Постанова

від 19.11.2014 по справі 30/357

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"19" листопада 2014 р. Справа№ 30/357

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Рябухи В.І.

суддів: Калатай Н.Ф.

Ропій Л.М.

при секретарі: Бовсунівській Л.О.,

за участю представників:

від позивача Цимбаліст В.В., дов. від 11.09.2014 №155/1/03-3633,

від відповідача Баранська Н.С., дов. від 17.07.2014,

Вакуленко Л.В., дов. від 17.07.2014,

розглянувши апеляційну скаргу Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація"

на рішення Господарського суду міста Києва від 18.09.2014

(дата підписання - 23.09.2014)

у справі №30/357 (головуючий суддя Ващенко Т.М., судді: Смирнова Ю.М., Гумега О.В.)

за позовом Комунального підприємтсва "Київжитлоспецексплуатація"

до Державного підприємства "Державне спеціалізоване видавництво художньої літератури "Дніпро"

про стягнення 441645,34 грн

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.09.2014 відмовлено у задоволенні позову Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" (далі - позивач) до Державного підприємства "Державне спеціалізоване видавництво художньої літератури "Дніпро" (далі - відповідач) про стягнення 441645,34 грн.

Не погодившись з вказаним рішенням, позивач звернувся з апеляційною скаргою до Київського апеляційного господарського суду, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 18.09.2014 скасувати, постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

Апеляційна скарга мотивована тим, що висновок суду першої інстанції про те, що нежилі приміщення в будинку №42 літер А,А1 на вул. Володимирській не перебувають у комунальній власності територіальної громади м. Києва необґрунтований, оскільки позивач звернувся з позовом у жовтні 2011 року, а постанова Шевченківського районного суду м. Києва набрала законної сили 20.06.2013. Отже, про нечинність та скасування рішення виконкому Київської міської ради народних депутатів від 13.01.1992 №26 сторонам у даній справі стало відомо лише у 2013 році, тоді як рішення у справі №30/357 прийнято 18.09.2014. Тобто, про незаконність рішення виконкому Київської міської ради народних депутатів від 13.01.1992 №26 позивачу під час звернення з позовом про стягнення та відповідачу у даній справі не могло бути відомо. На думку позивача, спірні приміщення під час звернення позивача з позовом до суду перебували у комунальній власності територіальної громади м. Києва.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 17.10.2014 прийнято апеляційну скаргу до розгляду та порушено апеляційне провадження, розгляд справи призначено на 19.11.2014. Дану ухвалу надіслано відповідно до вимог Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України від 20.02.2014 №28. Доказами належного повідомлення сторін про час і місце розгляду справи є повідомлення про вручення поштового відправлення (ухвали від 17.10.2014) позивачу та відповідачу - 22.10.2014, долучені до матеріалів справи.

19.11.2014 через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду відповідач надав відзив на апеляційну скаргу.

У судовому засіданні 19.11.2014 представник позивача підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити, рішення Господарського суду міста Києва від 18.09.2014 скасувати, постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

Представник відповідача заперечив доводи апеляційної скарги, просив залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Відповідно до ст. 99 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі.

Згідно зі ст.101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши представників сторін, виходячи з вимог чинного законодавства, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження (ч. 1 ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Статтею 327 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

За змістом ст. 17 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органам місцевого самоврядування.

У статті 193 Господарського кодексу України (далі - ГК України) вказано, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст. 136 ГК України правом господарського відання є речове право суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.

Відповідно до п. 3.1 Статуту КП "Київжитлоспецексплуатація" воно має право, зокрема, здавати в оренду закріплене за ним майно, в т.ч. будинки і споруди тільки за згодою власника або органу, уповноваженого управляти майном.

Позивач, як підпорядковане Київській міській державній адміністрації підприємство, приймаючи спірне майно на баланс, повинен його утримувати та може вчиняти дії по здачі спірного майна в оренду та отримання за це грошових коштів.

Позовні вимоги КП "Київжитлоспецексплуатація"обґрунтовано тим, що відповідач фактично користується приміщенням в місті Києві на вул. Володимирській, 42-А, А1, площею 587,37 кв.м., не сплачуючи позивачу орендну плату, внаслідок чого з відповідача на користь позивача підлягає стягненню орендна плата за період з 01.01.2009 по 28.02.2011 в сумі 441645,34 грн.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

При цьому, судом першої інстанції враховано, що доведення належними засобами доказування певних обставин по справі, ГПК України покладається саме на особу, яка на ці обставини посилається (аналогічної позиції дотримується Вищий господарський суд України в постанові від 02.04.2012 у справі № 30/5009/2733/11).

Відповідно до ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Отже, суд дає самостійну оцінку доказам на підставі чинного законодавства і не зв'язаний позицією сторін.

Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та врахувавши, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, з чим погоджується суд апеляційної інстанції з огляду на наступне.

Постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 04.02.2013 у справі №2-а-1555/11 (провадження №2-а/761/11/2013) (яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 20.06.2013 та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 17.04.2014) встановлено наступне.

Рішенням Виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13.01.1992 №26 в частині п. 15 таблиці 14 "Перелік нежилих будинків та споруд, які передаються до комунально власності" у додатку І до п. 3 передбачалась передача у власність міста Києва нежилого будинку по вул. Володимирська, 42 у місті Києві.

Київською міською радою 09.07.2009 прийнято рішення № 784/1840 "Про питання оренди об'єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва" в частині п. 4 переліку додатку № 2, які стосуються приміщень, розташованих в будинку № 42 (літ А, А1) по вул. Володимирській в місті Києві, загальною площею 784,80 кв.м на 2,3 поверхах.

Вказаною постановою встановлено, що рішення Київської міської ради від 09.07.2009 №784/1840 в частині п.4 переліку додатку № 2 постановлене неповноважним суб'єктом з порушенням чинного законодавства України. Внаслідок необґрунтованого віднесення Київською міською радою ДП "Дніпро" до книготорговельної мережі України та відповідно застосування норм постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)", майно видавництва (а саме приміщення за адресою м. Київ, вул. Володимирська,42), що є державною власністю, було неправомірно передано у комунальну власність.

Тому постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 04.02.2013 визнано протиправним та скасовано рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13.01.1992 №26 в частині п.15 таблиці 14 "Перелік нежилих будинків та споруд, які передаються до комунальної власності", додатку 1 до п. 3 рішення виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 13.01.1992 №26; визнано відсутність повноважень Київської міської Ради стосовно розпорядження приміщеннями, розташованими в будинку № 42 (літ.А, А1) по вул. Володимирській в м. Києві, загальною площею 784, 80 кв.м. на 2, 3 поверхах; визнано протиправними та скасовано пункти 1, 2, 6 рішення Київської міської ради (Ш сесія VІ скликання) від 09.07.2009 №784/1840 "Про питання оренди об'єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва" в частині п.4 Переліку додатку № 2, які стосуються приміщень, розташованих в будинку № 42 (літ. А, А1) по вул. Володимирській в м. Києві, загальною площею 784,80 кв.м. на 2, 3 поверхах.

Відповідно до ст. 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Так, преюдиціальні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

Таким чином, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 04.02.2013 у справі № 2-а-1555/11 (провадження №2-а-1555/11) не може бути поставлене під сумнів, а інші рішення, в т.ч. у даній справі, не можуть йому суперечити.

Згідно з ч. 1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналогічні положення містяться у ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України. Частиною 2 ст. 16 ЦК України визначено основні способи захисту цивільних прав та інтересів.

З огляду на положення вказаних норм Цивільного та Господарського кодексів України та принцип диспозитивності у господарському судочинстві, позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.

Звертаючись до господарського суду, позивач вказує у позовній заяві предмет та підстави позову, тобто, самостійно визначає, яке його право, на його суб'єктивну думку, є порушеним, та в який спосіб належить здійснити судовий захист порушеного права.

Вирішуючи спір, судам належить з'ясувати наявність порушеного права позивача та відповідність обраного ним способу захисту порушеного права способам, визначеним у законодавстві.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Під порушенням права слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Проте, як вірно вказав суд першої інстанції обставини, на які посилається позивач, не свідчать про наявність у нього порушеного суб'єктивного права з боку відповідача.

Місцевим господарським судом обґрунтовано зазначено, що на день прийняття оскаржуваного рішення спірні приміщення, за користування якими позивач просить стягнути з відповідача орендну плату, не перебувають в комунальній власності, а у Київської міської ради відсутні повноваження ними розпоряджатись.

Відповідно до ст. 4-3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Зі статті 1 ГПК України вбачається, що до господарського суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється.

Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (ст. 2 ГПК України).

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, суд першої інстанції вірно вказав, що необхідною умовою для звернення до суду із відповідним позовом є порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача - КП "Київжитлоспецексплуатація".

Проте, на підставі матеріалів справи місцевий господарський суд дійшов правильного висновку, що позивачем належними засобами доказування не доведено суду порушення з боку відповідача законних та охоронюваних його інтересів, оскільки спірні приміщення не перебувають в комунальній власності.

Враховуючи викладене вище, висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог є законним та обґрунтованим.

Отже, з огляду на викладене вище, колегія Київського апеляційного господарського суду не вбачає підстав для скасування рішення Господарського суду міста Києва від 18.09.2014 у даній справі, оскільки воно відповідає нормам матеріального та процесуального права, фактичним обставинам та матеріалам справи.

Керуючись ст.ст. 99, 101-103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 18.09.2014 у справі №30/357 - без змін.

2. Матеріали справи №30/357 повернути до Господарського суду міста Києва.

Дану постанову може бути оскаржено в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий суддя В.І. Рябуха

Судді Н.Ф. Калатай

Л.М. Ропій