Рішення

від 11.12.2013 по справі 50/457-14/29-2012

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 50/457-14/29-2012 11.12.13

за позовом: Заступника прокурора м.Севастополя, м.Севастополь в інтересах держави в особі:

1. Верховної Ради України, м.Київ

2. Кабінету Міністрів України, м.Київ

3. Міністерства оборони України, м.Київ, ЄДРПОУ 00034022

до відповідача 1: Севастопольської міської ради, м.Севастополь, ЄДРПОУ 24872845

до відповідача 2: Фонду комунального майна Севастопольської міської ради, м.Севастополь, ЄДРПОУ 25750044

за участю третьої особи 1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Товариства з обмеженою відповідальністю «Золотий символ», м.Севастополь, ЄДРПОУ 24032766

за участю третьої особи 2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Державного комунального підприємства «Аррікон», м.Севастополь, ЄДРПОУ 20711909

за участю третьої особи 3, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Міністерства оборони Російської Федерації, Російська Федерація

про визнання права власності та зобов'язання вчинити певні дії

Головуючий суддя Любченко М.О.

Суддя Пригунова А.Б.

Суддя Чинчин О.В.

Представники:

від позивача 1: Лаптієв А.М. - по дов.

від позивача 2: Кравчук А.С. - по дов.

від позивача 3: Гребеннюкова Ю.С. - по дов.

від відповідача 1: не з'явився

від відповідача 2: не з'явився

від третьої особи 1: Севериненко В.А. - по дов.

від третьої особи 2: не з'явився

від третьої особи 3: Зрова І.А. - за посв., Вишняков С.В. - за посв.

прокурор: Жовтун Н.Б. - за посв.

СУТЬ СПРАВИ:

Заступник прокурора м.Севастополя звернувся до господарського суду м.Києва з позовною заявою в інтересах держави в особі позивача 1, Верховної Ради України, м.Київ, позивача 2, Кабінету Міністрів України, м.Київ та позивача 3, Міністерства оборони України, м.Київ до відповідача 1, Севастопольської міської ради, м.Севастополь та відповідача 2, Фонду комунального майна Севастопольської міської ради, м.Севастополь про:

- визнання за державою Україна в особі Верховної Ради України права власності на розташовані у Балаклавській бухті м.Севастополя гідротехнічні споруди: причал №260 довжиною причального фронту 124 м, шириною 1,8 м, глибиною 1,05-4,45 м; корневу частину причалу №260«б» довжиною причального фронту 7,9 м, шириною 6,4 м, глибиною 4,1-4,4 м.; корневу частину №260«в» довжиною причального фронту 9,2 м, шириною 6,9 м, глибиною 4,2-5,5 м; причал №261 довжиною причального фронту 87,2 м, шириною 1,4 м, глибиною 3,6-5,3 м; берегоукріплення №83-БУ (причал) довжиною причального фронту 52,3 м, шириною 16,5 м, глибиною 0,65-1,35 м;

- зобов'язання Севастопольської міської ради та Фонду комунального майна Севастопольської міської ради передати на баланс Міністерства оборони України розташовані у Балаклавській бухті м.Севастополя гідротехнічні споруди: причал №260 довжиною причального фронту 124 м, шириною 1,8 м, глибиною 1,05-4,45 м; корневу частину причалу №260«б» довжиною причального фронту 7,9 м, шириною 6,4 м, глибиною 4,1-4,4 м.; корневу частину №260«в» довжиною причального фронту 9,2 м, шириною 6,9 м, глибиною 4,2-5,5 м; причал №261 довжиною причального фронту 87,2 м, шириною 1,4 м, глибиною 3,6-5,3 м; берегоукріплення №83-БУ (причал) довжиною причального фронту 52,3 м, шириною 16,5 м, глибиною 0,65-1,35 м.

В обґрунтування своїх вимог прокурор посилається на порушення відповідачами права власності держави на спірне майно внаслідок неправомірної передачі вказаного майна до комунальної власності.

