Рішення

від 15.07.2015 по справі 910/13232/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

cpg1251 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.07.2015Справа № 910/13232/14

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвест-Нафтогазвидобування»

до 1. Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Надра України»

2. Дочірнього підприємства Національної акціонерної компанії «Надра України «Полтавнафтогазгеологія»

про визнання договору недійсним

Суддя Ломака В.С.

Представники сторін:

від позивача: Забіяка О.П. за довіреністю б/н від 08.02.2015 р.;

від відповідача-1: Борисенко Д.В. за довіреністю № 117 від 19.12.2014 р.;

від відповідача-2: Борисенко Д.В. за довіреністю № 4 від 10.06.2014 р.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Інвест-Нафтогазвидобування» (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Надра України» (далі - відповідач-1) та Дочірнього підприємства Національної акціонерної компанії «Надра України» «Полтавнафтогазгеологія» (далі - відповідач-2) про визнання недійсним Договору оренди індивідуально визначеного майна № 0-531/12 від 30.11.2012 р.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказував на те, що відповідач-1 не є власником майна, переданого в оренду, тому не міг укласти оспорюваний правочин. Також, позивач відзначав, що Договір не було погоджено у встановленому законом порядку, та що позивач у розумінні ст. 229 ЦК України помилився щодо обставин, які мають істотне значення та в розумінні ст. 230 ЦК України його було навмисно відповідачем-1 введено в оману щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема щодо характеристик та умов експлуатації свердловини.

Рішенням господарського суду міста Києва від 15.10.2014 р. у справі № 910/13232/14, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 03.02.2015 р., будо відмовлено у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвест-Нафтогазвидобування» до Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Надра України», Дочірнього підприємства Національної акціонерної компанії «Надра України «Полтавнафтогазгеологія» про визнання Договору оренди індивідуально-визначеного майна № 0-531/12 від 30.11.2012 р. недійсним.

Постановою Вищого господарського суду України від 14.05.2015 р. у справі № 910/13232/14 рішення господарського суду міста Києва від 15.10.2014 р. та постанова Київського апеляційного господарського суду від 03.02.2015 р. у справі № 910/13232/14 скасовані, а справа направлена на новий розгляд до господарського суду міста Києва.

Направляючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що всупереч приписам ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, суди не перевірили доводи позивача, що відповідач-1 не попередив його, як орендаря про властивості майна (а саме, про те, що відповідно до висновку № 08-04-7/56 від 30.07.2008 р., акту на виконання ізоляційно-ліквідаційних робіт по свердловині № 3 від 15.10.2007 р., протоколу від 18.03.2008 р., свердловина на момент укладення договору вже була визнана нерентабельною та підлягала ліквідації, оскільки поклади газу є невеликими із тенденцією до зменшення). Вказані документи судами не аналізувалися та не досліджувалися, рівно як і не досліджувалися та не витребовувалися докази передання вищевказаних документів позивачу для ознайомлення перед укладенням договору, або при передачі свердловини (як того вимагають п.п. 2.3 та 6.2 Договору).

