Постанова

від 17.12.2015 по справі 911/3269/14

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"17" грудня 2015 р. Справа№ 911/3269/14

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Михальської Ю.Б.

суддів: Тищенко А.І.

Отрюха Б.В.

За участю представників:

від прокуратури Київської області: Івашин О.Є. - прокурор відділу

від позивача за первісним позовом: Козак Є.О. - за дов.

від відповідача-1 за первісним позовом: не з'явився

від відповідача-2 за первісним позовом: Воловик В.О. - за дов.

від третіх осіб за первісним позовом: не з'явились

розглянувши апеляційну скаргу Першого заступника прокурора Київської області

на рішення Господарського суду Київської області від 16.09.2015

у справі №911/3269/14 (суддя Заєць Д.Г.)

за позовом Заступника прокурора Київської області в інтересах держави

в особі Київської обласної державної адміністрації

до 1) Ірпінської міської ради

2) Товариства з обмеженою відповідальністю БГМ ЛТД

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача:

1) ОСОБА_5

2) ОСОБА_6

3) ОСОБА_7

про визнання недійсним рішення міської ради, державного акту на право власності на земельну ділянку, витребування земельної ділянки та визнання права власності

за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю БГМ ЛТД

до 1) Київської обласної державної адміністрації

2) Ірпінської міської ради

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору:

1) ОСОБА_5

2) ОСОБА_6

3) ОСОБА_7

за участю Прокуратури Київської області

про визнання права власності на земельну ділянку

ВСТАНОВИВ:

Заступник прокурора Київської області (далі, прокурор) в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (далі, позивач) звернувся до Господарського суду Київської області з позовом до Ірпінської міської ради (далі, відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю БГМ ЛТД (далі, відповідач-2), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів ОСОБА_5 (далі, третя особа-1), ОСОБА_6 (далі, третя особа-2), ОСОБА_7 (далі, третя особа-3) про визнання недійсним рішення Ірпінської міської ради від 25.06.2010 за № 4773-90-V в частині передачі земельної ділянки, площею 0,10 га третій особі у справі - ОСОБА_5, визнання недійсним державного акту серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку, витребування спірної земельної ділянки з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю БГМ ЛТД та визнання за державою в особі Київської облдержадміністрації права власності на цю земельну ділянку.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги прокурор зазначав, що оспорюване рішення було прийнято Ірпінською міською радою за відсутності відповідних повноважень щодо розпорядження земельними ділянками, які знаходяться поза межами міста Ірпеня. З огляду на це спірна земельна ділянка незаконно перейшла у власність третіх осіб, а в подальшому до Товариства з обмеженою відповідальністю БГМ ЛТД . При цьому, прокурор посилався на приписи статей 373, 387, 388 Цивільного кодексу України, статей 17, 38, 84, 125, 126, 152, 153, пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України.

Рішенням Господарського суду Київської області від 29.09.2014 у справі №911/3269/14 позов прокурора було задоволено повністю. В обґрунтування прийнятого рішення суд першої інстанції виходив з доведеності обставин щодо розташування спірної земельної ділянки поза межами міста Ірпеня, а відтак і прийняття Ірпінською міською радою спірного розпорядження за відсутності відповідних повноважень на розпорядження землями за межами міста. Такого висновку суд дійшов з огляду на листи Держсільгоспінспекції в Київській області та Управління Держземагенства у м. Ірпені Київської області. При цьому, суд керувався приписами статей 21, 181, 182, 203, 215, 330, 387, 388 Цивільного кодексу України, статей 17, 79, 125, 126, 152, 153, пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України, статті 59 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні .

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 18.03.2015 рішення Господарського суду Київської області від 29.09.2014 у справі №911/3269/14 було залишене без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 16.07.2015 постанову Київського апеляційного господарського суду від 18.03.2015 та рішення Господарського суду Київської області від 29.09.2014 у справі №911/3269/14 скасовано, справу направлено на новий розгляд до Господарського суду Київської області.

