Постанова

від 17.06.2009 по справі 39/66

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

39/66

      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД       

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 17.06.2009                                                                                           № 39/66

 Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

 головуючого:          Корсака В.А.

 суддів:             

 За участю представників:

 від позивача: Мошко М.М. – представник за довіреністю,  

від відповідача: представник не з'явився,  

 розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України „Спецсервіс”  

 на рішення Господарського суду м.Києва від 30.03.2009

 у справі № 39/66 (суддя  

 за позовом                               Товариства з обмеженою відповідальністю „Дааліс”

 до                                                   Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України „Спецсервіс”  

 про                                                   стягнення 52 100,00 грн.,

ВСТАНОВИВ:

 В січні 2009 року Товариство з обмеженою відповідальністю „Дааліс” звернулось з позовом про стягнення з Державного підприємства Міністерства оборони України „Спецсервіс” заборгованості за недопоставлений згідно рахунку-фактури №СФ 00039 від 17.05.2007р. товар (автопаливозаправник типу КАМАЗ-43100 АПЗ-7, шасі №0062064 вартістю 46700,00 грн. та автошасі типу ГАЗ-66 4500, 1984 року випуску вартістю 5400,00 грн. ) у загальному розмірі 52100,00 грн. та судових витрат.

         Позовні вимоги мотивовані тим, що на підставі рахунку-фактури №СФ-00039 від 17.05.2007р. позивач сплатив відповідачу платіжним дорученням №48 від 17.05.2007р. 70000,00 грн. за техніку (автопаливозаправник типу УРАЛ-375 АПМЗ, шасі №272723; автопаливозаправник типу КАМАЗ-43100 АПЗ-7, шасі №0062064; автопаливозаправник типу УРАЛ-375 АПМЗ, шасі №8190 та автошасі типу ГАЗ-66 4500, 1984 року випуску), однак, станом на час подання позовної заяви до суду техніка на суму 52100,00 грн. позивачу відповідачем не передана та зазначені грошові кошти не повернуті.  

         Рішенням Господарського суду міста Києва від 30.03.2009р. позов задоволено повністю. Присуджено до стягнення з Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України „Спецсервіс” на користь Товариства з обмеженою відповідальністю „Дааліс”  52 100,00 грн. основного боргу, 3000,00 грн. оплати послуг адвоката, 521,00 грн. витрат по сплаті державного мита та 118 грн.  витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.  

        Не погоджуючись з рішенням суду, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог,  посилаючись  на порушення  господарським  судом  норм матеріального та процесуального права, неповного з'ясування обставин, що мають значення для вирішення справи.

На обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається, зокрема, на те, що рахунок-фактура №СФ-00039 від 17.05.2007р. та платіжне доручення №48 від 17.05.2007р. на суму 70 000,00 грн. не можуть слугувати пропозицією відповідача укласти договір та прийняттям такої пропозиції без згоди на це органу уповноваженого управляти державним майном (власника державного майна).

        Крім того, апелянт стверджує, що судом першої інстанції не прийнято до уваги те, що зібрані у справі докази не свідчать про вчинення сторонами правочину, який містить ознаки договору поставки. Також, місцевим судом не прийнято до уваги той факт, що  у листі Філії в м.Рівне ВАТ „Державного експортно-імпортного банку України” №065-07/696 від 17.03.2009р. у відповідь на запит суду в порядку ст.38 ГПК України, з приводу належності рахунку 2600700015562 Філії, вказаний рахунок належить РОФ ДП МВС України „Спецсервіс”, а не ДП МВС „Спецсервіс”.

Позивачем  не надано відзив на апеляційну скаргу.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, заслухавши  пояснення представника позивача, колегія встановила наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частиною 1 статтею 205 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Згідно із ч.1 ст.207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Встановлено, що на підставі рахунку-фактури №СФ-00039 від 17.05.2007р. позивач перерахував відповідачу грошові кошти в сумі 70000,00 грн., як оплату за техніку (автопаливозаправник типу УРАЛ-375 АПМЗ, шасі №272723; автопаливозаправник типу КАМАЗ-43100 АПЗ-7, шасі №0062064; автопаливозаправник типу УРАЛ-375 АПМЗ, шасі №8190 та автошасі типу ГАЗ-66 4500, 1984 року випуску), що підтверджується платіжним дорученням №48 від 17.05.2007р. та податковою накладною №36 від 17.05.2007р. (а.с. 8-10).

Отже, вищевстановлені дії сторін свідчать про вчинення ними правочину, який містить ознаки договору поставки.  

 З частини 1 статті 265 Господарського кодексу України вбачається, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Частиною 6 статті 265 Господарського кодексу України передбачено, що до відносин поставки, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу.

         Дана норма кореспондується з ч.2  ст. 712 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 655 Цивільного кодексу України передбачено, що одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

          Як  встановлено, що вищезазначена техніка відповідачем позивачу була передана не повністю, за виключенням автопаливозаправнику типу КАМАЗ-43100 АПЗ-7, шасі № 0062064 вартістю 46700,00 грн. (з ПДВ) та автошасі типу ГАЗ-66 4500, 1984 року випуску вартістю 5400,00 гри. (з ПДВ).

          Статтею 663 Цивільного кодексу України передбачено, що продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до ст.530 цього Кодексу.

           Згідно з положеннями ч.2 ст.530 Цивільного кодексу України позивач звернувся до відповідача з вимогою №12 від 12.09.2008р. про передачу спірної техніки у семиденний строк від дня пред'явлення даної вимоги, яку останній отримав 18.09.2008р., що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення №69677 (а.с. 11).

          Дана вимога відповідачем залишена без виконання.