Згідно з заявою вих.№05-1473вих-10 від 30.12.2010р., яку було прийнято судом, прокурором в порядку ст.22 Господарського процесуального кодексу України змінено предмет позову та заявлено вимоги про:

- визнання за державою Україна в особі Кабінету Міністрів України права власності на розташовані у Балаклавській бухті м.Севастополя гідротехнічні споруди: причал №260 довжиною причального фронту 124 м, шириною 1,8 м, глибиною 1,05-4,45 м; корневу частину причалу №260«б» довжиною причального фронту 7,9 м, шириною 6,4 м, глибиною 4,1-4,4 м.; корневу частину №260«в» довжиною причального фронту 9,2 м, шириною 6,9 м, глибиною 4,2-5,5 м; причал №261 довжиною причального фронту 87,2 м, шириною 1,4 м, глибиною 3,6-5,3 м; берегоукріплення №83-БУ (причал) довжиною причального фронту 52,3 м, шириною 16,5 м, глибиною 0,65-1,35 м;

- зобов'язання Севастопольської міської ради та Фонду комунального майна Севастопольської міської ради передати на баланс Міністерства оборони України розташовані у Балаклавській бухті м.Севастополя гідротехнічні споруди: причал №260 довжиною причального фронту 124 м, шириною 1,8 м, глибиною 1,05-4,45 м; корневу частину причалу №260«б» довжиною причального фронту 7,9 м, шириною 6,4 м, глибиною 4,1-4,4 м.; корневу частину №260«в» довжиною причального фронту 9,2 м, шириною 6,9 м, глибиною 4,2-5,5 м; причал №261 довжиною причального фронту 87,2 м, шириною 1,4 м, глибиною 3,6-5,3 м; берегоукріплення №83-БУ (причал) довжиною причального фронту 52,3 м, шириною 16,5 м, глибиною 0,65-1,35 м.

Рішенням від 03.06.2011р. господарського суду міста Києва по справі №50/457 позов Заступника прокурора м.Севастополя задоволено у повному обсязі, визнано за державою Україна в особі Кабінету Міністрів України право власності на розташовані у Балаклавській бухті м.Севастополя гідротехнічні споруди: причал №260 довжиною причального фронту 124 м, шириною 1,8 м, глибиною 1,05-4,45 м; корневу частину причалу №260«б» довжиною причального фронту 7,9 м, шириною 6,4 м, глибиною 4,1-4,4 м.; корневу частину №260«в» довжиною причального фронту 9,2 м, шириною 6,9 м, глибиною 4,2-5,5 м; причал №261 довжиною причального фронту 87,2 м, шириною 1,4 м, глибиною 3,6-5,3 м; берегоукріплення №83-БУ (причал) довжиною причального фронту 52,3 м, шириною 16,5 м, глибиною 0,65-1,35 м; зобов'язано Севастопольську міську раду та Фонд комунального майна Севастопольської міської ради передати на баланс Міністерства оборони України розташовані у Балаклавській бухті м.Севастополя вказані гідротехнічні споруди.

Постановою від 08.11.2011р. Київського апеляційного господарського суду рішення від 03.06.2011р. у справі №50/457 залишено без змін.

Постановою від 18.01.2012р. Вищого господарського суду України скасовано рішення від 03.06.2011р. господарського суду міста Києва та постанову від 08.11.2011р. Київського апеляційного господарського суду, справу №50/457 направлено на новий розгляд до господарського суду міста Києва.

Прокурор в поясненнях вих.№05-224вих-12 від 10.02.2012р. заявлені позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив позов задовольнити.

Позивач 1 в поясненнях вих.№30/6-28(19512) від 07.02.2012р. позов прокурора підтримав, проте зазначив, що Верховна Рада України не є уповноваженим органом на управління об'єктами державної власності.

Позивач 2 в поясненнях б/н від 30.07.2013р. просив позов прокурора задовольнити, посилаючись на приналежність спірного майна до державної власності.

Позивач 3 в поясненнях б/н від 22.01.2012р. вимоги прокурора підтримав у повному обсязі з огляду на їх правомірність та обґрунтованість.

Відповідач 1 в судове засідання не з'явився, пояснень по суті справи не надав. При цьому, Севастопольська міська рада була повідомлена про дату, час та місце розгляду справи належним чином, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення №0103026764487.

