Постанова

від 22.04.2015 по справі 902/1074/14

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 квітня 2015 року Справа № 902/1074/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоПолянського А.Г. суддівКравчука Г.А., Мачульського Г.М. (доповідач), розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю Агрофірми "Злагода" на постановуРівненського апеляційного господарського суду від 05.03.2015 у справі№902/1074/14 Господарського суду Вінницької області за позовомзаступника прокурора Вінницької області в інтересах держави особі: 1. Оратівської районної державної адміністрації 2. Державного агентства автомобільних доріг України (Укравтодор) 3. Служби автомобільних доріг у Вінницькій області доТовариства з обмеженою відповідальністю Агрофірми "Злагода" провизнання недійсним договору оренди землі та звільнення земельної ділянки

за участю

- відповідача:Гончар О.І. (довіреність від 08.09.2014р.) - прокурора:Збарих С.М. (посвідчення від 05.09.2014р., № 028728),

В С Т А Н О В И В:

Звернувшись у суд з даним позовом, заступник прокурора Вінницької області в інтересах держави особі: Оратівської районної державної адміністрації (далі - позивач-1), Державного агентства автомобільних доріг України (Укравтодор) (далі - позивач-2), Служби автомобільних доріг у Вінницькій області (далі - позивач-3) просив визнати недійсним договір оренди землі від 02.12.2004, укладений між позивачем-1 та Товариством з обмеженою відповідальністю Агрофірми "Злагода" (далі - відповідач), зареєстрований у Державному реєстрі земель від 26.07.2005 №334, на день постановлення рішення та зобов'язати відповідача звільнити земельну ділянку водного фонду площею 209,3978 га, вартістю (нормативною грошовою оцінкою) 285 123,83 грн. шляхом припинення користування нею. Позов мотивовано тим, що при укладенні спірного договору було порушено вимоги чинного законодавства.

Пізніше прокурор подав заяву про відмову від позову в частині вимог про зобов'язання відповідача звільнити земельну ділянку, яка ухвалою суду від 05.12.2014 була прийнята, провадження у справі в цій частині припинено.

Рішенням Господарського суду Вінницької області від 05.12.2014 (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Кожухар М.С., судді Банасько О.О., Маслій І.В.), залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 05.03.2015 (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Філіпова Т.Л., судді Василишин А.Р., Бучинська Г.Б.), позов задоволено частково, визнано недійсним договір оренди землі від 02.12.2004, укладений між позивачем-1 та відповідачем, а також визначено, що зобов'язання за цим договором припиняються з дня набрання рішенням у справі № 902/1074/14 законної сили.

У касаційній скарзі відповідач просить скасувати вказані вище судові рішення та прийняти нове, про відмову у задоволенні позову, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Відповідно до приписів статті 111 7 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, а згідно статті 111 11 ч.2 п.4 цього кодексу у постанові суду касаційної інстанції мають бути зазначені стислий виклад суті рішення місцевого господарського суду, рішення, постанови апеляційного господарського суду.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, на підставі розпорядження позивача-1 від 08.10.2004 №322 "Про затвердження проекту відведення та надання земельних ділянок водного фонду, які знаходяться за межами Новоживотівської, Якиміської, Скоморошківської сільських рад" між позивачем-1 (Орендодавець) та відповідачем (Орендар) 02.12.2004 укладено договір оренди землі, за умовами якого Орендодавець надає, а Орендар приймає в строкове платне користування земельні ділянки земель водного фонду, які знаходяться на території Новоживотівської, Скоморошківської, Якимівської сільських рад, за межами населених пунктів загальною площею 209,3978 га. Цей договір зареєстрований у Державному реєстрі земель за № 334 від 26.07.2005.

Судами також встановлено, що частина орендованих відповідачем земель водного фонду перебуває у користуванні Служби автомобільних доріг у Вінницькій області на підставі Державних актів на право постійного користування земельними ділянками від 01.02.2010 у зв'язку з перебуванням на балансі служби нерухомого майна, яке належить державі, а саме автомобільної дороги Р-17 Біла Церква - Тетіїв - Липовець - Гуменне, що підтверджується довідкою Фонду державного майна України від 29.06.2011 за № 10-15-8993, а із проектів відводу земельних ділянок вбачається, що автомобільна дорога перетинає земельну ділянку відповідача в місці розташування гідротехнічних споруд.

За вказаних обставин суди дійшли висновку про те, що частини земельних ділянок використовуються одночасно як землі водного фонду, так і як землі транспорту, при цьому відповідачу гідротехнічні споруди як об'єкти нерухомого майна в користування не передані.

