Постанова

від 12.08.2009 по справі 3/567

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01025, м

ОКРУЖНИЙ

АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД  міста КИЄВА 01025,  м. Київ, 

вул. Десятинна,  4/6, тел.

278-43-43

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М   У К

Р А Ї Н И

м.

Київ

 12.08.2009 р.           12:36           № 3/567

Окружний

адміністративний суд міста Києва у складі: головуючої судді  Блажівської Н. Є., суддів Григоровича П. О.

та Смолія І. В., при секретарі судового засідання Миколаєнко І. О. розглянув у

відкритому судовому засіданні адміністративну справу

За

позовом                         

Громадянина

Російської Федерації ОСОБА_1

до

Державного

комітету України у справах національностей та релігій 

про

скасування

рішення та зобов'язання вчинити дії 

У

судовому засіданні 12 серпня 2009 року відповідно до пункту 3 статті 160

Кодексу адміністративного судочинства України проголошено вступну та

резолютивну частину Постанови.

                                О Б С Т А В И Н

И   С П Р А В И

Громадянин

Російської Федерації ОСОБА_1 (надалі - Позивач) звернувся до Окружного

адміністративного суду міста Києва з позовними вимогами до Державного комітету

України у справах національностей та релігій (надалі -Відповідач) про

скасування рішення № 47-08 від 8 лютого 2008 року та зобов'язання надати статус

біженця.

  Позовні вимоги мотивовані тим, що, на думку

Позивача, спірне рішення про відмову в наданні статусу біженця у зв'язку з

відсутністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань є незаконним та

таким, що підлягає скасуванню. Представником Позивача також зазначено, що

ОСОБА_1 був змушений залишити території Російської Федерації у зв'язку з

переслідуванням за національною ознакою, у зв'язку з чим його життя знаходилось

у небезпеці.

Представник

Відповідача проти заявлених позовних вимог заперечив та просив суд відмовити у

їх задоволенні. Представник Державного комітету України у справах

національностей та релігій зазначив, що фактів інцидентів із застосуванням

фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною

належністю чи політичними поглядами Позивача виявлено не було. Жодних обґрунтованих

фактів переслідувань або загрози переслідувань на свою адресу заявник не навів.

Заходи адміністративного впливу до заявника не застосовувались.

Розглянувши

подані документи і матеріали та заслухавши пояснення Позивача, його

представника та представника Відповідача, всебічно і повно з'ясувавши всі

фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які

мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний

адміністративний суд міста Києва,-

В С Т А Н О В И В

Кодексом

адміністративного судочинства України передбачено, що іноземці, особи без

громадянства та іноземні юридичні особи користуються в Україні тим самим правом

на судовий захист, що і громадяни та юридичні особи України.

Громадянин

Російської Федерації ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, за національністю

чеченець, за віросповіданням -мусульманин, в травні 2003 року залишив країну

постійного проживання та нелегально потрапив в Україну.

3

червня 2003 року Позивач звернувся до Управління міграційної служби міста Києва

з заявою про надання статусу біженця. 21 червня 2005 року отримав повідомлення

Управління міграційної служби в місті Києві № 51 про відмову в наданні статусу

біженця, яким згідно з рішенням Державного комітету у справах національностей

та міграцій № 93 від 10 лютого 2005 року ОСОБА_1 було відмовлено в наданні

статусу біженця.

Постановою

Деснянського районного суду міста Києва від 17 лютого 2006 року рішення

Державного комітету України у справах національностей та міграцій № 93 від 10

лютого 2005 року про відмову в наданні статусу біженця ОСОБА_1 було скасовано.

Наказом

Управління міграційної служби в місті Києві № 77 від 8 лютого 2007 року було

прийнято документи громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до оформлення для

вирішення питання щодо надання статусу біженця. 

На

співбесіді 22 лютого 2007 року ОСОБА_1 зазначив, що залишив територію

Російської Федерації через військові дії у Чеченській Автономній Республіці. До

України приїхав разом з дружиною ОСОБА_2 та двома дітьми у 2003 році. Також

вказав, що з початком другої війни в Чечні він разом з сім'єю переїхали в

Інгушетію, а згодом повернулися до Чечні. Потім вирішили переїхати до України,

щоб отримати допомогу для біженців, після того, як гуртожиток, в якому сім'я

проживала був обстріляний. Вказав також про випадки його незаконного

затримання, утримання в невідомих місцях та жорстокого з ним поводження.   

