Постанова

від 24.11.2014 по справі 904/3123/14-908/1665/14

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"19" листопада 2014 р. Справа №904/3123/14-908/1665/14

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Черленяк М.І., суддя Ільїн О.В., суддя Хачатрян В.С.,

при секретарі Деппа-Крівіч А.О.,

за участю представників:

позивача - Кузниченко Д.Л., за довіреністю №182 від 01.11.2013 року;

1-го відповідача - не з'явився,

1-го відповідача - Савчук А.П., за довіреністю б/н від 09.07.2014 року;

розглянувши у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу другого відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Еверест", м. Київ (вх.№2998(З)/1-40) на рішення господарського суду Запорізької області від 12.06.2014 року по справі №904/3123/14-908/1665/14,

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтерпайп Ніко Тьюб", м. Нікополь,

до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Техноком", м. Запоріжжя,

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Еверест", м. Київ,

про визнання договору факторингу недійсним ,-

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням господарського суду Запорізької області від 12.06.2014 року по справі №904/3123/14-908/1665/14 (суддя Алейникова Т.Г.) позов задоволено.

Визнано недійсним договір факторингу №2 від 10.12.2013 року, який укладено між ТОВ "Фінансова компанія "Еверест" (фактор) та ТОВ "Техноком" (клієнт).

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Техноком" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтерпайп Ніко Тьюб" 1218,00 грн. судового збору.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Еверест" із вказаним рішенням господарського суду першої інстанції не погодилося та звернулося з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення місцевим господарським судом при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення господарського суду Запорізької області від 12.06.2014 року по справі №904/3123/14-908/1665/14 та прийняти нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

В обґрунтування своєї позиції по справі, апелянт зазначає, що суд першої інстанції не застосував норми права, згідно яких договір факторингу є дійсним незалежно від наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права грошової вимоги або його обмеження (стаття 1080 Цивільного кодексу України), а тому відсутність письмової згоди позивача на укладення договору факторингу жодним чином не впливає на дійсність такого договору.

Крім того, апелянт вказує, що відповідно до договору факторингу №2 від 10.12.2013 року, фінансування 2-м відповідачем 1-го відповідача здійснювалось під відступлення прав вимоги за трьома договорами поставки, укладених між ТОВ "Інтерпайп Ніко Тьюб" та ТОВ "Техноком", однак умова щодо необхідності отримання письмової згоди позивача для можливості передачі своїх прав вимоги третім особам міститься лише в п. 10.4 договору №ТФ №1117 від 24.11.2011 року, та п. 10.4 договору №840 від 09.08.2011р., тобто лише в двох договорах і хоча на переконання 2-го відповідача цей факт не може призвести навіть до часткового визнання договору факторингу недійсним, це може додатково свідчити лише про відсутність обґрунтованої правової позиції суду першої інстанції при задоволенні позовних вимог ТОВ "Інтерпайп Ніко Тьюб" та визнанні недійсним спірного договору факторингу.

Також, на думку апелянта, позивач є неналежним позивачем по даній справі, оскільки оспорюваний договір факторингу жодним чином не порушує його права та охоронювані законом інтереси, оскільки позивач не є стороною даного договору, вказаний договір не створює для позивача додаткових зобов'язань як майнового так і не майнового характеру, а лише змінює кредитора в зобов'язанні, а в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції не наведено які саме права та законні інтереси позивача порушує спірний договір факторингу.

Крім того, апелянт зауважує, що всі посилання позивача та суду першої інстанції на те, що оскаржуваний договір факторингу спрямований лише на відступлення права вимоги за вищевказаними договорами поставки не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки, відповідно до п.1.7. цього договору, фінансування клієнта (1-го відповідача) є первинною дією, яку повинен здійснити фактор (2-й відповідач) для того, щоб набути права вимоги за договорами поставки, власне це є обов'язковою умовою договору, без існування якої відступлення права вимоги не відбувається.

Апелянт вказує, що 2-й відповідач набув права вимоги до позивача по всім невиконаним грошовим зобов'язанням останнього за вищезазначеними договорами поставки, оскільки передати право вимоги по неіснуючим зобов'язанням просто неможливо. При цьому, пунктом 2.1. договору факторингу чітко передбачені договори поставки (невід'ємними частинами яких є специфікації), видаткові накладні на поставлений 1-м відповідачем позивачу товар, право грошової вимоги за якими передане 2-му відповідачу. Апелянт додатково зауважує, що відповідно до додатку №1 від 10.12.2013 року до спірного договору факторингу, 2-й відповідач надав 1-му відповідачу всю необхідну передбачену чинним законодавством інформацію щодо фінансової послуги факторингу.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 06.10.2014 року апеляційну скаргу 2-го відповідача прийнято до провадження та призначено до розгляду.