Вищий господарський суд України, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій у справі №911/3269/14, послався на рішення Конституційного Суду України від 16.04.2009 №7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) та практику Верховного Суду України (постанова від 11.11.2014 у справі №21-405а14) та наголосив на тому, що прийняте Ірпінською міською радою (як суб'єктом владних повноважень) рішення про передачу ОСОБА_5 у власність земельної ділянки є ненормативним актом органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання. Скасування такого акта не породжує наслідків для власника земельної ділянки, оскільки захист порушеного права у разі набуття права власності на земельну ділянку або укладання договору оренди юридичною чи фізичною особою має вирішуватися за нормами цивільного законодавства. Отже, у разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб'єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема, рішення про передачу земельних ділянок у власність, укладання договору оренди), позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту. Водночас, суд касаційної інстанції зазначив, що покладаючи в основу судових рішень висновок про відсутність у Ірпінської міської ради повноважень на розпорядження спірною земельною ділянкою, судами не було надано оцінки доводам відповідача-2 щодо наявності у нього статусу добросовісного набувача, якому законодавством надано можливість захисту своїх інтересів.

Після передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції ухвалою Господарського суду Київської області від 28.07.2015 справу було прийнято до провадження суддею Зайцем Д.Г.

19.08.2015 Товариство з обмеженою відповідальністю БГМ ЛТД звернулось до Господарського суду Київської області із зустрічною позовною заявою до Київської обласної державної адміністрації та Ірпінської міської ради, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та за участю прокуратури Київської області про визнання права власності на спірну земельну ділянку, яку ухвалою Господарського суду Київської області від 19.08.2015 було прийнято до спільного розгляду з первісним позовом у справі №911/3269/14.

В обґрунтування зустрічної позовної заяви Товариство з обмеженою відповідальністю БГМ ЛТД зазначило, що відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України є добросовісним набувачем, оскільки майно придбане ним за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати.

Рішенням Господарського суду Київської області від 16.09.2015 у справі №911/3269/14 первісні позовні вимоги задоволено частково.

Визнано недійсним рішення Ірпінської міської ради від 25 червня 2010 року за №4773-90-V в частині передачі земельної ділянки, площею 0,10 га, ОСОБА_5.

В іншій частині первісних позовних вимог відмовлено.

В задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Присуджено до стягнення з Ірпінської міської ради в дохід державного бюджету України судовий збір у розмірі 1218 (одна тисяча двісті вісімнадцять) грн. 00 коп.

Рішення суду мотивоване тим, що Ірпінська міська рада при прийнятті рішення від 25 червня 2010 року №4773-90-V вийшла за межі наданих їй повноважень щодо розпорядження земельними ділянками, оскільки, повноваження щодо розпорядження земельною ділянкою державної власності з кадастровим номером НОМЕР_2 належить до компетенції Київської обласної державної адміністрації, а тому вказане рішення відповідача-1 підлягає визнанню недійсним. Водночас, суд із посиланням на рішення Європейського суду з прав людини у справі Стретч проти Сполученого Королівства , статтю 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Верховного Суду України (постанова від 14.032007 у справі №21-8во07) зазначив, що порушення, допущені органами місцевого самоврядування, не повинні впливати на правомірні очікування особи і покладати на останню негативні наслідки таких порушень, а тому, враховуючи відсутність доказово обгрунтованих доводів щодо наявності умислу у ТОВ БГМ ЛТД на незаконне одержання земельної ділянки у власність, відмовив у задоволенні решти первісних позовних вимог.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову суд зазначив, що станом на момент прийняття рішення у даній справі ТОВ БГМ ЛТД є власником земельної ділянки площею 0,10 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, з кадастровим номером НОМЕР_2, що підтверджується державним актом серії НОМЕР_3, а право власності на спірну земельну ділянку у разі оспорювання або невизнання іншою особою підлягає захисту шляхом визнання права власності на підставі статті 392 Цивільного кодексу України, а не статті 330 Цивільного кодексу України, як помилково вважає позивач за зустрічним позовом.

Не погодившись з прийнятим рішенням, Перший заступник прокурора Київської області звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, відповідно до якої просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 16.09.2015 у справі №911/3269/14 в частині відмови в задоволенні вимог прокурора про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, витребування земельної ділянки з незаконного володіння та визнання на неї права власності за державою та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги прокурора.

Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування апеляційної скарги прокурор зазначив, що суд першої інстанції, встановивши факт незаконного надання у власність першого набувача оспорюваної земельної ділянки в порушення вимог статті 19 Конституції України, статті 24 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , статей 17, 20, 52, 84 та пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України мав всі правові підстави для визнання недійсним оспорюваного державного акту на право власності на земельну ділянку та її витребування з незаконного володіння нового власника на користь держави на підставі статей 387, 388 Цивільного кодексу України.

Враховуючи, що державний акт на право приватної власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, вирішення питання про правомірність його видачі безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий. Факт незаконності набуття права власності на спірну земельну ділянку першим власником свідчить про відсутність у останнього належного обсягу правоздатності та виключає саму можливість укладення ним будь-яких угод на законних підставах.

Посилання суду першої інстанції на невідповідність заявлених позовних вимог прокурора нормам міжнародного законодавства скаржник спростовує тим, що Європейський суд з прав людини у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства, та знаходять засоби для їх вирішення. Отже, створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов'язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення власності, так і необхідність запровадження заходів до усунення несправедливості. Враховуючи зазначене, звернення прокурора до суду в таких спірних правовідносинах спрямоване саме на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значущого питання про повернення в державну власність земельної ділянки, яка вибула з її власності поза її волею.

Відповідно до протоколу про автоматичний розподіл справ між суддями апеляційну скаргу Першого заступника прокурора Київської області у справі №911/3269/14 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя Михальська Ю.Б., судді: Отрюх Б.В., Тищенко А.І.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 12.10.2015 апеляційну скаргу прокурора прийнято до провадження, розгляд справи призначено на 17.11.2015, відстрочено за клопотанням скаржника, викладеним у апеляційній скарзі, Першому заступнику прокурора Київської області сплату судового збору за подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду Київської області від 16.09.2015 у справі №911/3269/14 до дня розгляду справи, а саме до 17.11.2015.

23.10.2015 представник Київської облдержадміністрації подав через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду пояснення у справі, у яких просив апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду скасувати у частині відмови у задоволенні позовних вимог та прийняти у цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

02.11.2015 від представника відповідача-1 за первісним позовом через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду надійшло клопотання, у якому він просив суд відмовити у задоволенні апеляційної скарги Першого заступника прокурора Київської області на рішення Господарського суду Київської області від 16.09.2015 у справі №911/3269/14 та розглядати справи у його відсутності за доказами, наявними у матеріалах справи.

Представники третіх осіб у судове засідання, призначене на 03.12.2015, не з'явились, про причини неявки суд не повідомили.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 17.11.2015 розгляд справи відкладено на 03.12.2015, відстрочено Першому заступнику прокурора Київської області сплату судового збору за подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду Київської області від 16.09.2015 у справі №911/3269/14 до наступного судового засідання, а саме до 03.12.015.

У судовому засіданні, призначеному на 03.12.2015, представник прокуратури підтримав викладене у апеляційній скарзі клопотання про відстрочення сплати судового збору за подання апеляційної скарги до ухвалення судового рішення у справі №911/3269/14 на підставі статті 8 Закону України Про судовий збір , яке колегією суддів було задоволено.

Представник відповідача-1 за первісним позовом у судове засідання, призначене на 03.12.2015, не з'явився та 01.12.2015 подав через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду письмові пояснення, у яких просив суд відмовити у задоволенні апеляційної скарги Першого заступника прокурора Київської області на рішення Господарського суду Київської області від 16.09.2015 у справі №911/3269/14 та розглядати справу у його відсутності за доказами, наявними у матеріалах справи.

Представники третіх осіб у судове засідання, призначене на 03.12.2015, не з'явились, про причини неявки суд не повідомили.

Учасники судового процесу подали у судовому засіданні 03.12.2015 клопотання про продовження строку вирішення спору.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 03.12.2015 продовжено строк вирішення спору у справі, розгляд справи №911/3269/14 відкладено на 17.12.2015, відстрочено Першому заступнику прокурора Київської області сплату судового збору за подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду Київської області від 16.09.2015 у справі №911/3269/14 до прийняття Київським апеляційним господарським судом постанови у даній справі.

У судове засідання, призначене на 17.12.2015, представники відповідача-1 за первісним позовом та третіх осіб знову не з'явились.

