Постанова

від 12.10.2016 по справі 910/640/15-г

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 жовтня 2016 року Справа № 910/640/15-г

Вищий господарський суд України у складі колегії:

Головуючого:Студенця В.І., суддів:Васищака І.М., Грека Б.М., за участю представників сторін позивача - Друцька О.Г.; відповідача - Баштовий В.І.; третьої особи - не з'явився; прокурора - Хорс К.Б.; розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ММК-04" на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 31.05.2016 у справі№ 910/640/15-г за позовомЗаступника прокурора Голосіївського району міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради доТовариства з обмеженою відповідальністю "ММК-04" третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Голосіївська районна в місті Києві рада провизнання недійсним договору та повернення майна

В С Т А Н О В И В:

Заступник прокурора Голосіївського району міста Києва звернувся до Господарського суду міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ММК-04" (далі - ТОВ "ММК-04") про визнання недійсним з моменту укладення договору купівлі-продажу нежилих приміщень з № 1 по № 18, №№ І, ІІ (групи приміщень № 3) загальною площею 85, 10 кв.м. по вул. Тельмана, 3 (літера Б) в м. Києві, укладеного 27.03.2006 між Фондом приватизації комунального майна Голосіївського району міста Києва, що діяв від імені Голосіївської районної в м. Києві ради та ТОВ "ММК-04", посвідченого 27.03.2006 нотаріусом Київського міського нотаріального округу Фоєю Л.Г. та зареєстрованого в реєстрі за № 1760; зобов'язання ТОВ "ММК-04" повернути нежилі приміщення з № 1 по № 18, №№ І, ІІ (групи приміщень № 3) загальною площею 85, 10 кв.м. по вул. Тельмана, 3 (літера Б) в м. Києві територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.02.2015, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2015, відмовлено у задоволенні позову.

Постановою Вищого господарського суду України від 17.09.2015 постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2015 та рішення Господарського суду міста Києва від 12.02.2015 скасовано, справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Рішенням Господарського суду міста Києва (суддя Ващенко Т. М.) від 01.12.2015 в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду (колегія суддів у складі: головуючий суддя Дикунська С. Я., судді Зубець Л.П., Алданова С. О.) від 31.05.2016 позов заступника прокурора Голосіївського району міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ТОВ "ММК-04" про визнання недійсним договору та повернення майна задоволено повністю. Суд визнав недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу нежилих приміщень з №1 по № 18, №№ І, ІІ (групи приміщень № 3) загальною площею 85,10 кв. м. по вулиці Тельмана, 3 (літера Б) в місті Києві від 27.03.2006, укладений між Фондом приватизації комунального майна Голосіївського району міста Києва, що діяв від імені Голосіївської районної в м. Києві ради та ТОВ "ММК-04", посвідчений 27.03.2006 нотаріусом Київського міського нотаріального округу Фоєю Л.Г. та зареєстрований в реєстрі за № 1760. Зобов'язав ТОВ "ММК-04" повернути нежилі приміщення з №1 по № 18, №№ І, ІІ (групи приміщень № 3) загальною площею 85,10 кв. м. по вулиці Тельмана, 3 (літера Б) в місті Києві територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради.

Не погоджуючись з постановою Київського апеляційного господарського суду від 31.05.2016, ТОВ "ММК-04" подало касаційну скаргу, в якій просить оскаржувану постанову суду скасувати, а рішення Господарського суду міста Києва від 01.12.2015 залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права, а саме ст. 35 ГПК України, оскільки не взято до уваги факти, встановлені господарськими судами у справі № 5011-40/1455-2012 за позовом заступника прокурора Голосіївського району м. Києва про визнання договору купівлі-продажу нежилих приміщень з № 1 по № 18, №№ І, ІІ (групи приміщень № 3) загальною площею 85, 10 кв.м. по вул. Тельмана, 3 (літера Б) від 27.03.2006, укладеного між Фондом приватизації комунального майна Голосіївського району міста Києва, що діяв від імені Голосіївської районної в м. Києві ради та ТОВ "ММК-04", недійсним та про виселення ТОВ "ММК-04" з нежилих приміщень з № 1 по № 18, №№ І, ІІ (групи приміщень № 3) загальною площею 85, 10 кв.м. по вул. Тельмана, 3 (літера Б) в м. Києві, повернення вказаних приміщень до власності територіальної громади Голосіївського району міста Києва.

