Постанова

від 03.06.2014 по справі 50/457-14/29-2012

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"03" червня 2014 р. Справа№ 50/457-14/29-2012

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Михальської Ю.Б.

суддів: Отрюха Б.В.

Тищенко А.І.

від Прокуратури м. Києва:Греськів І.І. - старший прокурор відділу

від позивача-1: не з'явився

від позивача-2: Жамбровський М.С. - за дов.

від позивача-3: Гребеннюкова Ю.С. - за дов.

від відповідача-1: не з'явився

від відповідача-2: не з'явився

від третьої особи-1: Севериненко В.А. - за дов.

від третьої особи-2: не з'явився

від третьої особи-3: не з'явився

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Золотий Символ»

на рішення Господарського суду міста Києва від 11.12.2013

у справі № 50/457-14/29-2012 (головуючий суддя Любченко М.О.)

за позовом Заступника прокурора м. Севастополя в інтересах держави в особі:

1) Верховної Ради України;

2) Кабінету Міністрів України;

3) Міністерства оборони України

до 1) Севастопольської міської ради;

2) Фонду комунального майна Севастопольської міської ради

третя особа яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідча-1: Товариство з обмеженою відповідальністю «Золотий символ»;

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Державне комунальне підприємство «Аррікон»;

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Міністерство оборони Російської Федерації

про визнання права власності та зобов'язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ:

Заступник прокурора м. Севастополя в інтересах держави в особі: Верховної Ради України (далі, позивач-1), Кабінету Міністрів України (далі, позивач-2) та Міністерства оборони України (далі, позивач-3) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом (із урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 30.12.2010 № 05-1473вих-10 (том 1, а.с. 105-109)) до Севастопольської міської ради (далі, відповідач-1) та Фонду комунального майна Севастопольської міської ради (далі, відповідач-2) про визнання права власності та зобов'язання вчинити певні дії.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.07.2010 до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача-1 залучено Товариство з обмеженою відповідальністю «Золотий символ» (далі, третя особа-1).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 03.06.2011, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 08.11.2011 позовні вимоги задоволено в повному обсязі.

Постановою Вищого господарського суду України від 18.01.2012 рішення Господарського суду міста Києва від 03.06.2011 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 08.11.2011 у справі № 50/457 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.01.2012 справу № 50/457 прийнято до провадження та присвоєно їй номер № 50/457-14/29-2012.

Зазначеною ухвалою до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору залучено Державне комунальне підприємство «Аррікон» (далі, третя особа-2).

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.04.2012 до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача залучено Міністерство оборони Російської Федерації (далі, третя особа-3).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.12.2013 у справі № 50/457-14/29-2012 позов Заступника прокурора м. Севастополя в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України до Севастопольської міської ради та Фонду комунального майна Севастопольської міської ради задоволено.

Визнано за державою Україна в особі Кабінету Міністрів України право власності на розташовані у Балаклавській бухті м. Севастополя гідротехнічні споруди: причал № 260 довжиною причального фронту 124 м, шириною 1,8 м, глибиною 1,05-4,45 м; корневу частину причалу № 260 «б» довжиною причального фронту 7,9 м, шириною 6,4 м, глибиною 4,1-4,4 м.; корневу частину № 260 «в» довжиною причального фронту 9,2 м, шириною 6,9 м, глибиною 4,2-5,5 м; причал № 261 довжиною причального фронту 87,2 м, шириною 1,4 м, глибиною 3,6-5,3 м; берегоукріплення № 83-БУ (причал) довжиною причального фронту 52,3 м, шириною 16,5 м, глибиною 0,65-1,35 м.

