Рішення

від 08.10.2014 по справі 910/14136/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

№ 910/14136/14 08.10.14

За позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Грант" до Державного підприємства "Державне видавництво "Преса України" третя особаДержавне управління справами простягнення 2 510 170,19 грн.

Суддя Літвінова М.Є.

Представники сторін:

від позивача: Леонтьєв Г.П. - представник за дов.;

від відповідача: Сердюк М.А. - представник за дов.;

від третьої особи: Любавська І.Р. - представник за дов.

Рішення прийняте 06.10.2014 у зв'язку з оголошенням перерви 06.10.2014 на 08.10.2014.

У судовому засіданні 08.10.2014, на підставі ч. 2 ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Грант" звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства "Державне видавництво "Преса України" Державного управління справами про стягнення 2 245 792,51 грн. на підставі Договору на поставку №107-12 від 10.09.2012.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 14.07.2014 порушено провадження у справі №910/14136/14, розгляд справи призначений на 11.08.2014.

06.08.2014 позивач подав заяву про збільшення позовних вимог.

11.08.2014 у судовому засіданні оголошено перерву на 13.08.2014.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 11.08.2014 розгляд справи відкладено на 03.09.2014 та на підставі ст. 27 ГПК України залучено до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Державне управління справами.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 03.09.2014 в порядку ст. 69 ГПК України продовжити строк розгляду спору у справі №910/14136/13 на 15 днів.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 10.09.2014 відповідно до ст. 77 ГПК України розгляд справи відкладено на 15.09.2014

У зв'язку із перебуванням судді Літвінової М.Є. у відпустці, розпорядженням заступника Голови господарського суду міста Києва від 15.09.2014 справу №910/14136/14 передано на розгляд судді Мельнику В.І.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 15.09.2014 справу №910/14136/14 прийнято до провадження судді Мельника В.І. та призначено розгляд справи на 06.10.2014.

Також, позивач 06.10.2014 звернувся до суду із заявою про збільшення позовних вимог, відповідно до якої просить стягнути з відповідача пеню - 260 812,46 грн., інфляційні втрати - 39 156,38 грн., 3 % річних - 88 015,96 грн., 30 % річних - 856 164,97 грн., різницю - 1 328 627,35 грн.

06.10.2014 позивач подав до суду заяву про зменшення позовних вимог, відповідно до якої просить стягнути з відповідача пеню - 95 950,72 грн., інфляційні втрати - 129 936,26 грн., 3 % річних - 95 968,71 грн., 30 % річних за користування чужими коштами - 859 687,15 грн., різницю за рахунок коливань курсів валют - 1 328 627,35 грн. та судовий збір - 50 003,40 грн.

У зв'язку із поверненням судді Літвінової М.Є. з відпустки, розпорядженням заступника Голови господарського суду міста Києва від 01.10.2014 справу №910/14136/14 передано на розгляд судді Літвіновій М.Є.

Ухвалою від 01.10.2014 справу прийнято до провадження судді Літвінової М.Є., розгляд справи призначений на 06.10.2014.

У відзиві на позов відповідач щодо заявлених позовних вимог та зазначив про набрання рішенням законної сили по справі №910/15181/13, яким вирішено питання щодо стягнення суми основного боргу за тими ж рахунками-фактури, що й заявлені і межах даної справи. Відповідач також зазначив, що вимоги про стягнення 3 % річних, інфляційних втрат, пені були заявлені позивачем межах справи № 910/15181/13, від яких він відмовився, тому відповідач вважає, що в порядку ст. 80 ГПК України, у випадках припинення провадження у справі повторне звернення до господарського суду із спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав не допускається.

Відповідач зазначив про пропущений строк позовної давності щодо стягнення пені та 30 %. Також, відповідач зазначив про не вірність нарахування інфляційних втрат.

