Постанова

від 25.05.2016 по справі 9/107-11

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"25" травня 2016 р. Справа№ 9/107-11

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Мальченко А.О.

суддів: Жук Г.А.

Дикунської С.Я.

при секретарі судового засідання Євдокимові В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Заступника прокурора Київської області

на рішення Господарського суду Київської області

від 20.05.2015

у справі № 9/107-11 (головуючий суддя: Конюх О.В.,

Бабкіна В.М., Лилак Т.Д.)

за позовом Прокурора міста Ірпеня Київської області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України

до 1) Виконавчого комітету Ірпінської міської ради,

2) Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця",

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів:

1) Комунального підприємства "Ірпінське бюро технічної інвентаризації",

2) Дочірнього підприємства "Санаторій для батьків з дітьми "Дубки" закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця",

3) Федерації професійних спілок України,

про скасування рішення, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння,

за участю представників сторін:

від прокуратури: Ющенко М.А. - посвідчення № 030760 від 12.12.14;

від позивача: Зубарєва Н.В. - представник (довіреність № 537 від 31.12.15);

від відповідача 1: не з'явився;

від відповідача 2: Котік О.С. - представник (довіреність №24-12/04 від 24.12.15);

від третьої особи 1: не з'явився;

від третьої особи 2: не з'явився;

від третьої особи 3: Багатченко Ю.В. - представник (довіреність №11/01-42/1590 від 22.12.2015),

ВСТАНОВИВ:

Прокурор міста Ірпеня Київської області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (надалі - позивач) звернувся до Господарського суду Київської області з позовом до Виконавчого комітету Ірпінської міської ради (надалі - відповідач 1), Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» (надалі - ПрАТ «Укрпрофоздоровниця», відповідач 2) про скасування рішення, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 05.08.2011 залучено до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Комунальне підприємство «Ірпінське бюро технічної інвентаризації» (надалі - третя особа 1) та Дочірнє підприємство «Санаторій для батьків з дітьми «Дубки» закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» (надалі - третя особа 2).

Рішенням Господарського суду Київської області від 27.09.2011 у справі №9/107-11 позов задоволено повністю.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 13.12.2011 було залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Федерацію професійних спілок України (надалі - третя особа 3).

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 17.02.2012 рішення Господарського суду Київської області від 27.09.2011 у справі № 9/107-11 змінено в частині розподілу між сторонами судових витрат, в іншій частині рішення суду залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 16.04.2014 задоволено частково касаційну скаргу, скасовано постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.01.2012 та рішення Господарського суду Київської області віл 27.09.2011, справу направлено на новий розгляд до Господарського суду Київської області.

Рішенням Господарського суду Київської області від 18.09.2014 у справі №9/107-11, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 21.01.2015, в позові прокурору міста Ірпеня відмовлено повністю.

Постановою Вищого господарського суду України від 16.03.2015 частково задоволено касаційну скаргу, постанову Київського апеляційного господарського суду від 21.01.2015 та рішення Господарського суду Київської області від 18.09.2014 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Господарського суду Київської області від 20.05.2015 у справі №9/107-11 в задоволенні позову відмовлено повністю.

Не погодившись із прийнятим рішенням, Заступник прокурора Київської області звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 20.05.2015 у справі №9/107-11 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що рішення судом першої інстанції прийняте з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, неправильним і неповним дослідженням доказів, порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 22.06.2015 у складі: головуючий суддя Сулім В.В., судді Майданевич А.Г., Гаврилюк О.М. апеляційну скаргу прийнято до провадження, розгляд справи призначено на 04.08.2015.

Розпорядженням секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду від 04.08.2015 для розгляду справи № 9/107-11 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Сулім В.В., судді Яковлєв М.Л., Тарасенко К.В.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 04.08.2015 у вищезазначеному складі суду апеляційну скаргу прийнято до провадження.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 04.08.2015 розгляд справи відкладено до 12.08.2015.

12.08.2015 у зв'язку з перебування головуючого судді Суліма В.В. на лікарняному розгляд справи не відбувся.

