Рішення

від 01.12.2015 по справі 910/640/15-г

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01.12.2015Справа №910/640/15-г

За позовом Заступника прокурора Голосіївського району міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради

До Товариства з обмеженою відповідальністю "ММК-04"

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Голосіївська районна в місті Києві рада

Про визнання недійсним договору та повернення майна

Суддя Ващенко Т.М.

Представники учасників судового процесу:

Від прокуратури: Жовтун Н.Б. посвідчення № 019901 від 21.08.13.

Від позивача: Горбачевська О.О. представник за довіреністю № 225-КР-3769 від 12.10.15.

Від відповідача: Клочко С.В. представник за довіреністю № б/н від 01.09.15.

Від третьої особи: Слободюк О.І. представник за довіреністю № 235 від 18.11.15.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Заступник прокурора Голосіївського району міста Києва в інтересах держави в особі позивача у поданій до господарського суду позовній заяві просить визнати недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу нежилих приміщень з № 1 по № 18, № І, ІІ(групи приміщень №3) загальною площею 85,10 кв. м. по вул. Тельмана, 3 (літера Б) в м. Києві та зобов'язати відповідача повернути вищевказані приміщення територіальній громаді міста Києва в особі позивача.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.02.15. у справі № 910/640/15-г (залишене без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.06.15.) в задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Вищого господарського суду України від 17.09.15. вказані рішення та постанову скасовано, справу направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Розпорядженням № 04-23/1512 від 30.09.15. було призначено повторний автоматичний розподіл справи, відповідно до якого справу № 910/640/15-г передано для розгляду судді Ващенко Т.М.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.10.15. суддею Ващенко Т.М. прийнято дану справу до свого провадження та призначено її до розгляду на 22.10.15.

22.10.15. третьою особою через відділ діловодства суду було подано письмові пояснення по справі, в яких Голосіївська районна в місті Києві рада просить суд розгляд справи проводити за відсутності її повноваженого представника за наявними у справі матеріалами.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.10.15. на підставі ст. 77 ГПК України розгляд справи було відкладено на 19.11.15.

11.11.15. відповідачем через відділ діловодства суду було подано письмові пояснення по суті спору.

При цьому, стосовно тверджень відповідача про те, що суд жодним чином не повідомив відповідача про перше судове засідання, призначене на 22.10.15., суд наголошує та звертає увагу відповідача на наступне.

Згідно з п. 11 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2007 р. № 01-8/123 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році" відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Відповідно до Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/1228 від 02.06.2006 р. "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році" до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками "адресат вибув", "адресат відсутній" і т.п., з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.

Слід зазначити, що законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України, не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно зі статтею 93 Цивільного кодексу України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.

В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

При цьому, судом враховано, що відповідно до п. 3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Відомості про місцезнаходження відповідача є правомірними, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців на відповідача, а поштовий конверт з відміткою «судова повістка», яким на адресу відповідача було направлено ухвалу Господарського суду міста Києва від 02.10.15. у справі № 910/640/15-г повернувся до Господарського суду міста Києва від підприємства зв'язку з відміткою «за закінченням встановленого строку зберігання» .

18.11.15. позивачем через відділ діловодства суду було подано письмові пояснення, в яких Київська міська рада не надає жодних пояснень по суті спору, а наводить текст постанови Вищого господарського суду України від 17.09.15. в даній справі.

В судовому засіданні 19.11.15. на підставі ч. 3 ст. 77 ГПК України було оголошено перерву до 01.12.15., про що учасники судового процесу були повідомлені під розписку.

Прокуратурою письмових пояснень по суті спору не надано, та в судовому засіданні 01.12.15. підтримано позовні вимоги в повному обсязі.

Позивачем в судовому засіданні 01.12.15. підтримано позовні вимоги в повному обсязі.

Відповідач та третя особа в судовому засіданні 01.12.15. проти позову заперечували.