В судовому засіданні 08.10.2014, на підставі ч.2 ст.85 ГПК України, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників судового процесу, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Частина 1 статті 202 ЦК України передбачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно ч. 1 статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до ч. 2 статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно п.1 ч. 2 статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частина 1 статті 626 ЦК України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

10 вересня 2012 року між позивачем (постачальник за умовами договору) та відповідачем (покупець за умовами договору) був укладений договір №107-12 про поставку картонно-паперової продукції (далі - товар), відповідно до умов якого постачальник у порядку та строки, визначені цим договором, зобов'язується протягом строку дії договору поставляти та передавати у власність Покупцю картонно-паперову продукцію в асортименті, кількості, з основними технологічними властивостями для виконання поліграфічних робіт певного виду, а Покупець зобов`язується в порядку і на умовах, встановлених цим договором приймати товар та оплачувати Постачальникові його вартість.

Як встановлено п. 1.2 договору, поставка товару за цим договором здійснюється окремими партіями. Найменування товару, що складає партію, одиниці виміру товару, кількість товару, ціна та загальна вартість товару, який складає партію, вказується в специфікації на цю партію товару, яка після підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення печатками сторін додається до цього договору і стає його невід'ємною частиною.

В судовому засіданні 22.10.2013 року представником позивача подано підписані обома сторонами договору специфікації до договору поставки № 107-12 від 10.09.2012 року, в яких погоджено найменування товару, його кількість та ціна.

Відповідно до п.п. 8.2, 8.3 договору, кожна партія товару передається Покупцеві у повному обсязі, вказаному у Специфікації на цю партію товару. Часткова поставка партії товару забороняється. Право власності на партію товару, доставленого в пункт поставки, переходить до Покупця з моменту вигрузки товару в зазначеному пункті та оформленню всіх необхідних документів.

Відповідно до п. 4.1 договору, розрахунки проводяться протягом п'яти банківських днів з дня отримання покупцем рахунку-фактури на відповідну партію товару, який виставляється з моменту виконання п. 8.3 договору, шляхом перерахування грошей на рахунок постачальника.

Рішенням господарського суду міста Києва від 22.10.2013 у справі №910/15181/13, яке набрало законної сили, встановлено наступне.

"Як встановлено судом, позивач, як постачальник за договором поставки, належним чином виконав свої зобов'язання за договором, поставивши відповідачеві (як покупцю за умовами договору) товар на загальну суму 7 593 104,16 грн., що підтверджується відповідними видатковими накладними на товар та відповідними довіреностями, виданими уповноваженій особі відповідача на отримання товару. Крім того, узгодження кількості, виду та ціни товару підтверджується відповідними специфікаціями до договору, підписаними та скріпленими печатками обох сторін по договору.

Матеріали справи також містять 50 рахунків-фактур, виставлених позивачем відповідачеві на оплату поставленого товару дійсні до сплати протягом дев'яти календарних днів.

Як встановлено судом відповідач вчасно та повністю не розрахувався з позивачем за поставлений товару, у зв'язку з чим станом на 22.10.2013 року у відповідача виникла заборгованість по оплаті основного боргу за поставлений товар у розмірі 2 557 510,99 грн. На спростування іншого відповідачем доказів не надано."

Частиною 2 статті 35 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Наведений факт має преюдиційне значення та не підлягає повторному доведенню.

Пунктом 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про незалежність судової влади» від 13.06.2007 №8 передбачено, що за змістом частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, в межах провадження справи, в якій вони ухвалені. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається, і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (див. рішення Суду у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25.07.2002; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22.11.2007) (пункт 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України «Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини» від 18.11.2003 №01-8/1427).

Відповідно до пунктів 33, 34 рішення Європейського суду з прав людини від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. справу «Брумареску проти Румунії», п. 61).

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі.

Статтею 712 ЦК України встановлено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

У частині 2 статті 712 ЦК України зазначено, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Частиною 1 статті 665 ЦК України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) сплатити за нього певну грошову суму.