Відповідач 2 в поясненнях вих.№01-15/637 від 23.02.2012р. проти задоволення позову прокурора заперечив, посилаючись на не доведення обґрунтованості позовних вимог, просив розглянути справу без участі представника Фонду комунального майна Севастопольської міської ради.

Третя особа 1 в клопотанні б/н від 24.09.2013р. висловила заперечення по суті позовних вимог прокурора, просила залишити позов без розгляду.

Ухвалою суду від 21.01.2012р. до участі у розгляді справи в якості третьої особи 2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, залучено Державне комунальне підприємство «Аррікон».

Третя особа 2 в судове засідання не з'явилась, письмових пояснень по суті справи не надала.

09.09.2013р. до господарського суду м.Києва надійшло клопотання вих.№190 від 03.09.2013р. третьої особи 2 про розгляд справи без участі представника Державного комунального підприємства «Аррікон».

Ухвалою суду від 25.04.2012р. до участі у розгляді справи в якості третьої особи 3, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, залучено Міністерство оборони Російської Федерації.

Третьою особою 3 в судовому засіданні заперечень проти позову висловлено не було та покладено вирішення спору на розсуд суду.

Наразі, з огляду на неявку відповідача 1, 2 та третьої особи 2 в судове засідання, господарським судом враховано приписи ст.22 Господарського процесуального кодексу України, яка передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Аналогічні положення визначені також приписами ст.27 Господарського процесуального кодексу України для третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору.

Статтею 77 зазначеного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Незважаючи на те, що відповідачі 1, 2 в судове засідання не з'явились і не скористались правами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка вказаних учасників судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора, позивачів 1, 2, 3 та третіх осіб 1, 2, господарський суд встановив:

11.07.1995р. за актом приймання-передачі Морською інженерною службою Чорноморського флоту було передано безоплатно Севастопольській міській раді гідротехнічні споруди в бухті Балаклавській згідно з переліком, а саме берегоукріплення №77 а-БУ довжиною причального фронту 47 м, шириною 3-5 м, глибиною 1,2 м; пірс №120 довжиною причального фронту 18,5 м, шириною від 2,85 м, глибиною 1,25 м; берегоукріплення №77-БУ довжиною причального фронту 77 м, шириною 2,4 м, глибиною 2 м, берегоукріплення №78-БУ довжиною причального фронту 382 м, шириною 0,4 м, глибиною 1 м; причал №121 довжиною причального фронту 107,5 м, шириною 11 м, глибиною 6,2-7,6 м.; причал №122 довжиною причального фронту 145 м., шириною 11 м., глибиною 5,15-6,85 м; причал №123 довжиною причального фронту 29,3 м, шириною 16,5 м, глибиною 0,65-1,35 м; причал №124 довжиною причального фронту 82 м., шириною 3,5 м, глибиною 4,2 - 7,25 м; набережна причал №126 довжиною причального фронту 124 м, шириною 1,8 м, глибиною 1,05-4,45 м; корнева частина №126«б» довжиною причального фронту 7,9 м, шириною 6,4 м, глибиною 4,1-4,4 м; корнева частина № 126«в» довжиною причального фронту 9,2 м, шириною 6,9 м, глибиною 4,2-5,5 м; причал №127 довжиною причального фронту 87,2 м, шириною 1,4 м, глибиною 3,6 - 5,3 м; берегоукріплення №83-БУ (причал) довжиною причального фронту 52,3 м, шириною 16,5 м, глибиною 0,65-1,35 м. Крім того, разом з зазначеними гідротехнічними спорудами Морською інженерною службою було передано інженерно-технічні мережі і роздаткові пристрої води, пари стиснутого повітря, рідкого палива і електроенергії, розміщені на причалах.

Зі змісту акту від 11.07.1995р. вбачається, що майно було передано на підставі директиви №730/1/00617 від 18.07.1994р. Генерального штабу Військово-морського флоту та рішення №77/1/874 від 27.06.1995р. командуючого Чорноморським флотом, які в матеріалах розглядуваної справи не містяться.

