Постанова

від 08.09.2009 по справі 42/15

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

42/15

      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД       

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 08.09.2009                                                                                           № 42/15

 Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

 головуючого:          Кондратової  І.Д.

 суддів:             

 при секретарі:            

 За участю представників:

 від позивача - Маліков С.В.- представник за довіреністю № 1 від 02.01.2009 року;

 від відповідача - Мельник О.М.- директор;

 розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Науково-виробничого колективного підприємства "МІТІС"

 на рішення Господарського суду м.Києва від 18.03.2009

 у справі № 42/15 (суддя  

 за позовом                               Науково-виробничого колективного підприємства "МІТІС"

 до                                                   Дочірнього підприємства "Спеціалізований будівельно-монтажний поїзд по водопостачанню № 95" Відкритого акціонерного товариства транспортного будівництва "Трест Південтранстехмонтаж"

 про                                                   повернення матеріальних цінностей, ціна позову 11177,56 грн.

ВСТАНОВИВ:

 Науково-виробниче колективне підприємство "МІТІС" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Дочірнього підприємства "Спеціалізований будівельно-монтажний поїзд по водопостачанню № 95" Відкритого акціонерного товариства транспортного будівництва "Трест Південтранстехмонтаж" про зобов'язання відповідача повернути матеріальні цінності на суму 11177,56 грн. згідно переліку залишків майна, зазначених в інвентаризаційному опису товарно-матеріальних цінностей № 4.

У процесі розгляду справи позивач надав суду першої інстанції заяву про уточнення позовних вимог № 69 від 18 березня 2009 р. Посилаючись на те, що відповідач повернув йому матеріальні цінності вартістю 6085,09 грн., просив припинити провадження у справі в цій частині на підставі п. 11 ст. 80 ГПК України. Змінив предмет позову в іншій частині, заявив вимоги про відшкодування збитків у розмірі вартості втрачених відповідачем 17 радіаторів вартістю 5092,47 грн., вимоги в частині розподілу понесених по справі господарських витрат підтримав.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.03.2009 року у справі № 42/15 припинено провадження у справі № 42/15 в частині вимог про повернення матеріальних цінностей вартістю 6085,09 грн., в іншій частині в позові відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 18.03.2009 р. у справі № 42/15 в частині відмови в задоволенні позовних вимог про відшкодування вартості втрачених матеріальних цінностей та прийняти нове рішення, яким стягнути з відповідача на користь позивача 5092,47 грн. вартості втрачених матеріальних цінностей.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення неправильно застосовано норми матеріального права.   Зокрема, позивач вважає, що місцевий господарський суд безпідставно відмовив у задоволенні вимог про відшкодування вартості втрачених матеріальних цінностей в розмірі 5092,47 грн. у зв'язку з пропуском строку позовної давності. За переконанням позивача, перебіг строку позовної давності щодо заявлених позовних вимог почався з 11.06.2007 року, тобто з  дня направлення вимоги відповідачу. Крім того, позивач наголошує, що визнання відповідачем вартості переданих  матеріалів є підставою, в силу якої перебіг позовної давності переривається у відповідності до п. 1 статті 264 Цивільного кодексу України.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 10.07.2009 р. апеляційну скаргу Науково-виробничого колективного підприємства "МІТІС" було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 28.07.2009 р.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 28.07.2009 р. розгляд апеляційної скарги було відкладено.

Розпорядженням Голови Київського апеляційного господарського суду  № 01-23/1/7 від 02.09.2009 р. "Про зміну складу колегії суддів", в зв'язку з виробничою необхідністю було доручено розгляд апеляційної скарги у справі № 42/15 колегії суддів у складі: Кондратова І.Д. - головуючий суддя, суддів Коротун О.М.,  Попікова О.В.     

В судовому засіданні 03.09.2009 року у відповідності до частини 3 статті 77 Господарського процесуального кодексу України оголошувалась перерва до 08.09.2009 року.