Позивач надав відзив на апеляційну скаргу (вх.№10808 від 19.11.2014 року), в якому просить рішення господарського суду Запорізької області від 12.06.2014 року залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Зокрема, ТОВ "Інтерпайп Ніко Тьюб" вважає, що посилання апелянта на те, що позивач є неналежним спростовуються нормами чинного законодавства, оскільки договір факторингу №2 від 10.12.2013 року впливає на права та законні інтереси позивача, які існували до його укладення, змінює та порушує їх, у зв'язку з тим, що уклавши договір факторингу його сторони, а окремо 1-й відповідач грубо порушили права позивача на самостійний вибір сторони по договору, а також знехтували приписи законодавства та відповідні пункти договорів щодо заборони зміни кредитора у зобов'язанні без письмової згоди позивача.

Також, позивач вказує, що суд першої інстанції дійшов правомірного висновку щодо недійсності договору факторингу через низку порушень законодавства, допущених сторонами при його укладанні, зокрема: з договору не вбачається, що між сторонами укладено договір про надання саме фінансових послуг факторингу; відсутні умови щодо оплати послуг фактора; відсутні умови взаєморозрахунків, в частині сплати винагороди фактора; відсутні умови щодо підтвердження, що необхідна інформація надана клієнту, тощо.

Крім того, позивач стверджує, що за договором факторингу між сторонами існують тільки відносини щодо передачі грошової вимоги, а не відносини стосовно фінансування клієнта, тобто передачі йому грошових коштів для якихось потреб.

Також, на думку позивача, 1-й відповідач не мав права укладати договір факторингу, так як не отримав відповідної згоди позивача, тобто не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності для укладення відповідного договору факторингу.

ТОВ "Фінансова компанія "Еверест" надало додаткові пояснення до апеляційної скарги (вх.№10810 від 19.11.2014 року), а саме судову практику, яку просить врахувати при прийнятті рішення.

ТОВ "Техноком" відзиву на апеляційну скаргу не надало, свого представника у судове засідання не направило, про причини неявки суд не сповістило, про час та місце розгляду справи належним чином було повідомлене, про що свідчить наявне в матеріалах справи повідомлення про вручення поштового відправлення.

Зважаючи на належне повідомлення 1-го відповідача про час та місце засідання суду, та на те, що явка сторін у судове засідання не була визнана обов'язковою, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в даному судовому засіданні за відсутності представника ТОВ "Техноком".

У судовому засіданні Харківського апеляційного господарського суду 19.11.2014 року представник 2-го відповідача просить суд апеляційну скаргу задовольнити, оскаржуване рішення скасувати. Представник позивача, просить суд залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення господарського суду - без змін.

Дослідивши матеріали справи, викладені в апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи учасників процесу, заслухавши пояснення представників позивача та другого відповідача, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм чинного законодавства, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам та повторно розглянувши справу в порядку статті 101 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду встановила наступне.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Інтерпайп Ніко Тьюб" звернулось до господарського суду Запорізької області із позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Техноком" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Еверест", в якій просило суд визнати недійсним договір факторингу №2 від 10.12.2013 року, який укладено між першим та другими відповідачами.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що оскаржуваний договір укладено з порушенням вимог діючого законодавства, його зміст суперечить вимогам діючого законодавства, а сам договір не спрямований на настання правових наслідків ним обумовлених. А саме, останній вважає, що 1-й та 2-й відповідачі уклали удаваний правочин, який сторонами було вчинено з метою приховання іншого правочину (правочину відступлення права вимоги), який вони насправді вчинили.