Розпорядженням Керівника апарату господарського суду міста Києва № 04-23/471 від 20.05.2015 р. справу № 910/13232/14 призначено на повторний автоматичний розподіл. В результаті повторного автоматичного розподілу зазначену справу передано на розгляд судді Ломаці В.С.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 22.05.2015 р. суддею Ломакою В.С. було прийнято справу № 910/13232/14 до свого провадження і призначено її до розгляду на 09.06.2015 р. При цьому, в порядку підготовки справи до розгляду позивача зобов'язано надати суду: письмові пояснення з урахуванням висновків, викладених у постанові Вищого господарського суду України від 14.05.2015 р. у справі № 910/13232/14; докази в підтвердження правового режиму свердловини № 3 Білозірська на дату укладання оспорюваного Договору, та на дату розгляду справи; відповідача-1 зобов'язано надати суду: письмові пояснення з урахуванням висновків, викладених у постанові Вищого господарського суду України від 14.05.2015 р. у справі № 910/13232/14; докази в підтвердження надання позивачу для ознайомлення перед укладанням Договору документів про властивості майна, яке передається в оренду, зокрема документів, що свердловина № 3 Білозірська була визнана нерентабельною та підлягала ліквідації; докази в підтвердження виконання відповідачем-1 умов п. п. 2.3., 6.2. Договору щодо передачі позивачу та отримання останнім разом з орендованим майном відповідної технічної документації (справи свердловини, паспорта, картки обліку), з урахуванням обмежень, встановлених чинним законодавством, а також докази попередження позивача про всі особливі властивості майна; докази в підтвердження правового режиму свердловини № 3 Білозірська на дату укладання оспорюваного Договору, та на дату розгляду справи; відповідача-2 зобов'язано надати суду: письмові пояснення з урахуванням висновків, викладених у постанові Вищого господарського суду України від 14.05.2015 р. у справі № 910/13232/14; докази в підтвердження правового режиму свердловини № 3 Білозірська на дату укладання оспорюваного Договору, та на дату розгляду справи. За відсутності витребуваних доказів сторін зобов'язано надати обґрунтовані письмові пояснення з даного приводу.

08.06.2015 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від позивача надійшли клопотання про відкладення розгляду справи та письмові пояснення, в яких він вказує на те, що спірне майно йому було передано без супровідної технічної документації, а всі особливості майна були приховані для того, щоб позивач не відмовився підписувати договір оренди. При цьому, позивач звертає увагу на те, що відповідно до висновку на ліквідацію спірної свердловини № 08-04-7/56 від 30.07.2008 р., виданого Харківською державною інспекцією гірничого нагляду, свердловина ліквідована з геологічних причин за І категорією п. «е» згідно Стандарту Мінпаливенерго України «Свердловини нафтової галузі. Порядок ліквідації та списання витрат на її спорудження (Київ, 2007 р.), як така, з якої отримано припливи газу, але експлуатація цієї свердловини у процесі промислової розробки родовища обґрунтована надрокористувачем, як нерентабельна, а її використання з іншою метою (як нагнітальна, контрольна) є недоцільним. Крім того, позивач стверджує, що власниками спірної свердловини та майна з якого вона складається, є ЗАТ «Геотехнологія», ТОВ «Білозерське» та ДП «Полтаванафтогазгеологія», а не ПАТ «Надра України».

У судовому засіданні 09.06.2015 р. від представника позивача надійшло клопотання не здійснювати фіксацію судового процесу технічними засобами звукозапису. Крім того, він висловив прохання не розглядати клопотання про відкладення розгляду справи, оскільки воно втратило актуальність.

Від представників відповідачів надійшло клопотання про припинення провадження у справі, розгляд якого судом вирішено відкласти до встановлення фактичних обставин справи..

У судовому засіданні 09.06.2015 р. суд в порядку ст. 77 ГПК України оголосив перерву до 23.06.2015 р.

16.06.2015 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від відповідача-1 надійшло клопотання про припинення провадження у справі, мотивоване тим, що спірний Договір є розірваним з 14.05.2014 р. з огляду на відмову від нього зі сторони відповідача-1 в порядку ч. 1 ст. 782 ЦК України.

У судовому засіданні 23.06.2015 р. від представника позивача надійшли письмові пояснення, в яких він вказує на те, що розірвання Договору не є перешкодою для розгляду по суті спору про визнання його недійсним.

Крім того, від позивача надійшло клопотання про витребування від відповідача-1 доказів, що підтверджують передачу відповідної супровідної технічної документації (зі справою свердловини, паспортами та картами обліку) свердловини № 3 Білозірська; доказів, що підтверджують попередження позивача про всі особливості свердловини № 3 Білозірська; докази передачі у власність майна, встановленого в свердловині № 3 Білозірська від ЗАТ «Геотехнологія», ТОВ «Білозерське» та ДП «Полтаванафтогазгеологія», або письмові підтвердження того, що в процесі здійснення підприємницької діяльності в нафтогазовій галузі зазначені підприємства не мають права власності на будь-яке майно, встановлене в свердловині № 3 Білозірська.

