Рішення

від 05.02.2015 по справі 203/2305/14-ц

КІРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

05.02.2015

Справа № 203/2305/14-ц

2/0203/68/2015

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(заочне)

05 лютого 2015 року Кіровський районний суд м. Дніпропетровська

у складі: головуючого судді - Маймур Ф.Ф.,

при секретарі - Авраменко А.М.,

за участю позивача - ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Видавничий дім «Савченко» про визнання незаконним відсторонення від роботи, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу, вихідної допомоги та моральної шкоди, про зобов'язання звільнити з роботи та провести остаточний розрахунок, -

ВСТАНОВИВ:

03 квітня 2014 року до Кіровського районного суду м. Дніпропетровська звернулась позивач із вищевказаним позовом, в обґрунтування якого, з урахуванням уточнення позову, послалась на те, що вона з 17 вересня 2007 року на підставі наказу 3-к працювала у відповідача на посаді головного бухгалтера з неповним робочим днем. Згідно табелю робочого часу позивач пропрацювала у відповідача до 31 жовтня 2007 року, в зв'язку із чим їй була нарахована заробітна плата в розмірі 284,67 гривень, з яких 92,1 гривень за вересень, а 192,57 гривень за жовтень 2007 року. 03 листопада 2007 року, коли позивач знаходилась приміщенні офісу відповідача для завершення місячної звітності за жовтень 2007 року, директор відповідача запросив ОСОБА_2 та позивача на зустріч, а сам не з'явився, після чого в телефонному режимі наказав позивачу передати справи ОСОБА_2 як наступному головному бухгалтеру підприємства. Також директор відповідача повідомив позивача, що її послуг більше не потребує та наказав позивачу написати заяву про звільнення за власним бажанням. Позивач справи ОСОБА_2 передала, але акт приймання-передачі не складала, також не писала заяву про звільнення. Такі обставини позивач оцінює як фактичне відстороненням її від займаної посади. 09 листопада 2007 року відповідачем була створена комісія, яка розглянула факт відсутності позивача на робочому місці без поважних причин з 22 жовтня 2007 року. Висновки такої комісії позивач вважає нелегітимними, оскільки голова комісії ОСОБА_2 на той час ще не була прийнята на роботу відповідачем, а інші члени комісії або також були оформлені після дати відсутності позивача на роботі, або ж взагалі не перебувають у трудових правовідносинах з відповідачем, є позаштатними працівниками. 01 грудня 2008 року, 03 липня 2009 року позивач направляла на адресу відповідача заяви про допуск її до роботи, на що 28 липня 2009 року отримала відповідь про рішення відповідача звільнити її з 31 липня 2009 року на підставі ст.40 ч.5 КЗпП України. Однак, рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 22 листопада 2012 року та ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 січня 2013 року у справі №2-232/11 було встановлено факт відсутності наказу відповідача про звільнення позивача з роботи. В зв'язку із цим 17 та 31 січня, 24 травня 2013 року позивач направила заяви відповідачу про допуск її до роботи, на що отримала відповідь про зміну місцезнаходження відповідача. 19 липня 2013 року позивач прибула до відповідача за новим його місцезнаходженням із заявою про допуск її до робочого місця, однак директор відповідача відмовився це зробити. 22 жовтня 2013 року, а потім і 18 березня 2014 року позивач зверталась до відповідача із заявами про звільнення її за власним бажанням відповідно з 28 жовтня 2013 року та з 25 березня 2014 року у зв'язку із невиконанням відповідачем, як роботодавцем, вимог законодавства про працю. Такі заяви залишились без відповіді. На підставі викладеного позивач просить суд визнати незаконним її відсторонення відповідачем від роботи, стягнути з відповідача у зв'язку із цим середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 31 жовтня 2007 року по 01 квітня 2014 року в розмірі 52389,04 гривень, зобов'язати відповідача звільнити позивача за власним бажанням за ст.38 КЗпП України у зв'язку із невиконанням власником законодавства про працю в день винесення судом остаточного рішення та видати наказ про звільнення. Також позивач просила суд стягнути з відповідача вихідну допомогу в розмірі тримісячного середнього заробітку в сумі 2100 гривень, зобов'язати відповідача провести остаточний розрахунок з позивачем при звільненні всіх належних їй сум в розмірі 3200 гривень, а також стягнути з відповідача у рахунок відшкодування моральної шкоди 5000 гривень. Факт завдання та розмір моральної шкоди позивач мотивує тим, що відсторонення її від роботи та не сплата заробітної плати призвели до накопичення в неї боргів, працювати до відповідача позивач влаштувалась задля можливості оплати навчання сина, однак через дії відповідача не змогла цього зробити, крім того, позивач мешкає разом із хворою матір'ю 1935 року народження, яка потребує піклування та придбання ліків. За таких обставин, посилаючись на те, що порушення відповідачем прав позивача призвели до моральних страждань останньої, вимагають від неї додаткових зусиль для організації свого життя, змусили звернутись за юридичною консультацією для складання позову та відстоювання в суді своїх прав, позивач просила стягнути з відповідача зазначену суму моральної шкоди.