Представник позивача в судовому засіданні апеляційної інстанції апеляційну скаргу підтримав.

Представники відповідача в судовому засіданні апеляційної інстанції надав письмові пояснення, а також просив суд відмовити в задоволенні апеляційної скарги та залишити без змін оскаржуване рішення місцевого господарського суду від 18.03.2009 р. у справі № 42/15 як таке, що прийняте з повним та всебічним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини 2 статті 101 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Судова колегія, розглянувши наявні матеріали, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування норм матеріального та процесуального права вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у пункті 1 постанови від 29.12.76 N 11 "Про судове рішення", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Судове рішення цим вимогам не відповідає.

Відмовляючи у задоволенні позову про стягнення 5092,47 грн. вартості одержаних на зберігання матеріальних цінностей, суд першої інстанції оскаржуване рішення мотивував тим, що позивачем було пропущено строк позовної давності, оскільки перебіг строку почався з 10.09.2002 року, а позов подано до суду 29.12.2008 року.

Проте, такий висновок суду першої інстанції є передчасним, оскільки зроблений без урахування та встановлення всіх обставин справи, зокрема.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції між сторонами по справі був укладений контракт № 17 від 28 вересня 1999 р., згідно з яким відповідач за завданням позивача зобов'язався виконати санітарно-технічні та електромонтажні роботи у жилому будинку по пр. Перемоги, 103 у м. Києві, а останній –прийняти та оплатити вартість виконаних робіт відповідно до умов контракту.

Відповідно до умов п. 6 контракту позивач зобов'язався забезпечити відповідача матеріалами, необхідними для виконання робіт.

Колегією суддів апеляційної інстанції встановлено, що 19 липня 2001 року позивачем згідно накладних № 457, 458 (а.с. 30-31, т. 1) були передані на відповідальне зберігання матеріальні цінності вартістю 36021,50 грн.

При цьому посилання відповідача на те, що матеріальні цінності було прийнято ним поза межами контракту № 17 від 28 вересня 1999 р., апеляційний господарський суд відхиляє з наступних підстав. Як вбачається зі змісту  контракту № 17 від 28 вересня 1999 р. та пояснень сторін, контракт був укладений на проведення сантехнічних та електромонтажних робіт на об'єкті жилий будинок по проспекту Перемоги, 103 у м. Києві. Згідно відомості радіаторів (а.с. 109 т. 1) відповідач особисто відзначає, що матеріальні цінності згідно накладних № 457, 458 від 19.07.2001 року отримані ним для жилого будинку по проспекту Перемоги, 103 у м. Києві. Зазначені дії сторін свідчать про те, що вони виконували умови вказаного контракту, а матеріальні цінності отримані відповідачем відповідно умов п. 6 контракту.

Як встановив апеляційний господарський суд та вбачається з матеріалів справи, спір між сторонами виник з приводу неповернення відповідачем матеріальних цінностей вартістю 5092,46 грн. (матеріальні цінності передані відповідачу згідно накладної № 458 від 19.07.2001 року - радіатор 35x05x18 в кількості 1 шт. вартістю 596,21 грн., радіатор 11x05x05 в кількості 1 шт. вартістю 98,44 грн., радіатори 21x05x05 в кількості 4 вартістю 1150,80 грн., радіатори 21x05x07 в кількості 3 вартістю 544,38 грн., радіатори 21x05x09 в кількості 2 шт. вартістю 437,04 грн., радіатори 21x05x07 в кількості 1 шт. вартістю 203,76 грн., радіатори 21x05x08в кількості 2 шт. вартістю 442,32 грн., матеріальні цінності передані відповідачу згідно накладної № 457 від 19.07.2001 року - радіатори 21x05x09 в кількості 2 шт. вартістю 478,56 грн., радіатор 22x05x12 в кількості 1 шт. вартістю 292,21 грн.). Зокрема, апелянт відзначає, що матеріальні цінності вартістю 4225,56 грн. у нього відсутні, оскільки були викрадені невідомими особами, про що відповідач повідомляв позивача, що підтверджується звітом про залишки матеріальних цінностей, що знаходяться на відповідальному зберіганні відповідача, станом на 1 липня 2002 р.

