Рішення

від 03.08.2016 по справі 910/7527/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03.08.2016№910/7527/16

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ВОЛЕУМ ІНДАСТРІЗ»

до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю «НОВІ ЕНЕРГОЗБЕРІГАЮЧІ

ТЕХНОЛОГІЇ»

2. Товариство з обмеженою відповідальністю «СЕЛЕКТ ГРУП»

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача

Товариства з обмеженою відповідальністю «ІСТ АГРО ТРЕЙДІНГ»

про визнання недійсним договору

Суддя Літвінова М.Є.

Представники учасників судового процесу:

від позивача: Гладкий Р.В. за довіреністю від 28.07.2016 р.;

від відповідача-1: не з'явився;

від відповідача-2: Резніченко Ю.О. за довіреністю № 1-14 від 14.03.2016 р.;

від третьої особи: не з'явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «ВОЛЕУМ ІНДАСТРІЗ» (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «НОВІ ЕНЕРГОЗБЕРІГАЮЧІ ТЕХНОЛОГІЇ» (далі - відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю «СЕЛЕКТ ГРУП» (далі - відповідач-2) про визнання недійсним Договору іпотеки №1/28122015 від 29.12.2015.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач вказує на те, що оспорюваний Договір іпотеки містить ознаки фіктивного правочину, суперечить вимогам статті 3 Цивільного кодексу України, засадам добросовісності, розумності та справедливості, на яких має ґрунтуватися зобов'язання, а також був укладений відповідачами без наміру створення правових наслідків, які ним обумовлювалися.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 25.04.2016 порушено провадження у справі № 910/7527/16, на підставі статті 27 Господарського процесуального кодексу України залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю «ІСТ АГРО ТРЕЙДІНГ», розгляд справи призначено на 18.05.2016.

26.04.2016 через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи, а також клопотання про витребування в порядку статті 38 Господарського процесуального кодексу України додаткових доказів у справі.

13.05.2016 через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 18.05.2016 на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 01.06.2016 р.

18.05.2016 через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.

01.06.2016 через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача-1 було подано відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого відповідач-1 проти задоволення позову заперечує, оскільки позивачем не доведено наявність порушення його прав, а відповідачі не мають перед позивачем будь-яких зобов'язань щодо майна, яке є предметом іпотеки, тоді як згідно зі статтею 319 Цивільного кодексу України, відповідач-1, як власник майна, володіє, користується та розпоряджається ним на власний розсуд і самостійно вирішує що з ним робити, керуючись виключно власними інтересами. Також відповідач-1 зазначає, що позивачем не надано жодного доказу в підтвердження умислу відповідачів на укладання фіктивного правочину, а всі твердження позивача носять голослівний характер. Крім того, відповідач-1 зазначає, що позивачем не доведено наявність ознак фіктивності Договору іпотеки та недійсності укладеного між відповідачами Договору поставки, виконання якого було забезпечено оспорюваним Договором.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 01.06.2016 р. на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи було відкладено на 22.06.2016.

22.06.2016 через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача були подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 22.06.2016 на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 29.06.2016.

29.06.2016 через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.

29.06.2016 через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи та відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого відповідач проти задоволення позову заперечує у зв'язку з їх недоведеністю.

29.06.2016 через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником третьої особи подані письмові пояснення у справі, відповідно до змісту яких третя особа проти задоволення позову заперечує, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів в підтвердження порушення його прав щодо майна, яке є предметом іпотеки; наявності у позивача права на звернення до суду із зазначеним позовом, адже позивач не є стороною Договору іпотеки, а Договір поруки від 17.11.2014 не встановлює жодних обмежень у користуванні відповідачем-1 своїм майном; наявності умислу відповідачів на вчинення фіктивного договору; наявності судового рішення, яким би укладений між відповідачами Договір поставки №1-15122015 від 15.12.2015 був визнаний недійсним; невиконання відповідачами Договору поставки № 1-15122015 від 15.12.2015.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 29.06.2016 в порядку статті 38 Господарського процесуального кодексу України витребувано від "Державна податкова інспекція у Подільському районі Головного управління ДФС у м. Києві" інформацію про суми податку, що містяться у виданих та отриманих податкових накладних та розрахунках коригування Товариства з обмеженою відповідальністю "СЕЛЕКТ ГРУП", зареєстрованих в Єдиному державному реєстрі податкових накладних, щодо здійснення операцій поставки товару за Договором поставки №1-15122015 від 15.12.2015, укладеного з Товариством з обмеженою відповідальністю "НОВІ ЕНЕРГОЗБЕРІГАЮЧІ ТЕХНОЛОГІЇ"; витребувано від Публічного акціонерного товариства "Укрсиббанк" інформацію щодо операцій, здійснених за дорученням Товариства з обмеженою відповідальністю "НОВІ ЕНЕРГОЗБЕРІГАЮЧІ ТЕХНОЛОГІЇ", а саме щодо руху грошових коштів на розрахункових рахунках Товариства з обмеженою відповідальністю "НОВІ ЕНЕРГОЗБЕРІГАЮЧІ ТЕХНОЛОГІЇ", як розрахунків за здійснення поставки товару за Договором поставки №1-15122015 від 15.12.2015 р., на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи було відкладено на 13.07.2016.