Зазначене також кореспондується зі ст.ст. 525, 526 ЦК України відповідно до яких зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Твердження відповідача про не вірність визначення позивачем першої дати прострочення зобов'язання, судом визнані безпідставними та такими, що суперечать поданому розрахунку до заяви від 06.10.2014.

Керуючись ч. 2 ст. 193, ч. 1 ст. 216, ч. 1 ст. 218 ГК України та п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України, за прострочення поставленого товару за Договором, позивач заявив до стягнення пеню - 95 950,72 грн., інфляційні втрати - 129, 936,26 грн., 3 % річних - 95 968,71 грн., 30 % річних за користування чужими коштами, різницю за рахунок коливань курсів валют.

Судом встановлено, що відповідач у встановлений строк свого обов'язку по перерахуванню коштів не виконав, допустивши прострочення виконання грошового зобов'язання, що стало підставою для стягнення заборгованості в судовому порядку (рішення господарського суду міста Києва від 22.10.2013 №910/15181/13), тому дії відповідача є порушенням зобов'язання (ст. 610 Цивільного кодексу України), і він вважається таким, що прострочив (ст. 612 Цивільного кодексу України), відповідно є підстави для застосування встановленої законом відповідальності.

Відповідно до п. 9.2 Договору, За порушення строків оплати вартості належним чином поставленої партії товару (п. 4.1 Договору), покупець сплачує постачальнику пеню у розмірі 0,3% від простроченої суми платежу за кожний прострочений день і відшкодовує всі понесені у зв'язку з цим збитки. За весь час з моменту, коли товар мав бути оплачений постачальнику, до моменту оплати товару у повному обсязі, покупець сплачує постачальнику проценти за користування грошовими коштами у розмірі тридцять відсотків річних.

У відповідності до частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Відповідно до статті 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Розмір штрафних санкцій передбачений статтею 231 Господарського кодексу України. Відповідно до частини 6 статті 231 Господарського кодексу України, штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції (п. 5.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").

Суд перевірив розрахунок пені доданий до заяви про зменшення позовних вимог від 06.10.2014 та визнав його обґрунтованим, тому пеня підлягає задоволенню у розмірі 95 950,72 грн.

Щодо застосування строку позовної давності до стягнення пені, враховуючи, що вона заявлена безпідставно, оскільки позивач розраховував пеню з 07.07.2013.

Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Слід зазначити, що передбачене законом право кредитора вимагати стягнення відсотків річних є способом захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.

Розрахунок 3 % проведений позивачем судом визнаний обґрунтованим, 3 % річних підлягають задоволенню у розмірі 85 968,71 грн.

Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

У листі Верховного Суду України № 62-97р від 03.04.1997 р., зазначено, що визначення загального індексу за певний період часу здійснюється шляхом перемноження помісячних індексів, тобто накопичувальним підсумком. Його застосування до визначення заборгованості здійснюється за умов, якщо в цей період з боку боржника не здійснювалося платежів, тобто розмір основного боргу не змінювався. У випадку, якщо боржник здійснював платежі, загальні індекси інфляції і розмір заборгованості визначаються шляхом множення не за весь період прострочення, а виключно по кожному періоду, в якому розмір заборгованості не змінювався, зі складанням сум отриманих в результаті інфляційних збитків кожного періоду. При цьому, слід вважати, що сума, внесена за період з 1 по 15 число відповідного місяця, індексується за період з врахуванням цього місяця, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція) (п. 3.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").

За перерахунком суду розмір інфляційних втрат, що підлягає задоволенню становить 122 040,94 грн.

Стягнення процентів річних є заходом відповідальності за порушення грошового зобов'язання і одночасно, як зазначалося, способом захисту майнового права та інтересу кредитора, тобто зобов'язанням сплатити кошти, тоді як проценти, зазначені у статті 536 ЦК України, - це плата за користування чужими коштами, в тому числі безпідставно одержаними, збереженими грішми (стаття 1214 ЦК України).

