003 № 76, позивачем було віднесено дане приміщення до І групи основних фондів та відповідно до нових норм амортизації обраховано за ставкою 2%.

Вважаючи, висновки відповідача правильним та керуючись приписами пункту 1 розділу II Перехідних положень Закону України від 01.07.2004 № 1957-ІУ «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» та підпункту 8.6.1 пункту 8.6 статті 8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», суди дійшли висновку, що приміщення не є новим, оскільки знаходилось в експлуатації, що підтверджується договором оренди на нежитлове приміщення від 30.04.2003р. № 08/03/980-455/01 укладеним між позивачем та ТОВ «Горобина», а відтак, податкова амортизація повинна була нараховуватись по ставці 1,25%, а не 2,0% як нараховувалась позивачем.

Однак, колегія суддів касаційної інстанції вважає такі висновки судів передчасними, з огляду на наступне.

Відповідно до підпункту 8.3.1 пункту 8.3 статті 8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», сума амортизаційних відрахувань звітного періоду визначається як сума амортизаційних відрахувань, нарахованих для кожного із календарних кварталів, що входять до такого звітного періоду. Сума амортизаційних відрахувань кварталу, щодо якого проводяться розрахунки (розрахунковий квартал), визначаються шляхом застосування норм амортизації, визначених пунктом 8.6 цієї статті даного Закону, до балансової вартості груп основних фондів на початок такого розрахункового кварталу. Суми амортизаційних відрахувань вилученню до бюджету не підлягають, а також не можуть бути базою для нарахування будь-яких податків, зборів (обов'язкових платежів).

Абзацами 1,2 пункту 1 розділу II Перехідні положення Закону України від 01.07.2004 № 1957 «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що норми амортизаційних відрахувань, зазначені у статті 8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» для основних фондів груп 1, 2 і 3, застосовуються щодо витрат, понесених (нарахованих) платником податку після 01 січня 2004 року у зв'язку з придбанням або спорудженням нових основних фондів груп 1, 2 і 3, а також витрат на поліпшення таких нових основних фондів. Амортизація витрат, понесених (нарахованих) платником податку у зв'язку з придбанням, спорудженням та поліпшенням основних фондів груп 1, 2 і 3 до 01 січня 2004 року, здійснюється за нормами амортизації, що діяли до 01 січня 2004 року.

При цьому, із тексту першого абз. пункту 1 Перехідних положень Закону України від 01.07.2004 № 1957 «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин), вбачається, що ознака «нові» стосується не придбання, а спорудження основних засобів. Розподіл витрат на придбання основних засобів на понесені до 01.01.2004 (абз.2 п.1 вказаного Закону) та після, без подальшої деталізації витрат зроблених після 01.01.2004 (на придбання нових та ненових основних засобів) дає підстави вважати, що термін «нові» основні засоби застосовується в розумінні щойно придбані або щойно споруджені.

Таке розуміння норм Закону підтверджено і наказом ДПА України від 11.12.2006 № 766 «Про затвердження Методичних рекомендацій щодо взаємодії між підрозділами органів державної податкової служби України при адмініструванні податку на прибуток» (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин).

Згідно наказу ДПА України від 05.12.2008 № 761, амортизація витрат, зроблених (нарахованих) платником податків у зв'язку з придбанням, спорудженням та поліпшенням основних фондів груп 1,2 та 3 до 01.01.2004, здійснюється за нормами амортизації, що діяли до 01.01.2004 р а саме: група 1- 1,25%, група 2 - 6,25 %, група 3 - 3,75%; амортизація витрат, зроблених (нарахованих) платником податків у зв'язку з придбанням, спорудженням та поліпшенням основних фондів груп 1, 2 та 3 після 01.01.2004, здійснюється за нормами амортизації, згідно підпункту 8.6.1 пункту 8.6 статті 8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», а саме: група 1- 2%, група 2-10%, група 3 - 6%.