Розгляд вказаних клопотань судом вирішено відкласти до встановлення фактичних обставин справи.

У судовому засіданні 23.06.2015 р. суд в порядку ст. 77 ГПК України оголосив перерву до 15.07.2015 р.

15.07.2015 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від позивача надійшли клопотання про відкладення розгляду справи, мотивоване тим, що директор підприємства перебуває у відрядженні, проте як інші представники, які могли б представляти інтереси позивача, відсутні.

У судовому засіданні 15.07.2015 р. суд розглянув клопотання позивача про відкладення розгляду справи та вирішив його відхилити в силу необґрунтованості.

Так, слід зазначити про те, що як на тому наголошено в п. 3.9.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», господарський суд з урахуванням обставин конкретної справи може відхилити доводи учасника судового процесу - підприємства, установи, організації, іншої юридичної особи, державного чи іншого органу щодо відкладення розгляду справи у зв'язку з відсутністю його представника (з причин, пов'язаних з відпусткою, хворобою, службовим відрядженням, участю в іншому судовому засіданні і т. п.). При цьому господарський суд виходить з того, що у відповідних випадках такий учасник судового процесу не позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника згідно з частинами першою - п'ятою статті 28 ГПК, з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов'язаних з ним трудовими відносинами. Неможливість такої заміни представника і неможливість розгляду справи без участі представника підлягає доведенню учасником судового процесу на загальних підставах (статті 32 - 34 ГПК), причому відсутність коштів для оплати послуг представника не може свідчити про поважність причини його відсутності в судовому засіданні.

Оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 ГПК України, не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.

Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі «Смірнова проти України»).

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України від 25 січня 2006 р. № 1-5/45, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

У судовому засіданні 15.07.2015 р. судом також було розглянуто та залишено без задоволення клопотання відповідачів про припинення провадження у справі.

Так, суд не приймає до уваги посилання відповідачів на те, що спірний Договір було розірвано, оскільки згідно з п. 2.6. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 «Про деякі питання практики розгляду справ, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними», розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення в майбутньому з позовом про визнання такого договору недійсним.

Крім того, суд залишив без задоволення клопотання позивача про витребування доказів у справі.

Зокрема, суд взяв до уваги, що він своєю ухвалою під час підготовки справи до розгляду витребував від відповідача-1 докази, що підтверджують передачу позивачу відповідної супровідної технічної документації (зі справою свердловини, паспортами та картами обліку) свердловини № 3 Білозірська та докази, що підтверджують попередження позивача про всі особливості свердловини № 3 Білозірська.

Що стосується витребування доказів передачі у власність майна, встановленого в свердловині № 3 Білозірська, від ЗАТ «Геотехнологія», ТОВ «Білозерське» та ДП «Полтаванафтогазгеологія», або письмових підтверджень того, що в процесі здійснення підприємницької діяльності в нафтогазовій галузі зазначені підприємства не мають права власності на будь-яке майно, встановлене в свердловині № 3 Білозірська, суд вважає в цій частині клопотання таким, що виходить за межі предмету доказування, оскільки з урахуванням визначеної позивачем підстави позову до предмету доказування входять обставини наявності у відповідача-1 права власності на спірну свердловину, як об'єкт оренди за оспорюваним Договором, а не на обладнання, яке було встановлено на ній попередніми користувачами.

У судовому засіданні 15.07.2015 р. судом проголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

30.11.2012 р. між Публічним акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Надра України» (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Інвест-Нафтогазвидобування» (орендар) укладено Договір № 0-531/12 (далі - Договір) оренди індивідуально визначеного майна, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Синицею Т.В., та зареєстрований за № 11484.

За умовами Договору орендодавець зобов'язався передати, а орендар зобов'язався прийняти в строкове платне користування індивідуально-визначене майно, а саме: свердловину № 3 Білозірська Білозірського родовища, яка розташована за адресою: Харківська область, Зміївський район, на відстані 2.10 км в північно-східному напрямку від с. Мосьпаново (далі - Свердловина), що знаходиться на балансі Національної акціонерної компанії «Надра України».