В судовому засіданні позивач свої позовні вимоги підтримала, просила їх задовольнити в повному обсязі, проти розгляду справи в заочному порядку не заперечувала.

Відповідач в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про причини своєї неявки суд не повідомив, заяв про розгляд справи за своєї відсутності не подавав, в зв'язку із чим суд вважає за можливе на підставі ст.ст.169, 224 ЦПК України здійснити розгляд даної цивільної справи в заочному порядку відповідно до Глави 8 Розділу ІІІ ЦПК України.

Вислухавши пояснення позивача та дослідивши матеріали цивільної справи, суд приходить до наступного висновку на підставі нижчевикладеного.

Судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.

Так, в судовому засіданні встановлено, що позивач наказом №3-К від 17 вересня 2007 року була прийнята на роботу до ТОВ «ВД «Савченко» з 17 вересня 2007 року на посаду головного бухгалтера з неповним робочим днем та з оплатою праці згідно штатного розкладу пропорційно відпрацьованому часу, за сумісництвом (а.с.10-12, 20-22, 190-193).

Згідно штатного розкладу співробітників відповідача з 01 вересня 2007 року - посадовий оклад головного бухгалтера ТОВ «ВД «Савченко» становив 460 гривень за повний робочий день, а станом на грудень 2007 року розмір такого окладу склав вже 600 гривень (а.с.23, 31).

У вересні 2007 року позивачем було відпрацьовано 10 неповних робочих днів (з 17 по 21 та з 24 по 28 вересня 2007 року), що становить 40 відпрацьованих годин (норма 80), а у жовтні 2007 року - 23 неповні робочі дні (з 01 по 05, з 08 по 12, 15, з 16 по 19, з 22 по 26, з 29 по 31 жовтня 2007 року), що становить 92 відпрацьовані години (норма 92). За даний час роботи відповідачем була нарахована позивачу заробітна плата в загальному розмірі 284,67 гривень, з яких 92,1 гривень - у вересні та 192,57 гривень у жовтні 2007 року. В подальшому заробітна плата позивачу не нараховувалась, а табелі обліку робочого часу за листопад-грудень 2007 року не містять відміток про явку позивача на роботу, крім того, сама позивач в судовому засіданні підтвердила, що з 31 жовтня 2007 року немає відпрацьованих годин/робочих днів в ТОВ «ВД «Савченко», на робочому місці була відсутня з означеної дати. (а.с.10-12, 24-31, 39, 40, 135, 139, 159, 190-191)

09 листопада 2007 року комісією роботодавця ТОВ «ВД «Савченко» складено акт про відсутність позивача на робочому місці без поважних причин (а.с.32).

01 грудня 2008 року позивач направила на адресу відповідача письмову претензію, в якій просила відповідача, посилаючись на те, що не писала заяви про звільнення з роботи у відповідача, яка не є її основним місцем роботи, поновити її на посаді бухгалтера ТОВ «ВД «Савченко», виплатити їй несплачену заробітну плату із середнім заробітком за час затримки виплатити, а також у рахунок відшкодування моральної шкоди - 5000 гривень. У відповідь на дану письмову претензію відповідачем було надіслано позивачу лист, в якому ТОВ «ВД «Савченко» повідомляє про намір звільнити позивача з роботи на підставі п.5 ст.40 КЗпП України з 29 грудня 2008 року через нез'явлення на роботі без поважних причин з 01 листопада 2007 року, а також про необхідність явки позивача для проведення остаточного розрахунку. (а.с.33-38)

03 липня 2009 року позивачем направлено відповідачу заяву про допуск її на робоче місце головного бухгалтера ТОВ «ВД «Савченко», у відповідь на що відповідачем направлено свій лист, в якому директор ТОВ «ВД «Савченко» вказує на намір звільнити позивача з посади з 31 липня 2009 року на підставі п.5 ст.40 КЗпП України через нез'явлення на роботі без поважних причин з 01 листопада 2007 року, а також про необхідність явки позивача для проведення остаточного розрахунку (а.с.44, 45).