13.07.2016 через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.

13.07.2016 через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача-2 подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи, клопотання про здійснення технічної фіксації судового процесу та додаткові заперечення на позов, відповідно до яких відповідач-2 проти задоволення позову заперечує, оскільки позивач жодним чином не аргументував та не надав належних доказів того, що він має відношення до нерухомого майна, яке було передано в іпотеку за спірним Договором іпотеки. Також відповідач-2 зазначає, що оспорюваний Договір іпотеки в момент укладання був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бородиною О.В., який відповідно до вимог наказу № 296/5 від 22.02.2012 р. «Про затвердження Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» перевірив цивільну правоздатність та дієздатність сторін та їх представників, установив волевиявлення та дійсність намірів кожного з учасників правочину та однакове розуміння сторонами умов Договору та його правових наслідків для кожної із сторін, витребував всі необхідні документи, які стали підставою для укладання Договору іпотеки та які підтверджують існування у сторін належних прав та обов'язків, в тому числі перевірені й обмеження сторін щодо розпорядження майном, яке передано в іпотеку. Вказані обставини, на думку відповідача-2, є беззаперечним докази того, що Договір іпотеки є дійсним та сторони при його укладенні діяли маючи всі належні повноваження, мали дійсні наміри щодо його укладення та виконання, повністю та однаково розуміли всі правові наслідки вчиненого правочину.

У зв'язку з неполадками в роботі комп'ютерної мережі та роботі АРМ «Діловодство спеціалізованого суду», судове засідання 13.07.2016 не відбулось.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 13.07.2016 розгляд справи було призначено на 18.07.2016.

18.07.2016 через відділ діловодства господарського суду міста Києва від Державної податкової інспекції у Подільському районі Головного управління ДФС у м. Києві надійшов лист №4305/9/26-56-10-39, відповідно до якого згідно «Архіву електронної звітності» в Єдиному державному реєстрі податкових накладних відсутні податкові накладні, виписані ТОВ «НОВІ ЕНЕРГОЗБЕРІГАЮЧІ ТЕХНОЛОГІЇ» на адресу ТОВ «СЕЛЕКТ ГРУП», як і відсутні накладні, виписані ТОВ «СЕЛЕКТ ГРУП» на адресу ТОВ «НОВІ ЕНЕРГОЗБЕРІГАЮЧІ ТЕХНОЛОГІЇ».

В судовому засіданні 18.07.2016 на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву до 25.07.2016.

21.07.2016 через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача було подано заяву №21-07 (2016) від 21.07.2016 про відмову від позову та припинення провадження у справі № 910/7527/16.

Враховуючи неявку представників учасників судового процесу у судове засідання 25.07.2016, ухвалою господарського суду міста Києва від 25.07.2016 на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи було відкладено на 03.08.2016.

В судовому засіданні 03.08.2016 представник позивача подав клопотання про відкликання заяви про відмову від позову, оскільки змінилися обставини, які впливали на прийняття такого рішення.

В судовому засіданні 03.08.2016 р. судом було розглянуто подану позивачем заяву № 21-07 (2016) від 21.07.2016 р. про відмову від позову і припинення провадження у справі № 910/7527/16, та вирішено не приймати відмову позивача від позову, виходячи з наступного.

Частиною 4 статті 22 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позивач вправі до прийняття рішення, зокрема, відмовитись від позову.

Виходячи з приписів частини 1 статті 78 Господарського процесуального кодексу України відмова позивача від позову викладається в адресованій господарському суду письмовій заяві, що долучається до справи.

Як зазначено у пункті 4.6. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 №18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадках відмови позивача від позову господарському суду слід керуватись частиною шостою статті 22 ГПК, тобто перевіряти, чи не суперечить ця відмова законодавству та чи не порушує вона інтереси інших осіб.

Виходячи з вказаних норм процесуального права, при надходженні до господарського суду письмової заяви позивача про відмову від позову, суд зобов'язаний перевірити, що ці дії не суперечать законодавству і не порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси, до прийняття відмови від позову роз'яснити сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіривши чи є повноваження на вчинення цих дій у представників сторін і в разі наявності правових підстав - прийняти відмову від позову, припинивши провадження у справі ухвалою суду в якій повинен вирішити питання про розподіл між сторонами господарських витрат. Якщо суд установить, що реалізація права позивача на відмову від позову призводить до порушення закону та прав інших осіб, він зобов'язаний відмовити в реалізації цих прав і розглянути справу по суті.

Водночас, чинним Господарським процесуальним кодексом України не передбачено, як має діяти суд у випадку відкликання позивачем раніше поданої заяви про відмову від позову.