Наказом №202 від 05.11.1996р. начальника Управління майном міста було прийнято у комунальну власність міста Севастополя причал №126, корневу частину №126-б, корневу частину №126-в, причал №127, зобов'язано директора Державного комунального підприємства «Приватизація» прийняти на баланс причал №126, корневу частину №126-б, корневу №126-в, причал №127 за актом приймання-передачі.

На виконання зазначеного наказу згідно з актом б/н станом на 24.03.1997р. ДКП «Приватизація», правонаступником якого є Державне комунальне підприємство «Аррікон», прийнято на баланс причал №126, корневу частину №126-б, корневу №126-в, причал №127. Крім того, зазначеним підприємством було прийнято на баланс берегове укріплення №85- БУ, наказ про передачу якого матеріали справи не містять.

01.04.1997р. між Управлінням майном міста Севастопольської міської державної адміністрації та Товариством з обмеженою відповідальність «Золотий символ» укладено договір оренди №2026, за змістом якого вказані вище гідротехнічні споруди були передачі в оренду третій особі 1.

Розпорядженням №07-р від 06.01.1999р. Севастопольської міської державної адміністрації затверджено «Реєстр причальних споруд, що розташовані на березі міста Севастополя, та їх нову нумерацію». Зокрема, вказаним розпорядженням змінено номери причалів №126 та №127 на №260 та №261 відповідно.

За таких обставин, посилаючись на неправомірну передачу державного майна в комунальну власність, прокурор звернувся до суду з розглядуваним позовом в інтересах держави в особі Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, враховуючи вказівки Вищого господарського суду України, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Згідно зі ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до ст.2 Господарського процесуального кодексу України господарський суд порушує провадження у справі за позовами, зокрема, підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений в ст.16 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Способи захисту права власності врегульовано главою 29 Цивільного кодексу України.

Так, відповідно до ст.392 Цивільного кодексу України встановлено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Виходячи зі змісту даної правової норми право на звернення до суду з позовом про захист речових прав на майно встановлюється за позивачем, коли у інших осіб виникають сумніви у належності йому цього майна, та створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв'язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних правовстановлюючих документів на майно. Тобто, у позивача є право власності на певне майно і має місце факт оспорювання належного позивачу права.

Отже, предметом спору у даній справі є визнання права власності на нерухоме майно, а, отже, до спірних правовідносин підлягають застосуванню Цивільний кодекс України та інші законодавчі акти, що діяли на час виникнення спірних правовідносин з урахуванням діючих правових норм.

Відповідно до ч.4 ст.13 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання.

Статтею 86 Цивільного кодексу УРСР було передбачено, що право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Усі форми власності є рівноправними.

Статтею 31 Закону України «Про власність», який набув чинності 15.04.1991р., було визначено, що до державної власності в Українській РСР належать загально-державна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

За змістом положень Закону України від 27.04.2007р. «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Цивільного кодексу України», який набрав чинності від 20.06.2007р., Закону України «Про власність» втратив чинність.

Згідно зі ст.326 Цивільного кодексу України у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

За приписами розділу VI Декларації від 16.07.1990р. про державний суверенітет України вирішення питань загальносоюзної власності (спільної власності всіх республік) здійснюється на договірній основі між республіками - суб'єктами цієї власності.

Судом встановлено, що відповідно до ст.1 Угоди між Україною і Російською Федерацією про принципи формування ВМС України та ВМФ Росії на базі Чорноморського флоту колишнього СРСР, яку було підписано 03.08.1992р., сторони визначили, що Чорноморський флот підлягає розподілу між Договірними Сторонами з метою створення на його базі ВМС України на ВМФ Російської Федерації.

При цьому, враховуючи інтереси України і Росії, як дружніх держав і прагнучи до забезпечення безпеки в басейні Чорного моря, договірні сторони вирішили на час до сформування на Чорному морі ВМС України та ВМФ Російської Федерації встановити перехідний період, до 1995 року включно . Також вирішено, що статус перехідного періоду визначається окремою угодою, яка повинна бути укладена договірними сторонами до 01.10.1992р. Протягом перехідного періоду Договірні Сторони спільно використовують існуючу систему базування та матеріально-технічне забезпечення. Подальший порядок базування ВМС України і ВМФ Російської Федерації визначається окремою угодою.