Як зазначено у пункті 3.9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції , розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання. Відповідно до пункту 3.9.1. вказаної постанови, особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 Господарського процесуального кодексу України.

За змістом зазначеної статті 64 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом. Доказом такого повідомлення в разі неповернення ухвали підприємством зв'язку може бути й долучений до матеріалів справи та засвідчений самим судом витяг з офіційного сайту Українського державного підприємства поштового зв'язку Укрпошта щодо відстеження пересилання поштових відправлень, який містить інформацію про отримання адресатом відповідного поштового відправлення, або засвідчена копія реєстру поштових відправлень суду.

Як зазначено у пункті 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 02.06.2006 № 01-8/1228 Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році та пункті 19 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 13.08.2008 № 01-8/482 Про деякі питання застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2008 року до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками адресат вибув , адресат відсутній і т. п., з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.

Враховуючи те, що у матеріалах справи містяться докази неодноразового належного повідомлення відповідача-1 за первісним позовом та третіх осіб про дату, час і місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, а саме повідомлення про вручення поштових відправлень, враховуючи сплив процесуальних строків розгляду апеляційної скарги, встановлених статтею 102 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами справи та без участі представників відповідача-1 за первісним позовом та третіх осіб.

Представники прокуратури та позивача за первісним позовом у судових засіданнях підтримали доводи, викладені у апеляційній скарзі, просили її задовольнити, рішення суду скасувати, первісний позов задовольнити повністю.

Представник відповідача-2 за первісним позовом у судових засіданнях проти доводів, викладених прокурором у апеляційній скарзі, заперечував, просив залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги та заперечень на неї, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга прокурора не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню з наступних підстав.

Зі змісту позовних вимог вбачається, що прокуратурою Київської області проведено перевірку щодо дотримання Ірпінською міською радою вимог земельного законодавства України, за наслідками якої виявлено порушення законодавства України в діяльності міської ради, що порушують державні інтереси.

Як підтверджується матеріалами справи, на підставі рішення Ірпінської міської ради від 25 червня 2010 року за №4773-90-V ОСОБА_5 29 вересня 2010 року видано державний акт серії НОМЕР_3 на право власності на земельну ділянку, площею 0,10 га, з кадастровим номером НОМЕР_2, за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд. Вказаний державний акт на право власності на земельну ділянку 17 вересня 2010 року зареєстрований у відділі Держкомзему у м. Ірпінь за №011096602315 (том 1, а.с. 21).

Відповідно до Договору купівлі-продажу земельної ділянки від 19 жовтня 2010 року за реєстровим номером 4880, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Нельзіним М.С., зазначену земельну ділянку ОСОБА_5 відчужено ОСОБА_6 Вказаний договір 26 жовтня 2010 року зареєстрований у відділі Держкомзему у м. Ірпінь за №96601177001701 (том 1, а.с. 22).

Згідно із Договором купівлі-продажу земельної ділянки від 18 лютого 2011 року за реєстровим номером 750, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Нельзіним М.С., вищезазначену земельну ділянку ОСОБА_6 відчужено ОСОБА_7 Вказаний договір 19 грудня 2011 року зареєстрований у відділі Держкомзему у м. Ірпінь за №3210900000011770017303 (том 1, а.с. 23).

В подальшому, відповідно до Договору купівлі-продажу земельної ділянки від 17 вересня 2012 року за реєстровим номером 5959, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Нельзіним М.С., зазначену земельну ділянку ОСОБА_7 відчужено ТОВ БГМ ЛТД . Вказаний договір 13 листопада 2012 року зареєстрований у відділі Держкомзему у м. Ірпінь (том 1, а.с. 24).

Як вбачається з витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку НВ-3203352112014 від 24.09.2014 (том 1, а.с. 98-99) ТОВ БГМ ЛТД є власником земельної ділянки площею 0,10 га, кадастровий номер НОМЕР_2, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1.

В ході проведення вищезазначеної прокурорської перевірки встановлено, що при прийнятті рішення Ірпінської міської ради від 25 червня 2010 року за №4773-90-V та видачі державного акту серії НОМЕР_3 на право власності на земельну ділянку порушено вимоги чинного законодавства, внаслідок чого подальше відчуження земельної ділянки проведено незаконно.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 3 статті 24 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні передбачено, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Згідно статті 38 Земельного кодексу України, до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування.