Розпорядженням секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду від 03.09.2015 для розгляду справи № 9/107-11 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Сулім В.В., судді Коротун О.М., Гаврилюк О.М., ухвалою суду від 03.09.2015 апеляційну скаргу прийнято до провадження та призначено розгляд справи на 22.09.2015.

На підставі розпорядження секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду від 22.09.2015 для розгляду справи № 9/107-11 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Сулім В.В., судді Майданевич А.Г., Скрипка І.М. та ухвалою від 22.09.2015 апеляційну скаргу прийнято до провадження у вищезазначеному складі суду.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 22.09.2015 розгляд справи відкладено до 27.10.2015.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 27.10.2015 розгляд справи відкладено до 19.11.2015.

Розпорядженням секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду від 19.11.2015 для розгляду справи № 9/107-11 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Сулім В.В., судді Гаврилюк О.М., Скрипка І.М.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 19.11.2015 у вищезазначеному складі суду апеляційну скаргу прийнято до провадження.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 19.11.2015 розгляд справи відкладено до 10.12.2015.

10.12.2015 у зв'язку з перебування головуючого судді Суліма В.В. на лікарняному розгляд справи не відбувся.

Розпорядженням заступника голови Київського апеляційного господарського суду від 28.12.2015 для розгляду справи № 9/107-11 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Сулім В.В., судді Гончаров С.А., Рудченко С.Г.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 28.12.2015 у вищезазначеному складі суду апеляційну скаргу прийнято до провадження, розгляд справи призначено на 18.01.2016.

Розпорядженням секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду від 18.01.2016 для розгляду справи № 9/107-11 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Сулім В.В., судді Гаврилюк О.М., Коротун О.М. та ухвалою від 18.01.2016 апеляційну скаргу прийнято до провадження у вищезазначеному складі суду.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 18.01.2016 розгляд справи відкладено до 23.02.2016.

На підставі розпорядження керівника апарату Київського апеляційного господарського суду від 23.02.2016 №09-52/151/16 у зв'язку з перебуванням головуючого судді Суліма В.В. на лікарняному призначено повторний автоматичний розподіл справи, за яким справа № 9/107-11 передана для розгляду судовій колегії у складі: головуючий суддя Мальченко А.О., судді Жук Г.А., Суховий В.Г.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 26.02.2016 апеляційну скаргу прийнято до провадження визначеним складом суду, розгляд справи призначено на 28.03.2016.

У зв'язку з перебуванням судді Сухового В.Г. на семінарі, протоколом про автоматичну зміну складу колегії суддів справа № 9/107-11 передана для розгляду судовій колегії у складі: головуючий суддя Мальченко А.О., судді Жук Г.А., Дикунська С.Я. та ухвалою суду від 28.03.2016 апеляційну скаргу прийнято до провадження у визначеному складі суду.

У судовому засіданні 28.03.2016 колегією суддів було відмовлено у задоволенні клопотання Федерації професійних спілок України про зупинення провадження у даній справі до винесення рішення Конституційним Судом України за конституційним зверненням Федерації професійних спілок України щодо офіційного тлумачення положень статті 1 Закону України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України», з огляду на наступне.

Обґрунтовуючи подане клопотання, третя особа 3 вказала, що для правильного вирішення спору необхідним є встановити, що включає в себе поняття «підприємство, установи та організації союзного підпорядкування» та чи підлягає застосуванню вказана вище норма законодавства під час вирішення даного спору по суті.

Відповідно до частини 1 статті 79 Господарського процесуального кодексу України господарський суд зупиняє провадження у справі у разі неможливості розгляду даної справи до вирішення пов'язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом.

Згідно пункту 3.16. постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» від 26.12.2011 №18 пов'язаною з даною справою є така інша справа, у якій інший суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на подання і оцінку доказів у даній справі, в тому числі, йдеться про факти, які мають преюдиціальне значення (частини третя і четверта статті 35 ГПК).