Підставами для застосування до правовідносин сторін статті 536 ЦК України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, статтями 1048, 1054, 1061 ЦК України). Спільним для цих процентів є те, що вони нараховуються саме у зв'язку з користуванням чужими коштами. Положення ж частини другої статті 625 ЦК України в частині сплати процентів річних застосовуються за наявності порушення грошового зобов'язання. Тому, зокрема, якщо в законі або в укладеному сторонами договорі передбачено розмір процентів за користування чужими коштами (стаття 536 ЦК України), то це не позбавляє кредитора права звернутися до боржника з позовом про стягнення як зазначених процентів, так і трьох процентів річних (якщо інший їх розмір не передбачено договором або Законом) - за наявності порушення боржником грошового зобов'язання (п.6.1, 6.2 постанови пленуму ВГСУ №14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань".

Заперечення відповідача щодо безпідставності нарахування 30 % річних та пропущення річного строку для його стягнення, судом визнано безпідставним та необґрунтованим.

За перевіреним судом розрахунком позивача розмір 30 % за користування чужими грошовими коштами становить 859 687,15 грн., що підлягають задоволенню у заявлено до стягнення розмірі.

Стосовно позовної вимоги про стягнення із відповідача 1 328 627,35 грн. курсової різниці суд відзначає наступне.

Статтею 627 Цивільного кодексу визначено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пукти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Стаття 629 Цивільного кодексу України визначає, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до п. 1 Додаткової угоди №01 від 29.10.2012 до Договору, сторони погодили, що у зв'язку з коливанням курсу української гривні до EURO, внести зміни до п. 3 Договору поставки №107-12 від 10.09.2012 і додали підпункти 3.4 та підпункти 15.10: Вартість товару розраховується за наступною формулою: Ц1=Ц0*(К1/К0), де Ц1- вартість товару; Ц0 - вартість товару згідно рахунку фактури; К1 - курс УМВБ української гривні до EURO на дату оплати товару; К0 - курс УМВБ української гривні до EURO на дату, вказану в рахунках фактурах на кожну партію товару.

Отже, укладаючи Договір, сторони узгодили певний порядок здійснення розрахунку за поставлений товар, передбачений п.п. 3.4, 15.10 Договору, та визначили цей порядок обов'язковим для виконання сторонами, про що свідчать печатки та підписи представників сторін на Додатковій угоді № 01 від 29.10.2012.

Таким чином суд приходить до висновку, що сторонами у належній формі досягнуто згоди щодо можливості коригування розміру платежів залежно від курсу гривні до EURO та без будь-якого додаткового погодження сторонами, та визначено спосіб перегляду ціни.

При цьому, чинне законодавство України не містить прямого застереження про недійсність відповідної домовленості.

Крім того, можливість зміни ціни на товар передбачена також і ч. 3 ст. 691 Цивільного кодексу України, відповідно до якої якщо договором купівлі-продажу встановлено, що ціна товару підлягає зміні залежно від показників, що зумовлюють ціну на товар (собівартість, затрати тощо), але при цьому не визначено способу її перегляду, ціна визначається виходячи із співвідношення цих показників на момент укладення договору і на момент передання товару.

Якщо продавець прострочив виконання обов'язку щодо передання товару, ціна визначається виходячи із співвідношення цих показників на момент укладення договору і на день передання товару, встановлений у договорі, а якщо такий день не встановлений договором, - на день, визначений відповідно до ст. 530 цього кодексу.

З огляду викладене суд приходить до висновку, що позивач має правові підстави для визначення курсової різниці, оскільки встановлена в Договорі між позивачем та відповідачем індексація є складовою частиною ціни на товар та не суперечить чинному законодавству.