В силу ст.1 Угоди від 17.06.1993р. між Україною та Російською Федерацією про невідкладні заходи по формуванню Військово-Морських Сил України та Військово-Морського Флоту Росії на базі Чорноморського флоту сторони розпочинають у вересні 1993р. практичне формування Військово-Морських Сил України і Військово-Морського Флоту Росії на основі розподілу Чорноморського флоту і визначення договірних умов базування Військово-Морського Флоту Росії в Україні і завершують це формування в строк, визначений Ялтинською угодою. При цьому базування Флоту на перехідний період залишається спільним і визначається окремою угодою.

Статтями 3, 5 Угоди від 09.06.1995р. між Україною та Російською Федерацією щодо Чорноморського флоту встановлено, що урегулювання питань відносно майна Чорноморського флоту і підписання окремої угоди про розподіл майна покладено на уряди сторін. При розподілі озброєння, військової техніки та засобів забезпечення сил берегової оборони, морської піхоти і морської авіації наземного базування Чорноморського флоту Сторони виходять із стану, що існував на 03.08.1992р.

Згодом, 28.05.1997р. між Україною та Російською Федерацією було підписано Угоду про параметри поділу Чорноморського Флоту, яку було ратифіковано Законом України №547-XIV від 24.03.1999р. та яка набула чинності 12.07.1999р.

За змістом ст.1 вказаної Угоди сторони домовились, що Чорноморський флот Російської Федерації використовує зазначені у ст.ст.2 і 3 цієї Угоди об'єкти Чорноморського флоту в м.Севастополі та інші пункти базування і місця дислокації корабельного складу, авіації, берегових військ, об'єкти оперативного, бойового, технічного і тилового забезпечення на умовах та протягом строку дії Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28.05.1997р. та Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про взаємні розрахунки, пов'язані з поділом Чорноморського флоту і перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28.05.1997р.

Також було погоджено, що порядок використання об'єктів Чорноморського флоту, за винятком згаданих у ст.ст.2, 3 цієї Угоди, визначається українською стороною. Перелік та параметри об'єктів, які використовує Україна, містяться у додатку №1.

Як вбачається з додатку №1 до Угоди між Україною та Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського Флоту, до переліку об'єктів Військово-Морських Сил України віднесені гідротехнічні споруди, що розміщені у м.Балаклава, з приводу яких, як вказує прокурор та що відповідачами не спростовано, виник спір у даній справі.

За таких обставин, на виконання вказівок Вищого господарського суду України, судом при новому розгляді справи було встановлено, що до 1995р. спірне майно не перебувало у державній власності України, оскільки відносилось до загальносоюзної власності, щодо якої було встановлено спільний порядок її використання Україною та Російською Федерацією у перехідний період. Спірні гідротехнічні споруди були віднесені до складу майна Військово-Морських Сил України лише на підставі Угоди про параметри поділу Чорноморського Флоту, яка набула чинності 12.07.1999р.

В свою чергу, відповідачі в обґрунтування своїх заперечень проти позову посилаються на директиву №730/1/00617 від 18.07.1994р. Генерального штабу Військово-морського флоту та рішення №77/1/874 від 27.06.1995р. командуючого Чорноморським флотом, на підставі яких, як стверджують останні, спірне майно було передано у комунальну власність.

Разом з цим, враховуючи дати підписання зазначеної директиви Генерального штабу Військово-морського флоту та рішення командуючого Чорноморським флотом вбачається, що вказані документи, у разі їх існування, були видані в перехідний період, який встановлено до 1995 року включно, що суперечить положенням наведених вище міжнародних угод.

До того ж, відповідно до ст.ст.4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Згідно зі ст.ст.33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона за допомогою належних та допустимих доказів повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Судовими доказами, за визначенням ст.ст.32-36 Господарського процесуального кодексу України, слід вважати документи, які можуть підтвердити або спростувати обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Вищий господарський суд України, скасовуючи перше рішення у даній справі, звернув увагу на ту обставину, що матеріали справи взагалі не містять директиви №730/1/00617 від 18.07.1994р. Генерального штабу Військово-морського флоту та рішення №77/1/874 від 27.06.1995р. командуючого Чорноморським флотом, на підставі яких було здійснено передачу спірних об'єктів у комунальну власність.