Розглянувши клопотання Федерації професійних спілок України та заслухавши пояснення прокурора та представників сторін, колегія суддів дійшла висновку про те, що відповідність того чи іншого правового акту Конституції України не є обставиною, яка має преюдиційне значення для вирішення господарської справи, а рішення Конституційного Суду України не встановить обставин, що впливають чи можуть вплинути на подання і оцінку доказів у даній справі.

Крім того, Господарський процесуальний кодекс України не передбачає такої підстави зупинення провадження у справі як розгляд Конституційним Судом України справи про відповідність закону чи іншого правового акта Конституції України.

Таким чином, колегія суддів ухвалила відмовити у задоволенні клопотання Федерації професійних спілок України про зупинення провадження у даній справі.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 28.03.2016 розгляд справи відкладено на 21.04.2016.

У судовому засіданні 21.04.2014 було оголошено перерву до 25.05.2016 в порядку статті 77 ГПК України.

Відповідач скористався правом, наданим статтею 96 Господарського процесуального кодексу України, надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін.

В судовому засіданні прокурор та представник позивача підтримали вимоги апеляційної скарги в повному обсязі, просили її задовольнити, оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Відповідач 2, третя особа 3 проти доводів апеляційної скарги заперечили, вважають їх безпідставними, а судове рішення законним та обґрунтованим, у зв'язку з чим просили відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити рішення суду без змін.

Відповідач 1, треті особи 1, 2 своїх уповноважених представників у судове засідання не направили, про відкладення розгляду справи клопотань не заявляли, про дату, місце та час судового засідання були повідомлені належним чином, що підтверджується повідомленнями про вручення даним особам відповідних поштових відправлень.

Вислухавши думку прокурора, представників позивача, відповідача 2 та третьої особи 3 щодо можливості розгляду апеляційної скарги без участі уповноважених представників відповідача 1, третіх осіб 1, 2 судова колегія, порадившись на місці, ухвалила здійснити розгляд апеляційної скарги за наявними у справі матеріалами, за відсутності зазначених учасників судового процесу.

25.05.2016 в судовому засіданні колегією суддів було оголошено вступну та резолютивну частини постанови апеляційного господарського суду.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши наявні у справі докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування господарським судом норм чинного законодавства, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з огляду на наступне.

Місцевим господарським судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що на підставі Постанови Ради Міністрів Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР» від 23.04.1960 №606 Українській республіканській раді профспілок передано усі діючі госпрозрахункові санаторії, будинки відпочинку та пансіонати Міністерства охорони здоров'я.

Згідно з пунктом 2 вищезазначеної постанови передачу курортних установ, санаторіїв, будинків відпочинку та інших підприємств і організацій Міністерство охорони здоров'я УРСР зобов'язано здійснити у відання профспілкових органів безоплатно, з усім обладнанням, транспортом, допоміжними підприємствами і підсобними господарствами, спорудами, жилими будинками, земельними ділянками, парками за станом на 01.01.1960, а також асигнуваннями на їх утримання, планами з праці, фондами персональних надбавок, капіталовкладеннями, фондами на всі види матеріалів і лімітами на проектування за планом на 1960 рік, невикористаними централізованими коштами курортного збору і амортизаційного фонду та іншими коштами по балансу на 01.01.1960.

В подальшому, на XV з'їзді профспілок України прийнято Декларацію про утворення Федерації незалежних профспілок України та Положення про Федерацію незалежних профспілок України.

З наведених актів вбачається, що Федерація незалежних профспілок України є правонаступником Української республіканської ради профспілок.

Місцевим судом встановлено, що 22.11.1991 Президією ради Федерації незалежних професійних спілок України прийнято Постанову «Про створення Акціонерного товариства лікувально-оздоровчих установ профспілок України «Укрпрофоздоровниця» від 22.11.1991 №11-1-1, на підставі якої Федерацією незалежних профспілок України та Фондом соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності укладено установчий договір від 04.12.1991 про створення Акціонерного товариства «Укрпрофоздоровниця».