Пунктом 1.2. Договору було визначено, що свердловина передається в оренду з метою геологічного вивчення, в т.ч. дослідно-промислової розробки.

Пунктом 1.3. Договору сторони визначили, що орендар погоджується з тим, що після підписання акту приймання-передачі майна в оренду, у нього відсутні будь-які перешкоди щодо користування зазначеним майном.

Згідно з п. 2.3. Договору сторони домовились, що орендодавець передає орендарю майно з відповідною супровідною технічною документацією (зі справою свердловини, паспортами та картками обліку), а також попереджає про всі особливі властивості майна.

Також, за змістом п. 6.2 Договору було визначено, що орендодавець зобов'язаний передати орендарю майно з відповідною технічною документацією (зі справою свердловини, паспортами та картками обліку), попередивши про всі особливі властивості майна.

Пунктом 11.1. Договору було передбачено, що він є укладеним та набуває чинності з моменту його підписання сторонами та його скріплення печатками сторін та діє протягом 20 років.

На підставі акту прийому передачі майна від 30.11.2012 р. позивачу було фактично передано спірну свердловину.

Звертаючись до суду з позовом у даній справі, позивач посилався на те, що власником спірної свердловини є ДП «Полтавнафтогазгеологія», яке відповідно до Акту від 01.11.1993 р. почало буріння свердловини. При цьому, позивач зауважував, що 16.11.2009 р. ухвалою господарського суду Полтавської області було порушено провадження у справі № 18/117 про банкрутство відповідача-2, 22.04.2011 р. було затверджено реєстр вимог кредиторів боржника, 13.01.2012 р. введено процедуру санації, проте пізніше постановою від 18.07.2013р. відповідача-2 визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. На підставі зазначеного, позивач відзначав, що оскільки станом на день укладення Договору тривала процедура санації відповідача-2, то всі правочини щодо розпорядження свердловиною повинні були вчинятись з урахуванням положень Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», чого здійснено не було, та оскільки відповідач-2 на час укладення Договору був власником свердловини, то відповідач-1 не міг передати свердловину в оренду, і отже Договір має бути визнаний недійсним.

Перевіряючи вказані доводи, суд встановив, що Указом Президента України від 14.06.2000 р. № 802 «Про заходи щодо підвищення ефективності управління підприємствами в галузі геології і розвідки надр» та постановою Кабінету Міністрів України від 14.07.2000 р. № 1128 «Про утворення Національної акціонерної компанії «Надра України» було створено відповідача-1,

На виконання зазначеної Постанови Кабінету Міністрів України, майно ДГП «Полтавнафтогазгеологія» було передано до статутного фонду відповідача-1, з наступним перетворенням ДГП «Полтавнафтогазгеологія» у відповідача-2, що підтверджується спільним наказом Міністерства екології та природних ресурсів України та Національної акціонерної компанії «Надра України» № 177/18 від 08.05.2001 р. та від 15.05.2001 р., актом прийому-передачі № 1 від 15.05.2001 р. та актом прийому-передачі №2 від 15.05.2001 р.

Перелік майна, яке було передано до статутного фонду відповідача-1, наведений у висновку експерта про вартість оцінюваного майна від 22.03.2001 р., а саме в п. 2.3 розділу «незавершене виробництво по виконанню г/р робіт» вказано, у тому числі, й «свердловина 3 Білозірська».

Таким чином, у відповідності до ст. 12 Закону України «Про господарські товариства», ст. 115 ЦК України, відповідач-1 набув права власності на майно, що було внесено засновником (Кабінетом Міністрів України) до його статутного фонду.

При цьому, суд звертає увагу на те, що Наказом в.о. Голови правління відповідача-1 від 06.08.2001 р. № 96 «Про передачу майна НАК «Надра України» ДП «Полтавнафтогазгеологія» було затверджено передавальний баланс та акти передавання-приймання активів та зобов'язань відповідачу-2 від відповідача-1. Майно передавалося в користування відповідачу-1 і належало йому на правах повного господарського відання з дня підписання названих актів, а не на праві власності. Відповідні акти передавання-приймання активів були підписані 06.08.2001 р.