В листах № 76 від 10.06.2008 року, № 108 від 18.12.2007 року, № 106 від 05.12.2007 року відповідач зобов'язувався повернути позивачу матеріальні цінності вартістю 6951,44 грн. (11177,00 грн. – 4225,56 грн.), проте повернув лише на суму 6085,09 грн., що підтверджується накладними №№ 1, 2 від 16 березня 2009 р. Матеріальні цінності вартістю 4225,56 грн. відповідач відмовився повертати, оскільки останні були викрадені, матеріальні цінності вартістю 866,35 грн. (11177,00 грн. – 4225,56 грн. –6085,09 грн.) відповідач позивачу не повернув, будь-які причини щодо неповернення зазначених матеріальних цінностей не зазначив, пояснення щодо даних обставин суду не надав.

Як вбачається з матеріалів справи, правовідносини щодо спірних накладних № 457, 458 між сторонами виникли 19.07.2001 року.

Відповідно до частини 4 прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, який набув чинності з 1 січня 2004 року передбачено, що Цивільний кодекс застосовується до цивільних відносин, які виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Оскільки між сторонами продовжують існувати права і обов'язки, які виникли у 2001 році, до правовідносин сторін (зокрема, щодо прав та обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності, а також щодо строків виконання зобов'язання щодо повернення майна, тощо) слід застосовувати положення Цивільного кодексу України, що вступив в дію з 01.01.2004 р. При цьому до спірних правовідносин застосовуються також положення Цивільного кодексу УРСР, зокрема щодо форми та порядку укладання угоди за накладними № 457, 458 від 19.07.2001 року.

Відповідно до статей 41, 42 ЦК УРСР угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній).

Відповідно до статті 151 ЦК УРСР, в силу зобов'язання одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-от: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші та інше або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з договору або інших підстав, зазначених у статті 4 цього Кодексу.

Згідно статті 153 ЦК УРСР договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини 2 статті 154 ЦК УРСР, якщо згідно з законом або угодою сторін договір повинен бути укладений в письмовій формі, він може бути укладений як шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами та ін., підписаними стороною, яка їх надсилає.

Колегія суддів апеляційної інстанції встановила, що відповідач передавши за накладними № 457, 458 від 19.07.2001 року від матеріальні цінності на суму 36021,50 грн., а позивач прийнявши їх "на відповідальне зберігання", про що зазначено в накладних, уклали договір зберігання, виходячи з вимог ч. 2, 3 ст. 154 ЦК УРСР. При цьому, відсутність договору зберігання у письмовій формі як окремого документа, ще не свідчить про відсутність факту його укладення, як помилково вважає відповідач.

При цьому колегією суддів було встановлено, що матеріальні цінності за накладними № 457, 458 від 19.07.2001 року були передані позивачем, як замовником, відповідачу, як підряднику, на виконання п. 6 контракту 17 від 28.09.1999 року.

Оскільки за своєю правовою природою контракт № 17 від 28.09.1999 року є договором підряду, ДП "Спеціалізований будівельно-монтажний поїзд по водопостачанню № 95" ВАТ транспортного будівництва "Трест Південтранстехмонтаж", як підрядник (виконавець), відповідно до ст. 337 ЦК УРСР зобов'язано зберігати надані замовником матеріальні цінності.

В свою чергу, оскільки в даному випадку, схов здійснюється при виконанні договору підряду, суд апеляційної інстанції відзначає, що згідно із вимогами ст. 424 ЦК УРСР до спірних правовідносин застосовуються правила про договір схову, визначені у ст. 413, ч. 1 ст. 415, ст. 416, ст. ст. 418 - 422 ЦК УРСР, а до правовідносин, що продовжують існувати після набрання чинності Цивільним кодексом України, правила, які встановлені главою 66 Цивільного кодексу України.