24 жовтня 2012 року відповідачем направлено позивачу листа із пропозицією з'явитись 09 листопада 2012 року для продовження або припинення трудових відносин, а також для отримання нарахованої заробітної плати в розмірі 284,67 гривень (а.с.46).

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 22 листопада 2012 року по цивільній справі №2-232/2011 (провадження №2/0418/139/2012), залишеним без змін за наслідками апеляційного та касаційного переглядів, яке у відповідності до ст.61 ч.3 ЦПК України має преюдиціальне значення для розгляду даної цивільної справи, встановлений факт невиплати ТОВ «ВД «Савченко» ОСОБА_1 нарахованої заробітної плати за фактично відпрацьований останньою час та факт перебування ОСОБА_1 з ТОВ «ВД «Савченко» станом на час ухвалення такого рішення у трудових відносинах, а саме продовження обіймання позивачем за сумісництвом посади головного бухгалтера вказаного товариства з неповним робочим днем та з оплатою праці згідно штатного розкладу пропорційно відпрацьованому часу. При цьому, в матеріалах цивільної справи, що розглядається, відсутні належні докази звільнення позивача з тих чи інших підстав із вказаної посади станом на теперішній час, а також виплати заборгованості по заробітній платі в розмірі 284,67 гривень. (а.с.10-19)

17, 31 січня та 24 травня 2013 року позивачем на адресу відповідача направлено три заяви про допуск її на робоче місце, виплату заробітної плати та компенсації за час вимушеного прогулу, а також про повідомлення позивачці місцезнаходження відповідача. У відповідь на останній лист відповідачем своїм листом від 10 червня 2013 року повідомлено про перебування підприємства з січня 2013 року за новою адресою - Дніпропетровська область, м. Нікополь, пр. Трубників, 25, зазначено номер телефону та вказано про можливість у позивача з'явитись за такою адресою. (а.с.55-63)

19 липня 2013 року позивачем в присутності двох осіб складено акт про відмову директором ТОВ «ВД «Савченко» в допуску позивача на робоче місце за адресою Дніпропетровська область, м. Нікополь, пр. Трубників, 25. Свої дії, як зазначається в акті, директор відповідача пояснив відсутністю ключів від зачиненого офісу. В даному акті позивач послалась також на неподання їй документів щодо відсторонення від роботи. (а.с.64)

22 жовтня 2013 року, а потім і 18 березня 2014 року позивачем були надіслані відповідачу дві аналогічні одна одній за змістом заяви, в яких позивач просить звільнити її з 28 жовтня 2013 року (перша заява) та з 25 березня 2014 року (друга заява) з ТОВ «ВД «Савченко» за власним бажанням у зв'язку із невиконанням відповідачем законодавства про працю, а саме через невиплату заробітної плати, незаконний недопуск до робочого місця, незаконне переведення на іншу роботу та в іншу місцевість. Також в своїх заявах позивач просила провести із нею остаточний розрахунок в день звільнення, виплативши вихідну допомогу, та надіслати їй поштою наказ про звільнення. (а.с.65-72)

Правовідносини, які виникли між сторонами, врегульовані нормами Конституції України, ЦК України, КЗпП України, Закону України «Про оплату праці», постанови КМУ України «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» від 03 квітня 1993 року №245, Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою КМУ від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок).

Так, за змістом ст.ст.43, 124 Конституції України, ст.ст.2, 5-1 КЗпП України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

За змістом ст.43 ч.7 Конституції України, ст.ст.1, 21 Закону України «Про оплату праці», ст.94 КЗпП України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Положеннями ст.115 КЗпП України, ст.ст.15, 24 Закону України «Про оплату праці» встановлено, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, відповідним чином погодженим, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. Виплата заробітної плати здійснюється за місцем роботи. Своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості.