Правовий режим майна відповідача-2 було закріплено у його Статуті, де вказано, що засновником є відповідач-1, а майно, право користування яким передане відповідачу-2 як внесок до статутного фонду, а також, майно, набуте відповідачем-2 в результаті його господарської діяльності, є власністю засновника, тобто відповідача-1, який має право вилучити це майно, яке є його власністю.

На виконання розпорядження Голови правління відповідача-1 від 07.02.2009 р. № 5-р здійснено передачу свердловин (в т.ч. не завершених будівництвом) згідно Додатків № 1 та № 2, що знаходились на балансі відповідача-2 на баланс відповідача-1 шляхом оформлення актів прийому-передачі майна. У Додатку № 1 до вказаного розпорядження наведено перелік свердловин, що передані засновником - відповідачем-1 на баланс відповідача-2, але не увійшли до статутного фонду підприємства, і до них відноситься і спірна свердловина.

Акт приймання-передачі свердловин (у т.ч. спірної) підписано 01.07.2009 р.

Відповідно до п. 19 Порядку державного обліку родовищ, запасів і проявів корисних копалин, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.1995 р. № 75, облік параметричних, пошукових, розвідувальних та експлуатаційних нафтових і газових свердловин, що знаходяться на ділянках нафтогазоносних надр, у тому числі тих, що не використовуються, ведеться відповідно до порядку, який розробляється і затверджується Мінприроди за погодженням з Держнаглядохоронпраці.

Порядок ведення обліку нафтових і газових свердловин затверджений наказом Державного комітету природних ресурсів України від 20.04.2005 р. № 76 та зареєстрований в Мінюсті 6 вересня 2005 року за № 995/11275 встановлює, що облік нафтових та газових свердловин ведеться на підставі паспортів свердловин, що складаються підприємствами незалежно від форм власності та відомчого підпорядкування, які мають на обліку або орендують нафтогазові свердловини, проводять роботи з буріння, здійснюють спостереження за станом свердловин та видобутком вуглеводнів (п. 1.4. Порядку).

Згідно з п. 2.4 вказаного Порядку, розділ 3 «Відомості про власника свердловини» заповнюється у разі наявності оформленого права власності на свердловину. У ньому наводиться інформація про власника свердловини: назва підприємства-власника; форма власності (державна, комунальна, колективна, приватна, власність організацій-нерезидентів); та відомості про документ, що підтверджує право власності (номер; дата видачі; форма власності).

Відповідно до паспорту Свердловини, який заповнений відповідачем-2, спірна свердловина є власністю відповідача-1, тому всупереч твердженням позивача право власності відповідача-1 на свердловину підтверджується даними державного обліку родовищ, запасів і проявів корисних копалин, який є єдиним передбаченим законом джерелом інформації такого роду.

Також, слід відзначити, що оспорюваний позивачем Договір був предметом дослідження у справі № 910/24833/13 за позовом НАК «Надра України» до ТОВ «Інвест-Нафтогазвидобування» про стягнення 448 376,18 гри. заборгованості за Договором по орендній платі за період з травня по жовтень 2013 року.

Рішенням господарського суду міста Києва від 12.02.2014 р. у справі № 910/24833/13, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 17.04.2014 р. позов задоволено повністю. Постановою Вищого господарського суду України від 26.06.2014 р. у справі № 910/24833/13 рішення господарського суду міста Києва від 12.02.2014 р. та постанова Київського апеляційного господарського суду від 17.04.2014 р. скасовані лише у частині стягнення штрафу у розмірі 28 081,08 грн., та в цій частині у позові відмовлено. В решті рішення та постанова залишені без змін.

Судами при розгляді справи № 910/24833/13 встановлено обставини передачі майна за Договором в орендне користування позивачу та правомірне нарахування відповідачем-1 орендної плати.

Обставини, встановлені у справі № 910/24833/13, суд під час провадження у даній справі вважає такими, що відповідно до приписів ст. 35 ГПК України не підлягають повторному доказуванню.