Так, відповідно до ст. 413 ЦК УРСР (що діяла на момент виникнення правовідносин), за договором схову одна сторона (охоронець) зобов'язується зберігати майно, передане їй іншою стороною, і повернути це майно в цілості.

Відповідно до ч. 1 ст. 415 ЦК УРСР особа, яка здала майно на схов, вправі в будь-який час зажадати його від охоронця, а охоронець зобов'язаний повернути майно на першу вимогу особи, що здала його на зберігання, незалежно від строку схову.

Відповідно до ст. ст. 936, 938 Цивільного кодексу України, за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення.

Відповідно до частини 2 статті 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Суд апеляційної інстанції встановив, що сторонами не встановлено та не погоджено строк зберігання продукції. Виходячи з вищенаведених норм чинного законодавства, позивач, як поклажодавець, має право в будь-який момент пред'явити вимогу щодо повернення майна, в свою чергу відповідач на його вимогу зобов'язаний у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги передати матеріальні цінності, які були йому передані на зберігання.

Як вбачається з матеріалів справи, 03.12.2007 року позивач звернувся до відповідача з листом - вимогою (№ 351 від 03.12.2007 року) щодо повернення матеріальних цінностей вартістю 11177,56 грн.

Проте, як вже було зазначено, відповідач лише повернув позивачу передану на схов продукцію, чим порушив приписи вищенаведених правових норм.

Відповідно до статті 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу яка його порушила.

Згідно ч. 5 ст. 261 Цивільного кодексу України, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. При цьому, за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання; якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку (п. 26 листа ВГСУ від 07.04.2008 р. N 01-8/211 "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України").

Виходячи з вищенаведених норм чинного законодавства, права позивача, як поклажодавця, слід вважати порушеними з 11.12.2007 року, тобто після спливу семиденного строку від дня пред'явлення вимоги передати матеріальні цінності, оскільки відповідно до умов договору зберігання основне право поклажодавця є отримання на його вимогу належне йому майно.

Враховуючи приписи ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України, суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про порушення відповідачем права позивача саме 10.09.2002 року, коли було надано звіт про залишки матеріальних цінностей, оскільки складення цього звіту не є безумовною підставою вважати, що зберігачем порушене право поклажодавця за договором зберігання. При цьому колегією суддів враховано, що крадіжка майна у відповідача не кореспондує автоматичного обов'язку у поклажодавця щодо витребування майна, відшкодування збитків, тощо, оскільки позивач має право вимагати повернення майна в будь-який час, більш того в подальшому вкрадене майно може бути знайдено, замінено зберігачем на аналогічне, тощо, а відповідно в даному випадку  необґрунтовано та безпідставно відповідач вважає, що права позивача порушені з 10.09.2002 року.

З врахуванням вищевикладеного, право на позов у позивача виникло з 11.12.2007 р., тобто саме з цієї дати було порушено право позивача на отримання матеріальних цінностей, переданих на зберігання. Тому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність пропуску строку позовної давності.

Відповідальність зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі встановлена ст. 950 Цивільного кодексу України, згідно ч. 1 якої за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах.

Згідно ст. 951 Цивільного кодексу України збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем: 1) у разі втрати (нестачі) речі - у розмірі її вартості; 2) у разі пошкодження речі - у розмірі суми, на яку знизилася її вартість. Таким чином, приписами даної правової норми встановлено, що збитки, завдані втратою, відшкодовуються зберігачем у розмірі вартості втраченої речі.

Таким чином, встановивши факт неналежного виконання відповідачем договору зберігання майна, внаслідок чого сталася втрата речей позивача,  колегія суддів Київського апеляційного господарського суду відзначає, що відповідач зобов'язаний відшкодувати позивачу згідно приписів ст. 951 Цивільного кодексу України вартість переданої на зберігання продукції в розмірі 5092,47 грн. В свою чергу, рішення місцевого господарського суду про відмову в позові в цій частині підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення позову про стягнення 5092,47 грн.