Зобов'язано Севастопольську міську раду та Фонд комунального майна Севастопольської міської ради передати на баланс Міністерства оборони України розташовані у Балаклавській бухті м. Севастополя гідротехнічні споруди: причал № 260 довжиною причального фронту 124 м, шириною 1,8 м, глибиною 1,05-4,45 м; корневу частину причалу № 260 «б» довжиною причального фронту 7,9 м, шириною 6,4 м, глибиною 4,1-4,4 м.; корневу частину № 260 «в» довжиною причального фронту 9,2 м, шириною 6,9 м, глибиною 4,2-5,5 м; причал № 261 довжиною причального фронту 87,2 м, шириною 1,4 м, глибиною 3,6-5,3 м; берегоукріплення № 83-БУ (причал) довжиною причального фронту 52,3 м, шириною 16,5 м, глибиною 0,65-1,35 м.

У позові Заступника прокурора м. Севастополя в інтересах держави в особі Верховної Ради України відмовлено.

Присуджено до стягнення з Севастопольської міської ради в дохід Державного бюджету України державне мито в розмірі 93,50 грн. та витрат за інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в розмірі 118,00 грн.

Присуджено до стягнення з Фонду комунального майна Севастопольської міської ради в дохід Державного бюджету України державне мито в розмірі 93,50 грн. та витрат за інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 118,00 грн.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю «Золотий символ» звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, відповідно до якої просить рішення Господарського суду міста Києва від 11.12.2013 у справі № 50/457-14/29-2012 скасувати та постановити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Апеляційна скарга третьої особи-1 мотивована тим, що рішення Господарського суду міста Києва є незаконним, необґрунтованим, постановленим з суттєвим порушенням норм матеріального та процесуального права, при невідповідності висновків суду дійсним обставинам справи, а також з ігноруванням чітких вказівок Вищого господарського суду України, вказаних у постанові від 18.01.2012 у даній справі.

Відповідно до автоматичного розподілу справ між суддями апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Золотий символ» у справі № 50/457-14/29-2012 було передано на розгляд судді Київського апеляційного господарського суду Михальській Ю.Б.

Розпорядженням Голови Київського апеляційного господарського суду від 21.03.2014 для розгляду апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Золотий символ» у справі № 50/457-14/29-2012 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Михальська Ю.Б., судді: Отрюх Б.В., Тищенко А.І.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 21.03.2014 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Золотий символ» прийнято до провадження, розгляд справи призначено на 08.04.2014.

04.04.2014 представник позивача-1 подав через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду пояснення по справі, у яких просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги третьої особи-1, рішення Господарського суду міста Києва від 11.12.2013 у справі № 50/457-14/29-2012 залишити без змін.

Представник позивача-3 08.04.2014 подав через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначив, що рішення Господарського суду міста Києва у справі № 50/457-14/29-2012 від 11.12.2013 є повністю законним, обґрунтованим та винесеним у відповідності до вимог матеріального та процесуального права, а апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Золотий символ» не підлягає задоволенню.

Представники прокуратури, позивача-1, відповідачів та третіх осіб у судове засідання, призначене на 08.04.2014, не з'явились.

08.04.2014 представник третьої особи-1 подав через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду клопотання про відкладення розгляду справи, мотивоване тим, що його постійний представник знаходиться у відрядженні.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 08.04.2014 клопотання третьої особи-1 про відкладення розгляду справи задоволено, розгляд справи відкладено на 20.05.2014.

22.04.2014 представник позивача-1 подав через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду клопотання про розгляд справи у відсутності його представника, проти доводів апеляційної скарги заперечив.

У судове засідання, призначене на 20.05.2014, представники позивачів -1 та -3, відповідачів та третіх осіб -2, -3 не з'явились, про причини неявки суд не повідомили.

Представники прокуратури, позивача-2 та третьої-1 подали у судовому засіданні 20.05.2014 клопотання про продовження строку вирішення спору.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 20.05.2014 продовжено строк вирішення спору, розгляд справи відкладено на 03.06.2014.

03.06.2014 представник позивача-2 подав через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду відзив на апеляційну скаргу, у якому просив апеляційну скаргу третьої особи-1 залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 11.12.2013 у справі № 50/457-14/29-2012 залишити без змін.

У судове засідання, призначене на 03.06.2014, представники позивача-1, відповідачів та третіх осіб -2, -3 не з'явились, про причини неявки суд не повідомили.

