Постанова

від 27.08.2009 по справі 50/139

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

50/139

ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

 27 серпня 2009 р.                                                                                    № 50/139  

Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі:

головуючого:Першикова Є.В.,

суддів:Данилової Т.Б.,

Муравйова О.В.,

розглянувши

касаційне поданнявійськової прокуратури Західного регіону України

(далі –Прокуратура)

на постановуКиївського апеляційного господарського суду

від07.04.09

у справі№ 50/139

господарського судуміста Києва

за позовомвійськової прокуратури Львівського гарнізону

в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (далі –Міноборони),

військової частини А 2166 (далі –Військова частина)

дозакритого акціонерного товариства "Київстар Дж.Ес.Ем." (далі –Товариство),

третя особа:квартино-експлуатаційний відділ м.Львова

(далі –Відділ),

провизнання недійсним договору та додатку до нього

В засіданні взяли участь представники:

- Прокуратури:Спорий І.Г. (прокурор відділу Генеральної прокуратури України; посвідчення № 4 від 09.01.02);

- Міноборони:не з'явились;

- Військової частини:не з'явились;

- Товариства:не з'явились;

- Відділу:не з'явились.

Ухвалою від 01.07.09 колегії суддів Вищого господарського суду України у складі: головуючого –Першикова Є.В., суддів –Данилової Т.Б., Ходаківської І.П. касаційне подання Прокуратури № 3/1026 від 06.05.09 було прийнято до провадження, справу призначено до розгляду у судовому засіданні на 27.08.09.

Вказана ухвала суду була направлена сторонам у справі в установленому порядку, документів, які б свідчили про її неотримання сторонами у справі, до Вищого господарського суду України не надходило, отже усіх учасників судового процесу відповідно до ст. 1114 Господарського процесуального кодексу України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

На момент розгляду справи у судовому засіданні 27.08.09 будь-яких письмових заяв та клопотань від учасників судового процесу щодо відкладення розгляду справи до суду не надходило. У судове засідання 27.08.09 представники Міноборони, Військової частини, Товариства та Відділу не з'явились.

Враховуючи, що ухвалою про призначення справи до розгляду учасників судового процесу було попереджено, що неявка без поважних причин у судове засідання не тягне за собою перенесення розгляду справи на інші строки, а на момент розгляду справи у судовому засіданні 20.08.09 клопотань про відкладення розгляду справи до колегії суддів Вищого господарського суду України не надходило, справа розглядалась за наявними матеріалами справи за участю представника Прокуратури.

У зв'язку з перебуванням судді Ходаківської І.П. у відпустці, розпорядженням від 21.08.09 заступника Голови Вищого господарського суду України для розгляду справ, призначених до перегляду в касаційному порядку на 27.08.09 колегією суддів у складі: головуючого –Першикова Є.В., суддів –Данилової Т.Б., Ходаківської І.П., створено колегію суддів у наступному складі: головуючий –Першиков Є.В., судді –Данилова Т.Б., Муравйов О.В., яка переглядає справу по суті.

Про вказані обставини представника Прокуратури повідомлено на початку судового засідання 27.08.09. Відводів складу колегії суддів Вищого господарського суду України, яка переглядає справу в касаційному порядку по суті, не заявлено.

За згодою представника Прокуратури, відповідно до ч. 2 ст. 85 та ч. 1 ст. 1115 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 27.08.09 було оголошено лише вступну та резолютивну частини постанови Вищого господарського суду України.

Рішенням від 07.11.08 господарського суду міста Києва (суддя Головатюк Л.Д.) позов задоволено повністю.

Визнано недійсним договір про надання послуг з утримання обладнання № 66-02 від 07.10.02, укладений між Товариством та Військовою частиною, а також додаток № 13252 від 01.05.07 до цього договору.

З Товариства до Державного бюджету України стягнуто 85,00 грн. державного мита та 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Вказане рішення місцевого суду мотивовано тим, що, як свідчать матеріали справи, за спірним договором Військова частина фактично передала в користування Товариству будівлю, що розташована на території цієї військової частини (за плату, для розміщення на ній телекомунікаційних споруд та обладнання), а тому спірний договір за своєю правовою природою є договором оренди, всупереч чому при його укладенні сторонами не було дотримано вимог спеціального законодавства, що регулює порядок передачі в оренду військового майна.

Постановою від 07.04.09 Київського апеляційного господарського суду (колегія суддів у складі: головуючого –Кондес Л.О., суддів –Куровського С.В., Михальської Ю.Б.) апеляційну скаргу Товариства задоволено, рішення від 07.11.08 господарського суду міста Києва скасовано.