Рішенням Виконавчого комітету Ленінської райради міста Києва від 23.12.1991 №971 було зареєстровано Закрите акціонерне товариство «Укрпрофоздоровниця».

Як встановлено судом першої інстанції, вкладом Федерації професійних спілок України у статутний капітал ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» були основні фонди та оборотні кошти санаторно-курортних закладів, підприємств і організацій профспілок загальною вартістю 751 234 350,00 грн, що становить 92,92% розміру статутного фонду, в тому числі, спірний майновий комплекс Санаторію «Дубки».

25.07.2000 виконавчим комітетом Ірпінської міської ради прийнято рішення №207/4 «Про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна дочірнього підприємства дитячого пансіонату з лікування «Дубки» за Закритим акціонерним товариством «Укрпрофоздоровниця», згідно якого за відповідачем 2 визнано право власності на об'єкти нерухомого майна ДП "Санаторій для батьків з дітьми «Дубки», що знаходяться за адресою: м. Ірпінь, вул. Мінеральна, 2, а також доручено КП «Ірпінське БТІ» оформити та видати правовстановлюючі документи на наступні будівлі: літера "А" адмінкорпус площею 489,5 кв.м., літера "В" головний корпус площею 881,6 кв.м., літера "Г" столова площею 310,5 кв.м., літера "З" гараж-майстерня площею 283,7 кв.м., літера "И" котельня-басейн площею 315,0 кв.м., літера "Д" конюшня, літера "Е" сарай, літера "Ж" вбиральня, літера "Л" водонапірна вежа, літера "К" бензосклад, літера "М" сарай, літера "Н" сарай, літера "П" вбиральня, №1-5 огорожа, І замощення, розташовані за адресою: м. Ірпінь, вул. Мінеральна, 2.

На підставі вказаного рішення 14.09.2000 відповідачу 2 було видано свідоцтво про право власності на будівлі та споруди дитячого пансіонату «Дубки», про що внесено відповідний запис у реєстрову книгу №1-4 за реєстровим №4.

В обґрунтування заявленого в інтересах Фонду державного майна України позову прокурор зазначив, що спірний майновий комплекс на момент прийняття рішення виконкомом Ірпінської міськради був об'єктом державної власності, розпоряджатися яким могла лише держава в особі Фонду державного майна України. Вказане рішення прийнято з порушенням норм законодавства, а незаконне перебування спірного майнового комплексу у власності Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» порушує право держави як власника цього майна, у зв'язку з чим прокурор просив суд визнати недійсним з моменту прийняття рішення виконкому Ірпінської міської ради від 25.07.2000 № 207/4.

Відповідно до підпункту 10 пункту «б» статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (в редакції від 22.06.2000, чинній на момент прийняття оспорюваного рішення), до делегованих повноважень виконавчих органів міських рад належав облік та реєстрація відповідно до закону об'єктів нерухомого майна незалежно від форм власності, які у 2000 році здійснювались у порядку, передбаченому Інструкцією про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженою Наказом Держбуду України від 09.06.1998 № 121.

Підпунктом «а» пункту 4.1. статті 4 вказаної Інструкції визначено виключний перелік осіб, яким, органам місцевого самоврядування було надано повноваження оформлювати права власності на об'єкти нерухомого майна з видачею свідоцтва про право власності. В тому числі таке оформлення права власності могло бути здійснено фізичним та юридичним особам на підставі документів, встановлених законодавством, які підтверджують їх право власності на об'єкти нерухомого майна.

Вичерпний перелік правовстановлюючих документів, які підтверджують право власності на об'єкти нерухомого майна наведено у Додатку 1 до вказаної Інструкції.

Місцевим судом правильно встановлено, що згідно тексту оспорюваного рішення від 25.07.2000 №207/1 підставою для видачі свідоцтва про право власності ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» на об'єкти нерухомого майна дитячого пансіонату з лікування «Дубки» слугувало подання ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», тобто документ, який не є правовстановлюючим документом у розумінні вичерпного переліку, наведеного у Додатку №1 до Інструкції від 09.06.1998 № 121, відповідно, не міг бути підставою для здійснення реєстрації права власності.

Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» до делегованих повноважень виконавчих органів міських рад належали облік та реєстрація відповідно до закону об'єктів нерухомого майна незалежно від форм власності, а не визнання права власності на об'єкти нерухомого майна.

Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналогічні приписи містить стаття 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», відповідно до якої органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що виконавчий комітет Ірпінської міської ради не мав визначених законом підстав для прийняття оскаржуваного рішення від 25.07.2000 №207/4, яким змінив форму власності та власника майна.

Також судом першої інстанції встановлено, що постановою Ради Міністрів УРСР від 23.04.1960 №606 "Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР" на Міністерство охорони здоров'я було покладено обов'язок усі діючі госпрозрахункові санаторії, будинки відпочинку та пансіонати передати до 01.05.1960 Українській республіканській раді профспілок з метою подальшого поліпшення організації відпочинку і санаторно-курортного обслуговування трудящих і підвищення ролі профспілок.

Згідно з пунктом 2 вказаної постанови майно передавалося профспілковим органам у відання.

Статтею 4 Конституції (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки від 30.01.1937 визначено, що економічну основу Української РСР становлять соціалістична система господарства і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва, що утвердилися внаслідок ліквідації капіталістичної системи господарства, скасування приватної власності на знаряддя та засоби виробництва і знищення експлуатації людини людиною.

Відповідно до статті 5 зазначеної Конституції соціалістична власність в УРСР має або форму державної власності (всенародне добро), або форму кооперативно-колгоспної власності (власність окремих колгоспів, власність кооперативних об'єднань).

Згідно зі статтями 6, 7 Конституції УРСР земля, її надра, води, ліси, заводи, фабрики, шахти, рудні, залізничний, водний і повітряний транспорт, банки, засоби зв'язку, організовані державою великі сільськогосподарські підприємства (радгоспи, машинно-тракторні станції і т.п.), а також комунальні підприємства і основний житловий фонд у містах і промислових пунктах є державною власністю, тобто всенародним добром.

Громадські підприємства в колгоспах і кооперативних організаціях з їх живим і мертвим реманентом, продукція, що її виробляють колгоспи та кооперативні організації, так само їх громадські будівлі, становлять громадську, соціалістичну власність колгоспів і кооперативних організацій.

Тобто Конституція Української Радянської Соціалістичної Республіки від 30.01.1937, яка діяла станом на 1960 рік, для будь-яких установ, організацій, підприємств передбачала форму власності на майно лише у вигляді соціалістичної власності. За таких обставин, госпрозрахункові санаторії, будинки відпочинку та пансіонати, які постановою Ради Міністрів УРСР від 23.04.1960 №606 передані профспілковим органам, могли бути передані тільки у господарське відання, а не у власність.

Документів, на підтвердження того, що спірне майно було передано державою профспілковим органам з господарського відання у власність суду представлено не було.

Постановою Верховної Ради УРСР "Про управління державним майном Української РСР" від 15.10.1990 передбачено, що з метою захисту майнових прав та інтересів республіки, ефективного використання й збереження державного майна в умовах переходу до ринкових відносин і різноманітності форм власності до прийняття Закону Української РСР про Раду Міністрів Української РСР покласти на Раду Міністрів УРСР здійснення функцій по управлінню державним майном Української РСР, що є у загальнореспубліканській власності.

Постановою Верховної Ради Української РСР "Про захист суверенних прав власності Української РСР" від 29.11.1990 №506 введено мораторій на території республіки на будь-які зміни форми власності і власника державного майна до введення в дію Закону Української РСР про роздержавлення майна.

Указом Президії Верховної ради України від 30.08.1991 «Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави» встановлено, що підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України, з прийняттям цього Указу переходять у державну власність України.