Ухвалами господарського суду при новому розгляді даної справи учасників судового процесу було неодноразово зобов'язано надати вказані документи. Проте, вимог суду виконано не було та витребуваних документів не представлено.

Таким чином, на момент розгляду позовних вимог прокурора, відповідачами не було доведено належними та допустимими доказами правомірності передачі спірного майна у комунальну власність, зокрема, не доведено факту існування директиви №730/1/00617 від 18.07.1994р. Генерального штабу Військово-морського флоту та рішення №77/1/874 від 27.06.1995р. командуючого Чорноморським флотом, на підставі яких було здійснено передачу майна.

Наразі, господарський суд приймає до уваги положення Угоди від 03.08.1992р. між Україною і Російською Федерацією про принципи формування ВМС України та ВМФ Росії на базі Чорноморського флоту колишнього СРСР, Угоди від 17.06.1993р. між Україною та Російською Федерацією про невідкладні заходи по формуванню Військово-Морських Сил України та Військово-Морського Флоту Росії на базі Чорноморського флоту, Угоди від 09.06.1995р. між Україною та Російською Федерацією щодо Чорноморського флоту та Угоди від 28.05.1997р. між Україною та Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського Флоту, якими підтверджується набуття державою Україна права власності на спірне майно.

За таких обставин, враховуючи викладене вище, приймаючи до уваги встановлений судом факт набуття державою права власності на спірне майно, господарський суд дійшов висновку про обґрунтованість доводів прокурора про необхідність захисту порушеного права власності держави.

При цьому, враховуючи зауваження Вищого господарського суду України щодо відсутності у матеріалах справи засвідчених копій зазначених вище угод між Україною та Російською Федерацією, господарський суд зазначає наступне.

За приписами ст.2 Закону України «Про міжнародні договори України» міжнародний договір України - це укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

Відповідно до ч.1 ст.19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Тобто, міжнародні угоди між Україною та Російською Федерацію, якими керується господарський суд, є міжнародними договорами, що набули чинності і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Відповідно до Положення про Веб-сайт Верховної Ради України у глобальній інформаційній мережі Інтернет, що затверджений розпорядженням №462 від 24.05.2001р. Голови Верховної Ради України, веб-сайт Верховної Ради України є офіційним джерелом інформації Верховної Ради України, який утворюється для висвітлення діяльності Верховної Ради України, її органів та апарату, взаємообміну інформацією з органами державної влади України та органами місцевого самоврядування з питань, пов'язаних з діяльністю Верховної Ради України, інформаційної взаємодії з урядовими і неурядовими організаціями країн світового співтовариства, громадськістю.

Отже, текст міжнародних угод, що роздрукований з веб-сайту Верховної Ради України та долучений до матеріалів, приймається судом до уваги як достовірний.

До того ж, згідно з супровідним листом вих.№72/14-612/2-2889 від 06.09.2013р. ідентичні копії відповідних угод, що не засвідчені належним чином, були направлені Міністерством закордонних справ України.

При цьому, Міністерством закордонних справ України повідомлено, що засвідчені копії міжнародних договорів, відповідно до Закону України «Про міжнародні договори України», надаються Міністерством закордонних справ України лише з метою внутрішньодержавних процедур та офіційної публікації.

Крім того, за висновками суду, звернення прокурора до суду в інтересах Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України є обґрунтованим та відповідає функції представництва прокуратурою інтересів держави, виходячи з наступного.

За приписами ст.2, 29 Господарського процесуального кодексу України господарський суд порушує справи, зокрема, за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правові дносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Згідно рішення №3-рп/99 від 08.04.1999р. Конституційного Суду України представництво прокуратурою України інтересів держави в суді є одним із видів представництва в суді. За правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов'язки.

Статтею 36-1 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави.

Відповідно до Рішення від 08.04.1999р. Конституційного Суду України у справі №1-1/99 державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.