За змістом ст.19 Закону України «Про оплату праці», ст.102-1 КЗпП України працівники, які працюють за сумісництвом, одержують заробітну плату за фактично виконану роботу.

Відповідно до п.1 постанови КМУ України від 03 квітня 1993 року №245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» сумісництвом є виконання працівником, крім своєї основної, іншої роботи на умовах трудового договору на тому ж або іншому підприємстві, в установі, організації або у громадянина у вільний від основної роботи час.

Нормою ст.32 КЗпП України визначено, що переведення на роботу в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника.

Згідно ст.46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Положеннями ст.38 ч.3 КЗпП України визначено, що працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Частиною 2 ст.38 КЗпП України передбачено, що якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Відповідно до ст.44 КЗпП України при припиненні трудового договору внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (ст.ст.38, 39 КЗпП України) працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.

Положеннями абз.3, 4 п.2 Порядку визначено, що розмір середнього заробітку для визначення розміру вихідної допомоги при звільненні обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.

Згідно останнього абзацу п.4 Порядку в інших випадках, коли нарахування проводяться виходячи із середньої заробітної плати, працівник не мав заробітку, не з вини працівника, розрахунки проводяться виходячи з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу.

Нормою ст.47 КЗпП України встановлено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.

Відповідно до ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Згідно ст.237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Нормою ст.23 ЦК України встановлено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст.1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Оцінюючи дослідженні в судовому засіданні докази в їх сукупності, суд вважає їх належними, допустимими та достатніми для прийняття рішення у справі по суті.

Аналізуючи встановлені судом фактичні обставини в контексті наведених вище норм законодавства, суд приходить до висновку про можливість часткового задоволення позовних вимог.

Так, враховуючи, що під час розгляду справи в суді знайшли підтвердження належними та допустимим доказами факти перебування сторін між собою з 17 вересня 2007 року і дотепер у трудових відносинах (обіймання позивачем за сумісництвом посади головного бухгалтера відповідача), невиконання відповідачем вимог законодавства про працю та умов трудового договору у вигляді невиплати позивачу нарахованої заробітної плати у передбачені законом строки, що призвело до утворення заборгованості, яка існує вже декілька років, незабезпечення відповідачем належним чином можливості доступу позивача до її робочого місця на її вимогу (акт від 19 липня 2013 року - а.с.64), а також залишення відповідачем поза увагою заяви позивача від 18 березня 2014 року про її звільнення за власним бажанням (розірвання трудового договору) у зв'язку із порушенням відповідачем законодавства про працю, суд приходить до висновку, що вказаними діяннями відповідач дійсно порушив трудові права позивача, складовою яких є також і право на звільнення працівника з місця роботи, розірвання трудового договору за своєю ініціативою, якщо подальше продовження трудових правовідносин суперечить інтересам, порушує права позивача як працівника. При цьому, суд не погоджується із твердженнями позивача щодо її незаконного в порушення ст.32 КЗпП України (відсутність згоди працівника) переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством (до м. Нікополь, Дніпропетровська область), оскільки в матеріалах справи відсутні докази видання відповідачем наказів чи інших розпорядчих документів, якими мало б оформлюватись таке переведення, а також сам факт пред'явлення позивачем вимоги відповідачу про допущення її до роботи за адресою нового місцезнаходження відповідача, складення акту про таке недопущення (а.с.64) свідчать про фактичну згоду позивача працювати в іншій місцевості.

За таких обставин, враховуючи положення ст.ст.47, 116 КЗпП України і норми ст.16 ЦК України, яка передбачає в якості способів захисту саме припинення існуючих правовідносин та примусове виконання обов'язку в натурі, а також приймаючи до уваги, що позивач відповідно до останньої своєї заяви про звільнення просила відповідача звільнити її саме з 25 березня 2014 року, а ігнорування відповідачем цієї заяви і стало основною причиною для звернення позивача до суду із позовними вимогами про зобов'язання звільнити позивача, видати наказ про звільнення та провести остаточний розрахунок в день звільнення шляхом виплати 3200 гривень, суд приходить до висновку про необхідність часткового задоволення даних позовних вимог шляхом припинення з 25 березня 2014 року трудових відносин між сторонами на підставі ст.38 ч.3 КЗпП України (розірвання трудового договору з ініціативи працівника внаслідок невиконання власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов трудового договору), зобов'язавши відповідача видати відповідний наказ про звільнення позивача та провести з останньою розрахунок при звільненні у передбачені ст.116 КЗпП України строки.