Одночасно, вказаним нормативно-правовим актом встановлено, що рішення державних органів, органів громадських, політичних, кооперативних, інших організацій і підприємств, посадових осіб, а також договори та інші угоди, прийняті чи здійснені на основі законодавства СРСР щодо зміни власника і форм власності після прийняття Постанови Верховної Ради України від 24.08.1991 "Про проголошення незалежності України" без узгодження з відповідними органами управління, визначеними Кабінетом Міністрів України, вважаються недійсними.

Статтею 1 Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" від 10.09.1991 передбачено, що майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України.

Статтею 4 вказаного Закону України встановлено, що рішення державних органів, органів громадських, політичних, кооперативних, інших організацій і підприємств, посадових осіб, а також договори та інші угоди, прийняті чи здійснені на основі законодавства СРСР щодо зміни власника і форм власності, а також створення акціонерних та спільних підприємств за участю органів влади та управління Союзу РСР після прийняття Постанови Верховної Ради України від 24.08.1991 «Про проголошення незалежності України» без узгодження з відповідними органами управління, визначеними Кабінетом Міністрів України, вважаються недійсними.

Згідно пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)» від 05.11.1991 №311, яка прийнята на виконання постанов Верховної Ради УРСР «Про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування» від 08.12.1990 та «Про введення в дію Закону Української РСР «Про власність» від 26.03.1991 затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності). Даною постановою встановлено, що державне майно України, крім майна, яке належить до комунальної власності, є загальнодержавною (республіканською) власністю.

Спірне майно не відноситься до майна, яке підлягало передачі до комунальної власності, а тому залишилося у державній власності.

Відповідно до постанови Верховної Ради України «Про управління майном підприємств, установ та організацій, що є у загальнодержавній власності» від 14.02.1992 функція по управлінню державним майном покладена на Кабінет Міністрів України, а після набрання чинності постановою Верховної Ради України «Про Тимчасове положення про Фонд державного майна України» від 07.07.1992 - Фонд державного майна України.

Зі змісту наведених вище положень законодавства вбачається, що передача майнових комплексів у відання Української республіканської Ради профспілок жодним чином не мала наслідком зміну форми власності переданого майна, яке так і залишилося державним.

Водночас, колегією суддів враховано, що особливості правового регулювання, засади створення, права та гарантії діяльності професійних спілок в Україні були визначені Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15.09.1999. Дія цього Закону поширюється на діяльність профспілок, їх організацій, об'єднання профспілок, профспілкових органів і на профспілкових представників у межах їх повноважень, на роботодавців, їх об'єднання, а також на органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

До набуття чинності Законом України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" профспілки в Україні у своїй діяльності керувались положеннями Закону України "Про об'єднання громадян".

Згідно зі статтею 21 Закону України "Про об'єднання громадян" об'єднання громадян може мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення його статутної діяльності. Об'єднання громадян набуває право власності на кошти та інше майно, передане йому засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також на майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом.

Статтею 20 Закону України "Про власність" від 07.02.1991, який втратив чинність 20.06.2007, визначалось, що професійні спілки та їхні громадські об'єднання є суб'єктами права колективної власності.

Відповідно до статті 21 Закону України "Про власність" право колективної власності виникає на підставі: добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об'єднань; передачі державних підприємств в оренду; викупу колективами трудящих державного майна; перетворення державних підприємств в акціонерні та інші товариства; безоплатної передачі майна державного підприємства у власність трудового колективу, державних субсидій; пожертвувань організацій і громадян, інших цивільно-правових угод.

Таким чином, вказаними нормативно-правовими актами не передбачено підстав виникнення права власності громадського об'єднання шляхом передачі майна від загальносоюзних громадських організацій новоствореним в Україні громадським організаціям або в порядку правонаступництва загальносоюзної громадської організації новоствореною республіканською громадською організацією.

Згідно з пунктом 1 Тимчасового положення про Фонд державного майна України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 07.07.1992 р., Фонд державного майна України здійснює державну політику у сфері приватизації державного майна та виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю.

В силу положень статті 4, частини 1 статті 7 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" Фонд державного майна України є суб'єктом управління об'єктами державної власності та здійснює відповідно до законодавства право розпорядження майном, що перебуває на балансі громадських організацій колишнього СРСР, яке має статус державного.