Так, одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/1427 від 18.11.2003 року "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини").

Даний принцип тісно пов'язаний з приписами ч. 2 ст. 35 ГПК України, відповідно до якої, факти встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

За змістом наведеної норми, неодмінною умовою її застосування є один і той самий склад сторін як у справі, що розглядається господарським судом, так і у справі (або справах) зі спору, що вирішувався раніше, і в якій встановлено певні факти, що мають значення для розглядуваної справи.

Преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

Таким чином, на час укладення Договору власником переданого в оренду майна був відповідач-1.

Отже, посилання позивача на те, що власниками спірної свердловини та майна з якого вона складається, є ЗАТ «Геотехнологія», ТОВ «Білозерське» та ДП «Полтаванафтогазгеологія», а не ПАТ «Надра України», жодними доказами не підтверджено.

Окрім зазначеного, позивач в обґрунтування заявлених позовних вимог посилався на те, що він у розумінні ст. 229 ЦК України помилився щодо обставин, які мають істотне значення та в розумінні ст. 230 ЦК України його було навмисно відповідачем-1 введено в оману щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема щодо характеристик та умов експлуатації свердловини.

Зокрема, позивач вказує на те, що відповідно до висновку на ліквідацію спірної свердловини № 08-04-7/56 від 30.07.2008 р., виданого Харківською державною інспекцією гірничого нагляду, свердловина ліквідована з геологічних причин за І категорією п. «е» згідно Стандарту Мінпаливенерго України «Свердловини нафтової галузі. Порядок ліквідації та списання витрат на її спорудження (Київ, 2007 р.), як така, з якої отримано припливи газу, але експлуатація цієї свердловини у процесі промислової розробки родовища обґрунтована надрокористувачем, як нерентабельна, а її використання з іншою метою (як нагнітальна, контрольна) є недоцільним.

За твердження позивач, відповідач-1 знав про вказані обставини, однак умисно не повідомив про них позивача перед укладенням Договору, так і після його підписання не виконав приписів п. 2.3. щодо передачі відповідної супровідної технічної документації (зі справою свердловини, паспортами та картками обліку), а також не попередив про всі особливі властивості майна.

На виконання вказівок Вищого господарського суду України суд зобов'язував відповідача-1 надати письмові пояснення з урахуванням висновків, викладених у постанові Вищого господарського суду України від 14.05.2015 р. у справі № 910/13232/14 та докази в підтвердження надання позивачу для ознайомлення перед укладанням Договору документів про властивості майна, яке передається в оренду, зокрема документів, що свердловина № 3 Білозірська була визнана нерентабельною та підлягала ліквідації, докази в підтвердження виконання відповідачем-1 умов п. п. 2.3., 6.2. Договору щодо передачі позивачу та отримання останнім разом з орендованим майном відповідної технічної документації (справи свердловини, паспорта, картки обліку), з урахуванням обмежень, встановлених чинним законодавством, а також докази попередження позивача про всі особливі властивості майна; докази в підтвердження правового режиму свердловини № 3 Білозірська на дату укладання оспорюваного Договору, та на дату розгляду справи.

Вказаних вимог відповідачем-1 станом на момент розгляду даного спору по суті виконано не було.

Відповідно до п. 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Так, загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлені ст.ст. 215, 216 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 та ч. 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Як наголошено в Постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 «Про деякі питання практики розгляду справ, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними», вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Під час розгляду даної справи судом не встановлено, а позивачем не доведено наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, та настання відповідних наслідків.

При цьому, обставини, на які посилається позивач, звертаючись до господарського суду з позовом про визнання договору недійсним, не свідчать про наявність підстав та умов для визнання укладеного між сторонами договору недійсним, оскільки є припущеннями та не підтверджені належними та допустимими доказами.

Так, за своєю правовою природою спірний Договір є договором найму (оренди) майна.

Згідно з ч. 1 ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Відповідно до ч. 1 ст. 760 ЦК України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).

У відповідності до ст. 761 ЦК України визначено, що право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.