Також скаржник посилається на те, що судом апеляційної інстанції не враховано позицію Європейського суду з прав людини від 23.06.2003 у справі "Стретч проти Об'єднаного Королівства".

Окрім того, ТОВ "ММК-04"вказує на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права, зокрема ст. ст. 256, 257, 260, 261, 267 ЦК України.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 28.09.2016 касаційну скаргу ТОВ "ММК-04" прийнято до провадження та призначено до розгляду на 12.10.2016.

Колегія суддів, розглянувши наявні матеріали, заслухавши пояснення представників сторін та прокурора, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування норм матеріального і процесуального права вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Як встановлено господарськими судами Голосіївською районною в місті Києві радою 30.06.2005 було прийнято рішення №36/05 "Про перелік об'єктів комунальної власності Голосіївського району м. Києва, які підлягають приватизації". Згідно з додатком 1 до вказаного рішення до переліку об'єктів комунальної власності Голосіївського району м. Києва, що підлягають приватизації шляхом викупу, було включено приміщення площею 89,1 кв.м, на вул. Тельмана, 3-Б у м. Києві. Дозвіл на приватизацію цього приміщення було надано ТОВ "ММК-04".

На виконання зазначеного рішення ради, 27.03.2006 між Фондом приватизації комунального майна Голосіївського району міста Києва, що діяв від імені Голосіївської районної в місті Києві ради, та ТОВ "ММК-04" був укладений договір купівлі-продажу нежилих приміщень з №1 до № 18, № №І, ІІ (групи приміщень № 3), загальною площею 85,10 кв.м, на вул. Тельмана, 3 (літера Б) в м. Києві.

За цим договором продавець зобов'язався передати майно (нежитлові приміщення) у власність покупця, а останній, в свою чергу, прийняти майно, що орендувалось ним і знаходиться в місті Києві на вул. Тельмана, 3-Б, та належало територіальній громаді Голосіївського району м. Києва, вартістю 31 245, 30 грн. У пункті 2 договору зазначено, що на підставі рішення №36/05 від 30.06.2005 Голосіївської районної в м. Києві ради та наказу №19 від 08.02.2006 Фонду приватизації комунального майна Голосіївського району "Про приватизацію нежилих приміщень, орендованих ТОВ "ММК-04" за адресою: м. Київ, вул. Тельмана, 3 (літера Б)" нежитлові приміщення з №1 до №18, №І, №ІІ (групи приміщень № 3) загальною площею 85,10 кв. м., на вул. Тельмана, 3 (літера Б) в м. Києві, підлягали приватизації шляхом викупу відповідачем.

Об'єкт продажу 16.05.2006 за актом приймання-передачі був переданий покупцеві.

Предметом спору у даній справі є матеріально-правова вимога Київської міської ради, заявлена Заступником прокурора Голосіївського району міста Києва в інтересах держави, до ТОВ "ММК-4" про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 27.03.2006 та зобов'язання відповідача повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради нежитлові приміщення, загальною площею 85,10 кв.м, на вул. Тельмана, 3, (літера Б) в м. Києві.

Вищий господарський суд України, передаючи справу на новий розгляд до місцевого господарського суду, у своїй постанові від 17.09.2015 зазначив, що ухвалюючи судові акти у справі, апеляційний господарський суд, як і господарський суд першої інстанції, не досліджував усіх обставин справи, з наданням оцінки усім зібраним у справі доказам та доводам сторін, що є суттєвим для правильного вирішення даного спору. Так, упродовж розгляду спору, прокурор наголошував на тому, що приватизація спірного майна шляхом викупу була проведена радою з порушенням встановленого законом порядку; що відповідач незаконно набув у власність зазначену нерухомість, оскільки такий спосіб приватизації як викуп застосовується щодо об'єктів малої приватизації, зокрема, зданих в оренду, проте на час приватизації спірного майна останнє не знаходилося в орендному користуванні відповідача; що договір оренди відповідачем з радою був укладений 09.08.2005, тобто вже після прийняття радою рішення від 30.06.2005 про включення спірної нерухомості до переліку об'єктів, котрі підлягали приватизації. Також прокурор вказував на те, що договір купівлі-продажу об'єкта приватизації був укладений на підставі рішення Голосіївської районної в м. Києві ради від 30.06.2005, котре визнано незаконним і скасовано постановою Голосіївського районного суду міста Києва у адміністративній справі № 2а-75/10 (яка набрала законної сили).