Стосовно наголошення відповідача на тому, що під час ознайомлення з матеріалами справи № 910/640/15-г виявлено, що з матеріалів приватизаційної справи зникла заява відповідача про приватизацію цього майна від 01.02.06., що є фальсифікацією справи та окремим кримінальним правопорушенням, суд звертає увагу Товариства з обмеженою відповідальністю "ММК-04" на те, що у томі 1 (один) аркуш справи 106 (сто шість) зворотня сторона аркуша - НАЯВНА копія заяви відповідача про приватизацію від 01.02.06., та на те, що відповідно до ст. 47 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання.

За результатами дослідження доказів, наявних в матеріалах справи, суд в нарадчій кімнаті, у відповідності до ст. ст. 82-85 ГПК України, ухвалив рішення у справі № 910/640/15-г.

В судовому засіданні 01.12.15. судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

30.06.05. Голосіївською районною в місті Києві радою на підставі Закону України "Про державну програму приватизації", п. 30 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" прийнято рішення № 36/05 "Про перелік об'єктів комунальної власності Голосіївського району м. Києва, які підлягають приватизації" (далі - Рішення).

Згідно додатку 1 до вказаного Рішення до переліку об'єктів комунальної власності Голосіївського району м. Києва, що підлягають приватизації шляхом викупу, входить приміщення площею 89, 1 кв.м по вул. Тельмана, 3-Б у м. Києві, дозвіл на приватизацію якого надано відповідачу.

На підставі зазначеного рішення 27.03.06. між Фондом приватизації комунального майна Голосіївського району міста Києва, що діяв від імені Голосіївської районної в місті Києві ради (далі - Продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "ММК-04" (далі - Покупець) було укладено Договір купівлі-продажу нежилих приміщень з № 1 по № 18, № № І, ІІ (групи приміщень № 3) загальною площею 85, 10 кв. м. по вул. Тельмана, 3 (літера Б) в м. Києві (далі - Договір), який був посвідчений нотаріусом Київського міського нотаріального округу Фоєю Л.Г. та зареєстрований в реєстрі під № 1760.

За умовами Договору Продавець зобов'язався передати майно у власність Покупця, а Покупець зобов'язався прийняти майно, що орендувалось ним і знаходилось в м. Києві по вул. Тельмана, 3-Б, яке належало територіальній громаді Голосіївського району м. Києва на підставі Свідоцтва про право власності серії ЯЯЯ № 734828, виданого Головним управлінням комунальної власності м. Києва 26.01.06., на підставі Наказу 37-В від 26.01.06., зареєстрованого Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна 17.02.06., записаного в реєстровій книзі № 129п-50 за реєстровим № 7682-П, вартістю 31 245, 30 грн.

На підставі Рішення 36 сесії ІV скликання Голосіївської районної в м. Києві ради та згідно Наказу № 19 від 08.02.06. Фонду приватизації комунального майна Голосіївського району "Про приватизацію нежилих приміщень, орендованих Товариством з обмеженою відповідальністю "ММК-04" за адресою: м. Київ, вул. Тельмана, 3 (літера Б) м. Києві нежилі приміщення з № 1 по № 18, № № І, ІІ (групи приміщень № 3) загальною площею 85, 10 кв. м. в підлягали приватизації шляхом викупу відповідачем.

Відповідно до п. 4 Договору нежилі приміщення з № 1 по № 18, № № І, ІІ (групи приміщень № 3) загальною площею 85, 10 кв.м по вул. Тельмана, 3 (літера Б) в м. Києві, продані за ціну 170 208, 00 грн., яка складалась з вартості 141 840, 00 грн. та 20 % ПДВ 28 368, 00 грн.

На виконання умов Договору приміщення, які є об'єктом продажу, були передані відповідачу, що підтверджується актом прийому-передачі нежилих приміщень від 16.05.06.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що Договір укладався на підставі Рішення, яке в 2010 році визнане рішенням суду незаконним і яке скасовано з підстав того, що на час винесення Рішення відповідач вищевказаних приміщень не займав та поліпшень орендованого майна не здійснював. За твердженням прокуратури вказане є підставою для визнання Договору недійсним, на підставі ст. ст. 203, 215 ЦК України, а майно є таким, що підлягає поверненню територіальній громаді міста Києва в особі позивача.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. "Про судове рішення" рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Згідно зі ст. ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд відзначає наступне.