Позивач вказує, що із суті договору факторингу №2 від 10.12.2013 року вбачається, що за цим договором між сторонами існують тільки відносини щодо передачі грошової вимоги, а не відносини стосовно фінансування клієнта, тобто передачі йому грошових коштів для якихось потреб. Також, позивач вважає, що умови договору факторингу №2 від 10.12.2013 року щодо передачі грошових коштів фактором в розпорядження клієнта за плату мають формальний характер та не відповідають вимогам частини 1 статті 1077 Цивільного кодексу України, оскільки договір факторингу №2 від 10.12.2013 року не передбачає спосіб здійснення такої плати. Крім того, позивач зазначає, що сторонами договору факторингу №2 від 10.12.2013 року фактично не визначений предмет договору, у зв'язку з відсутністю обґрунтування щодо підстав виникнення грошової вимоги, що була передана за договором. Договором факторингу №2 від 10.12.2013 року не встановлено зв'язок між заборгованістю позивача перед 1-м відповідачем та договорами поставки, на підставі яких, як зазначено у договорі факторингу, виникла заборгованість. Про недійсність грошової вимоги, право якої відступається, на думку позивача свідчить те, що 1-й відповідач не мав права відступити грошову вимогу оскільки, в порушення приписів частини 1 статті 516 Цивільного кодексу України, п. 10.4. договору ТФ №1117 від 24.11.2011 р. та п. 10.4. договору №840 від 09.08.2011 року, укладених між 1-м відповідачем та позивачем, не отримав від позивача письмової згоди на передачу своїх прав та обов'язків по вищенаведеним договорам поставки третій особі (2-му відповідачу).

12.06.2014 року господарський суд Запорізької області задовольнив позовні вимоги в повному обсязі. Прийняте рішення мотивоване тим, що ТОВ "Техноком" не дотримано п. 10.4 договору та не отримано згоди позивача - ТОВ "Інтерпайп Ніко Тьюб" на укладення з ТОВ "Фінансова компанія "Еверест" договору факторингу №2 від 10.12.2013 року, чим порушено права та обов'язки позивача.

Колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду погоджується з таким висновком суду першої інстанції та зазначає наступне.

З матеріалів справи вбачається, що 10.12.2013 року між ТОВ "Фінансова компанія "Еверест" (фактор) та ТОВ "Техноком" (клієнт) укладено договір факторингу № 2, відповідно до п. 1.1. якого, клієнт відступає фактору, а фактор приймає і зобов'язується оплатити клієнтові, усі права грошової вимоги, що виникли у клієнта з договору поставки №14 від 05.01.2011 року, договору поставки товару ТФ №1117 від 24.11.2011 року, договору поставки товару №840 від 09.08.2011 року, укладених між клієнтом та ТОВ "Інтерпайп Ніко Тьюб".

Відповідно до п. 1.3. договору факторингу №2 від 10.12.2013 року, фактор займає місце клієнта як кредитора у всіх зобов'язаннях, що виникли із вищенаведеного основного договору відносно усіх прав клієнта, у тому числі права одержання від боржника сум основного боргу, відсотків, неустойок, штрафу, пені, відшкодування збитків та інфляційних витрат тощо у повному обсязі.

У пункті 1.6. договору факторингу №2 від 10.12.2013 року визначено, що зобов'язаною особою (боржником) є ТОВ "Інтерпайп Ніко Тьюб".

Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам колегія суддів враховує, що загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг встановлено Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансовою послугою є операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальності вартості фінансових активів.

Будь-які операції з фінансовими активами, що відповідають цим критеріям мають ознаки фінансової послуги.

Перелік послуг, які вважаються фінансовими, зазначено у статті 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", зокрема, вказаною статтею визначено, що до фінансових послуг віднесено факторинг.

Частиною 1 статті 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності.

Згідно пункту 1 частини 1 статті 1 якого фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, пов'язані з наданням фінансових послуг.

Правова кваліфікація договору факторингу визначена статтею 1077 Цивільного кодексу України, згідно якої, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Згідно з частиною 1 статті 1078 Цивільного кодексу України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

Також, Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" визначені умови договору про надання фінансових послуг. Так, договір факторингу повинен містити: визначені пунктом 6 частини 1 статті 6 Закону умови взаєморозрахунків, в частині сплати винагороди фактора, розмір якої передбачено договором; визначені пунктом 9-1 частини 1 статті 6 Закону умови щодо підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 Закону, надана клієнту. Однак, колегія суддів зазначає, що аналіз оскаржуваного договору факторингу вказує, що вказані умови в договорі не додержані.

Отже, обґрунтованим є висновок, що предметом спірного договору є заміна кредитора у зобов'язанні іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), що передбачено статтею 512 Цивільного кодексу України. При цьому йдеться про передачу вже існуючого права, а тому такий правочин є відмінним від договору факторингу, до якого законом застосовуються додаткові вимоги.

Таким чином, оспорюваний договір за своєю правовою природою є договором уступки вимоги, що не є фінансовою послугою, а спірний договір не є договором факторингу.