В свою чергу, заперечуючи проти позовних вимог, відповідач наголошував на тому, що він на законних підставах набув у власність спірну нерухомість; що він не може бути позбавлений права на неї через допущення органом приватизації порушень вимог законодавства під час приватизації такого майна. Крім того, він наголошував на спливі позовної давності. Проте, вказані доводи, як того вимагають приписи статті 43 Господарського процесуального кодексу України, судами у повному обсязі перевірені не були.

Відповідно до приписів статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію ("Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод") та практику Суду (Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини) як джерело права. У рішенні від 24.06.2003 у справі "Стретч проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив: "наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила". У цій справі Європейський суд дійшов висновку про те, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 "Першого протоколу Конвенції". Тобто визнання недійсними рішення публічного органу та договору, згідно з якими майно отримане у власність від держави, та подальше позбавлення цього права на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим та незаконним.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції послався на положення вказаної Конвенції. Проте при цьому судом не досліджено та не з'ясовано чи був обізнаний відповідач про порушення органом приватизації визначених законом умов і порядку її проведення, а відтак чи є відповідач особою, яка, у розумінні наведених приписів, законно набула майно та мирно володіє ним. Отже, судам необхідно дослідити те чи не були допущені порушення приватизаційного законодавства при викупі майна з боку самого покупця-відповідача. На необхідності з'ясування цих обставин наголошував Верховний Суд України у своїй постанові від 14.03.2007 у справі №21-8во07.

Місцевий господарський суд під час нового розгляд справи, відмовляючи в задоволенні позову, виходив з такого.

В даній справі № 910/640/15-г прийняте 30.06.2005. Голосіївською районною в місті Києві радою рішення № 36/05 "Про перелік об'єктів комунальної власності Голосіївського району м. Києва, які підлягають приватизації" є ненормативним актом органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання. Скасування такого акта не породжує юридичних наслідків для відповідача, оскільки захист порушеного права має вирішуватися за нормами цивільного законодавства.

Зі змісту оспорюваного договору вбачається що він укладений на підставі вільного волевиявлення, не суперечить законодавству, не порушує права і охоронювані законом інтереси громадян або суб'єктів господарювання, сторони досягли істотних його умов, а тому, в розумінні вимог ст. 638, 655 - 697 ЦК України, та вимог ст. ст. 180, 181 ГК України він вважається укладеним, а саме, подія та прагнення сторін на його укладення є такими, що відбулися, сторонами вчинялися дії на виконання Договору.

На виконання вказівок Вищого господарського суду України місцевим господарським судом встановлено, що органи приватизації, як органи публічної влади, мали виключні повноваження щодо встановлення умов приватизації та ухвалення необхідних для їх проведення актів, не погоджуючи своїх дій та рішень з покупцями, які не мали і не могли мати можливості перевіряти правильність їх рішень та зобов'язані були дотримуватись встановлених умов та порядку приватизації.

Відповідач наголошував на тому, що він не був обізнаним про порушення органом приватизації визначених законом умов і порядку її проведення, а відтак він є добросовісним набувачем майна. Ні прокуратурою ні позивачем не подано жодних доказів на підтвердження того, що відповідач не є добросовісним набувачем майна.

При цьому судом враховано, що договір оренди нежитлового приміщення № б/н від 09.08.2005 на майно, придбане відповідачем за оспорюваним договором, укладений між відповідачем, як орендарем, та третьою особою, як орендодавцем, на підставі рішення Голосіївської районної в місті Києві ради від 28.04.2005. № 34/04.

Відтак, місцевий господарський суд дійшов висновку, що відповідач не міг бути обізнаним про порушення органом приватизації визначених законом умов і порядку її проведення, а відтак він є особою, яка законно та добросовісно набула майно та мирно володіє ним.

Фактів порушення відповідачем приватизаційного законодавства при викупі майна за оспорюваним договором сторонами не доведено, матеріалами справи не підтверджено, судом не встановлено.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого господарського суду та приймаючи нове про задоволенні позову, виходив з такого.