По справі прийнято нове рішення, яким у задоволення позовних вимог відмовлено повністю.

З Міноборони та Військової частини на користь Товариства стягнуто по 21,25 грн. державного мита за подання апеляційної скарги.

При винесенні постанови апеляційний суд прийшов до висновку про те, що при укладенні оскарженого договору, який суд апеляційної інстанції кваліфікував як "договір про надання послуг", не було допущено порушень вимог ч.ч.1-3, 6 ст. 203 Цивільного кодексу України, а тому відсутні правові підстави для визнання такого договору недійсним.

Не погодившись з постановою апеляційного суду, Прокуратура звернулась до Вищого господарського суду України з касаційним поданням в якому просить постанову від 07.04.09 Київського апеляційного господарського суду скасувати, а рішення від 07.11.08 господарського суду міста Києва залишити без змін.

Свої вимоги Прокуратура обґрунтовує тим, що при винесенні оскаржених судових актів було порушено норми матеріального та процесуального права, а саме: п. 2 ст. 121 Конституції України, ст.ст. 213, 235, 257, ч. 5 ст. 267, ч. 1 ст. 901 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 58 Цивільного кодексу УРСР, ст. 77 Земельного кодексу України, ст.ст. 6, 9, 14 Закону України "Про Збройні Сили України", ст.ст. 1, 2, 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", ст. 8 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України", ст. 6 Закону України "Про розмежування земель державної та комунальної власності", п. 2 ст. 5, ст. 6, п. 1 ст. 19 Закону України "Про прокуратуру", ст.ст. 43, 47, 43, 84, 105 Господарського процесуального кодексу України.

На момент розгляду справи у судовому засіданні 27.08.09 від Міноборони, Військової частини, Товариства та Відділу письмових відзивів на касаційну скаргу не надійшло, разом з тим згідно ст. 1112 Господарського процесуального кодексу України відсутність відзиву на касаційну скаргу не перешкоджає перегляду судового рішення, що оскаржується.

Розглянувши матеріали справи, касаційне подання, заслухавши пояснення представника Прокуратури, суддю-доповідача по справі, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла до висновку, що касаційне подання підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено попередніми судовими інстанціями на підставі матеріалів справи, 17.10.02 між командиром військової частини А3755 (правонаступником якої є військова частина А2166, далі –Військова частина) та Товариством, в особі директора філії даного Товариства у місті Львові (який діяв на підставі Положення про філію та довіреності від 13.08.02), було укладено договір № 66-02 на надання послуг з утримання обладнання (далі –Договір), р. 1 якого сторони визначили, що його предметом є утримання та розміщення на території Військової частини в погоджених сторонами місцях обладнання Товариства –базової станції стільникового зв'язку комунікаційної мережі, лінії енергоживлення, комунікації та антенно-фідерних пристроїв зазначеної станції (далі –Базова станція).

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що за умовами Договору Військова частина зобов'язалась: передати Товариству на своїй території місця для встановлення контейнера з обладнанням, а також місця під розміщення щогли та антенно-фідерних пристроїв; забезпечити підключення Базової станції до систем енергопостачання та комунікацій, які знаходяться на технічній території, прокладення (силами та за рахунок Товариства) додаткових комунікацій та підключення до контурів робочого та захисного заземлення; забезпечити можливість безперешкодного цілодобового доступу співробітників Товариства до Базової станції; дозволити представникам Товариства користуватися комунальними вигодами; повідомляти про виникнення обставин, що можуть вплинути на нормальну роботу обладнання та зв'язку.

При цьому, судами встановлено, що Договором передбачалось, що Товариство здійснить: роботи із приведення місця розташування радіотехнічної апаратури у відповідність з вимогами Договору (ізольоване, має захищений доступ, обладнане пожежною та охоронною сигналізацією), а також установку та експлуатацію обладнання.

Також, місцевим та апеляційним судами встановлено, що умовами Договору на Товариство було покладено обов'язок своєчасно (щомісячно) та в повному обсязі сплачувати встановлені Договором платежі, зокрема і орендну плату, як визначено п. 3.7 Договору. Разом з тим, згідно з п. 2.3.6 Договору Товариство зобов'язалось звільнити місце розташування не пізніше 30 діб з дати припинення дії Договору та передати його контрагенту за Договором в стані, не гіршому, ніж на дату акту готовності, з урахуванням фізичного зносу. Тобто Договором передбачався демонтаж та вивіз обладнання Товариства.

Попередні судові інстанції взяли до уваги, що 01.05.07 додатком № 13252 до Договору сторони внесли зміни до п. 3.1 р. 3 "Умови і порядок розрахунків", погодивши загальну місячну плату у розмірі 900,00 грн. на місяць без ПДВ.