Задовольняючи частково позовну вимогу про зобов'язання провести остаточний розрахунок при звільненні, суд керувався тим, що наведена позивачем сума коштів в розмірі 3200 гривень, яка, на її думку, підлягає виплаті за наслідками остаточного розрахунку, фактично жодним чином не мотивована і не доведена ані в позовній заяві, ані в ході розгляду справи в судовому засіданні, розрахунок такої суми відступній, а тому стягнення цієї суми є неможливим. Натомість, оскільки проведення остаточного розрахунку при звільненні працівника є безумовним обов'язком роботодавця, який останнім порушено, суд і вважає за необхідне зобов'язати відповідача провести такий розрахунок у відповідності до норм чинного законодавства та у передбачені ст.116 КЗпП України строки.

Визначаючи 25 березня 2015 року датою припинення трудових відносин сторін, суд, окрім наведених вище підстав, керувався тим, що зазначена позивачем в її попередній заяві про звільнення дата 28 жовтня 2013 року не може прийматись до уваги у відповідності до ст.38 ч.2 КЗпП України, оскільки позивач одразу після спливу цієї не вимагала від відповідача розірвання трудового договору, до суду із відповідним позовом не зверталась, а наступна і остання заява про звільнення датована аж 18 березня 2014 року.

Крім того, враховуючи встановлені та наведені судом вище підстави для припинення трудових відносин між сторонами (невиконання відповідачем вимог законодавства про працю та умов трудового договору), суд на підставі положень ст.44 КЗпП України, п.2, 4 Порядку вважає за можливе задовольнити частково і позовну вимогу позивача про стягнення з відповідача на її користь вихідної допомоги в розмірі тримісячного середнього заробітку - 1800 гривень. Підставою для часткового задоволення цієї вимоги є те, що позивач при визначенні розміру вихідної допомоги виходила з розміру свого середнього місячного заробітку 700 гривень, дійсність чого не підтверджена жодними доказами. Натомість, відповідно до наявної в матеріалах справи копії табелю нарахування заробітної плати (а.с.31), останній за часом (фактично найбільший із наявних в матеріалах справи) розмір окладу головного бухгалтера ТОВ «ВД «Савченко» становить 600 гривень.

Вирішуючи позовну вимогу про визнання незаконним відсторонення позивача, суд виходив з наступного. З аналізу положень чинного трудового законодавства слідує, що відстороненням працівника від роботи є тимчасове недопущення працівника до виконуваної роботи у випадках, прямо передбачених законодавством - протиправна діяльність/поведінка працівника або причини об'єктивного характеру (КЗпП України, Закон України «Про державну служба», Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» тощо), із збереженням місця роботи і, як правило, без збереження заробітної плати. У разі відсторонення трудові правовідносини працівника не припиняються, а лише призупиняється виконання ним його трудових обов'язків. При цьому відсторонення від роботи має оформлюватись наказом роботодавця із зазначенням строку/терміну відсторонення працівника (в залежності від обставин та підстави відсторонення), про що ознайомлюється працівник. Таким чином, приймаючи до уваги, що сторонами у справі не подано, а судом не встановлено будь-яких належних і допустимих доказів саме відсторонення відповідачем позивача з тих чи інших конкретних підстав від роботи/посади з 31 жовтня 2007 року і в подальшому (зокрема, наказу про відсторонення), суд приходить до висновку про неможливість задоволення позовної вимоги про визнання незаконним відсторонення позивача з підстави недоведеності самого факту відсторонення як такого. Не нарахування позивачу заробітної плати з 31 жовтня 2007 року та її не з'явлення на роботі з означеної дати, враховуючи працевлаштування позивача на умовах сумісництва та з урахуванням нез'явлення на роботі з вказаної дати протягом перших декількох років з власного розсуду (а.с.12), самі по собі не можуть свідчити саме про відсторонення (законне чи ні) позивача від роботи, а відтак не є достатніми доказами для задоволення позовної вимоги в частині визнання незаконним відсторонення позивача від роботи.