Як зазначено у пункті 3.9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання. Відповідно до пункту 3.9.1. вказаної постанови, особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 Господарського процесуального кодексу України.

За змістом зазначеної статті 64 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Відповідно до пункту 2.6.10. Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України від 20 лютого 2013 року № 28 оригінал судового рішення залишається в матеріалах справи; згідно з пунктом 2.6.15. вказаної Інструкції на звороті у лівому нижньому куті оригіналу процесуального документа, який виготовляється судом та залишається у справі, проставляється відповідний штамп суду з відміткою про відправлення документа, що містить вихідний реєстраційний номер, загальну кількість відправлених примірників документа, дату відправки, підпис працівника, яким вона здійснена та може містити відмітку про отримання копії процесуального документа уповноваженим представником адресата.

Дана відмітка є підтвердженням належного надсилання копій процесуального документа сторонам судового процесу.

Як вбачається із матеріалів справи, копії ухвал Київського апеляційного господарського суду від 21.03.2014, 08.04.2014 та 20.05.2014 у справі № 50/457-14/29-2012 були надіслані учасникам судового процесу на адреси, зазначені в апеляційній скарзі, що підтверджується відміткою суду на зворотній стороні ухвал.

З огляду на зазначене, враховуючи те, що розгляд справи неодноразово відкладався, а матеріали справи містять докази належного повідомлення учасників судового процесу про дату, час та місце розгляду справи, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами справи та без участі представників позивача-1, відповідачів та третіх осіб -2, -3.

Представники прокуратури, позивача-2 та позивача-3 у судовому засіданні проти викладених у апеляційній скарзі третьої особи-1 доводів заперечили, просили у її задоволенні відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Представник третьої особи-1 підтримав доводи, викладені ним у апеляційній скарзі, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати, а у задоволенні позову відмовити повністю.

Розглянувши в судових засіданнях апеляційну скаргу, відзиви на неї, дослідивши матеріали справи та зібрані у ній докази, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, судова колегія встановила наступне:

11.07.1995 за актом приймання-передачі Морською інженерною службою Чорноморського флоту було передано безоплатно Севастопольській міській раді гідротехнічні споруди в бухті Балаклавській згідно з переліком, а саме берегоукріплення № 77 а-БУ довжиною причального фронту 47 м, шириною 3-5 м, глибиною 1,2 м; пірс №120 довжиною причального фронту 18,5 м, шириною від 2,85 м, глибиною 1,25 м; берегоукріплення № 77-БУ довжиною причального фронту 77 м, шириною 2,4 м, глибиною 2 м, берегоукріплення № 78-БУ довжиною причального фронту 382 м, шириною 0,4 м, глибиною 1 м; причал № 121 довжиною причального фронту 107,5 м, шириною 11 м, глибиною 6,2-7,6 м.; причал № 122 довжиною причального фронту 145 м., шириною 11 м., глибиною 5,15-6,85 м; причал № 123 довжиною причального фронту 29,3 м, шириною 16,5 м, глибиною 0,65-1,35 м; причал № 124 довжиною причального фронту 82 м., шириною 3,5 м, глибиною 4,2 - 7,25 м; набережна причал №126 довжиною причального фронту 124 м, шириною 1,8 м, глибиною 1,05-4,45 м; корнева частина №126 «б» довжиною причального фронту 7,9 м, шириною 6,4 м, глибиною 4,1-4,4 м; корнева частина № 126 «в» довжиною причального фронту 9,2 м, шириною 6,9 м, глибиною 4,2-5,5 м; причал №127 довжиною причального фронту 87,2 м, шириною 1,4 м, глибиною 3,6 - 5,3 м; берегоукріплення №83-БУ (причал) довжиною причального фронту 52,3 м, шириною 16,5 м, глибиною 0,65-1,35 м. Крім того, разом з зазначеними гідротехнічними спорудами Морською інженерною службою було передано інженерно-технічні мережі і роздаткові пристрої води, пари стиснутого повітря, рідкого палива і електроенергії, розміщені на причалах.