Статтею 84 Земельного кодексу України визначено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

До повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом (пункт а частини 1 статті 17 Земельного кодексу України).

Відповідно до частини 1 пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Згідно інформації, наданої Управлінням Держземагентства у м. Ірпіні Київської області Головного управління Дерземагентства у Київській області за вих. №01-04/1245 від 16 липня 2014 року, відповідно до проекту формування території і встановлення меж Ірпінської міської ради:

1) земельні ділянки розташовані за межами населеного пункту з наступними кадастровими номерами: - НОМЕР_8; - НОМЕР_9 та послідуючі ділянки розташовані в кварталі -177;

2) земельні ділянки розташовані в межах населеного пункту з наступними кадастровими номерами: - НОМЕР_6; - НОМЕР_10 та послідуючі ділянки розташовані в кварталі -047; - НОМЕР_7 та послідуючі ділянки розташовані в кварталі -067.

Державною інспекцією сільського господарства в Київській області у листі за вих. №02-1-09/6065 від 24.09.2014 (том 2, а.с. 153-157) викладено пояснення щодо нормативного регулювання та наявності відомостей про прийняття відповідних рішень, розроблення документації по встановленню та зміні меж міста Ірпеня, та з посиланням на лист Управління Держземагентства у м. Ірпені Київської області від 23.09.2014 №01-04/1413 зазначено, що відповідно до наявного в управлінні проекту формування території та встановлення меж Ірпінської міської ради, земельні ділянки з кадастровими номерами з НОМЕР_4 по НОМЕР_5 включно, розташовані за межами населеного пункту м. Ірпінь та в межах Ірпінської міської ради Київської області.

Судом взято до уваги, що Держсільгоспінспекція та Держземагенство є спеціально уповноваженими державними органами в сфері земельних ресурсів, зокрема, щодо перевірки та визначення меж і місця розташування земельної ділянки.

Крім того, судом враховано, що відомості Державного земельного кадастру формуються виключно за рахунок внесення відомостей до проекту землеустрою, при формуванні яких достовірність відомостей проекту землеустрою не перевіряється.

Тобто, з огляду на зазначене, земельна ділянка площею 0,10 га, з кадастровим номером НОМЕР_2, розташована за адресою: АДРЕСА_1, знаходиться за межами населеного пункту м. Ірпінь, а тому, у відповідності до частини 1 пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України повноваження щодо розпорядження нею належать Київській обласній державній адміністрації як виконавчому органу.

Статтею 79 Земельного кодексу України передбачено, що земельна ділянка- це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Згідно статей 1, 2 Закону України Про землеустрій межування земель - це комплекс робіт із встановлення чи відновлення в натурі (на місцевості) меж адміністративно-територіальних утворень, меж земельних ділянок власників, землекористувачів, у тому числі орендарів, із закріпленням їх межовими знаками встановленого зразка, які проводяться під час виконання робіт із землеустрою. Видами робіт із землеустрою являються обстежувальні вишукувальні, топографо-геодезичні, картографічні, проектні та проектно-вишукувальні роботи, що виконуються з метою складання документації із землеустрою.

Землеустрій забезпечує встановлення і закріплення на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень, територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, меж земельних ділянок власників і землекористувачів.

Відповідно до частини 1 статті 20 Закону України Про землеустрій землеустрій проводиться в обов'язковому порядку на землях усіх категорій незалежно від форми власності в разі, зокрема, встановлення та зміни меж об'єктів землеустрою, у тому числі визначення та встановлення в натурі (на місцевості) державного кордону України; надання, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок.

Відповідно до статті 50 Закону України Про землеустрій , проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі надання, передачі, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок. Порядок складання проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 9 Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок , затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року за №677, встановлено, що проект відведення земельної ділянки виконавець погоджує із землевласником або землекористувачем, органом земельних ресурсів, природоохоронним органом, санітарно-епідеміологічною службою, органом містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини.

Проте, в ході розгляду справи судом першої інстанції було вірно встановлено, що Київська обласна державна адміністрація не погоджувала та не надавала згоди на надання у власність третій особі - ОСОБА_5 земельної ділянки.