За таких обставин, доводи прокурора та позивача про те, що суб'єкти права власності майна загальносоюзних профспілок колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, законодавчо не визначені, а тому це майно є загальнодержавною власністю і право розпоряджатися ним, у тому числі, спірним об'єктом, повинно здійснюватися Фондом державного майна України є правомірними.

Аналогічні правові позиції викладені в постановах Верховного Суду України від 16.09.2014 у справі № 51/227, від 25.11.2014 у справі № 5002-26/3170-2011, від 04.02.2015 у справі № 52/250-45/540-2012.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні; особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

У відповідності до статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Статтею 392 Цивільного кодексу України передбачено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Встановлені судом обставини незаконності вибуття спірного майна із власності держави та наступне розпорядження ним відповідачем без відповідних правових підстав свідчать про невизнання останнім права власності держави на спірне майно, порушення її прав та законних інтересів відносно такого майна.

Отже, вимоги прокурора про скасування рішення виконавчого комітету Ірпінської міської ради, визнання за державою в особі Фонду права власності на спірне майно та витребування майна з чужого незаконного володіння є обґрунтованими та правомірними.

Під час розгляду справи місцевим судом відповідачем було заявлено клопотання про застосування до спірних правовідносин наслідків спливу строку позовної давності.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11.09.1997, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі відкрите акціонерне товариство «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Позовна давність, за визначенням статті 256 Цивільного кодексу України - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність є інститутом цивільного права і може застосовуватися виключно до вимог зі спорів, що виникають у цивільних відносинах, визначених у частині першій статті 1 ЦК України та у господарських відносинах (стаття 3 Господарського кодексу України).

За змістом пункту 6 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред'явлення яких, встановлений попереднім законодавством, не сплив до 1 січня 2004 року. Якщо ж строк позовної давності закінчився до зазначеної дати, то до відповідних відносин застосовуються правила про позовну давність, передбачені Цивільним кодексом Української РСР 1963 року.

Враховуючи, що оспорюване рішення відповідачем прийняте 25.07.2000, тобто під час дії Цивільного кодексу Української РСР, передбачений статтею 72 вказаного Кодексу загальний трирічний термін позовної давності сплив.

На відміну від Цивільного кодексу України, Цивільний кодекс Української РСР не містив положень, аналогічних статті 268 ЦК України, згідно з пунктом 4 частини 1 якої позовна давність не поширювалась на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Тобто до вимог про визнання недійсним рішення виконкому Ірпінської міської ради від 25.07.2000 №207/4 необхідно застосовувати загальний трирічний строк позовної давності, передбачений статтею 72 ЦК Української РСР.

Визначення початку відліку позовної давності міститься у статті 261 ЦК України, зокрема відповідно до частини 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналогічні за змістом норми матеріального права містилися і в Цивільному кодексі Української РСР (розділ 1 глава 5).

Разом з тим, частинами 1, 2, 4 статті 29 ГПК України встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, у цьому випадку в особі Фонду державного майна України, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду, в даному випадку, Фонду державного майна України.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 25.03.2015 у справі №11/163/2011/5003.

Як вбачається з матеріалів справи, з клопотанням про поновлення пропущеного строку позовної давності Фонд державного майна України не звертався.

Крім того, як стаття 76 ЦК Української РСР 1963 року, так і стаття 261 ЦК України визначають, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права.

Таким чином, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

За змістом частини 1 статті 261 ЦК України для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

При цьому, норма частини 1 статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, а відтак, обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Оскільки позивач, як юридична особа, набуває та здійснює свої права і обов'язки через свої органи, то його обізнаність про порушення своїх прав або можливість такої обізнаності має розглядатися через призму обізнаності його органів та інших осіб, наділених повноваженнями з контролю за використанням та відчуженням державного майна.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 29.10.2014 у справі № 6-152цс14.

Отже, для правильного вирішення спору необхідно з'ясувати, коли власник довідався про порушення свого права.