З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Статтею 1, ч.2 ст.5 Конституції України встановлено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

За приписами ст.116 Конституції України Кабінет Міністрів України здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону.

Відповідно до ч.1 ст.22 Господарського кодексу України держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» управлінням об'єктами державної власності є здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Згідно з ч.1 ст.5 вказаного Закону України Кабінет Міністрів України є суб'єктом управління, що визначає об'єкти управління державної власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об'єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб'єктам управління, визначеним цим Законом.

Таким чином, вимоги прокурора про визнання за державою Україна в особі Кабінету Міністрів України права власності на розташовані у Балаклавській бухті м.Севастополя гідротехнічні споруди заявлені на захист інтересів держави та відповідають обсягу повноважень, що має уряд України.

Одночасно, за змістом п.1 ч.2 ст.5 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», здійснюючи управління об'єктами державної власності, Кабінет Міністрів України визначає органи виконавчої влади, які здійснюють функції з управління об'єктами державної власності.

Згідно з ч.2 ст.2 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування.

Відповідно до ст.10 Закону України «Про оборону України» Міністерство оборони України здійснює управління переданим йому військовим майном і майном підприємств, установ і організацій, що належать до сфери його управління.

Розпорядженням №555-р від 21.12.2005р. Кабінету Міністрів України «Про управління державним майном, яке використовував Чорноморський флот колишнього СРСР» функції з управління державним майном, що зазначене у додатку №1 до Угоди між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту, покладено на Міністерство оборони України.

При цьому, за змістом пояснень прокурора та позивачів 2, 3, розпорядження №555-р від 21.12.2005р. Кабінету Міністрів України виконано не було, інвентаризацію державного майна не проведено, спірне майно на баланс Міністерством оборони України не прийнято.

Таким чином, господарський суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення вимоги прокурора про зобов'язання Севастопольської міської ради та Фонду комунального майна Севастопольської міської ради передати на баланс Міністерства оборони України розташовані у Балаклавській бухті м.Севастополя спірні гідротехнічні споруди.

При цьому, судом враховано, що наявними в матеріалах справи поясненнями б/н від 18.02.2011р. та вих.№220/1314 від 14.03.2011р. підтверджується надання Міністерством оборони України згоди на прийняття спірного майна баланс вказаного органу.

Таким чином, приймаючи до уваги вищенаведене, суд дійшов висновку, що звернення прокурора в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України до господарського суду з розглядуваним позовом відповідає функції представництва прокуратурою інтересів держави та направлено на їх захист, а відповідні позовні вимоги підлягають задоволенню.

Одночасно, з приводу заявлення прокурором позову в інтересах Верховної Ради України господарський суд зазначає таке:

Як вказувалось вище, відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Отже, відповідно до приписів ст.1 Господарського процесуального кодексу України, ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України застосування судом будь-якого способу судового захисту вимагає наявності наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу; порушення (невизнання або оспорювання) означеного права/інтересу відповідачем; належність обраного способу судового захисту (з точки зору адекватності порушення і спроможності його усунути та поновити (захистити) право або інтерес та закріплення положеннями діючого законодавства).

Статтею 328 Цивільного кодексу України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не буде встановлено в судовому порядку або незаконність права власності не випливає із закону.

Частиною 1 ст.32 Закону України «Про власність», що втратив чинність, було передбачено, що суб'єктом права загальнодержавної (республіканської) власності є держава в особі Верховної Ради Української РСР.

Проте, на момент вирішення розглядуваного спору Верховна Рада України не є органом, до повноважень якого підноситься управління державною власністю.

Таким чином, прокурором всупереч вимогам ст.ст.4-3, 33 Господарського процесуального кодексу України не представлено суду доказів порушення відповідачами прав Верховної Ради України, що свідчить про необґрунтованість позову в інтересах держави в особі Верховної Ради України.

Також господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення заяви відповідача 1 про застосування строку позовної давності до вимог прокурора, виходячи з наступних підстав.