Аналогічні висновки містяться у постановах Вищого господарського суду України від 24.04.2012 р. у справі № 8/5005/11964/2011 та від 16.05.2012 р. у справі № 18/2720/11.

Судом здійснено перевірку курсової різниці згідно формули наведеної у додатковій угоді №01, з огляду на що, сума заборгованості Товариства підлягає коригуванню на коефіцієнт зростання курсу EURO відносно курсу гривні, що за розрахунком позивача становить 1 328 627,35 грн.

Обставини викладені відповідачем у відзиві на позов не знайшли свого підтвердження наявними документами, зокрема, щодо посилання на відмову позивача в межах справи №910/15181/13 про стягнення штрафних санкцій, тощо та безпідставність їх заявлення в межах даного спору, з огляду на наступне.

Передбачені частиною четвертою статті 22 ГПК права позивача збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитись від позову можуть бути реалізовані до прийняття рішення судом першої інстанції. Під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві. Згідно з частиною третьою статті 55 ГПК ціну позову вказує позивач. Отже, у разі прийняття судом зміни (в бік збільшення або зменшення) кількісних показників, у яких виражається позовна вимога, має місце нова ціна позову, виходячи з якої й вирішується спір , - з обов'язковим зазначенням про це як у вступній, так і в описовій частині рішення (п. 3.10 постанови пленуму ВГСУ №18 від 26.12.2011).

Таким чином, при поданні заяви про зменшення позовних вимог відповідно до якої позивач у справі №910/15181/13, просив суд стягнути з відповідача лише суму основного боргу, суд вирішував спір виходячи з нової ціни позову, що не може бути розцінене, як часткова відмова від раніше заявлених позовних вимог.

Відповідно до ч.1 статті 32 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно з ч.1 статті 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 34 ГПК України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно ч. 5 статті 49 ГПК України, витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених вимог.

Статтею 7 Закону України "Про судовий збір" врегульовано загальні питання повернення сплачених сум судового збору з підстав, які визначено цією статтею і перелік яких є вичерпним.

Частиною першою статті 7 Закону України "Про судовий збір" передбачено, що сплачена сума судового збору повертається в разі зменшення розміру позовних вимог. За таких обставин 1 452,14 грн. судового збору підлягає поверненню позивачу з Державного бюджету України.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 33, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1.Позов задовольнити частково.

2.Стягнути з Державного підприємства "Преса України" Державного управління справами (03047, м. Київ, проспект Перемоги, 50, код 05905668) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Грант" (03151, м. Київ, проспект Повітрофлотський, 92, код 31301790) пеню - 95 950,72 грн. (дев'яносто п'ять тисяч дев'ятсот п'ятдесят гривень 72 коп.), 3 % річних - 85 968,71 грн. (вісімдесят п'ять тисяч дев'ятсот шістдесят вісім гривень 71 коп.), інфляційні втрати - 122 040, 94 грн. (сто двадцять дві тисячі сорок гривень 94 коп.), 30 % - 859 687, 15 грн. (вісімсот п'ятдесят дев'ять тисяч шістдесят вісімдесят сім гривень 15 коп.), різниця - 1 328 627, 35 грн. (один мільйон триста двадцять вісім тисяч шістсот двадцять сім гривень 35 коп.) та судовий збір - 49 845, 50 грн. (сорок девять тисяч вісімсот сорок п'ять гривень 50 коп.).

3.В іншій частині позову відмовити.

4.Повернути Товариству з обмеженою відповідальністю "Грант" (03151, м. Київ, проспект Повітрофлотський, 92, код 31301790) з Державного бюджету України судовий збір у розмірі 1 452,14 грн. (одна тисяча чотириста п'ятдесят дві гривні 14 коп.), сплачений платіжним дорученням №863 від 03.10.2014, оригінал якого знаходиться в матеріалах справи № 91014136/14.

5.Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

6.Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Дата підписання

повного тексту рішення: 13.10.2014

Суддя М.Є. Літвінова