Слід зазначити, що без формування земельної ділянки, як об'єкта права, щодо останньої не могло бути прийнято рішення про її надання, оскільки, такої земельної ділянки на час прийняття оскаржуваного рішення, в розумінні статті 79 Земельного кодексу України та статей 179, 181, 182 Цивільного кодексу України, - не існувало.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції та зазначає, що Ірпінська міська рада при прийнятті рішення від 25 червня 2010 року вийшла за межі наданих їй повноважень щодо розпорядження земельними ділянками, оскільки, повноваження щодо розпорядження земельною ділянкою державної власності з кадастровим номером НОМЕР_2 належало до компетенції Київської обласної державної адміністрації.

Відповідно до статті 152 Земельного кодексу України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Згідно з приписами частини 1 статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Колегія суддів зазначає, що ні прокурором, ні позивачем не було надано суду примірник (копію або оригінал) рішення Ірпінської міської ради Київської області № 4773-90-5 від 25.06.2010.

Водночас, відповідно до частини 1 статті 35 Господарського процесуального кодексу України, обставини, які визнаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, можуть не доказуватися перед судом, якщо в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

З огляду на вищезазначену норму Господарського процесуального кодексу України та те, що сторонами у справі не заперечується факт існування рішення Ірпінської міської ради від 25 червня 2010 року за №4773-90-V, у суду не виникає сумніву щодо достовірності зазначеної обставини. Водночас, як вбачається із матеріалів справи, а зокрема листа Ірпінської міської ради від 23.09.2014 №01-21/2735 (том 1, а.с. 72), оригінал рішення Ірпінської міської ради Київської області № 4773-90-5 від 25.06.2010 було вилучено управлінням по боротьбі з організованою злочинністю ГУ МВС України в Київській області, що підтверджується протоколом виїмки від 29.07.2011 (том 1, а.с. 73-80).

З огляду на вищевстановлені обставини справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення Ірпінської міської ради від 25.06.2010 за №4773-90-V прийнято з порушенням вимог частини 2 статті 19 Конституції України, частини 3 статті 24 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , статей 17, 84, пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України, внаслідок чого має бути визнано недійсним в частині передачі земельної ділянки площею 0,10 га ОСОБА_5, а позовна вимога прокурора в цій частині правомірно була задоволена судом першої інстанції.

Під час розгляду справи у суді першої інстанції та у відзиві на апеляційну скаргу відповідачем-2 за первісним позовом було заявлено про пропуск позивачем строку позовної давності та про застосування позовної давності у даній справі.

З цього приводу колегія суддів зазначає наступне.

Стаття 257 Цивільного кодексу України визначає, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 268 Цивільного кодексу України (в редакції від 22 вересня 2011 року), позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Пункт 4 частини 1 статті 268 було виключено на підставі Закону України Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства від 20 грудня 2011 року за №4176-VI.

Відповідно до пункту 3 частини 5 Прикінцевих та перехідних положень Закону України Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства від 20 грудня 2011 року за №4176-VI, протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи.

Зазначений Закон України набрав чинності 15 січня 2012 року, отже, позовна давність за заявленою позовною вимогою про визнання недійсним рішення Ірпінської міської ради від 25 червня 2010 року за №4773-90-V сплила лише 15 січня 2015 року.

Суд звертає увагу, що прокурор звернувся з даним позовом до суду 31 липня 2014 року, що підтверджується відтиском печатки Господарського суду Київської області на титульній сторінці позовної заяви.

Отже, прокурором не пропущено позовну давність у даній справі. У зв'язку з викладеним, судом першої інстанції правомірно відмовлено відповідачу-1 за первісним позовом у застосуванні строків позовної давності.

Стосовно позовних вимог прокурора про визнання недійсним державного акту серії НОМЕР_1 на право власності на спірну земельну ділянку, витребування спірної земельної ділянки з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю БГМ ЛТД та визнання за державою в особі Київської облдержадміністрації права власності на цю земельну ділянку колегія суддів зазначає наступне.