Крім того, судами встановлено, що у листопаді 2012 заступник прокурора Вінницької області звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом про визнання протиправним і скасування вищевказаного розпорядження позивача-1 № 322 від 08.10.2004 про затвердження проекту відведення та надання земельних ділянок водного фонду. Відповідачами за цим позовом були Оратівська районна державна адміністрація та Вінницька обласна державна адміністрація, а у якості третіх осіб без самостійних вимог залучено у справу Службу автомобільних доріг у Вінницькій області та Товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма Злагода", яке є відповідачем у даній господарській справі.

Постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 17.12.2013, яка 03.06.2014 залишена без змін Вищим адміністративним судом України, задоволено позов заступника прокурора Вінницької області, визнано протиправним та скасовано розпорядження голови Оратівської РДА від 08.10.2004 № 322 "Про затвердження проекту відведення та надання земельних ділянок водного фонду на територіях Новоживотівської, Якимівської, Скоморошківської сільських рад".

Мотивуючи прийняту постанову апеляційний адміністративний суд зазначив, що Оратівська районна державна адміністрація Вінницької області при винесення спірного розпорядження порушила норми статті 71 Земельного кодексу України, Закон України "Про транспорт", Закон України "Про автомобільний транспорт", Закон України "Про дорожній рух", оскільки не врахувала розташування автомобільної дороги на частині земельної ділянки, яка передавалась в користування відповідачу.

Залишаючи без змін рішення місцевого господарського суду, яким позов задоволено частково, суд апеляційної інстанції свою постанову мотивував тим, що частина орендованих відповідачем земель водного фонду перебуває у користуванні Служби автомобільних доріг у Вінницькій області на праві постійного користування, а також тим, що скасування розпорядження голови Оратівської РДА від 08.10.2004 №322 про надання земельних ділянок, на підставі якого було укладено договір оренди, тягне за собою незаконність і визнання недійсним останнього. Суди відхили доводи відповідача щодо закінчення строків позовної давності для звернення з позовом вказуючи, що відсутні правові підстави вважати про пропуск строку позовної давності.

Суд касаційної інстанції частково погоджується із висновками судів про наявність правових підстав для задоволення позову виходячи із наступного.

Приймаючи рішення суди попередніх інстанцій виходили із того, що встановлені у постанові апеляційного адміністративного суду обставини щодо незаконності розпорядження позивача-1 стосовно передачі в оренду земельних ділянок відповідачу, відповідно до приписів статті 35 Господарського процесуального кодексу України не доказуються при розгляді даної справи, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Однак з такими висновками погодитись не можна виходячи із наступного.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у справі "Zand v. Austria" від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" у частині першій статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з "…" питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів "…". З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, вирішує спір, що підлягає розгляду судом іншої юрисдикції.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу, зокрема, господарського судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.

Таким чином оскільки розглянутий судом адміністративної юрисдикції, на судові рішення якого послались суди як на підставу для задоволення позову, спір щодо захисту цивільних прав, що виникають із земельних відносин, має не публічний, а приватноправовий характер, а тому вирішення його не належало до юрисдикції адміністративних судів, у зв'язку із чим вказаний суд не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 16.12.2014 у справі №21-544а14 яка відповідно до приписів статті 111 28 Господарського процесуального кодексу України є обов'язковою для всіх суб'єктів владних повноважень та всіх судів України, а суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.

За вказаних обставин суди попередній інстанцій безпідставно застосували при розгляді даного спору положення статті 35 Господарського процесуального кодексу України.

Статтею 13 Конституції України визначено, що земля є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до частини другої статті 792 Цивільного кодексу України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Разом з тим, положення статті 2 Закону України "Про оренду землі" визначають, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Згідно із приписами статті 124 Земельного кодексу України у редакції, чинній на час укладення спірного договору, передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Таким чином рішення уповноваженого органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування є обов'язковою юридичною підставою для укладення договору на оренду землі та юридичного оформлення на неї відповідних прав.

Статтею 215 Цивільного кодексу України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно із частиною першою статті 203 вказаного Кодексу зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до положень статті 15 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на час укладення спірного договору, істотними умовами договору оренди землі є, зокрема, об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки).

Судами встановлено, що частина об'єкту оренди, що знаходиться у користуванні відповідача на підставі спірного договору, на час передачі в оренду перебувала у користуванні позивача-3 на підставі державних актів на право постійного користування земельними ділянками від 01.02.2010 у зв'язку з перебуванням на балансі служби нерухомого майна, яке належить державі, а саме автомобільної дороги Р-17 Біла Церква - Тетіїв - Липовець - Гуменне, та вилучена із такого постійного користування не була.