Зі змісту акту від 11.07.1995 вбачається, що майно було передано на підставі директиви № 730/1/00617 від 18.07.1994 Генерального штабу Військово-морського флоту та рішення № 77/1/874 від 27.06.1995 командуючого Чорноморським флотом, які в матеріалах розглядуваної справи не містяться.

Наказом № 202 від 05.11.1996 начальника Управління майном міста було прийнято у комунальну власність міста Севастополя причал № 126, корневу частину № 126-б, корневу частину № 126-в, причал № 127, зобов'язано директора Державного комунального підприємства «Приватизація» прийняти на баланс причал № 126, корневу частину № 126-б, корневу № 126-в, причал №127 за актом приймання-передачі.

На виконання зазначеного наказу згідно з актом б/н станом на 24.03.1997 ДКП «Приватизація», правонаступником якого є Державне комунальне підприємство «Аррікон», прийнято на баланс причал № 126, корневу частину № 126-б, корневу № 126-в, причал № 127. Крім того, зазначеним підприємством було прийнято на баланс берегове укріплення № 85-БУ, наказ про передачу якого матеріали справи не містять.

01.04.1997 між Управлінням майном міста Севастопольської міської державної адміністрації та Товариством з обмеженою відповідальність «Золотий символ» укладено договір оренди № 2026, за змістом якого вказані вище гідротехнічні споруди були передачі в оренду третій особі-1.

Розпорядженням № 07-р від 06.01.1999 Севастопольської міської державної адміністрації затверджено «Реєстр причальних споруд, що розташовані на березі міста Севастополя, та їх нову нумерацію». Зокрема, вказаним розпорядженням змінено номери причалів № 126 та № 127 на № 260 та № 261 відповідно.

З огляду на зазначене, посилаючись на неправомірну передачу державного майна в комунальну власність, прокурор і звернувся до суду із позовом.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що на момент розгляду позовних вимог прокурора, відповідачами не було доведено належними та допустимими доказами правомірності передачі спірного майна у комунальну власність. Натомість, приймаючи до уваги положення Угоди від 03.08.1992 між Україною і Російською Федерацією про принципи формування ВМС України та ВМФ Росії на базі Чорноморського флоту колишнього СРСР, Угоди від 17.06.1993 між Україною та Російською Федерацією про невідкладні заходи по формуванню Військово-Морських Сил України та Військово-Морського Флоту Росії на базі Чорноморського флоту, Угоди від 09.06.1995 між Україною та Російською Федерацією щодо Чорноморського флоту та Угоди від 28.05.1997 між Україною та Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського Флоту суд першої інстанції у рішенні зазначив, що останніми підтверджується набуття державою Україна права власності на спірне майно та обгрунтованість доводів прокурора щодо необхідності захисту порушеного права власності держави.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції третя особа-1 у апеляційній скарзі зазначає, що прокурором не доведено факт знаходження майна у загальнодержавній власності або у Міністерства оборони України в минулому, а ні до 1995 року, а ні до 1999 року, а ні у подальшому. Окрім того, апелянт наголошує на тому, що суд не вивчив оригінали чи належно засвідчені копії Угоди між Українською і Російською Федерацією від 06.08.1992, 17.03.1993 та 09.06.1995. Водночас, апелянт зазначає, що суд першої інстанції не надав належну оцінку Директиві Генерального штабу ВМФ від 18.07.1994 та рішенню командуючого Чорноморським флотом від 27.06.1995 № 77/1/874. Таким чином, скаржник наголошує на тому, що суд в однобічному порядку прийняв рішення за відсутністю належних та безпереконливих доказів. Вказане, на його думку, призвело до суттєвого порушення норм процесуального права і, як наслідок, до прийняття неправильного рішення у справі.

Колегія суддів не приймає зазначені доводи апелянта до уваги та вважає їх безпідставними з огляду на наступне.

Так, предметом спору у даній справі є визнання права власності на нерухоме майно, а, отже, до спірних правовідносин підлягають застосуванню Цивільний кодекс України та інші законодавчі акти, що діяли на час виникнення спірних правовідносин з урахуванням діючих правових норм.