Крім того, відповідно до частини 2 статті 1081 Цивільного кодексу України, грошова вимога, право якої відступається, є дійсною, якщо клієнт має право відступити право грошової вимоги і в момент відступлення цієї вимоги йому не були відомі обставини, внаслідок яких боржник має право не виконувати вимогу.

У договорах поставки ТФ №1117 від 24.11.2011 року та №840 від 09.08.2011 року в п.п 10.4 прямо зазначено, що права та обов'язки сторін за договором не можуть бути надані будь-якій стороні без письмового погодження з другою стороною.

ТОВ "Техноком" порушив цей пункт договору не отримавши згоди позивача ТОВ "Інтерпайп Ніко Тьюб" на укладення договору факторингу №2 від 10.12.2013 року з ТОВ "Фінансова компанія "Еверест", чим порушив права та обов'язки позивача.

Будь-які докази існування письмового погодження між сторонами по переданню прав та обов'язків сторін за договорами поставки ТФ №1117 від 24.11.2011 року та №840 від 09.08.2011 року у матеріалах справи відсутні.

У відповідності до приписів частини 1, 2 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Таким чином, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для визнання договору факторингу №2 від 10.12.2013 року недійсним.

Щодо посилань апелянта на те, що позивач у справі є неналежним, колегія суддів зазначає наступне.

Частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України визначено, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Виходячи з приписів вказаної норми, право заінтересованої особи на звернення до суду із позовною заявою про визнання недійсним договору виникає з моменту вчинення правочину, який має ознаки недійсності (оспорюваного правочину), а не з моменту порушення цим правочином прав особи, яка звертається до суду.

У будь-якому випадку, у позивача є підстави стверджувати про порушення оспорюваним договором його законних прав та інтересів. Так, згідно приписів статей 526, 527 Цивільного кодексу України зобов'язання повинно бути виконане у відповідності до умов договору належному кредитору. Таким чином, позивач, як боржник у зобов'язанні несе ризик виконання зобов'язання неналежному кредитору, який полягає у тому, що виконання зобов'язання неналежному кредитору не звільняє боржника від виконання обов'язку належному кредитору.

Отже, позивач має право на звернення до суду з вимогою про визнання договору недійсним з метою запобігання порушення своїх законних прав.

Таким чином, суд першої інстанції правомірно встановив, що позивач є заінтересованою особою в розумінні частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України та має право на звернення до суду з позовом про визнання недійсним договору факторингу №2 від 10.12.2013 року, який має прямий вплив на права та законні інтереси позивача.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України та статті 526 Цивільного кодексу України, яка містить аналогічні положення, зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до закону, інших актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Отже, дослідивши всі належні докази, які мають відношення до даного спору, з урахуванням приписів ст.ст. 4-3, 32, 33, 43 Господарського процесуального кодексу України колегія суддів дійшла висновку, що місцевим господарським судом законно та обґрунтовано прийнято рішення про задоволення позовних вимог щодо визнання договору факторингу №2 від 10.12.2013 року недійсним, з огляду на порушення приписів чинного законодавства при його укладенні.

Крім того, колегія суддів зазначає, що дані висновку узгоджуються з судовою практикою, зокрема, позицією Вищого господарського суду України, викладеній в постанові від 13.03.2014 року у справі №908/2768/13.

З огляду на викладене, враховуючи, що доводи, викладені в апеляційний скарзі, не знайшли свого підтвердження в матеріалах справи, колегія суддів вважає, що при прийнятті рішення місцевий господарський суд забезпечив дотримання вимог чинного законодавства щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження усіх фактичних обставин справи та дав належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, через що рішення господарського суду Запорізької області від 12.06.2014 року у справі №904/3123/14-908/1665/14 підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - без задоволення.

Враховуючи, що апеляційний господарський суд дійшов висновку про відмову у задоволенні апеляційної скарги, керуючись ст.ст. 49, 99 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги не підлягають відшкодуванню 2-му відповідачу.

Керуючись ст.ст. 49, 91, 99, 101, 102, п. 1 ст. 103, ст. 105 Господарського процесуального кодексу України колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду,

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Еверест", м. Київ залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Запорізької області від 12.06.2014 року у справі №904/3123/14-908/1665/14 залишити без змін.

Повний текст постанови складено 24 листопада 2014 року.

Головуючий суддя Черленяк М.І.

Суддя Ільїн О.В.

Суддя Хачатрян В.С.