Відчуження спірного майна можливе було лише у разі прийняття рішення Голосіївською райрадою про приватизацію згаданого майна. Як встановлено матеріалами справи, постановою Голосіївського районного суду міста Києва від 29.01.2010 у справі № 2а-75/10, залишеною без змін ухвалами Київського апеляційного адміністративного суду міста Києва від 03.02.2011 та Вищого адміністративного суду України від 04.06.2013, визнано незаконним та скасовано рішення Голосіївської районної в місті Києві ради №36/05 від 30.06.2006 в частині затвердження способу приватизації нежитлових приміщень по вулиці Тельмана, 3 Б в місті Києві. За таких обставин суд апеляційної інстанції вважав, що договір підлягає визнанню недійсним, оскільки волевиявлення територіальної громади на відчуження нерухомого майна фактично відсутнє.

Окрім того, мають місце й інші порушення приватизаційної процедури, а саме на час прийняття рішення спірне майно в оренді відповідача не перебувало, останнім не здійснювалось невід'ємних його поліпшень, чим порушено положення норм закону щодо приватизації.

Конституційний Суд України в пункті 5 мотивувальної частини рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання.

У даній справі, як встановлено місцевим господарським судом, прийняте 30.06.2005 Голосіївською районною в місті Києві радою, рішення № 36/05 "Про перелік об'єктів комунальної власності Голосіївського району м. Києва, які підлягають приватизації" є ненормативним актом органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання. Скасування такого акта не породжує юридичних наслідків для відповідача, оскільки захист порушеного права має вирішуватися за нормами цивільного законодавства.

Відповідно до статті 202, частини 2 статті 203, статей 205, 207, 237 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; правочин може вчинятися усно або в письмовій формі; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами); правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою; представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє; представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Загальні підстави визнання недійсними правочинів і настання відповідних наслідків встановлені ст. ст. 215, 216 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 та ч. 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання практики визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Зі змісту оспорюваного договору вбачається, що він укладений на підставі вільного волевиявлення, не суперечить законодавству, не порушує права і охоронювані законом інтереси громадян або суб'єктів господарювання, сторони досягли істотних його умов, а тому, в розумінні вимог ст. 638, 655 - 697 ЦК України, та вимог ст. ст. 180, 181 ГК України він вважається укладеним, а саме, подія та прагнення сторін на його укладення є такими, що відбулися, сторонами вчинялися дії на виконання Договору.

Відповідно до приписів статті 1 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) приватизація державного майна - це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України.

Згідно з частиною 4 статті 3 Закону України "Про приватизацію державного майна" відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.

За приписами статті 15 Закону України "Про приватизацію державного майна" приватизація майна невеликих державних підприємств (об'єктів малої приватизації) здійснюється відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

Статтею 11 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у відповідній редакції) унормовано, що викуп застосовується щодо об'єктів малої приватизації: не проданих на аукціоні, за конкурсом; включених до переліку об'єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу; зданих в оренду, якщо право на викуп було передбачено договором оренди, укладеним до набрання чинності Законом України "Про оренду державного майна".

Пунктом 5 ст. 27 Закону України "Про приватизацію державного майна" передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду в разі невиконання іншою стороною зобов'язань, передбачених договором купівлі - продажу, у визначені строки.

Викуп майна підприємств, зданих в оренду, проводиться з додержанням вимог, передбачених чинним законодавством України про приватизацію. Порушення встановленого законодавством порядку приватизації або прав покупців є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу об'єкта приватизації в порядку, передбаченому законодавством України частина 6 статі 29 Закону України "Про приватизацію державного майна").

Інших підстав для визнання договорів купівлі - продажу об'єкта приватизації ніж визначені наведеними статтями приватизаційне законодавство не містить.

На виконання вказівок суду касаційної інстанції, місцевим господарським судом встановлено, що органи приватизації, як органи публічної влади, мали виключні повноваження щодо встановлення умов приватизації та ухвалення необхідних для їх проведення актів, не погоджуючи своїх дій та рішень з покупцями, які не мали і не могли мати можливості перевіряти правильність їх рішень та зобов'язані були дотримуватись встановлених умов та порядку приватизації. Відповідач наголошує на тому, що він не був обізнаним про порушення органом приватизації визначених законом умов і порядку її проведення, а відтак він є добросовісним набувачем майна. При цьому ні прокуратурою, ні позивачем не подано жодних доказів на підтвердження того, що відповідач не є добросовісним набувачем майна.

Місцевим господарським судом також враховано, що договір оренди нежитлового приміщення № б/н від 09.08.2015 на майно, придбане відповідачем за оспорюваним Договором, укладений між відповідачем, як орендарем, та третьою особою, як орендодавцем, на підставі рішення Голосіївської районної в місті Києві ради від 28.04.2005 № 34/04. Відтак, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач не міг бути обізнаним про порушення органом приватизації визначених законом умов і порядку її проведення, а відтак він є особою, яка законно та добросовісно набула майно та мирно володіє ним.