В постанові від 11.11.14. у справі № 21-405а14 Верховним судом України вказано на наступне.

Конституційний Суд України в пункті 5 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання.

Ураховуючи наведене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах, Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у вказаній справі дійшла висновку, що у разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб'єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту.

В даній справі № 910/640/15-г прийняте 30.06.05. Голосіївською районною в місті Києві радою рішення № 36/05 "Про перелік об'єктів комунальної власності Голосіївського району м. Києва, які підлягають приватизації" є ненормативним актом органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання. Скасування такого акта не породжує юридичних наслідків для відповідача, оскільки захист порушеного права має вирішуватися за нормами цивільного законодавства.

Згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до статті 202, частини 2 статті 203, статей 205, 207, 237 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; правочин може вчинятися усно або в письмовій формі; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами); правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою; представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє; представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Загальні підстави визнання недійсними правочинів і настання відповідних наслідків встановлені ст. ст. 215, 216 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 та ч. 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду від 29.05.13. № 11 «Про деякі питання практики визнання правочинів (господарських договорів) недійсними»).

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Зі змісту Договору вбачається що він укладений на підставі вільного волевиявлення, не суперечить законодавству, не порушує права і охоронювані законом інтереси громадян або суб'єктів господарювання, сторони досягли істотних його умов, а тому, в розумінні вимог ст. 638, 655 - 697 ЦК України, та вимог ст. ст. 180, 181 ГК України він вважається укладеним, а саме, подія та прагнення сторін на його укладення є такими, що відбулися, сторонами вчинялися дії на виконання Договору.

Відповідно до приписів статті 1 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) приватизація державного майна - це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України.

Згідно з частиною 4 статті 3 Закону України "Про приватизацію державного майна" відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.

Частиною 5 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (у відповідній редакції) унормовано, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правоможності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

За приписами статті 15 Закону України "Про приватизацію державного майна" приватизація майна невеликих державних підприємств (об'єктів малої приватизації) здійснюється відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

Статтею 11 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у відповідній редакції) унормовано, що викуп застосовується щодо об'єктів малої приватизації: не проданих на аукціоні, за конкурсом; включених до переліку об'єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу; зданих в оренду, якщо право на викуп було передбачено договором оренди, укладеним до набрання чинності Законом України "Про оренду державного майна".

Пунктом 5 ст. 27 Закону України "Про приватизацію державного майна" передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду в разі невиконання іншою стороною зобов'язань, передбачених договором купівлі - продажу, у визначені строки.

Викуп майна підприємств, зданих в оренду, проводиться з додержанням вимог, передбачених чинним законодавством України про приватизацію. Порушення встановленого законодавством порядку приватизації або прав покупців є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу об'єкта приватизації в порядку, передбаченому законодавством України частина 6 статі 29 Закону України "Про приватизацію державного майна").

Інших підстав для визнання договорів купівлі - продажу об'єкта приватизації ніж визначені наведеними статтями приватизаційне законодавство не містить.

Направляючи справу на новий розгляд Вищий господарський суд України наголосив на необхідності дослідити та з'ясувати чи був обізнаний відповідач про порушення органом приватизації визначених законом умов і порядку її проведення, а відтак чи є відповідач особою, яка законно набула майно та мирно володіє ним, тобто чи не були допущені порушення приватизаційного законодавства при викупі майна з боку самого покупця-відповідача.

Відповідно до ст. 111-12 ГПК України, вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

На виконання вказівок ВГСУ, враховуючи правову позицію викладену в постанові Верховного суду України від 14.03.07. у справі № 21-8во07, та для всебічного і повного встановлення обставин суд відзначає наступне.