27

квітня 2007 року Управлінням міграційної служби в місті Києві було складено

висновок про відмову в наданні статусу біженця громадянину Російської Федерації

ОСОБА_1.

8

лютого 2008 року Державним комітетом України у справах національностей та

релігій було прийнято рішення № 47-08 про відмову в наданні статусу біженця

громадянину Російської Федерації ОСОБА_1.

Відмова

Відповідача мотивована відсутністю обґрунтованих побоювань стати жертвою

переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства

(підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. 

Водночас,

як зазначено у висновку головного спеціаліста у справах біженців Заплацінської

Х. С. щодо відмови у наданні статусу біженця, заявник повідомив, що залишив

територію Російської Федерації через військові дії у Чеченській Автономній

Республіці. До України приїхав разом з дружиною ОСОБА_2 та двома дітьми у 2003

році. Також вказав, що з початком другої війни в Чечні він разом з сім'єю

переїхали в Інгушетію, а згодом повернулися до Чечні. Потім вирішили переїхати

до України, щоб отримати допомогу для біженців, після того, як гуртожиток, в

якому сім'я проживала був обстріляний.

Згідно

зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати

притулку  від переслідувань в інших

країнах.

Відповідно

до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року

жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що

принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

Відповідно

до абзацу 2 статті 1 Закону України «Про біженців»біженець - особа, яка не є

громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою

переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства

(підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань,

перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може

користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом

внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і

перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може

чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Статтею

6 Закону України «Про біженців» до компетенції спеціально уповноваженого

центрального органу виконавчої влади у справах міграції, зокрема віднесено:

-

прийняття рішень про надання, втрату і позбавлення статусу біженця;

-

розгляд скарг на рішення органів міграційної служби про відмову у прийнятті

заяви про надання статусу біженця та про відмову в оформленні документів для

вирішення питання щодо надання статусу біженця, скасування зазначених рішень,

якщо вони були прийняті з порушенням законодавства про біженців.

До

компетенції органів міграційної служби статтею 7 зазначеного Закону віднесено,

повноваження, зокрема щодо:

-

прийняття заяв від іноземців та осіб без громадянства про надання їм статусу

біженця у порядку, передбаченому цим Законом;

-

прийняття рішень про оформлення документів для вирішення питання щодо надання,

втрати або позбавлення статусу біженця;

-

розгляд заяв про надання статусу біженця та підготовка письмового висновку щодо

надання або відмови у наданні статусу біженця;

-

перереєстрація осіб, яким надано статус біженця.

  Відповідно до абзацу 1 статті 12 Закону

України «Про біженців»орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву

іноземця чи особи без громадянства про надання їй статусу біженця, видає

заявникові довідку про подання такої заяви, яка є підставою для реєстрації в

органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань

громадянства та реєстрації фізичних осіб. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з

дня реєстрації заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із

заявником, розглядає відомості, наведені в анкеті, та інші документи, вимагає

додаткові відомості і приймає рішення про оформлення документів для вирішення

питання щодо надання статусу біженця або про відмову в оформленні документів

для вирішення зазначеного питання.

Відповідно

до абзацу 6 статті 12 Закону України «Про біженців»рішення про відмову в

оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця

приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника

відсутні умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, а також коли

заяви носять характер зловживання, тобто якщо заявник з метою набуття статусу

біженця видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким

було відмовлено у наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю умов,

передбачених для набуття статусу біженця абзацом другим статті 1 цього Закону,

якщо зазначені умови не змінилися.

У

відповідності до статті 13 Закону України «Про біженців»у разі  виникнення 

сумнівів  щодо  достовірності інформації, повідомленої

заявником,  необхідності у встановленні

справжності і дійсності  поданих  ним 

документів  орган  міграційної служби має  право звертатися з відповідними  запитами 

до  органів  внутрішніх справ, служби  безпеки, 

інших  органів державної

влади,  органів місцевого самоврядування

та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх  фактів 

стосовно особи,  заява  якої розглядається.