Зі змісту Договору вбачається, що сторонами при його укладення було погоджено всі істотні умови, а орендодавець, як власник спірного майна, був наділений правом на його передачу в оренду, про що зазначалось вище.

Пунктом 23 Статуту відповідача-1 передбачено, що в період до проведення перших загальних зборів, які скликаються після прийняття рішення про приватизацію пакета акцій компанії, правочини щодо майна компанії, переданого до її статутного капіталу засновником, вчиняються за рішенням Держгеонадр.

Спірний Договір було погоджено рішенням Правління відповідача-1 (протокол від 16.11.2012 р. № 31) у відповідності до вимог п.п. 10 п. 78 Статуту, та наказом Голови Державної служби геології та надр України від 28.11.2012 р. № 587 погоджено вказане рішення Правління відповідача-1 про укладення Договору.

Отже, при укладенні Договору відповідач-1 діяв відповідно до своєї цивільно-правової дієздатності згідно положень Статуту.

Також, сторони вчинили безпосередні дії, спрямовані на виконання Договору, а саме: свердловина була передана у користування позивачу, натомість позивач частково сплатив орендну плату.

Що стосується доводів позивача про те, що відповідач-1 ввів його в оману під час укладення оспорюваного Договору, та при цьому зі сторони позивача мала місце помилка відносно такого правочину, слід зазначити наступне.

У правочині зовнішнє волевиявлення особи має відповідати його внутрішній волі. Вона має бути спрямована на досягнення відповідного юридичного наслідку, тому не можуть розглядатися як правочини ті фактичні дії особи, які не призводять безпосередньо до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків.

На цих підставах необхідно виділити, зокрема, правочини, вчинені під впливом: помилки (ст. 229 ЦК України) та обману (ст. 230 ЦК України), які є оспорюваними та можуть бути визнані судом недійсними.

Так, воля особи до вчинення правочину і результат правочину не узгоджуються в разі помилки, якщо вона має істотне значення. Такими є помилки щодо правової природи правочину, його змісту, предмета, ціни, сторони, якості об'єкта тощо. Істотною може вважатись помилка, наслідки якої взагалі неможливо усунути або для їх усунення стороні, яка помилилася, необхідно здійснити значні витрати. Найчастіше хибне сприйняття стосується правової природи та предмета правочину, що може виникнути при визначенні тотожності предмета або його якості.

Сторона на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка насправді мала місце, тобто надати докази, які б свідчили про її помилку щодо істотних обставин правочину.

Не можна говорити про помилку щодо якості предмета у разі неможливості використання речі або виникнення труднощів у її використанні, яке сталося після виконання правочину і не пов'язане з поведінкою контрагента. Не має правового значення помилка, допущена при розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Також, помилка внаслідок власного недбальства чи незнання закону однією із сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Що стосується приписів ст. 230 ЦК України, то слід відзначити, що правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Вбачається, що саме позивач як сторона, яка діяла під впливом обману, повинен довести наявність умислу з боку відповідача, істотність значення обставин, щодо яких її введено в оману, і сам факт обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка.

Варто враховувати, що обман стосовно мотиву, тобто внутрішнього спонукання особи до здійснення правочину, не має істотного значення. Зокрема, обман щодо фінансового становища контрагента як мотиву правочину не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Вказані висновки підтверджуються й позицією Вищого господарського суду України, який в п. 3.9. Постанови Пленуму від 29.05.2013 р. № 11 «Про деякі питання практики розгляду справ, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними» визначив, що під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною правочину предмета чи інших істотних умов останнього, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що правочин не було б вчинено. Помилка повинна мати істотне значення, зачіпати природу правочину або такі якості його предмета, які значно знижують можливість його використання за призначенням. При цьому істотною вважається така помилка, наслідки якої неможливо усунути або їх усунення вимагає значних витрат від особи, що помилилася, - з урахуванням її майнового становища, характеру діяльності тощо. Обставини, з приводу яких помилилася особа, мають бути наявними на час вчинення правочину.