Як вбачається з матеріалів справи, ще в 1997 році Фонд державного майна України звертався з позовом до АТ «Укрпрофоздоровниця» про визнання недійсними установчих документів саме з тих підстав, що до статутного фонду відповідача було передано основні фонди і оборотні кошти санаторно-курортних закладів, що є державною власністю (копія рішення Вищого арбітражного суду України від 20.01.1997 у справі №137/7 залучена до матеріалів справи), а тому позивач безумовно знав про порушення права власності держави на спірне майно.

На переконання прокурора суд першої інстанції безпідставно послався на вказане рішення Вищого арбітражного суду України, оскільки у справі №137/7 встановлено, що спірне майно, яке було передано до статутного фонду ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» надавалося останньому не у власність, а на праві господарського відання, тобто вказане майно залишалось у власності держави, а Фонду державного майна України ніяким чином не могло бути відомо про вибуття спірного майна з державної власності у 2000 році на підставі оспорюваного рішення виконавчого комітету Ірпінської міської ради.

Однак, з такими доводами апеляційної скарги колегія суддів погодитися не може, адже, передача спірного майна суб'єкту господарювання на праві господарського відання не звільняє позивача як власника державного майна здійснювати контроль за станом цього майна та його правовим режимом.

Так, відповідно до пункту 1. Тимчасового положення про Фонд державного майна України, затвердженого Постановою Верховної Ради України 07.07.1992 №2558-XII, яке втратило чинність 06.01.2012, Фонд державного майна України є державним органом, який здійснює державну політику в сфері приватизації державного майна, виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю.

Основними завданнями Фонду державного майна України є: захист майнових прав України на її території та за кордоном; здійснення прав розпорядження майном державних підприємств у процесі їх приватизації, створення спільних підприємств; здійснення повноважень щодо організації та проведення приватизації майна підприємств, яке перебуває у загальнодержавній власності; здійснення повноважень орендодавця майна державних підприємств і організацій, їх структурних підрозділів; сприяння процесові демонополізації економіки і створенню умов для конкуренції виробників (пункт 4. Тимчасового положення).

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що Фонд державного майна України мав об'єктивну та суб'єктивну можливість бути обізнаним про обставини порушення свого права, а тому твердження апелянта про те, що про відповідне порушення Фонду стало відомо з моменту проведення прокурором перевірки додержання вимог законодавства у 2011 році відхиляються колегією суддів як необґрунтовані.

Зважаючи на зазначене вище, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду, що початок перебігу строку позовної давності за вимогою про визнання незаконним та скасування рішення №207/4 для позивача пов'язаний з моментом його прийняття 25.07.2000. Доказів того, що позивач дізнався про прийняття оскаржуваного рішення пізніше цієї дати, суду не подано, як і не наведено жодних обставин, які б свідчили про поважність причин пропуску позовної давності позивачем та прокурором.

Закінчення строку позовної давності, у відповідності до статті 80 Цивільного кодексу Української РСР, до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.

За таких обставин, місцевий суд дійшов правильного висновку про відмову прокурору у позові з мотивів спливу позовної давності.

Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно зі статтею 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарським судом Київської області від 20.05.2015 у справі №9/107-11 прийнято з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги обґрунтованих висновків суду не спростовують, у зв'язку з чим оскаржуване рішення має бути залишеним без змін, а апеляційна скарга Заступника прокурора Київської області без задоволення.

Судовий збір за розгляд апеляційної скарги у зв'язку з відмовою в її задоволенні на підставі статті 49 Господарського процесуального кодексу України покладається на апелянта.

Керуючись статтями 4-3, 32-34, 43, 44, 49, 96, 99, 101 - 106 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Заступника прокурора Київської області на рішення Господарського суду Київської області від 20.05.2015 у справі №9/107-11 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 20.05.2015 у справі №9/107-11 залишити без змін.

3. Матеріали справи №9/107-11 повернути до Господарського суду Київської області.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів.

Головуючий суддя А.О. Мальченко

Судді Г.А. Жук

С.Я. Дикунська