Рішення

від 18.09.2014 по справі 30/357

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

cpg1251 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 30/357 18.09.14

За позовом Комунального підприємства «Київжитлоспецексплуатація»

До Державного підприємства «Державне спеціалізоване видавництво художньої літератури «Дніпро»

Про стягнення 441 645,34 грн.

Головуючий суддя Ващенко Т.М.

Судді Смирнова Ю.М.

Гумега О.В.

Представники сторін:

Від позивача: представник за довіреністю Цимбаліст В.В.

Від відповідач: представник за довіреністю Баранська Н.С.

представник за довіреністю Вакуленко Л.В.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляд Господарського суду міста Києва передані позовні вимоги Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" (далі - позивач) до Державного підприємства "Державне спеціалізоване видавництво художньої літератури "Дніпро" (далі - відповідач) про стягнення 441 645,34 грн.

Пред'явлені позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач фактично користується приміщенням в місті Києві на вул. Володимирській, 42-А А1, площею 587,37 кв.м не сплачуючи позивачу орендну плату, внаслідок чого з відповідача на користь позивача підлягає стягненню орендна плата за період з 01.01.09. по 28.02.11.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.11.11. порушено провадження у справі № 30/357 та призначено її до розгляду на 24.11.11.

23.11.11. представником відповідача через відділ діловодства суду було подано письмовий відзив на позовну заяву.

В судових засіданнях на підставі ст.77 ГПК України оголошувались перерви з 24.11.11. по 20.12.11., та з 20.12.11. по 27.12.11.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.12.11. призначений колегіальний розгляд справи № 30/357 у складі трьох суддів, розгляд справи було призначено на 07.02.12.

В судовому засіданні 07.02.12. на підставі ч. 3 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України судом оголошено перерву до 28.02.11.

В зв'язку перебуванням суддів Ващенко Т.М., Сівакової В.В. на лікарняному, справу № 30/357 було призначено до розгляду на 17.04.12.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.04.12. зупинено провадження у справі № 30/357 до вирішення справи № 2а-1555/11, що розглядається Шевченківським районним судом міста Києва.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.10.13. на підставі ст. 79 ГПК України поновлено провадження у справі № 30/357 та призначено її до розгляду на 19.11.13.

В зв'язку з перебуванням судді Ващенко Т.М. у відпустці, справу № 30/357 призначено до розгляду на 10.12.13.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.12.13. зупинено провадження у справі № 30/357 до розгляду Вищим адміністративним судом України справи № К/800/36471/13 за касаційною скаргою на постанову Шевченківського районного суду міста Києва та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20.06.13. у справі № 2а-1555/11 (2а/761/11/13).

30.05.14. Господарським судом міста Києва було прийнято ухвалу про поновлення на підставі ст. 79 ГПК України провадження в даній справі та призначено ї до розгляду на 17.06.14.

17.06.14. представником позивача через відділ діловодства суду було подано клопотання про зупинення провадження в даній справі.

Зазначене клопотання задоволенню не підлягає, оскільки ухвалою від 14.07.14. Вищий адміністративний суд України відмовив в допуску до провадження Верховного суду України справи 2-а-1555/11.

В зв'язку з перебуванням суддей з колегії у відпустці, розгляд справи № 30/357 відповідними ухвалами суду призначався на 22.07.14. та 18.09.14.

При цьому, 22.07.14. представником відповідача через відділ діловодства суду було подано письмовий відзив на позовну заяву, в якому Державне підприємство «Державне спеціалізоване видавництво художньої літератури «Дніпро» проти позову заперечує з підстав, викладених в відзиві.

В судовому засіданні 18.09.14. представником позивача підтримано позовні вимоги.

Представники відповідача в судовому засіданні 18.09.14. проти позову заперечували.

За результатами дослідження доказів, наявних в матеріалах справи, суд у нарадчій кімнаті, у відповідності до ст. ст. 82-85 Господарського процесуального кодексу України, ухвалив рішення у справі № 30/357.

В судовому засіданні 18.09.14. судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

За приписами ч. 1 ст. 143 Конституції України, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", правом комунальної власності є право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Статтею 327 Цивільного кодексу України встановлено, що у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

За змістом ст. 17 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органам місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору.

Згідно з приписами ч. ч. 1, 2 ст. 136 Господарського кодексу України правом господарського відання є речове право суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.

Відповідно до п. 3.1 Статуту позивача, він має право, зокрема, здавати в оренду закріплене за ним майно, в т.ч. будинки і споруди тільки за згодою власника або органу, уповноваженого управляти майном.

За твердженням позивача він підпорядкований Київській міській державній адміністрації, прийняв спірне майно на баланс, повинен його утримувати та вчиняє дії по здачі спірного майна в оренду та отримання за це грошових коштів.

Пред'явлені позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач фактично користується приміщенням в місті Києві на вул. Володимирській, 42-А, А1, площею 587,37 кв.м не сплачуючи позивачу орендну плату, внаслідок чого з відповідача на користь позивача підлягає стягненню орендна плата за період з 01.01.09. по 28.02.11.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.12. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

При цьому, судом враховано, що доведення належними засобами доказування певних обставин по справі, ГПК України покладається саме на особу, яка на ці обставини посилається (аналогічної позиції дотримується Вищий господарський суд України в постанові № 30/5009/2733/11 від 02.04.12.).

Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Отже, суд дає самостійну оцінку доказам на підставі чинного законодавства і не зв'язаний позицією сторін.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Постановою Шевченківського районного суду від 04.02.13. у справі № 2-а-1555/11 (провадження № 2-а/761/11/2013) (яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 20.06.13. та ухвалою Вищого адміністративного суду України) встановлено наступне.

Рішенням Виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13.01.92. № 26 в частині п. 15 таблиці 14 «Перелік нежилих будинків та споруд, які передаються до комунально власності» у додатку І до п. 3 передбачалась передача у власність міста Києва нежилого будинку по вул. Володимирська, 42 у місті Києві.

Київською міською радою 09.07.09. було прийнято рішення «Про питання оренди об'єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва» № 784/1840 в частині п. 4 переліку додатку № 2, які стосуються приміщень, розташованих в будинку № 42 (літ А. А1) по вул. Володимирській в місті Києві, загальною площею 784,80 кв.м на 2,3 поверхах.

Вказаною постановою встановлено, що рішення Київської міської ради від 09.07.09. № 784/1840 «Про питання оренди об'єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва» в частині 1.4 переліку додатку № 2, постановлене неповноважним суб'єктом з порушенням чинного законодавства України. Внаслідок необґрунтованого віднесення Київською міською радою ДП «Дніпро» до книготорговельної мережі України та відповідно застосування норм постанови Кабінету Міністрів України від 5 листопада 1991 р. № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)», майно видавництва (а саме приміщення за адресою м. Київ, вул. Володимирська,42), що є державною власністю, було неправомірно передано у комунальну власність.

А тому було визнано протиправним та скасовано рішення Виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13.01.92. № 26 в частині п.15 таблиці 14 «Перелік нежилих будинків та споруд, які передаються до комунальної власності», Додатку 1 до п. 3 Рішення виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 13.01.1992 № 26; визнано відсутність повноважень Київської міської Ради стосовно розпорядження приміщеннями, розташованими в будинку № 42 ( літ.А, А-1) по вул. Володимирській в м. Києві, загальною площею 784, 80 кв.м. на 2, 3 поверхах; визнано протиправними та скасовано пункти 1, 2, 6 рішення Київської міської ради (Ш сесія VІ скликання) від 09.07.09. № 784/1840 «Про питання оренди об'єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва» в частині п.4 Переліку додатку № 2, які стосуються приміщень, розташованих в будинку № 42 ( літ А, А-1) по вул. Володимирській в м. Києві, загальною площею 784,80 кв.м. на 2, 3 поверхах.

Відповідно до ст. 35 Господарського процесуального кодексу України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Так, преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

Норми статті 124 Конституції України визначають обов'язковість виконання усіма суб'єктами прав судового рішення у вказаній справі.

Згідно преамбули та статті 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, згідно рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.02 року у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", а також згідно рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.99 року у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

В силу частини 3 статті 4 ГПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" згадані судові рішення та зміст самої Конвенції про захист прав та свобод людини є пріоритетним джерелом права для національного суду.

Таким чином, судові рішення у справі № 2-а-1555/11 не можуть бути поставлені під сумнів, а інші рішення, в тому числі і у даній справі № 30/357, не можуть їй суперечити.

Відповідно до ч. 1 ст.16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналогічні положення містяться у ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України.

Частиною 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ст.20 Господарського кодексу України визначено основні способи захисту цивільних прав та інтересів.

З огляду на положення зазначених норм та принцип диспозитивності у господарському судочинстві, позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.

Разом з тим, звертаючись до господарського суду, позивач вказує у позовній заяві предмет та підстави позову, тобто, самостійно визначає, яке його право, на його суб'єктивну думку, є порушеним, та в який спосіб належить здійснити судовий захист порушеного права.

Натомість, вирішуючи спір, судам належить з'ясувати наявність порушеного права позивача та відповідність обраного ним способу захисту порушеного права способам, визначеним у законодавстві.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

При цьому, господарський суд зазначає, що під порушенням права слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Проте, обставини, на які посилається позивач, не свідчать про наявність у нього порушеного суб'єктивного права з боку відповідача.

Судом встановлено, що спірні приміщення, за користування якими позивач просить стягнути з відповідача орендну плату, не перебувають в комунальній власності, а у Київської міської ради відсутні повноваження ними розпоряджатись.

Відповідно до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

З наведеного вбачається, що до господарського суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється.

Відповідно до ст. 2 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення невизнання або оспорювання .

Отже, необхідною умовою для звернення до суду із відповідним позовом є порушення прав та охоронюваних законом інтересів особи - позивача у справі, в даному випадку - Комунального підприємства «Київжитлоспецексплуатація».

Проте, як вбачається з матеріалів справи, позивачем належними засобами доказування не доведено суду порушення з боку відповідача законних та охоронюваних інтересів позивача, оскільки спірні приміщення не перебувають в комунальній власності.

Враховуючи все викладене вище в сукупності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

На підставі ст. 49 ГПК України витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

В позові відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 23.09.14.

Головуючий суддя Т.М. Ващенко

Судді Ю.М. Смирнова

О.В. Гумега