Згідно з положеннями ст.256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 Цивільного кодексу України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За приписами ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Судом встановлено, що про існування обставин, які порушують інтереси держави, прокуратурі м.Севастополя стало відомо у результаті перевірки за зверненням в.о.капітана Севастопольського морського торгівельного порту щодо законності оренди Товариством з обмеженою відповідальністю «Золотий Символ» причалів у Балаклавській бухті м.Севастополя, яке отримано прокуратурою міста Севастополя 04.06.2010р.

Таким чином, за висновками суду, перебіг строку позовної давності починається із 04.06.2010р., тобто з дати коли прокуратурі м.Севастополя стало відомо про порушення інтересів держави, у зв'язку з чим господарський суд дійшов висновку, що заступник прокуратура м.Севастополя звернувся з даним позовом до суду в межах строку позовної давності.

Всі інші клопотання та заяви, доводи та міркування учасників судового процесу відповідно залишені судом без задоволення і не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

За змістом п.4.6 Постанови №7 від 21.02.2013р. «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України», приймаючи рішення зі справи, провадження в якій порушено за заявою прокурора, господарський суд у разі повного або часткового задоволення позову (скарги) стягує судовий збір з відповідача (повністю або пропорційно задоволеним вимогам), якщо він не звільнений від сплати судового збору.

За таких обставин, враховуючи приписи ст.49 Господарського процесуального кодексу, судові витрати за розглядуваним позовом стягуються з відповідачів 1 та 2 у рівних частках.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.22, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов Заступника прокурора м.Севастополя в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, м.Київ та Міністерства оборони України, м.Київ до Севастопольської міської ради, м.Севастополь та Фонду комунального майна Севастопольської міської ради, м.Севастополь - задовольнити.

Визнати за державою Україна в особі Кабінету Міністрів України право власності на розташовані у Балаклавській бухті м.Севастополя гідротехнічні споруди: причал №260 довжиною причального фронту 124 м, шириною 1,8 м, глибиною 1,05-4,45 м; корневу частину причалу №260«б» довжиною причального фронту 7,9 м, шириною 6,4 м, глибиною 4,1-4,4 м.; корневу частину №260«в» довжиною причального фронту 9,2 м, шириною 6,9 м, глибиною 4,2-5,5 м; причал №261 довжиною причального фронту 87,2 м, шириною 1,4 м, глибиною 3,6-5,3 м; берегоукріплення №83-БУ (причал) довжиною причального фронту 52,3 м, шириною 16,5 м, глибиною 0,65-1,35 м.

Зобов'язати Севастопольську міську раду та Фонд комунального майна Севастопольської міської ради передати на баланс Міністерства оборони України розташовані у Балаклавській бухті м.Севастополя гідротехнічні споруди: причал №260 довжиною причального фронту 124 м, шириною 1,8 м, глибиною 1,05-4,45 м; корневу частину причалу №260«б» довжиною причального фронту 7,9 м, шириною 6,4 м, глибиною 4,1-4,4 м.; корневу частину №260«в» довжиною причального фронту 9,2 м, шириною 6,9 м, глибиною 4,2-5,5 м; причал №261 довжиною причального фронту 87,2 м, шириною 1,4 м, глибиною 3,6-5,3 м; берегоукріплення №83-БУ (причал) довжиною причального фронту 52,3 м, шириною 16,5 м, глибиною 0,65-1,35 м.

У позові Заступника прокурора м.Севастополя в інтересах держави в особі Верховної Ради України, м.Київ - відмовити.

Стягнути з Севастопольської міської ради (99011, м.Севастополь, Ленінський район, вул.Леніна, буд.3, ЄДРПОУ 24872845) в дохід Державного бюджету України державне мито в розмірі 93,50 грн. та витрат за інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в розмірі 118 грн..

Стягнути з Фонду комунального майна Севастопольської міської ради (99011, м.Севастополь, Ленінський район, вул.Луначарського, буд.5, ЄДРПОУ 25750044) в дохід Державного бюджету України державне мито в розмірі 93,50 грн. та витрат за інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 118 грн..

У судовому засіданні 11.12.2013р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повне рішення складено 16.12.2013р.

Головуючий суддя М.О. Любченко

Суддя А.Б. Пригунова

Суддя О.В.Чинчин