          Відповідно до ч.1 ст.665 Цивільного кодексу України у разі відмови продавця передати проданий товар покупець має право відмовитися від договору і вимагати відшкодування збитків.

Враховуючи той факт, що від моменту перерахування позивачем коштів згідно рахунку-фактури № СФ-00039 від 17.05.2007р. минуло більше півтора року і виконання зобов'язання щодо передачі вищезазначеної недопоставленої техніки втратило для позивача інтерес, останній направив відповідачу претензію № 14 від 06.10.2008р. (отримана відповідачем 13.10.2008р. згідно повідомлення про вручення поштового відправлення № 7155516), відповідно до якої позивач відмовився від прийняття спірної техніки та керуючись ст.530 Цивільного кодексу просив у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги перерахувати кошти у розмірі 52100,10 грн. за недоотриману техніку на рахунок позивача.

 В матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що відповідачем були перераховані на рахунок позивача вищезазначені грошові кошти.

 Згідно з ч.1 ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином, відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Дана стаття кореспондується з нормами ст..ст. 525, 526 Цивільного кодексу України.

  Відповідно до ч. 1 ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

           Згідно зі ст.33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідачем не доведено належними та допустимими доказами безпідставність позовних вимог в частині основного боргу.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що місцевий суд дійшов до правомірного висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині стягнення з відповідача 52100,00 грн. - основного боргу, оскільки відповідач повинен був виконати обов'язок по оплаті недопоставленого товару у семиденний строк від дня пред'явлення претензії № 14 від 06.10.2008р. (отримана відповідачем 13.10.2008р. згідно повідомлення про вручення поштового відправлення № 7155516).

Стосовно позовних вимог про стягнення з відповідача витрат на адвокатські послуги  у розмірі 3000,00 грн., колегія суддів вважає висновок місцевого суду щодо цієї частини вимог також обґрунтованим з огляду на наступне.

   За змістом ст..44 ГПК України судові витрати складаються, зокрема, з послуг  адвоката.

   Відповідно до ст..49 ГПК України суми, які підлягають сплаті, зокрема, за послуги адвоката, покладаються при задоволенні позову на відповідача.

   Згідно з Роз'ясненням Президії Вищого господарського суду України від 31.05.ю2002р. № 04-5/609  відшкодування цих витрат здійснюється шляхом зазначення про це у рішенні, ухвалі, постанові за наявності документального підтвердження витрат, як-от угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові їх інтересів у суді, і платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг.

            Встановлено, що для захисту інтересів ТОВ „Дааліс” у господарському суді між останнім та адвокатом Купрієнко О.В., який діє на підставі Свідоцтва про адвокатську діяльність №389, було укладено договір №27-гс від 05.09.2008р. про надання правової допомоги. Сплата позивачем витрат на правову допомогу в сумі 3000,00грн. підтверджується платіжним дорученням №17 від 29.12.2008р. (а.с. 50).

           Зазначені обставини  місцевий суд виклав у мотивувальній частині рішення.    

        Згідно з положеннями ст.43 ГПК  України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.       

  Згідно з ч. 2 ст. 34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

          Доказів, які б спростовували  вищевстановлені та зазначені судом обставини, сторонами не надано.

 Доводи апеляційної скарги не спростовують висновку  місцевого суду, враховуючи вищезазначене.

        Окрім того, щодо доводів апеляційної скарги про те, що місцевий суд при прийнятті оскаржуваного рішення не звернув увагу на те, що у листі Філії в м.Рівне ВАТ „Державного експортно-імпортного банку України” №065-07/696 від 17.03.2009р. у відповідь на запит суду в порядку ст.38 ГПК України, з приводу власника рахунку 2600700015562 у зазначеній Філії, вказаний рахунок належить РОФ ДП МВС України „Спецсервіс”, а не ДП МВС „Спецсервіс”, колегія суддів вважає, що вони не заслуговують на увагу, оскільки, в рахунку-фактури №СФ-00039 від 17.05.2007р. у графі „Постачальник” відповідачем зазначено „ДП МВС України „Спецсервіс”, ЄДРПОУ 26353753, тел. 275-02-26, р/р 2600700015562 в Ф-я ВАТ „Державного експортно-імпортного банку України”, МФО 333539, ІПН 304347726079, номер свідоцтва 36470661”.

         Крім того, аналогічна техніка та сума, зазначена в рахунку-фактури №СФ-00039, міститься в наданій відповідачем податковій накладній №36 від 17.05.2007р.

         Колегія звертає увагу на те, що сторонами не надано ні у суді першої інстанції, ні у суді апеляційної інстанції договір №3/21/1-29Д від 09.02.2007р., зазначений в рахунку-фактури №СФ-00039, тому колегія, враховуючи вищевстановлене вважає, що сторони у розумінні ч.1 ст.181 Господарського кодексу України уклали договір у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо.  

   Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що рішення місцевого господарського суду, яким позов задоволено повністю, відповідає чинному законодавству та матеріалам справи; колегія не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування чи зміни оскаржуваного рішення.

         Місцевим судом правильно дотримані вимоги ст.44 та 49 ГПК України щодо покладення судових витрат на відповідача.

         На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 99, 103, 104, 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд –

ПОСТАНОВИВ:

 1.          Апеляційну скаргу Державного підприємства Міністерства оборони України „Спецсервіс” на рішення Господарського суду м. Києва  від 30.03.2009 року  залишити без задоволення.

2.          Рішення Господарського суду  м. Києва  від 30.03.2009 року у справі  №39/66  залишити без змін.

3.          Матеріали справи  №39/66 направити до Господарського суду  м.Києва.

 Головуючий суддя                                                                      

 Судді