На підставі наданих сторонами доказів по справі судами встановлено, що фактично Військова частина ніяких послуг Товариству за Договором не надавала і на даний час не надає. При цьому, місцевий суд звернув увагу на те, що Військова частина не зареєстрована як суб'єкт господарської діяльності у Збройних Силах України, а отже не має прав на укладення будь-яких договорів, у тому числі договорів про надання послуг.

Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції дійшов до висновку про те, що аналіз умов Договору дає підстави вважати, що за спірним Договором Військовою частиною передано у користування Товариства строком до 31.12.08 "місце розташування" –частину будівлі (сховища передавального радіоцентру), що знаходиться на території Військової частини, за плату для розміщення на ній телекомунікаційних споруд та обладнання.

З огляду на викладене місцевий суд підсумував, що спірний Договір на надання послуг з утримання обладнання за своєю правовою природою фактично є договором оренди, а отже його положення мають відповідати законодавству, яке регулює правовідносини у сфері оренди.

Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що згідно ст. 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину визначені ст. 203 Цивільного кодексу України, яка, зокрема, передбачає, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом та бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ч. 2 ст. 203 Цивільного кодексу України особа, що вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг дієздатності. Поняття цивільної дієздатності юридичної особи надається у положеннях ст. 92 Цивільного кодексу України. Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків, здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно, та не перевищувати своїх повноважень.

Підстави та наслідки недійсності правочинів передбачені, зокрема, ст.ст. 215, 216 Цивільного кодексу України. Так, встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є також правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Пленум Верховного Суду України в п.п. 2, 12 Постанови від 28.04.78 № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" роз'яснив, що угода може бути визнана недійсною лише на підставі та з наслідками, передбаченими законом. В кожній справі про визнання угоди недійсною суд має встановити ті обставини, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною, та настання визначених юридичних наслідків.

Отже, вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Встановивши, що угода укладена з метою приховати іншу угоду, суд відповідно до ч. 2 ст. 58 Цивільного кодексу УРСР визначає, що сторонами укладена та угода, яку вони дійсно мали на увазі. У тому разі, коли така угода суперечить законові, суд постановляє рішення про визнання недійсною укладеної сторонами угоди із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності угоди, яку вони мали на увазі.

Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що відповідно до ч. 1 ст. 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Частиною 1 ст. 759 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

За змістом ч. 1 ст. 901 вказаного Кодексу за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги, що за змістом приписів цивільного законодавства вбачається, що оскільки при вчиненні удаваного правочину настання його мети –приховати інший правочин, бажають досягти обидві сторони, то до відносин цих сторін застосовуються правила того правочину, якому відповідала внутрішня воля сторін і який вони насправді вчинили.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 235 Цивільного кодексу України, якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Колегія суддів Вищого господарського суду України наголошує, що як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій та вбачається з матеріалів справи, землі Військової частини згідно ст. 1 Закону України "Про використання земель оборони", ст. 6 Закону України "Про розмежування земель державної та комунальної власності", ст. 77 Земельного кодексу України, мають статус земель оборони та відносяться до земель державної власності, а будівлі та споруди, що на цих землях розміщуються, мають статус військовою майна, що передбачено до ст. 14 Закону України "Про Збройні Сили України" та ст.ст. 1, 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", де зазначено, що майно, закріплене за військовими частинами (закладами, установами та організаціями Збройних Сил України) є державною власністю.

Зокрема, колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги, що згідно зі ст. 77 Земельного кодексу України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

Правові засади і порядок використання земель оборони регулюються Законом України "Про використання земель оборони", ст. 4 якого визначено вичерпний перелік використання земель оборони в господарських цілях, а саме: військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування.

Колегія суддів Вищого господарського суду України наголошує, що розташування лінійних, станційних споруд, антен, веж, інших технічних засобів телекомунікацій згідно з Законом України "Про телекомунікації" здійснюється на землях телекомунікацій –земельних ділянках, що надаються в установленому порядку у власність або передаються їх власниками в постійне або тимчасове користування, у тому числі в оренду, фізичним особам - суб'єктам підприємницької діяльності та юридичним особам.

Приписами ч. 2 ст. 20 Земельного кодексу України встановлено, що зміна цільового призначення земель проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про надання цих земель у користування.

Також, колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що відповідно до ст. 7 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України", військові частини, у тому числі державні підприємства, можуть передавати закріплене за ними рухоме і нерухоме військове майно в оренду юридичним і фізичним особам. Проте, передача військового майна в оренду юридичним і фізичним особам здійснюється виключно на конкурсній основі. Порядок надання дозволу на передачу такого майна в оренду встановлюється Кабінетом Міністрів України. Акт оцінки майна, яке передається в оренду, погоджується з Фондом державного майна України чи його регіональним відділенням.