Відповідно

до частин 1, 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд при

вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого

зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та

визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип

верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав

людини.

Відповідно

до положень Закону України «Про загальнодержавну програму адаптації

законодавства України до законодавства Європейського Союзу»з метою адаптації

законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення

відповідності правової системи України acquis communautaire з

урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які

мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства

ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу,

що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Враховуючи

викладене, суд приймає до уваги, як орієнтир, Директиви Європейського Союзу

«Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країни та осіб без

громадянств біженців або як осіб, що потребують міжнародного захист іншими

причинами, а також суті захисту, що надається», які використовуються у практиці

Європейського Суду з прав людини, 

відповідно до яких заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

-            заявник зробив реальну спробу

обґрунтувати свою заяву;

-           усі важливі факти, що були в його

розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно

будь-якої відсутності інших важливих фактів;

-           твердження заявника є зрозумілими та

правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його

справою;

-           заявник подав свою заяву про

міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні

поважної причини для подання такої заяви;

-          встановлено, що в цілому заявник

заслуговує довіри.

Як

підтверджується матеріалами справи Позивача, він зробив реальну спробу

обґрунтувати свою заяву, зазначивши, що не має можливості повернутись до країни

походження в зв'язку із тим, що на батьківщині йому загрожує небезпека, він та

його сім'я зазнавали і можливо зазнаватимуть в подальшому переслідувань в

країні громадянської належності в зв'язку з національною ознакою.

«Побоювання

стати жертвою переслідувань»складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним

судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася

навколо неї, під впливом якої особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Термін «побоювання» означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які

змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного

досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж

расової або соціальної групи, тощо).

Згідно

із доповіддю Amnesty International стосовно ситуації в Російській Федерації за

2009 рік, в Чечні десяткам сімей загрожувало виселення з тимчасового житла без

надання достойної заміни чи компенсації. Крім того, повідомлялось, що виселення

і знищення власності деяких сімей відбувалось через можливі зв'язки з

воєнізованими угрупованнями. Також є наявна інформація про насильницькі

зникнення людей та масові захоронення в результаті таких зникнень.

Ситуація

у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що

суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими,

тобто підкріплюються об'єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася

особисто із заявником.

Побоювання

бути переслідуваним може бути цілком обґрунтованим незалежно від того, хто є

суб'єктом переслідування - державні органи, чи ні. Підпункт 2 пункту 1 статті 1

Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що дії повинні бути

державними або здійсненими державною владою. Так, пункт 65 Керівництва УВКБ ООН

пояснює, що часто на практиці переслідування є результатом діяльності осіб, які

не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі

захистити. Відмова особі в захисті за зазначеною Конвенцією тільки тому, що

вона переслідується не тими особами або органами, породжує невідповідність

закону.

Ситуація

виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під

час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає

країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній

державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в

країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для

заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду,

коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком

обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.

У

цілому, «обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування»є лише

припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для

життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу

гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців

1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто

звернувся за наданням статусу біженця.

Що

стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність

зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його

доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають

статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати,

що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи

інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів.

Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в

прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця,

якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна

правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо

заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить

загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

До

матеріалів справи також додано консультативне заключення Клінічної лікарні

нафтопереробної промисловості України Міністерства охорони здоров'я України від

2 червня 2009 року, відповідно до якого ОСОБА_1 встановлено наступний діагноз:

розсіяний склероз, церебро-спінальна форма, ремітуючи-прогресуючий тип

перебігу, ступінь тяжкості -ІІІ, стан ремісії.

Виходячи

з наведеного вище, Суд встановив, що заява Позивача не є очевидно

необґрунтованою.