Статтею 86 Цивільного кодексу УРСР було передбачено, що право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Усі форми власності є рівноправними.

Статтею 31 Закону України «Про власність», який набув чинності 15.04.1991, було визначено, що до державної власності в Українській РСР належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

За змістом положень Закону України від 27.04.2007 «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Цивільного кодексу України», який набрав чинності від 20.06.2007, Закон України «Про власність» втратив чинність.

Згідно зі статтею 326 Цивільного кодексу України у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

За приписами розділу VI Декларації від 16.07.1990 про державний суверенітет України вирішення питань загальносоюзної власності (спільної власності всіх республік) здійснюється на договірній основі між республіками - суб'єктами цієї власності.

Так, як вірно встановлено судом першої інстанції, відповідно до статті 1 Угоди між Україною і Російською Федерацією про принципи формування ВМС України та ВМФ Росії на базі Чорноморського флоту колишнього СРСР, яку було підписано 03.08.1992, сторони визначили, що Чорноморський флот підлягає розподілу між Договірними Сторонами з метою створення на його базі ВМС України та ВМФ Російської Федерації.

При цьому, враховуючи інтереси України і Росії, як дружніх держав і прагнучи до забезпечення безпеки в басейні Чорного моря, договірні сторони вирішили на час до сформування на Чорному морі ВМС України та ВМФ Російської Федерації встановити перехідний період, до 1995 року включно. Також вирішено, що статус перехідного періоду визначається окремою угодою, яка повинна бути укладена договірними сторонами до 01.10.1992. Протягом перехідного періоду Договірні Сторони спільно використовують існуючу систему базування та матеріально-технічне забезпечення. Подальший порядок базування ВМС України і ВМФ Російської Федерації визначається окремою угодою.

Згідно статті 1 Угоди від 17.06.1993 між Україною та Російською Федерацією про невідкладні заходи по формуванню Військово-Морських Сил України та Військово-Морського Флоту Росії на базі Чорноморського флоту сторони розпочинають у вересні 1993 року практичне формування Військово-Морських Сил України і Військово-Морського Флоту Росії на основі розподілу Чорноморського флоту і визначення договірних умов базування Військово-Морського Флоту Росії в Україні і завершують це формування в строк, визначений Ялтинською угодою. При цьому, базування Флоту на перехідний період залишається спільним і визначається окремою угодою.

Статтями 3, 5 Угоди від 09.06.1995 між Україною та Російською Федерацією щодо Чорноморського флоту встановлено, що урегулювання питань відносно майна Чорноморського флоту і підписання окремої угоди про розподіл майна покладено на уряди сторін. При розподілі озброєння, військової техніки та засобів забезпечення сил берегової оборони, морської піхоти і морської авіації наземного базування Чорноморського флоту Сторони виходять із стану, що існував на 03.08.1992.

Далі, 28.05.1997 між Україною та Російською Федерацією було підписано Угоду про параметри поділу Чорноморського Флоту, яку було ратифіковано Законом України № 547-XIV від 24.03.1999 та яка набула чинності 12.07.1999.

Відповідно до статті 1 вказаної Угоди сторони домовились, що Чорноморський флот Російської Федерації використовує зазначені у статях 2 і 3 цієї Угоди об'єкти Чорноморського флоту в м. Севастополі та інші пункти базування і місця дислокації корабельного складу, авіації, берегових військ, об'єкти оперативного, бойового, технічного і тилового забезпечення на умовах та протягом строку дії Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28.05.1997 та Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про взаємні розрахунки, пов'язані з поділом Чорноморського флоту і перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28.05.1997.

Водночас, було погоджено, що порядок використання об'єктів Чорноморського флоту, за винятком об'єктів, згаданих у статтях 2, 3 цієї Угоди, визначається українською стороною. Перелік та параметри об'єктів, які використовує Україна, містяться у Додатку № 1.