Також помилковим є припинення провадження у справі на підставі п. 1-1 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України в частині повернення матеріальних цінностей вартістю 6085,09 грн.  Зокрема, як вбачається з матеріалів справи в судовому засіданні 18.03.2009 року позивач подав заяву № 69 від 18.03.2009 року про зміну предмету позову та просив стягнути з відповідача 5092,47 грн. вартості втрачених матеріальних цінностей. Ретельно дослідивши зміст поданої заяви та оцінивши такий зміст з раніше заявленими позовними вимогами, колегія суддів дійшла висновку, що в даному випадку має місце новий предмет позову, виходячи з якого суд першої інстанції повинен був розглянути позовні вимоги та прийняти рішення. В свою чергу, підстави для припинення провадження в частині раніше заявлених вимог щодо повернення матеріальних цінностей вартістю 6085,09 грн. відсутні, оскільки дані вимоги після прийняття судом заяви № 69 від 18.03.2009 року не є предметом спору по даній справі (п. 17 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 20.10.2006 N 01-8/2351 "Про деякі питання застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році та в першому півріччі 2006 року").

З огляду на викладене, Київський апеляційний господарський суд вважає, що висновки суду першої інстанції ґрунтуються на недоведених обставинах, що мали значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими і не відповідають в повній мірі обставинам справи, а також були зроблені з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, яке призвело до прийняття неправильного рішення (ч. 1 пп. 2, 3 та 4 ст. 104 ГПК України), що є підставою для скасування такого рішення.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що апеляційна скарга Науково-виробничого колективного підприємства "МІТІС" підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду міста Києва від 18.03.2009 року у справі N 42/15  - повному скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення позову.

У відповідності до статті 49 ГПК України судові витрати за позовом (державне мито в сумі 111,78 грн. та 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу) та державне мито за апеляційною скаргою в сумі 51,00 грн. покладаються на відповідача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.  49, 99, 101, п. 2 ч. 1 ст. 103, п.п. 2, 3, 4 ч. 1 ст. 104, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

 1.          Апеляційну скаргу Науково-виробничого колективного підприємства "МІТІС" задовольнити.

2.          Рішення Господарського суду міста Києва від 18.03.2009 року у справі N 42/15 скасувати повністю та прийняти нове рішення, яким позов Науково-виробничого колективного підприємства "МІТІС" задовольнити повністю.

3.          Стягнути з Дочірнього підприємства "Спеціалізований будівельно-монтажний поїзд по водопостачанню № 95" Відкритого акціонерного товариства транспортного будівництва "Трест Південтранстехмонтаж" (03035, м. Київ, вул. Толстого, 63, код 01381062) на користь Науково-виробничого колективного підприємства "МІТІС" (03083, м. Київ, пр-т. Науки, 76, код 13668308) 5092,47 грн. – вартість втрачених матеріальних цінностей, 111,78 грн. витрат по оплаті державного мита, 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

4.          Стягнути з Дочірнього підприємства "Спеціалізований будівельно-монтажний поїзд по водопостачанню № 95" Відкритого акціонерного товариства транспортного будівництва "Трест Південтранстехмонтаж" (03035, м. Київ, вул. Толстого, 63, код 01381062) на користь Науково-виробничого колективного підприємства "МІТІС" (03083, м. Київ, пр-т Науки, 76, код 13668308) 51,00 грн. - державного мита за подачу апеляційної скарги.

5.          Доручити Господарському суду міста Києва видати наказ на виконання зазначеної постанови суду.

6.          Матеріали справи № 42/15   повернути Господарському суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом одного місяця з дня її прийняття.

 Головуючий суддя                                                                      

 Судді