Органи приватизації, як органи публічної влади, мали виключні повноваження щодо встановлення умов приватизації та ухвалення необхідних для їх проведення актів, не погоджуючи своїх дій та рішень з покупцями, які не мали і не могли мати можливості перевіряти правильність їх рішень та зобов'язані були дотримуватись встановлених умов та порядку приватизації.

Відповідач наголошує на тому, що він не був обізнаним про порушення органом приватизації визначених законом умов і порядку її проведення, а відтак він є добросовісним набувачем майна.

Доведення належними засобами доказування певних обставин по справі, ГПК України покладається саме на особу, яка на ці обставини посилається (аналогічної позиції дотримується Вищий господарський суд України в постанові № 30/5009/2733/11 від 02.04.12.).

Разом з тим, на прокуратурою ні позивачем не подано жодних доказів на підтвердження того, що відповідач не є добросовісним набувачем майна.

При цьому судом враховано, що договір оренди нежитлового приміщення № б/н від 09.08.15. на майно, придбане відповідачем за оспорюваним Договором, укладений між відповідачем, як орендарем, та третьою особою, як орендодавцем, на підставі рішення Голосіївської районної в місті Києві ради від 28.04.05. № 34/04.

Відтак відповідач не міг бути обізнаним про порушення органом приватизації визначених законом умов і порядку її проведення, а відтак він є особою, яка законно та добросовісно набула майно та мирно володіє ним.

Фактів порушення відповідачем приватизаційного законодавства при викупі майна за оспорюваним Договором сторонами не доведено, матеріалами справи не підтверджено, судом не встановлено.

З огляду на викладене, правомірним є застосування до даного спору "Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод" та практики Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію ("Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод") та практику Суду (Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини) як джерело права.

У рішенні від 24 червня 2003 року у справі "Стретч проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив: "наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила". У цій справі Європейський суд дійшов висновку про те, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 "Першого протоколу Конвенції". Тобто визнання недійсними рішення публічного органу та договору, згідно яких майно отримане у власність від держави, та подальше позбавлення цього права на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим та незаконним.

Відповідно до статті 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У наведеній справі Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції". Виходячи із підтверджених матеріалами справи обставин приватизації спірного об'єкту та умов оспорюваного договору купівлі-продажу, Відповідач-1 правомірно очікував на набуття права власності в значенні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Абзацом 22 Постанови Верховного Суду України від 14.03.07. у справі № 21-8во07 "Про аспекти розгляду справ про приватизацію майна" визначено, що самі по собі допущені органами публічної влади порушення при визначенні умов і порядку приватизації не можуть бути безумовною підставою для визнання приватизаційних договорів недійсними, повернення приватизованого майна державі, порушуючи право власності покупця, якщо вони не допущені в наслідок винної, протиправної поведінки самого покупця.

Аналогічну правову позицію наведено в постановах Вищого господарського суду України від 02.03.12 у справі № 36/310, від 21.07.10 у справі № 8/19пд.

Згідно з приписами ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до положень ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За змістом ст.ст. 22, 23 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції, чинній на момент укладання оскаржуваного договору) право власності на державне майно підтверджується договором купівлі-продажу, який укладається між покупцем та уповноваженим представником відповідного органу приватизації, а також актом приймання-передачі зазначеного майна.

Право власності відповідача на спірне майно підтверджується Договором купівлі-продажу нежитлових приміщень від 27.03.06., посвідченим нотаріусом Київського міського нотаріального округу Фоєю Л.Г. та зареєстрованим в реєстрі за № 1760, та актом прийому-передачі нежилих приміщень від 16.05.06.

За таких обставин, враховуючи все викладене вище в сукупності, підстави для визнання Договору недійсним відсутні.

Оскільки, судом не встановлено наявності підстав для задоволення позову в частині визнання недійсним Договору купівлі-продажу спірного майна, то відсутні підстави для задоволення позову в частині зобов'язання відповідача повернути нежилі приміщення з № 1 по № 18, № І, ІІ(групи приміщень №3) загальною площею 85,10 кв. м. по вул. Тельмана, 3 (літера Б) в м. Києві територіальній громаді міста Києва в особі позивача.

