Постанова

від 14.10.2013 по справі 5020-1423/2012

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 жовтня 2013 року Справа № 5020-1423/2012

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді Прокопанич Г.К.

суддів Алєєвої І.В.

Євсікова О.О.

за участю представників:

Позивача (відповідача за зустрічним позовом): не з'явився;

Відповідача (позивача за зустрічним позовом): Мельникова В.М., дов. № 26/п від 28.11.2012 року;

Третьої особи: Риженко Т.А., дов. № 12-15 від 02.01.2013 року;

розглянувши касаційну скаргу Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" в особі Севастопольської дирекції на рішення господарського суду міста Севастополя від 18.02.2013 року та постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 18.06.2013 року

у справі № 5020-1423/2012 господарського суду міста Севастополя

за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі

до товариства з обмеженою відповідальністю "Севнет"

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" в особі Севастопольської дирекції

про внесення змін до договору оренди

за зустрічним позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Севнет"

до Регіонального відділення Фонду державного майна України в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" в особі Севастопольської дирекції

про визнання договору недійсним в частині

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2012 року Регіональне відділення Фонду державного майна України в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі звернулось до господарського суду міста Севастополя з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Севнет", просило визнати додаткову угоду № 4 від 05.11.2012 року до договору оренди № 881/22-73/09 від 19.08.2009 року чинною в редакції Регіонального відділення Фонду державного майна України в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі (т. 1, а.с. 3-5).

Позов мотивовано тим, що проект додаткової угоди № 4 від 05.11.2012 року в редакції, запропонованій відповідачем, суперечить ст. 11 Закону України від 10.04.1992 року № 2269-XII "Про оренду державного та комунального майна".

Ухвалою господарського суду міста Севастополя від 10.01.2013 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Українське державне підприємство поштового зв'язку "Укрпошта" в особі Севастопольської дирекції (т. 1, а.с. 32-33).

Заперечуючи проти позову товариство з обмеженою відповідальністю "Севнет" звернулось з зустрічними вимогами про визнання недійсним договору оренди № 881/22-73/09 від 19.08.2009 року в частині абзацу 2 пункту 3 додаткової угоди № 3 від 18.07.2012 року (т. 1, а.с. 37-41).

Рішенням господарського суду міста Севастополя від 18.02.2013 року (суддя Плієва Н.Г.), залишеним без змін постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 18.06.2013 року (головуючий Проценко О.І., судді Фенько Т.П., Заплава Л.М.) (т. 2, а.с. 11-17) у задоволенні первісного позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Визнано недійсним абзац 2 пункту 3 додаткової угоди № 3 від 18.07.2012 року до договору оренди № 881/22-73/09 від 19.08.2009 року, укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майна України в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі та товариством з обмеженою відповідальністю "Севнет" (т. 1, а.с. 104-107).

Оскаржені судові акти мотивовано тим, що розмір орендної плати за оренду державного майна повинен розраховуватися відповідно до Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 року № 786 та не може бути встановлений за згодою сторін.

Не погодившись з прийнятими судовими рішеннями, Українське державне підприємство поштового зв'язку "Укрпошта" в особі Севастопольської дирекції звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, просило оскаржені судові акти скасувати та прийняти нове рішення, яким первісний позов задовольнити, у задоволенні зустрічного позову відмовити.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 18.09.2013 року відновлено Українському державному підприємству поштового зв'язку "Укрпошта" в особі Севастопольської дирекції пропущений процесуальний строк на звернення з касаційною скаргою, касаційну скаргу прийнято до провадження та призначено до розгляду на 14.10.2013 року.

Розпорядженням секретаря першої судової палати Вищого господарського суду України № 02-05/808 від 10.10.2013 року сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Прокопанич Г.К., судді Алєєва І.В., Євсіков О.О.

У судове засідання 14.10.2013 року представник позивача (відповідача за зустрічним позовом) - Регіонального відділення Фонду державного майна України в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі не з'явився, причин неявки суду не повідомив.

Відповідно до абз. 1 п. 3.9.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

З врахуванням вищенаведеного судова колегія визнала за можливе розглянути справу у відсутність представника позивача (відповідача за зустрічним позовом) - Регіонального відділення Фонду державного майна України в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі.

Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, вислухавши представників відповідача (позивача за зустрічним позовом) - товариства з обмеженою відповідальністю "Севнет", третьої особи - Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" в особі Севастопольської дирекції, обговоривши доводи касаційної скарги, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Згідно ч. 1 ст. 111 7 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 19.08.2009 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі та товариством з обмеженою відповідальністю "Севнет" було укладено договір оренди № 881/22-73/09 індивідуально-визначеного майна, яке перебуває у державній власності, відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування об'єкт нерухомого майна - нежитлові приміщення загальною площею 264,5 кв. м., розташовані за адресою: м. Севастополь, вул. В. Морська, 21, які перебувають на балансі Севастопольської дирекції УДППЗ, вартість яких визначена згідно звіту про оцінку на 31.10.2008 року і складає без врахування ПДВ 1 970 430,00 грн. (п.1.1 договору) (т. 1, а.с. 8-11).

Відповідно до п. 10.1 договору (з урахуванням додактової угоди № 1 до нього) він діє до 19.07.2012 року.

19.08.2009 року сторонами підписано акт приймання-передачі орендованого майна (т. 1, а.с.12).

27.12.2011 року стони уклали додаткову угоду № 2 до договору оренди № 881/22-73/09 від 19.08.2009 року.

Пунктом 3.1 додаткової угоди № 2 сторони визначили, що за перший базовий місяць оренди - січень 2009 року - орендна плата складає 26 255,98 грн.

18.07.2012 року між сторонами була укладена додаткова угода № 3 про внесення змін до договору оренди № 881/22-73/09 від 19.08.2009 року за умовами якої п. 10.1 договору оренди доповнено текстом наступного змісту: "Данный договор продлевается с 20.07.2012 на 2 года и действует по 20.07.2014 г. включительно" (т. 1, а.с. 15).

Відповідно до п. 3 додаткової угоди № 3 від 18.07.2012 року сторони домовились перерахувати орендну плату з 20.07.2012 року згідно новому звіту про оцінку майна протягом одного місяця після отримання орендодавцем звіту про оцінку майна.

У абз. 2 п. 3 додаткової угоди № 3 зазначено, що у разі якщо орендна плата, розрахована згідно новому звіту про оцінку, буде менше поточної орендної плати, сторони домовились залишити орендну плату за договором оренди № 881 від 19.08.2009 року без змін.

05.11.2012 року між сторонами укладено додаткову угоду № 4 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна № 881/22-73/09 від 19.08.2009 року відповідно до умов якої п. 1.1 договору доповнено абзацом наступного змісту: "В связи с тем, что на момент продления действия договора аренды № 881/22-73/09 от 19.08.2009г. оценка объекта аренды была сделана три года тому назад, с 20.07.2012г. стоимость объекта недвижимого имущества определена согласно отчету об оценке на 20.07.2012 г. и составляет без учета НДС 1 207 900, гривен" (п. 1.1 додаткової угоди № 4) (т. 1, а.с. 16).

У п. 2 додаткової угоди № 4 сторони домовились доповнити пункт 3.1. розділу 3 договору оренди № 881/22-73/09 від 19.08.2009 року, виклавши його у наступній редакції: "В связи с тем, что арендная плата, рассчитанная согласно новому отчету об оценке меньше текущей арендной платы, стороны договорились оставить арендную плату по договору аренды № 881/22-73/09 от 19.08.2009 г. без изменений, а именно, за базовый месяц аренды (сентябрь 2012) - 39 131, 67 грн".

Додаткова угода № 4 була підписана товариством з обмеженою відповідальністю "Севнет" з протоколом розбіжностей, яким пропонувалось виключити пункт 2 (т. 1, а.с. 18-19).

Частиною 7 ст. 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Відповідно до п. 2 ст. 188 Господарського кодексу України сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.

Згідно п. 4 ст. 188 Господарського кодексу України у разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Пунктом 5 ст. 188 Господарського кодексу України передбачено, що якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

Як було зазначено вище, звертаючись до суду з позовом про внесення змін до договору оренди (т. 1, а.с. 3-5) Регіональне відділення Фонду державного майна України в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі, разом з тим, просило визнати чинною додаткову угоду № 4 від 05.11.2012 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Серед способів захисту права, передбачених ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України стосовно предмету спору зазначено такі, як установлення, зміна і припинення господарських правовідносин.

Обравши в якості самостійної підстави для відмови у первісному позові недотримання позивачем приписів ст. 84 Господарського процесуального кодексу України, суди попередніх інстанцій не врахували, що зазначена норма процесуального закону містить вимоги до змісту рішення, яке ухвалюється господарським судом.

Так, згідно п. 24 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/482 від 13.08.2008 року частиною третьою статті 84 ГПК України передбачено, що у спорі про спонукання укласти договір у резолютивній частині рішення зазначаються умови, на яких сторони зобов'язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору.