Таким чином оскільки частина об'єкту оренди на час передачі в оренду знаходилась у користуванні іншої особи та вилучена із користування не була, також оскільки на переданій в оренду земельній ділянці знаходиться нерухоме майно позивача-3, а саме автомобільна дорога Р-17, правові підстави для передачі відповідачу в оренду земельної ділянки як об'єкту оренди, були відсутні.

При цьому чинність, за вказаних вище обставин, розпорядження позивача-1, на підставі якого було укладено спірний договір, оскільки відсутні правові підстави вважати його скасованим у судовому порядку, не може бути підставою для відмови у позові про визнання недійсним укладеного на його підставі договору виходячи із наступного.

Відповідно до статті 93 Земельного кодексу України відповідач набуває права використовувати земельну ділянку не з моменту прийняття відповідного рішення компетентним органом про передачу її в оренду, а з моменту укладення договору оренди землі. За таких обставин чинність вказаного розпорядження позивача-1 не впливає на можливість визнання недійсним спірного договору, оскільки права позивачів порушені укладеним договором оренди.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 27.01.2009 у справі № 18/109.

Також, перевіряючи доводи, викладені у касаційній скарзі, в частині порушення судами норм Цивільного кодексу України щодо позовної давності, суд касаційної інстанції виходить з наступного.

У заяві про застосування позовної давності відповідач зазначав про те, що початок перебігу цього строку почався з моменту укладення спірного договору - коли про це стало відомо позивачу-1, а закінчився цей строк 26.07.2008, тобто до звернення у суд з даним позовом.

Позовна давність за статтею 256 Цивільного кодексу України - це строк у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно із статтею 257 цього кодексу загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, а положеннями статті 261 вказаного кодексу передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1). За змістом цієї норми для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Таким чином протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого порушеного права судом, а для визначення моменту виникнення права на позов важливим є також і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 29.10.2014 у справі №6-152цс14.

Відповідно до приписів статті 111 28 Господарського процесуального кодексу України це рішення Верховного Суду України є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень та всіх судів України, а суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.

Із доводів, наведених у касаційній скарзі, та встановлених судами обставин справи не вбачається, що при укладенні спірного договору позивачу-1 були відомі обставини, за яких прокурор просив визнати недійсним цей договір, як і не вбачається, що такі обставини могли бути відомі позивачу-1 у цей час. Таких обставин не вбачається і щодо позивача-3.

За вказаних обставин висновки судів про те, що строк позовної давності не пропущено, є правильними.

Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі як на підставу для скасування судових рішень.

Відповідно до присів статті 111 7 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З урахуванням викладеного, необхідність додатково дослідити докази, які вже були досліджені судами, не є підставою для скасування судових рішень, а суди обох інстанцій дійшли до правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.

Однак не можна погодитись із висновками судів про те, що зобов'язання за визнаним недійсним договором оренди землі припиняються з дня набрання рішенням у даній справі законної сили.

Так, як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 06.11.2009 року №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються Цивільним кодексом України (далі - ЦК), Земельним кодексом України, Сімейним кодексом України, Законом України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 1 грудня 2005 року N 3161-IV), Законом України від 6 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" (в редакції Закону від 2 жовтня 2003 року N 1211-IV) та іншими актами законодавства. При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи (п.1).

Відповідно до приписів статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (ч.1).

Разом з тим, за приписами частини шостої статті 21 Закону України "Про оренду землі" у разі визнання у судовому порядку договору оренди землі недійсним отримана орендодавцем орендна плата за фактичний строк оренди землі не повертається.

За вказаних обставин спірний договір є недійсним з моменту його укладення оскільки не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, тому рішення суду першої інстанції, а відповідно і постанову суду апеляційної інстанції у цій частині, належить змінити, виключивши вказівку про те, що зобов'язання за визнаним судом недійсним договором оренди землі припиняються з дня набрання рішенням у даній справі законної сили.

Таким чином касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Керуючись ст.ст. 111 5 , 111 7 , 111 9 п.5, 111 11 Господарського процесуального кодексу України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірми "Злагода" задовольнити частково.

Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 05.03.2015 та рішення Господарського суду Вінницької області від 05.12.2014 у справі №902/1074/14 змінити.

Виключити із резолютивної частини рішення Господарського суду Вінницької області від 05.12.2014 вказівку про те, що зобов'язання за недійсним договором припиняються з дня набрання рішенням у справі № 902/1074/14, законної сили.

Головуючий суддя А.Г. Полянський

Судді Г.А. Кравчук

Г.М. Мачульський