Обов'язок доведення відповідних обставин покладається на позивача.

Не вважається помилкою щодо якості продукції (товару, іншого майна) неможливість її використання або утруднення в її використанні, які сталися після виконання хоча б однією з сторін зобов'язань, що виникли з правочину, і не пов'язані з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка у мотивах правочину (тобто в обставинах, у зв'язку з якими особа вчиняє правочин) або незнання стороною правочину норм законодавства.

При цьому, згідно з п. 3.10. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 «Про деякі питання практики розгляду справ, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

В даному випадку, суд відзначає, що твердження позивача про ненадання відповідачем-1 до моменту укладення Договору повної інформації про об'єкт оренди свідчить не про помилку щодо правочину, а про недбальство позивача, оскільки маючи намір укласти Договір оренди він мав перевірити, чи підходить йому відповідна свердловина для використання з потрібною йому метою, вивчити питання її рентабельності тощо.

Доказів того, що позивач ставив певні вимоги до спірної свердловини перед укладенням Договору, а відповідач-1 переконував позивача в тому, що вона відповідає таким вимогам, - матеріали справи не містять, а отже стверджувати про умисел в діях відповідача щодо введення позивача в оману не можливо.

Більше того, приписами п. 1.3. Договору сторони визначили, що орендар погоджується з тим, що після підписання акту приймання-передачі майна в оренду, у нього відсутні будь-які перешкоди щодо користування зазначеним майном.

Суд враховує, укладаючи Договір оренди з відповідачем, позивач мав право розраховувати на те, що йому буде передано в користування саме такий об'єкт, який був потрібен для ведення його господарської діяльності.

Водночас, суд звертає увагу, що такі сподівання позивача не свідчать про помилку позивача щодо укладення Договору відносно передачі в оренду об'єкту, який його не влаштовує, якщо він не вчинив всіх необхідних дій для того, щоб попередньо переконатись в тому, що майбутній об'єкт оренди задовольняє всі його вимоги.

Така бездіяльність є саме недбалістю, а не помилкою позивача.

Відповідно до ст. 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Відповідно до ст. 43 ГК України підприємництво здійснюється, зокрема, на основі вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності; самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону; комерційного розрахунку та власного комерційного ризику; вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом; самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Вступаючи у цивільно-правові відносини з відповідачем-1 та беручи на себе грошові зобов'язання, позивач, зважаючи на принцип добросовісності підприємницької діяльності, мав як при укладення Договору, так і в подальшому при прийнятті спірної свердловини в оренду перевірити, чи відповідає вона його вимогам, і в протилежному випадку, в тому числі за обставин відсутності необхідної інформації, або не вступати в господарські відносини, або ж нести у майбутньому всі ризики, пов'язані з тим, що він не здійснив відповідної перевірки.

У свою чергу, посилання позивача на те, що відповідач-1 після укладення спірного Договору не виконав приписів п. 2.3. щодо передачі технічної документації та не повідомив про всі особливі властивості майна, суд не може брати до уваги як підставу для визнання оспорюваного Договору недійсним, оскільки такі обставини мали місце після його укладення, проте як відповідність правочину нормам законодавства має оцінюватись саме на момент його вчинення.

Статтею 784 ЦК України визначено, що наймач має право вимагати розірвання договору найму, якщо наймодавець передав у користування річ, якість якої не відповідає умовам договору та призначенню речі.

З наведеного слідує, що законодавець чітко визначив наслідки невиконання орендодавцем обов'язку з передачі належного об'єкту оренди у формі розірвання відповідного договору.

Таким чином, позивач мав право з вказаних підстав ставити питання про розірвання Договору, а не про визнання його недійсним.

Згідно зі статтею 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. У відповідності до статті 2 Господарського процесуального кодексу України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств і організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Тобто, підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, у зв'язку з чим позовні вимоги не можна вважати обґрунтованими.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Оскільки, як зазначалось вище, судом не встановлено наявність обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

З урахуванням зазначеного, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. В позові відмовити повністю.

2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 17.07.2015 р.

Суддя В.С. Ломака