Разом з тим, ст. 65 Господарського процесуального кодексу України передбачає перелік дій судді по підготовці справи до розгляду, серед яких суддя зобов'язує сторони, інші підприємства, установи, організації, державні та інші органи, їх посадових осіб виконати певні дії (звірити розрахунки, провести огляд доказів у місці їх знаходження тощо); витребує від них документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору; вчиняє інші дії, спрямовані на забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи.

Вищенаведені приписи судом першої інстанції виконані були не у повному обсязі, на що суд апеляційної інстанції уваги не звернув і що, як наслідок, призвело до прийняття передчасного рішення в частині відмови у задоволенні первісних позовних вимог.

Стосовно задоволення зустрічного позову слід зазначити наступне.

Згідно ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Пунктом 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" визначено, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно ст. 11 Закону України від 10.04.1992 року № 2269-XII "Про оренду державного та комунального майна" оцінка об'єкта оренди здійснюється за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України від 10.04.1992 року № 2269-XII "Про оренду державного та комунального майна" методика розрахунку орендної плати та пропорції її розподілу між відповідним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем визначаються для об'єктів, що перебувають у державній власності, Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 8 Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 року № 786, передбачено, що вартість орендованого нерухомого майна повинна визначатись шляхом проведення незалежної оцінки з урахуванням місцезнаходження майна і забезпеченість його інженерними мережами.

При цьому розмір орендної плати за користування нерухомим майном визначається за формулами, наведеними у п. п. 8, 12 вказаної Методики, з урахуванням визначеної експертним шляхом вартості орендованого майна та відповідних орендних ставок.

Правові засади здійснення оцінки майна, забезпечення створення системи незалежної оцінки майна з метою захисту законних інтересів держави та інших суб'єктів правовідносин у питаннях оцінки майна, майнових прав та використання її результатів врегульовано Законом України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" статтею сьомою якого передбачено, що проведення оцінки майна є обов'язковим, зокрема, у випадку оренди державного майна.

Оцінка об'єкта оренди передує укладенню договору оренди. У разі якщо на момент продовження дії договору оренди остання оцінка об'єкта оренди була зроблена більш як три роки тому, для продовження (поновлення) договору оренди провадиться оцінка об'єкта оренди.

Враховуючи зазначене, суди дійшли висновку, що розмір орендної плати за оренду державного майна повинен розраховуватися відповідно до вищевказаної Методики та не може бути встановлений за згодою сторін та що абзац другий пункту 3 додаткової угоди № 3 від 18.07.2012 року до договору оренди № 881/22-73/09 від 19.08.2009 року суперечить вимогам законодавства щодо порядку визначення розміру орендної плати державного майна, що є підставою для визнання спірного пункту додаткової угоди недійсним.

Разом з тим, частиною 1 ст. 21 Закону України від 10.04.1992 року № 2269-XII "Про оренду державного та комунального майна" передбачено, що розмір орендної плати може бути змінено за погодженням сторін.

За таких обставин судам слід було дослідити співвідношення спеціального закону та підзаконного акту і послідовно застосувати їх до спірних правовідносин.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 111 9 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Пунктом 11 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 року № 11 "Про деякі питання практики застосування розділу XII1 Господарського процесуального кодексу України" передбачено, що, відповідно до частини першої статті 47 ГПК України судове рішення приймається за результатами обговорення усіх обставин справи, а частиною першою статті 43 названого Кодексу передбачено всебічний, повний і об'єктивний розгляд в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Недодержання судом першої або апеляційної інстанції цих норм процесуального права, якщо воно унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного розгляду справи, також є підставою для скасування судового рішення з передачею справи на новий розгляд до відповідного суду (пункт 3 частини першої статті 111 9 ГПК України), оскільки касаційна інстанція не має права сама встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові місцевого чи апеляційного господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Оскільки оскаржені судові акти прийняті з порушенням норм процесуального та матеріального права, як рішення місцевого господарського суду, так і постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до господарського суду міста Севастополя.

При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і, в залежності від установлених обставин, вирішити спір у відповідності з нормами матеріального і процесуального права, що підлягають застосуванню до наявних правовідносин.

Керуючись ст.ст. 111 7 , 111 9 - 111 11 , 111 12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" в особі Севастопольської дирекції задовольнити частково.

Рішення господарського суду міста Севастополя від 18.02.2013 року та постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 18.06.2013 року у справі № 5020-1423/2012 скасувати.

Справу № 5020-1423/2012 передати на новий розгляд до господарського суду міста Севастополя в іншому складі суду.

Головуючий суддя Г.К. Прокопанич

Судді: І.В. Алєєва

О.О. Євсіков