Не підлягає задоволенню і позовна вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 31 жовтня 2007 року по 01 квітня 2014 року та в подальшому, оскільки закон (ст.ст.235, 236 КЗпП України) пов'язує можливість стягнення вказаного лише у випадках вирішення питання щодо поновлення на роботі незаконно звільненого працівника чи затримки виконання рішення про таке поновлення, а п.32 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 р. №9 та п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24.12.1999 р. №13 - ще й з незаконним відстороненням працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, натомість, судом встановлено факт перебування сторін у трудових відносинах з 17 вересня 2007 року і дотепер, що не заперечувалось і позивачем та додатково підтверджується рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 22 листопада 2012 року №2-232/2011 (провадження №2/0418/139/2012), а сам факт відсторонення, тим більше незаконного, як вказувалось абзацом вище і на якому позивач ґрунтує свою вимогу, є недоведеним.

Не викликає в суду сумнівів заподіяння відповідачем позивачу моральної шкоди, яка виразилась у моральних стражданнях та переживаннях позивача, зумовлених підтвердженими судом фактами порушення відповідачем трудових прав позивача, невиконанням вимог законодавства про працю, що змусило позивача докладати додаткових зусиль для організації свого життя, зокрема шляхом звернення до суду із даним позовом задля відновлення своїх порушених прав, що, в свою чергу, порушило звичний уклад життя позивача. Разом з тим, позивачем не надано будь-яких доказів, що об'єктивно б свідчили про істотність заподіяної їй моральної шкоди і настання суттєвих негативних наслідків для її психологічного та/або фізичного стану. З урахуванням викладеного, суд вважає позовні вимоги в частині відшкодування моральної шкоди такими, що з урахуванням вимог розумності та справедливості підлягають частковому задоволенню - шляхом стягнення з відповідача моральної шкоди в розмірі 1000 гривень. При цьому, з підстав недоведеності суд не приймає до уваги твердження позивача про заподіяння їй моральної шкоди відстороненням від роботи та накопиченням боргів внаслідок дій відповідача.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, керуючись положеннями ст.88 ЦПК України та враховуючи результат вирішення справи, а також звільнення позивача на підставі ст.5 ч.1 п.1 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору за подання до суду даного позову з вирішення спору, що випливає із трудових правовідносин, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь держави судовий збір відповідно до кількості та характеру задоволених позовних вимог - в розмірі 974,4 гривень.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст.43, 124 Конституції України, ст.ст.16, 23, 1167 ЦК України, ст.ст.2, 5-1, 32, 38, 44, 46, 47, 102-1, 115, 116, 235, 236, 237-1 КЗпП України, ст.ст.1, 15, 19, 21, 24 Закону України «Про оплату праці», п.1 постанови КМУ України від 03 квітня 1993 року №245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій», п.2, 4 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою КМУ від 08 лютого 1995 року №100, ст.ст.3, 10, 11, 57-61, 64, 169, 208, 209, 212-215, 218, Глави 8 Розділу ІІІ ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

Припинити трудові відносини між Товариством з обмеженою відповідальністю «Видавничий дім «Савченко» (ЄДРПОУ 35338976) та ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1) з 25 березня 2014 року на підставі ст.38 ч.3 КЗпП України.

Зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Видавничий дім «Савченко» (ЄДРПОУ 35338976) видати відповідний наказ про звільнення ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1) із займаної нею з 17 вересня 2007 року посади головного бухгалтера Товариства з обмеженою відповідальністю «Видавничий дім «Савченко» (ЄДРПОУ 35338976), а також провести остаточний розрахунок при звільненні ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1) у передбачені ст.116 КЗпП України строки.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Видавничий дім «Савченко» (ЄДРПОУ 35338976) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1) у рахунок виплати вихідної допомоги при звільненні 1800 гривень, в рахунок відшкодування моральної шкоди 1000 гривень, а всього - 2800 гривень.

ОСОБА_1 у задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити .

У рахунок відшкодування судових витрат стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Видавничий дім «Савченко» (ЄДРПОУ 35338976) на користь держави 974,4 гривень.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст.223 ЦПК України.

Заочне рішення може бути переглянуте судом за письмовою заявою відповідача про перегляд заочного рішення, яка може бути подана відповідачем протягом 10 днів з дня отримання копії рішення.

Заочне рішення суду може бути оскаржено позивачем протягом 10 днів з дня проголошення рішення шляхом подання апеляційної скарги до Апеляційного суду Дніпропетровської області через Кіровський районний суд м. Дніпропетровська.

Суддя Ф.Ф. Маймур