Фактів порушення відповідачем приватизаційного законодавства при викупі майна за оспорюваним Договором сторонами не доведено, матеріалами справи не підтверджено, місцевим господарським судом не встановлено.

У рішенні від 24 червня 2003 року у справі "Стретч проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив: "наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила". У цій справі Європейський суд дійшов висновку про те, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 "Першого протоколу Конвенції". Тобто визнання недійсними рішення публічного органу та договору, згідно яких майно отримане у власність від держави, та подальше позбавлення цього права на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим та незаконним.

Відповідно до статті 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У наведеній справі Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції". Виходячи із підтверджених матеріалами справи обставин приватизації спірного об'єкту та умов оспорюваного договору купівлі-продажу, Відповідач-1 правомірно очікував на набуття права власності в значенні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Абзацом 22 Постанови Верховного Суду України від 14.03.07. у справі № 21-8во07 "Про аспекти розгляду справ про приватизацію майна" визначено, що самі по собі допущені органами публічної влади порушення при визначенні умов і порядку приватизації не можуть бути безумовною підставою для визнання приватизаційних договорів недійсними, повернення приватизованого майна державі, порушуючи право власності покупця, якщо вони не допущені в наслідок винної, протиправної поведінки самого покупця.

Згідно з приписами ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до положень ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За змістом ст.ст. 22, 23 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції, чинній на момент укладання оскаржуваного договору) право власності на державне майно підтверджується договором купівлі-продажу, який укладається між покупцем та уповноваженим представником відповідного органу приватизації, а також актом приймання-передачі зазначеного майна.

Як встановлено місцевим господарським судом, право власності відповідача на спірне майно підтверджується Договором купівлі-продажу нежитлових приміщень від 27.03.2006, посвідченим нотаріусом Київського міського нотаріального округу Фоєю Л.Г. та зареєстрованим в реєстрі за № 1760, та актом прийому-передачі нежилих приміщень від 16.05.06.

З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного Договору недійсним.

Оскільки, судом першої інстанції не встановлено наявності підстав для задоволення позову в частині визнання недійсним Договору купівлі-продажу спірного майна, то відсутні підстави для задоволення позову в частині зобов'язання відповідача повернути нежилі приміщення з № 1 по № 18, № І, ІІ(групи приміщень №3) загальною площею 85,10 кв. м. по вул. Тельмана, 3 (літера Б) в м. Києві територіальній громаді міста Києва в особі позивача.

При цьому, місцевим господарським судом встановлено, що обставини, на які посилаються прокуратура та позивач, не свідчать про наявність у них порушеного суб'єктивного права з боку відповідача.

Не знайшовши підстав для задоволення позову та не встановивши порушення права або охоронюваного інтересу позивача, суд першої інстанції обгрунтовано вважав, що не підлягає застосуванню до даного спору позовна давність.

Наведені висновки суду першої інстанції судом апеляційної інстанції не спростовані, а тому суд апеляційної інстанції необґрунтовано дійшов висновку про скасування рішення місцевого господарського суду та про наявність правових підстав для задоволення позову.

Відповідно до ст. 111 7 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Згідно з п. 6 ст. 111 9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити в силі одне із раніше прийнятих рішень або постанов.

Відповідно до ч. 1 ст. 111 10 ГПК України підставами для скасування або зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

З врахуванням викладеного колегія суддів вважає, що рішення Господарського суду міста Києва, як таке, що ухвалене в результаті встановлення всіх фактичних обставин справи на підставі всебічного, повного і об'єктивного дослідження поданих доказів в їх сукупності, висновки суду є такими, що відповідають цим обставинам і їм дана належна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права, підлягає залишенню в силі, а постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню.

Керуючись ст.ст. 111 5 , 111 7 , 111 9 - 111 11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ММК-04" задовольнити.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 31.05.2016 у справі № 910/640/15-г скасувати, а рішення Господарського суду міста Києва від 01.12.2015 залишити в силі.

Стягнути з Київської міської ради на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ММК-04" 5 551, 59 грн судового збору за подання касаційної скарги.

Доручити Господарському суду міста Києва видати наказ на виконання даної постанови.

Головуючий - суддя Студенець В.І.

Судді: Васищак І.М.

Грек Б.М.