Додатково суд відзначає наступне.

Приписами статті 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Позивачем за таким позовом може бути неволодіючий власник. Відповідачем має бути незаконний володілець майна власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна. При цьому незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосередньо неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, які придбали майно не у власника, тобто у особи, яка не мала права ним розпоряджатися.

Відповідно до ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Добросовісність набувача характеризує його суб'єктивне ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірності його придбання. Так, добросовісним набувачем визнається особа, яка придбала річ у особи, яка не мала права її відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати.

Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем.

Лише у випадку, якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.09. № 9).

При цьому, згідно з ч. 5 ст. 12 ЦК України, добросовісність набувача презумується, адже положеннями вказаної статті встановлено, що якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом. Ця презумпція діє, поки інше не буде встановлено рішенням суду.

Разом з тим, як встановлено судом, відповідач є добросовісним законним набувачем нерухомого майна.

Відповідно до ч. 1 ст.16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналогічні положення містяться у ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України.

Частиною 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ст.20 Господарського кодексу України визначено основні способи захисту цивільних прав та інтересів.

З огляду на положення зазначених норм та принцип диспозитивності у господарському судочинстві, позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.

Звертаючись до господарського суду, позивач вказує у позовній заяві предмет та підстави позову, тобто, самостійно визначає, яке його право, на його суб'єктивну думку, є порушеним, та в який спосіб належить здійснити судовий захист порушеного права.

Натомість, вирішуючи спір, судам належить з'ясувати наявність порушеного права позивача та відповідність обраного ним способу захисту порушеного права способам, визначеним у законодавстві.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

При цьому, господарський суд зазначає, що під порушенням права слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Проте, обставини, на які посилаються прокуратура та позивач, не свідчать про наявність у них порушеного суб'єктивного права з боку відповідача.

Відповідно до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

З наведеного вбачається, що до господарського суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється.

Відповідно до ст. 2 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення невизнання або оспорювання .

Отже, необхідною умовою для звернення до суду із відповідним позовом є порушення прав та охоронюваних законом інтересів особи - позивача у справі.

Враховуючи все викладене вище в сукупності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Щодо застосування позовної давності, суд відзначає, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення (2.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.13.).

Оскільки суд дійшов висновку про відмову в позові повністю, позовна давність застосуванню не підлягає.

В силу вимог п. 11 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про судовий збір» (в редакції чинній станом на день звернення прокуратури з даним позовом до суду 15.01.15.) від сплати судового збору звільняються, зокрема, органи прокуратури - при здійсненні представництва інтересів громадян або держави в суді.

Згідно з п. 4.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.13. № 7 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України», приймаючи рішення зі справи, провадження в якій порушено за заявою прокурора, господарський суд у разі повної або часткової відмови в позові судовий збір стягується з визначеного прокурором позивача, за винятком випадків, коли останнього звільнено від сплати судового збору та коли позивачем у справі є сам прокурор. Стягнення відповідних сум судового збору здійснюється в доход Державного бюджету України.

З огляду на викладене, на підставі ст. 49 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за вимогу немайнового характеру в розмірі 1 218,00 грн. та за вимогу майнового характеру в розмірі 3 404,16 грн. покладаються на Київську міську раду і стягуються в доход Державного бюджету України.

При цьому судом враховано, що згідно з п. 2.2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 21.02.13. «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України», судовий збір з позовної заяви про визнання права власності на майно, витребування або повернення майна (в тому числі в зв'язку з вимогами, заснованими на приписах частини п'ятої статті 216, статті 1212 Цивільного кодексу України тощо) визначається з урахуванням вартості спірного майна, тобто як зі спору майнового характеру.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82-85, 111-12 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

1. В задоволенні позову відмовити.

2. Стягнути з Київської міської ради (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, 36; ідентифікаційний код 22883141) в доход Державного бюджету України 4 622 (чотири тисячі шістсот двадцять дві) грн. 16 коп. судового збору.

3. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 04.12.15.

Суддя Т.М. Ващенко