Як вбачається з Додатку № 1 до Угоди між Україною та Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського Флоту, до переліку об'єктів Військово-Морських Сил України віднесені гідротехнічні споруди, що розміщені у м. Балаклава, з приводу яких, як вказує прокурор та що не спростовано відповідачами, виник спір у даній справі.

Посилання апелянта на те, що у переліку Додатку № 1 до Угоди між Україною та Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського Флоту не існує спірного майна, а саме: причалу № 260, причалу № 260 «б», причалу № 260 «в», причалу № 261 та берегоукріплення № 83-БУ (причал) не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки, як вбачається із Додатку № 1, останній не містить детального (із вказівкою номерів) переліку гідротехнічних споруд - причалів. Водночас, у Додатку № 1 зазначено, що до переліку об'єктів Військово-Морських Сил України віднесені гідротехнічні споруди, що розміщені у м. Балаклава, а саме, Причали: 15 одиниць. Натомість, третьої особою-1 не спростовано факту віднесення спірного майна до об'єктів Військово-Морських Сил України згідно вказаного додатку.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів, погоджуючись із доводами суду першої інстанції, приходить до висновків, що до 1995 року спірне майно не перебувало у державній власності України, оскільки відносилось до загальносоюзної власності, щодо якої було встановлено спільний порядок її використання Україною та Російською Федерацією у перехідний період. Спірні гідротехнічні споруди були віднесені до складу майна Військово-Морських Сил України лише на підставі Угоди про параметри поділу Чорноморського Флоту, яка набула чинності 12.07.1999.

Водночас, колегія суддів не приймає до уваги посилання третьої особи-1 на Директиву №730/1/00617 від 18.07.1994 Генерального штабу Військово-морського флоту та рішення №77/1/874 від 27.06.1995 командуючого Чорноморським флотом як на документи, які підтверджують, що спірне майно було передано у комунальну власність з наступних підстав.

Так, враховуючи дати підписання зазначеної директиви Генерального штабу Військово-морського флоту та рішення командуючого Чорноморським флотом вбачається, що вказані документи, у разі їх існування, були видані в перехідний період, який встановлено до 1995 року включно, що суперечить положенням наведених вище міжнародних угод.

До того ж, Вищий господарський суд України, скасовуючи перше рішення у даній справі, звернув увагу суду на ту обставину, що матеріали справи взагалі не містять директиви №730/1/00617 від 18.07.1994 Генерального штабу Військово-морського флоту та рішення №77/1/874 від 27.06.1995 командуючого Чорноморським флотом, на підставі яких було здійснено передачу спірних об'єктів у комунальну власність.

Так, із матеріалів справи вбачається, що ухвалами господарського суду при новому розгляді справи учасників судового процесу було неодноразово зобов'язано надати вказані документи. Проте, вимог суду виконано не було та витребуваних документів не представлено.

Натомість, у матеріалах справи містяться відповіді Департаменту правового забезпечення Міністерства оборони України, Державного галузевого архіву Міністерства оборони України, Командування Військово-Морських Сил Збройних Сил України, Міністерства закордонних справ України (том 5, а.с. 140-142; 159), згідно яких останні не можуть надати суду копії директиви №730/1/00617 від 18.07.1994 Генерального штабу Військово-морського флоту та рішення №77/1/874 від 27.06.1995 командуючого Чорноморським флотом у зв'язку з тим, що вказані документи у них відсутні.

З огляду на зазначене, колегія суддів приходить до висновку, що відповідачами не було доведено належними та допустимими доказами правомірності передачі спірного майна у комунальну власність, зокрема, не доведено факту існування директиви № 730/1/00617 від 18.07.1994 Генерального штабу Військово-морського флоту та рішення № 77/1/874 від 27.06.1995 командуючого Чорноморським флотом, на підставі яких було здійснено передачу майна.