З аналізу викладених норм, колегія суддів Вищого адміністративного суду України робить два висновки:

придбані позивачем основні фонди, не зважаючи на те, що вони раніше були предметом користування останнього, згідно договору оренди, після їх придбання товариством вважаються для нього новими та до них повинні застосовуватися відповідні ставки амортизаційних відрахувань;

ставка амортизаційних відрахувань залежить саме від моменту понесення витрат на придбання основних фондів, а саме до або після 01 січня 2004 року (дата визначена Законом України від 01.07.2004 № 1957 «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»), що кореспондується з приписами пункту 1 розділу II Перехідні положення Закону України від 01.07.2004 № 1957 «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Таким чином, для визначення законності застосування ПАТ «Комерційний банк «Володимирський» ставки амортизаційних відрахувань у розмірі 2%, судам потрібно було врахувати те, що придбаний товариством об'єкт, який відноситься до І групи основних фондів був для останнього новим, та момент понесення витрат на його придбання.

Як вбачається зі змісту оскаржуваних рішень судів попередніх інстанцій, їх висновки про незаконне застосування завищеної ставки амортизаційних відрахувань у розмірі 2% ґрунтувалося лише на помилковому висновку про те, що придбане нежитлове приміщення не може бути для товариства новим, оскільки до дати його придбання, перебувало у користування ПАТ «Комерційний банк «Володимирський» згідно договору оренди на нежитлове приміщення від 30.04.2003р. № 08/03/980-455/01.

Будь-яких доказів того, що судами досліджувався момент понесення ПАТ «Комерційний банк «Володимирський» витрат на придбання нежитлового приміщення, у рішеннях судів попередніх інстанцій, немає.

З огляду на викладене слід зазначити, що оскільки суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями на дослідження доказів, а з висновків судів неможливо встановити коли саме позивач здійснив оплату за придбані основні фонди в день підписання договору купівлі-продажу, до цього моменту, чи пізніше, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає за неможливе перевірити законність застування позивачем ставки амортизаційних відрахувань у розмірі 2%, яка була встановлена Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

А відтак, справа у цій частині підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення фактичних обставин справи та правильного вирішення спору по суті.

Що стосується другого епізоду у даній справі, а саме щодо законності формування страхового резерву у період, що перевірявся, колегія суддів касаційної інстанції зазначає наступне.

Як встановлено податковим органом, позивачем порушено приписи підпункту 5.2.4 пункту 5.2 статті 5, підпунктів 12.2.1 та 12.2.2 пункту 12.2 статті 12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», а саме завищено валові витрати на суму коштів, внесених до страхового резерву (деформування резерву) за операціями за позабалансовими рахунками 9020 «За наданими гарантіями», резервування за якими проводилось по рах. № 3690 «Резерви за операціями за позабалансовими рахунками» під нестандартну заборгованість на загальну суму 1 024,4 тис. грн. в результаті формування страхового резерву під гарантії без грошового покриття.

Підпунктом 12.2.1 пункту 12.2 статті 12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» визначено, що будь-який банк, а також будь-яка небанківська фінансова установа, створена згідно з нормами відповідних законів, крім страхових компаній та недержавних пенсійних фондів (далі - фінансові установи), зобов'язані створювати страховий резерв для відшкодування можливих втрат по основному боргу (без процентів та комісій) за всіма видами кредитів (у тому числі за консолідованим іпотечним боргом), а також гарантій, порук, придбаних цінних паперів (у тому числі іпотечних сертифікатів із фіксованою дохідністю), інших активних банківських операцій, які належать до їх господарської діяльності згідно із законодавством.

Зі змісту наведеного положення випливає, що правовою підставою створення страхового резерву за переліченими операціями є існування боргових відносин між банком як кредитором та його контрагентами, у тому числі за договорами гарантії та акредитиву. Оскільки товариство не здійснило фактичної виплати коштів за такими операціями, то воно не має права вимоги до своїх контрагентів щодо повернення коштів.

Підпунктом 12.2.1 пункту 12.2 статті 12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» також передбачено необхідну ознаку боргових відносин як підставу формування страхового резерву, а саме можливість втрати по основному боргу, тобто наявність ризику, який і зумовлює необхідність створення такого резерву для покриття цих втрат.

За відсутності ризику при здійсненні кредитної операції віднесення банком до валових витрат сум страхового резерву за цією операцією суперечить вимогам зазначеної норми, а отже, є неправомірним. Оскільки позивачем не було виплачено суму, що становить основний борг, то не виник і ризик неповернення цих коштів.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій щодо неправомірності віднесення позивачем до валових витрат суми страхового резерву під надані гарантії.

Такий висновок судів відповідає правовій позиції Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, викладеній у його постанові від 08.05.2012 у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Дочірній банк Сбербанку Росії» до Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків, третя особа - Національний банк України, про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень.