Державний акт серії НОМЕР_3 на право власності на земельну ділянку, площею 0,10 га, з кадастровим номером НОМЕР_2, за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд було видано ОСОБА_5 на підставі рішення Ірпінської міської ради від 25 червня 2010 року за №4773-90-V, в подальшому, на підставі зазначених вище договорів купівлі-продажу, переходило до третіх осіб.

Остаточно право власності на спірну земельну ділянку перейшло до Товариства з обмеженою відповідальністю БГМ ЛТД , про що на державному акті серії НОМЕР_3 зроблено відповідну відмітку (том 1, на звороті а.с. 21).

Зазначене також підтверджується витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку НВ-3203352112014 від 24.09.2014 (том 1, а.с. 98-99), відповідно до якого ТОВ БГМ ЛТД є власником земельної ділянки площею 0,10 га, кадастровий номер НОМЕР_2, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1.

Прокурор у апеляційній скарзі зазначає, що оскільки, рішення Ірпінської міської ради від 25 червня 2010 року за №4773-90-V, на підставі якого видано спірний державний акт, скасовано судом, державний акт має бути визнаний недійсним.

Колегія суддів не погоджується із зазначеними доводами апелянта враховуючи наступне.

Конституційний Суд України в пункті 5 мотивувальної частини Рішення від 16.04.2009 № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.

Прийняте Ірпінською міською радою (як суб'єктом владних повноважень) рішення про передачу ОСОБА_5 у власність земельної ділянки є ненормативним актом органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання. Скасування такого акта не породжує наслідків для власника земельної ділянки, оскільки захист порушеного права у разі набуття права власності на земельну ділянку або укладання договору оренди юридичною чи фізичною особою має вирішуватися за нормами цивільного законодавства.

Ураховуючи наведене, позов, предметом якого є рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність та оренду земельної ділянки, тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки таке рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію шляхом виконання. Його скасування не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки у таких осіб виникло право власності або володіння земельною ділянкою і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах.

Наведеної позиції дотримується Верховний Суд України у постанові від 11.11.2014 у справі № 21-405а14.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України; згідно з статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним, а держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення законів . Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Європейський Суд визнав, що тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Водночас зазначивши, що суд зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду.

Європейський Суд наголошує на тому, що особа на користь якої органом влади прийняте певне рішення, має повне право розумно очікувати, що якщо місцевий орган влади вважає, що в нього є певна компетенція, то така компетенція дійсно існує, а тому визнання незаконності дій органу влади не повинно змінювати відносини прав, які виникли внаслідок такої дії органу влади.

Рішенням Європейського суду з права людини від 24.06.2003 № 44277/98 Стретч проти Сполученого Королівства встановлено, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції , отже визнання недійсним договору, згідно якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим.

Враховуючи те, що спірне рішення Ірпінської міської ради Київської області №4773-90-V від 25.06.2010 в частині передачі земельної ділянки площею 0,10 га ОСОБА_5 є ненормативним актом органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання, враховуючи практику Європейського суду з прав людини, яка в даному випадку має бути застосована судом з огляду на те, що порушення, допущені органами місцевого самоврядування, не повинні впливати на правомірні очікування особи, і покладати на останню негативні наслідки таких порушень, з огляду на відсутність у матеріалах справи доказів щодо наявності у діях ТОВ БГМ ЛТД умислу на незаконне одержання земельної ділянки у власність, колегія суддів не вбачає підстав для визнання недійсним оспорюваного державного акту.

У зв'язку з відсутністю підстав для визнання недійсним спірного державного акту, суд приходить до висновку щодо відмови в задоволенні позовних вимог (як похідних) щодо витребування з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю БГМ ЛТД на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації земельної ділянки, площею 0,10 га, за адресою: АДРЕСА_1, з кадастровим номером НОМЕР_2, вартість якої становить 120340,00 грн. та визнання за державою в особі Київської обласної державної адміністрації права власності на земельну ділянку, площею 0,10 га, за адресою: АДРЕСА_1, з кадастровим номером НОМЕР_2.

Таким чином, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи та дійшов правильного висновку щодо часткового задоволення первісних позовних вимог прокурора.

Щодо зустрічних позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю БГМ ЛТД колегія суддів зазначає наступне.