Враховуючи встановлені вище обставини, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду приймає до уваги положення Угоди від 03.08.1992 між Україною і Російською Федерацією про принципи формування ВМС України та ВМФ Росії на базі Чорноморського флоту колишнього СРСР, Угоди від 17.06.1993 між Україною та Російською Федерацією про невідкладні заходи по формуванню Військово-Морських Сил України та Військово-Морського Флоту Росії на базі Чорноморського флоту, Угоди від 09.06.1995 між Україною та Російською Федерацією щодо Чорноморського флоту та Угоди від 28.05.1997 між Україною та Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського Флоту, якими, як вірно зазначено у оскаржуваному рішенні суду, підтверджується набуття державою Україна права власності на спірне майно.

Водночас, посилання апелянта на неврахування судом першої інстанції зауважень Вищого господарського суду України щодо відсутності у матеріалах справи засвідчених копій вищезазначених угод між Україною та Російською Федерацією, не приймаються колегією суддів до уваги з огляду на наступне.

Зі змісту статті 2 Закону України «Про міжнародні договори України» вбачається, що міжнародний договір України - це укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

Частиною 1 статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» визначено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Отже, міжнародні угоди між Україною та Російською Федерацію, якими керується господарський суд, є міжнародними договорами, що набули чинності і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Зазначені Угоди є чинними міжнародними документами України, а відповідно є загальнодоступними. Так, зокрема Угода між Україною та Росією про принципи формування ВМС України та ВМФ Росії на базі Чорноморського флоту колишнього СРСР була офіційно опублікована у Офіційному віснику України від 22.10.2004.

Також, колегія суддів зазначає, що відповідно до Положення про Веб-сайт Верховної Ради України у глобальній інформаційній мережі Інтернет, що затверджений розпорядженням № 462 від 24.05.2001 Голови Верховної Ради України, веб-сайт Верховної Ради України є офіційним джерелом інформації Верховної Ради України, який утворюється для висвітлення діяльності Верховної Ради України, її органів та апарату, взаємообміну інформацією з органами державної влади України та органами місцевого самоврядування з питань, пов'язаних з діяльністю Верховної Ради України, інформаційної взаємодії з урядовими і неурядовими організаціями країн світового співтовариства, громадськістю.

Отже, текст міжнародних угод, що роздрукований з веб-сайту Верховної Ради України та долучений до матеріалів, може бути прийнятий судом до уваги як достовірний.

Також, зі змісту статті 23 Закону України «Про міжнародні договори України» вбачається, що Міністерство закордонних справ України здійснює функції депозитарію багатосторонніх міжнародних договорів, якщо відповідно до умов цих договорів такі функції покладені на Україну.

Оригінали міжнародних договорів України або у відповідних випадках їх завірені належним чином копії та офіційні переклади зберігаються у Міністерстві закордонних справ України.

Так, як вбачається із листа Міністерства закордонних справ України № 72/14-612/2-2889 від 06.09.2013 (том 5, а.с. 159) засвідчені копії міжнародних договорів, відповідно до Закону України «Про міжнародні договори України», надаються Міністерством закордонних справ України лише з метою внутрішньодержавних процедур та офіційної публікації.

Водночас, вказаним листом Міністерство закордонних справ України направило ідентичні копії відповідних угод, що не засвідчені належним чином.

Таким чином, виявляється зрозумілою та обставина, що матеріали справи не містять належним чином засвідчених копій Угод між Україною та Російською Федерацією.

Статтею 1, частиною 2 статті 5 Конституції України встановлено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

За приписами статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону.

Відповідно до частини 1 статті 22 Господарського кодексу України держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики.

Згідно статті 1 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» управлінням об'єктами державної власності є здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Частиною 1 статті 5 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» визначено, що Кабінет Міністрів України є суб'єктом управління, що визначає об'єкти управління державної власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об'єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб'єктам управління, визначеним цим Законом.

Отже, вимоги прокурора про визнання за державою Україна в особі Кабінету Міністрів України права власності на розташовані у Балаклавській бухті м. Севастополя гідротехнічні споруди заявлені на захист інтересів держави та відповідають обсягу повноважень, що має уряд України.

Водночас, за змістом пункту 1 частини 2 статті 5 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», здійснюючи управління об'єктами державної власності, Кабінет Міністрів України визначає органи виконавчої влади, які здійснюють функції з управління об'єктами державної власності.