Що стосується правильності обліку операцій з урахування векселів слід зазначити наступне.

Як вбачається з висновків судових рішень, суди попередніх інстанцій погодилися з доводами податкового органу про те, що лише в момент відчуження векселя, як товару, з відповідними проведеннями по балансовим рахункам банку, які відображають зміну активів і зобов'язань безпосередньо по цінним паперам, що приймають участь у формуванні вже не кредитного портфелю банку, а формують портфель банку цінних паперів на продаж, вартість врахованих банком векселів, набуває статусу витрат того звітного періоду у якому вексель став для банку товаром.

Однак, колегія суддів касаційної інстанції вважає такі висновки помилковими та такими, що суперечать діючій позиції Верховного Суду України.

Приписами Положення про порядок здійснення банками операцій з векселями в національній валюті на території України, затвердженого постановою правління Національного банку України від 16.12.2002 № 508, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 28.02.2003 за № 174/7495 визначено загальні правила, порядок проведення і здійснення банками операцій з векселями, що видані та підлягають оплаті на території України в національній валюті.

Зокрема, пунктом 6.1 розділу 6 цього Положення встановлено, що урахування векселів є формою кредитування банком юридичної або фізичної особи шляхом придбання векселя до настання строку платежу за ним зі знижкою (дисконтом) за грошові кошти з метою одержання прибутку від погашення векселя в повній сумі.

Підпунктом 7.6.1 пункту 7.6 статті 7 12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» визначено, що платник податку веде окремий податковий облік фінансових результатів операцій з цінними паперами (у тому числі іпотечними сертифікатами участі, іпотечними сертифікатами з фіксованою дохідністю та сертифікатами фондів операцій з нерухомістю) і деривативами у розрізі окремих видів цінних паперів, а також фондових та товарних деривативів.

У підпунктах 7.6.3 та 7.6.4 цього ж пункту визначено, що під терміном "витрати" слід розуміти суму коштів або вартість майна, сплачену (нараховану) платником податку продавцю цінних паперів та деривативів як компенсацію їх вартості, а під терміном "доходи" - суму коштів або вартість майна, отриману (нараховану) платником податку від продажу, обміну або інших способів відчуження цінних паперів та деривативів, збільшену на вартість будь-яких матеріальних цінностей чи нематеріальних активів, які передаються платнику податку в зв'язку з таким продажем, обміном або відчуженням.

Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що формування витрат на придбання цінних паперів не пов'язується з фактом їх наступного продажу (моментом продажу), тобто здійснюється за першою подією. У даному випадку, цією подією було урахування векселів шляхом їх придбання (до настання строку платежу за ним зі знижкою (дисконтом)) за грошові кошти.

З урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що відображення позивачем в окремому податковому обліку операції з урахування векселів у періоді, в якому ця операція відбулася, відповідає приписам пункту 7.6 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Посилання ж відповідача на те, як відображаються зазначені операції з векселями у бухгалтерському обліку банку, як на аргументи правильності своєї позиції, не спростовують вказаного висновку, оскільки, у даному спорі ідеться про порушення податкового законодавства в частині обліку операцій з цінними паперами, які регулюються, на сам перед, нормами податкового законодавства та нормами банківського права. Крім того, порядок ведення бухгалтерського обліку операцій з цінними паперами, зокрема, векселями, не може суперечити тому, як повинні обліковуватись та оподатковуватись такі операції згідно податкового законодавства.

А відтак, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про невідповідність відображення операцій з урахування векселів вимогам підпункту 7.6.2 пункту 7.6 статті 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» є помилковими.

Також, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій щодо обов'язку позивача віднести витрати на паливно мастильні матеріали лише в розмірі 50 %, з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач, у період, який перевірявся, отримав послуги з технічного обслуговування транспортних засобів.

Відповідно до Положення про технічне обслуговування і ремонт дорожніх транспортних засобів автомобільного транспорту, затверджено наказом Мінтрансу України від 30 березня 1998 р. № 102, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 28 квітня 1998 р. за № 268/2708 технічне обслуговування (ТО) - комплекс операцій чи операція щодо підтримки роботоздатності або справності виробу під час використання за призначенням, зберігання та транспортування.

Згідно приписів цього ж Положення вбачається, що технічне обслуговування становить собою перелік операцій з підтримки роботоздатності або справності виробу, до яких входять, у тому числі, мастильні та очищувальні роботи.