Предметом зустрічного позовну є вимоги про визнання за Товариством з обмеженою відповідальністю БГМ ЛТД права власності на земельну ділянку площею 0,10 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_2 за Товариством з обмеженою відповідальністю БГМ ЛТД на підставі статті 330 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 330 Цивільного кодексу України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право за певних умов, встановлених статтею 388 Цивільного кодексу України, витребувати це майно від набувача.

Згідно статті 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності

З огляду на те, що станом на момент прийняття судового рішення ТОВ БГМ ЛТД є власником спірної земельної ділянки, що підтверджується витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку НВ-3203352112014 від 24.09.2014 (том 1, а.с. 98-99), право власності на спірну земельну ділянку у разі оспорювання або невизнання іншою особою підлягає захисту шляхом визнання права власності на підставі статті 392 Цивільного кодексу України, а не статті 330 Цивільного кодексу України, як помилково вважає позивач за зустрічним позовом.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог про визнання за Товариством з обмеженою відповідальністю БГМ ЛТД права власності на земельну ділянку площею 0,10 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_2 за Товариством з обмеженою відповідальністю БГМ ЛТД на підставі статті 330 Цивільного кодексу України.

Враховуючи вищевикладене, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, дав їм належну правову оцінку, дійшов правильних висновків щодо прав та обов'язків сторін, які грунтуються на належних та допустимих доказах.

Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, а господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно частини 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

З огляду на вищевикладене, заперечення скаржника, викладені у апеляційній скарзі, не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки не підтверджуються матеріалами справи та не спростовують висновків суду першої інстанції.

Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає рішення суду у даній справі обґрунтованим та таким, що відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи, підстав для його скасування чи зміни не вбачається. Апеляційна скарга Першого заступника прокурора Київської області є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.

Крім того, колегія суддів зазначає, що за клопотанням прокурора ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 03.12.2015 у справі №911/3269/14 відстрочено Першому заступнику прокурора Київської області сплату судового збору за подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду Київської області від 16.09.2015 у справі №911/3269/14 до прийняття Київським апеляційним господарським судом постанови у даній справі.

Однак, станом на дату прийняття даної постанови прокурором так і не було сплачено судовий збір за подання до суду апеляційної скарги на рішення Господарського суду Київської області від 16.09.2015 у справі №911/3269/14.

Згідно пункту 3.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України від 21 лютого 2013 року №7 якщо строк (строки), на який (які) судом було відстрочено або розстрочено сплату судового збору, закінчився, а таку сплату не здійснено, господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи може своєю ухвалою продовжити цей строк (але не довше ніж до прийняття судового рішення по суті справи), або звільнити сторону від сплати судового збору, або залишити позов чи скаргу без розгляду на підставі пункту 5 частини першої статті 81 Господарського процесуального кодексу України, або стягнути несплачену суму судового збору у прийнятті судового рішення.

Таким чином, враховуючи ставки судового збору за подання до господарського суду апеляційної скарги на рішення суду, встановлені Законом України Про судовий збір у редакції, чинній станом на дату звернення прокурора в інтересах Київської обласної державної адміністрації до суду із даним позовом, колегія суддів зазначає, що до стягнення з позивача - Київської обласної державної адміністрації, в інтересах якої прокурором було подано позов, в дохід Державного бюджету України підлягає 3 015 (три тисячі п'ятнадцять) грн. 80 коп. судового збору за подання до суду апеляційної скарги.

Керуючись статтями 99, 101, 102, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Першого заступника прокурора Київської області на рішення Господарського суду Київської області від 16.09.2015 у справі №911/3269/14 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Київської області від 16.09.2015 у справі №911/3269/14 залишити без змін.

Стягнути з Київської обласної державної адміністрації (01196, м. Київ, пл. Лесі Українки, буд.1; код ЄДРПОУ 00022533) в дохід Державного бюджету України 3 015 (три тисячі п'ятнадцять) грн. 80 коп. судового збору за подання до суду апеляційної скарги.

Видати наказ. Видачу наказу доручити Господарському суду Київської області відповідно до вимог процесуального законодавства.

Матеріали справи №911/3269/14 повернути до Господарського суду Київської області.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.

Головуючий суддя Ю.Б. Михальська

Судді А.І. Тищенко

Б.В. Отрюх