При цьому, колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги, що, як визначено судами, встановлення станції стільниковою зв'язку на території Військової частини було здійснено Товариством на підставі спірного Договору без дотримання відповідної процедури оформлення оренди будівлі.

Зокрема, не було дотримано вимог Закону України "Про оренду державного майна", де зазначено про обов'язковість укладення договорів оренди із визначенням у ньому істотних умов оренди; отримання дозволу Фонду держмайна чи його регіональних відділень на право оренди; проведення конкурсу; здійснення експертної оцінки майна, що орендується та проведення відповідних розрахунків орендної плати.

Разом з тим, колегією суддів враховується, що як встановлено попередніми судовими інстанціями, Базова станція встановлена на території Військової частини без відповідного дозволу Міністерства оборони України, як органу управління майном у Збройних Силах України, що є порушенням діючих на час спірних правовідносин норм, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 11.05.00 № 778 "Про затвердження Порядку надання дозволу військовим частинам Збройних Сил на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду" та виданого на її розвиток наказу Міністерства оборони України № 113 від 25.04.03 "Про затвердження Інструкції про порядок виконання вимог постанови Кабінету Міністрів України від 11.05.00 № 778".

Також, колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що як визначено ст. 1 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України", господарська діяльність у Збройних Силах України – це специфічна діяльність військових частин, закладів, установ та організацій Збройних Сил України, пов'язана із забезпеченням їх повсякденної життєдіяльності і яка передбачає ведення підсобного господарства, виробництво продукції, виконання робіт і надання послуг, передачу в оренду рухомого та нерухомого військового майна (за винятком озброєння, боєприпасів, бойової та спеціальної техніки) в межах і порядку, визначених цим Законом.

Статтею 7 вказаного Закону передбачено право військових частин передавати без шкоди бойовій та мобілізаційній готовності закріплене за ними рухоме та нерухоме військове майно в оренду юридичним і фізичним особам в порядку встановленому Кабінетом Міністрів України.

До військового майна згідно із Законом України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" належать закріплені за військовими частинами будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо, шо перебуває у державній власності.

Розрахунок орендної плати державного майна, до якого відносились будівлі і об'єкти в частини Військової частини, визначаються відповідно до п. 8 Методики розрахунку та порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 786 від 04.10.95, на підставі експертної оцінки вартості орендованого приміщення.

Однак, як встановлено судами, експертна вартість зазначеного майна –покрівлі сховища передавального радіоцентру, де Товариством розміщено антенно-фідерні пристрої базової станції та обладнання базової станції, при укладенні спірного Договору, не проводилась.

З огляду на викладене колегія суддів Вищого господарського суду України вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що при укладенні Договору не було допущено порушення вимог, що є обов'язковими для чинності правочину, оскільки спірний Договір суперечить переліченим нормам спеціального законодавства.

Щодо тверджень апеляційного суду про те, що Прокуратурою при поданні позову у даній справі було порушено строк позовної давності, то колегія суддів Вищого господарського суду України звертає увагу на те, що, як встановлено місцевим судом та підтверджується матеріалами справи, Прокуратурою про існування спірного Договору стало відомо лише з моменту отримання у червні 2008 року від Військової частини копії такого Договору із супровідним листом за вих. № 929 від 10.06.08.

При цьому, колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що згідно зі ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Разом з тим, п. 1 ст. 261 цього Кодексу передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатись про порушення свого права, або про особу, яка його порушила.

Отже, з урахуванням наведених правових положень колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що доводи, викладені Прокуратурою в касаційному поданні, є обґрунтованими, оскільки вони підтверджуються зібраними по справі доказами і відповідають вимогам закону.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у п. 1 Постанови від 29.12.76 № 11 "Про судове рішення", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

На підставі викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що судом апеляційної інстанції було помилково застосовано норми матеріального права, в той час, як судом першої інстанції було повно та всебічно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, надано їм належну правову оцінку та винесено рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що дає підстави для залишення його без змін.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11110 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційне подання прокуратури Західного регіону України № 3/1026 від 06.05.09 задовольнити.

Постанову від 07.04.09 Київського апеляційного господарського суду у справі № 50/139 господарського суду міста Києва скасувати, а рішення від 07.11.08 господарського суду міста Києва у даній справі залишити в силі.

Головуючий Є.Першиков

судді:Т.Данилова

О.Муравйов