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування.

Згідно статті 10 Закону України «Про оборону України» Міністерство оборони України здійснює управління переданим йому військовим майном і майном підприємств, установ і організацій, що належать до сфери його управління.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України №555-р від 21.12.2005 «Про управління державним майном, яке використовував Чорноморський флот колишнього СРСР» функції з управління державним майном, що зазначене у Додатку № 1 до Угоди між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту, покладено на Міністерство оборони України.

При цьому, за змістом пояснень прокурора та позивачів -2, -3, наданих у суді першої інстанції, розпорядження № 555-р від 21.12.2005 виконано не було, інвентаризацію державного майна не проведено, спірне майно на баланс Міністерством оборони України не прийнято.

З огляду на зазначене, колегія суддів приходить до висновку щодо наявності підстав для задоволення вимоги прокурора про зобов'язання Севастопольської міської ради та Фонду комунального майна Севастопольської міської ради передати на баланс Міністерства оборони України розташовані у Балаклавській бухті м. Севастополя спірні гідротехнічні споруди.

При цьому, судом враховано, що наявними в матеріалах справи поясненнями б/н від 18.02.2011 (том 1, а.с. 146) та вих. № 220/1314 від 14.03.2011 (том 2, а.с. 8) підтверджується надання Міністерством оборони України згоди на прийняття спірного майна баланс вказаного органу.

Приймаючи до уваги вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що звернення прокурора в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України до господарського суду із даним позовом відповідає функції представництва прокуратурою інтересів держави та направлено на їх захист, а відповідні позовні вимоги підлягають задоволенню.

Водночас, колегія суддів зазначає, що Верховна Рада України не є органом, до повноважень якого відноситься управління державною власністю, а тому, з огляду на відсутність доказів порушення відповідачами прав Верховної Ради України, заявлені прокурором позовні вимоги в інтересах Верховної Ради України є необґрунтованими.

Також, у апеляційній скарзі апелянт наголошує на тому, що судом першої інстанції неправомірно не застосовано до вимог прокурора строки позовної давності, хоча третьою особою-1 і були подані безпереконливі докази того, що передбачені процесуальні строки прокурором та особами, що він представляє були значно пропущені.

Зазначені доводи апелянта не приймаються колегією суддів до уваги з огляду на наступне.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 Цивільного кодексу України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно вимог частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Із матеріалів справи вбачається, що про існування обставин, які порушують інтереси держави, Прокуратурі м. Севастополя стало відомо у результаті перевірки за зверненням в.о. капітана Севастопольського морського торгівельного порту щодо законності оренди Товариством з обмеженою відповідальністю «Золотий Символ» причалів у Балаклавській бухті м. Севастополя, яке отримано Прокуратурою міста Севастополя 04.06.2010.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що перебіг строку позовної давності починається із 04.06.2010, тобто з дати, коли Прокуратурі м. Севастополя стало відомо про порушення інтересів держави. Отже, враховуючи те, що заступник прокуратура м. Севастополя звернувся до суду з позовом 12.07.2010, про що свідчить відмітка поштового штемпеля на конверті, колегія суддів приходить висновку, що прокурор діяв у межах визначеного законом строку позовної давності.

Враховуючи вищевикладене, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, дав їм належну правову оцінку, дійшов правильних висновків щодо прав та обов'язків сторін, які грунтуються на належних та допустимих доказах.

Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, а господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин в їх сукупності.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає рішення суду по даній справі обґрунтованим та таким, що відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи, підстав для його скасування чи зміни не вбачається. Апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Золотий Символ» є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Золотий Символ» на рішення Господарського суду міста Києва від 11.12.2013 у справі № 50/457-14/29-2012 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду міста Києва від 11.12.2013 у справі № 50/457-14/29-2012 залишити без змін.

Матеріали справи № 50/457-14/29-2012 повернути Господарському суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку.

Головуючий суддя Ю.Б. Михальська

Судді Б.В. Отрюх

А.І. Тищенко