Суд

також звертає увагу на те, що необгрунтованим є вимагати документи, які

доводять переслідування з боку влади від особи, яка переслідується, оскільки

досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших

обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання

документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті

заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі

твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є

достатньою. Тому відмова суб'єкта владних повноважень в наданні особі статусу

біженця на підставі відсутності документів, які б підтверджували факт

переслідування за національною, політичною, релігійною ознакою не в кожному

випадку можуть бути визнані обгрунтованими.

Згідно

з частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна

сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги чи

заперечення.

Відповідно

до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в

адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності

суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого

рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує

проти адміністративного позову.

Суд

також вважає за необхідне зазначити, що прийняття рішень має здійснюватися з

використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, а саме

рішення зазначених органів мають бути спрямовані на захист життя та свобод

шукачів статусу біженця. Прийняті рішення мають бути обґрунтованими, тобто

винесеними з урахуванням усіх обставин та на підставі усіх матеріалів, які

мають значення для конкретної ситуації.

Необґрунтоване

рішення може поставити під загрозу життя або свободу заявника, піддати його

ризику застосування катувань, інших видів жорстокого або таких, що принижують

гідність, поводженню чи покаранню.

  Враховуючи вищенаведене, Суд, прийшов до

висновку, що Відповідачем не доведено правомірність прийнятого ним Рішення  № 47-08 від 8 лютого 2008 року.

Щодо

решти позовних вимог стосовно зобов'язання Відповідача прийняти відносно

Позивача рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання

статусу біженця, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно

до положень частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та

органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на

підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та

законами України.

Таким

чином, діяльність органів державної влади регулюють закони та підзаконні акти,

ці закони та підзаконні акти дають суб'єктам владних повноважень можливість

користування певною свободою розсуду при вирішенні питань і встановлюють лише

межі такої свободи, тобто наділяють їх дискреційними повноваженнями.

Відповідно

до вимог частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у

справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних

повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: …3)

обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для

прийняття рішення (вчинення дії). Цей критерій вимагає від суб'єкта владних

повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо

вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації.

Суд вважає, що для цього Відповідач повинен ретельно зібрати і дослідити

матеріали, що мають доказове значення у справі.

Суд звертає

увагу сторін на те, що суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття

невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними

обставинами.

Завданням

адміністративного судочинства завжди є контроль легальності. Таким чином, позовна

вимога щодо зобов'язання Відповідача прийняти відносно Позивача позитивне

рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу

біженця є формою втручання в дискреційні повноваження та виходить за межі

завдань адміністративного судочинства.

          Відповідно до частини 1 статті 11

Кодексу адміністративного судочинства України, в якій зазначено, що розгляд і

вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності

сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом

їх переконливості, а також частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного

судочинства України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті

обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Виходячи

з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного

законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні

вимоги підлягають задоволенню частково.

Положенням

частини 1 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України передбачається,

якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних

повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові

витрати з Державного бюджету України.

На

підставі викладеного, керуючись статтями 2, 6, 7, 8, 9, 17, 94, 99, 100, 104,

105, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний

адміністративний суд міста Києва,-

П О С Т А Н О В И В

1.  Адміністративний позов задовольнити частково.

2.

Скасувати рішення Державного комітету України у справах національностей та

релігій № 47-08 від 8 лютого 2008 року про відмову в наданні статусу біженця

громадянину Російської Федерації ОСОБА_1.

3.

Зобов'язати Державний комітет України у справах національностей та релігій

повторно розглянути питання про надання статусу біженця громадянину Російської

Федерації ОСОБА_1 відповідно до вимог чинного законодавства України.

        4. В задоволенні решти позовних вимог

-відмовити.

Постанова

відповідно до частини 1 статті 254 Кодексу адміністративного судочинства

України набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про

апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було

подано.

Постанова

може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її

складення в повному обсязі за правилами, встановленими статтями  185-187 Кодексу адміністративного судочинства

України, шляхом подання через суд першої інстанції заяви про апеляційне

оскарження з наступним поданням протягом двадцяти днів апеляційної скарги.

Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про

апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання

заяви про апеляційне оскарження.

Головуюча

суддя                                                     

                  Н. Є. Блажівська

Судді                                                                                            

П. О. Григорович

І. В. Смолій