Відповідно до абз. 5 підпункту 5.4.10 пункту 5.4 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» до валових витрат платника податку відносяться витрати на утримання, експлуатацію та забезпечення основної діяльності (крім тих, що підлягають амортизації): не включаються до складу валових витрат витрати платника податку (крім витрат на оплату праці) на утримання і експлуатацію приміщень житлового фонду (крім житлового фонду, визначеного у підпункті 5.4.9 цієї статті), побутових літальних апаратів, моторних човнів, катерів і яхт, призначених для відпочинку, що використовуються з іншими цілями, ніж зазначені у цьому підпункті, або іншими платниками податку, ніж зазначені у цьому підпункті; витрати, пов'язані з стоянкою та паркуванням легкових автомобілів, а також 50 відсотків витрат на придбання пально-мастильних матеріалів для легкових автомобілів та оперативну оренду легкових автомобілів. При цьому платник податку звільняється від обов'язків доведення зв'язку таких витрат з його господарською діяльністю.

З змісту викладеної норми вбачається, що платник податку має право віднести 50 відсотків витрат на придбання пально-мастильних матеріалів для легкових автомобілів до валових витрат. Тобто, 50 відсотків витрат платник податків відносить лише у випадку цільового придбання таких матеріалів.

Однак, як вбачається з матеріалів справи, у даному випадку позивач окремо пально-мастильних матеріалів для легкових автомобілів не придбавав, витрати на такі матеріали він оплатив у вартості технічного обслуговування його транспортних засобів. Вказані витрати у 100% розмірі віднесено позивачем до валових витрат, згідно вимог підпункту 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Тобто, податковий орган безпідставно виокремив із послуги з технічного обслуговування автомобілів, окрему операцію, а саме, мастильні роботи, та вирішив оподаткувати, пально-мастильні матеріали, які використовуються для них, згідно вимог абз. 5 підпункту 5.4.10 пункту 5.4 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

У зв'язку з цим, суд касаційної інстанції вважає необґрунтованими доводи податкового органу, наведені в акті, щодо неправомірності віднесення до складу валових витрат 100% витрат на технічне обслуговування транспортних засобів, яке включало мастильні роботи.

Беручи до уваги викладене, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що оскільки під час вирішення даної справи судами попередніх інстанцій не було надано обґрунтованої правової оцінки обставинам справи, а наявні матеріали справи не дають можливості суду касаційної інстанції виокремити із складу загальної суми податкових зобов'язань з податку на прибуток, нарахованих, оскаржуваним податковим повідомленням-рішенням, суми податкового зобов'язання за вказаними епізодами та суми штрафних (фінансових) санкцій, дана справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції для правильного вирішення справи по суті.

Відповідно до частин другої, третьої статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а обґрунтованим - ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Згідно з пунктом 4 статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України одним із принципів адміністративного судочинства є офіційне з'ясування всіх обставин у справі. Дотримання цього принципу вимагає від суду, який розглядає адміністративну справу, встановлення фактичних обставин справи, навіть якщо на них немає посилання сторін в їх доводах чи запереченнях, з витребуванням відповідних доказів в тому числі із власної ініціативи, що обумовлюється публічним характером спору в адміністративній справі.

Судами першої та апеляційної інстанцій цей принцип дотримано не було, обставини справи встановлені неповно, що і потягло за собою прийняття судових рішень, які не відповідають вимогам статті 159 названого Кодексу щодо законності та обґрунтованості судового рішення.

З огляду на допущені судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права та відповідно до статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід взяти до уваги викладене у цій ухвалі, встановити повно і правильно обставини відповідно до предмету доказування у справі та в залежності від встановленого й у відповідності до норм матеріального та процесуального права вирішити спір.

Керуючись ч. 3 ст. 160, ст.ст. 210, 214, 215, 220, 223, 227, 230, 231, ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Володимирський» задовольнити частково.

2. Постанову Господарського суду Сумської області від 20.04.2011 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 26.10.2011 у справі № АС 5/551-08 (5/551-08/5021) скасувати.

Справу № АС 5/551-08 (5/551-08/5021) направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя: (підпис)Лосєв А.М. Судді (підпис)Пилипчук Н.Г. (підпис)Шипуліна Т.М.