Таким чином, враховуючи принцип диспозитивності судового процесу, який визначає право сторони на самостійне розпорядження своїми процесуальними правами, що в свою чергу включає як подання до суду, так і право на відмову від поданих заяв, клопотань тощо, суд, з огляду на подане позивачем клопотання про відкликання заяви про відмову від позову та залишення означеної заяви без розгляду, суд не приймає відмову позивача від позову та розглядає його по суті.

Крім того, в судовому засіданні 03.08.2016 представником позивача було подано заяву про вжиття заходів до забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, що належить на праві приватної власності Товариству з обмеженою відповідальністю «ІСТ АГРО ТРЕЙДІНГ», Товариству з обмеженою відповідальністю «НОВІ ЕНЕРГОЗБЕРІГАЮЧІ ТЕХНОЛОГІЇ», Товариству з обмеженою відповідальністю «АГРОСЕРВІС ПВП» солідарно в межах суми заборгованості у розмірі 5 794 895,34 грн.

В обґрунтування вищевказаної заяви позивач зазначає, що шляхом укладання оспорюваного Договору іпотеки, тобто передачею наявного у відповідача-1 нерухомого майна загальною вартістю 32 136 610,33 грн. в іпотеку відповідачу-2, відповідач-1 свідомо здійснив дії, якими ухилився від виконання зобов'язань, взятих на себе за Договором поруки від 17.12.2014 та позбавив позивача можливості реального виконання рішення господарського суду Івано-Франківської області від 14.04.2016 у справі № 909/203/16 про стягнення заборгованості за Договором постачання солідарно з відповідача-1 та третьої особи. У зв'язку з цим, позивач стверджує про наявність достатніх правових підстав вважати можливість звернення стягнення третіми особами на вказане майно, та можливість його подальшої реалізації, без врахування задоволення вимог позивача.

Розглянувши в судовому засіданні 03.08.2016 вищевказану заяву позивача про вжиття заходів до забезпечення позову, суд вирішив відмовити в її задоволенні з наступних підстав.

Відповідно до ст. 66 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд за заявою сторони, прокурора або з власної ініціативи має право вжити передбачених статтею 67 цього Кодексу заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

За змістом вказаної статті, заходи до забезпечення позову застосовуються господарським судом, як засіб запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів особи та гарантія реального виконання рішення суду.

При цьому, особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна навести доводи адекватності засобу забезпечення позову.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту.

Згідно зі ст. 67 Господарського процесуального кодексу України позов забезпечується, зокрема, накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві.

Вжиття заходів до забезпечення позову має на меті запобігти утрудненню чи неможливості виконання рішення господарського суду, прийнятого за результатами розгляду справи.

У вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням наступних умов: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Відповідно до п. 3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 16 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову" умовою застосування заходів до забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.

Таким чином, необхідною умовою вжиття заходів до забезпечення позову є наявність обставин, які свідчать про те, що в разі невжиття таких заходів можуть виникнути перешкоди щодо виконання рішення суду.

Безпосередньою метою вжиття заходів є саме забезпечення виконання рішення суду, адже інститут забезпечення позову в господарському процесі існує виключно з метою забезпечення гарантії виконання майбутнього судового рішення.

Як на тому наголошено в п. 3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 №16 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову" достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.

Отже, забезпечення позову є засобом, спрямованим на запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи. Воно полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому гарантується виконання судових актів.

При цьому, сторона, яка звертається із заявою про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення з такою заявою. З цією метою та з урахуванням загальних вимог, передбачених ст. 33 ГПК України, обов'язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову.

Водночас, суд зазначає, що обраний позивачем захід забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, що належить на праві приватної власності третій особі, відповідачу-1 та ТОВ «АГРОСЕРВІС ПВП» солідарно в межах суми заборгованості у розмірі 5 794 895,34 грн., фактично ґрунтується на грошових вимогах позивача до вищевказаних осіб, які виникли на підставі укладених з ними договорів поруки та поставки і були предметом розгляду господарського суду Івано-Франківської області у справі № 909/203/16, і жодним чином не стосується заявлених у даній справі позовних вимог про визнання недійсним Договору іпотеки, та не запобігатиме можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів позивача при виконанні судового рішення по цій справі у випадку задоволення позовних вимог.

До того ж, ухвалою господарського суду Івано-Франківської області від 14.04.2016 у справі №909/203/16, яка була частково скасована постановою Львівського апеляційного господарського суду від 19.05.2016, з метою забезпечення позову було накладено арешт солідарно на грошові кошти, що належать відповідачу-1 та третій особі в межах суми позову 5 794 895,34 грн.

Приймаючи до уваги те, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б свідчили про існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі, а обраний позивачем захід забезпечення позову не відповідає предмету позову, суд не вбачає підстав для задоволення заяви позивача про вжиття заходів забезпечення позову.

Представник позивача в судовому засіданні 03.08.2016 позовні вимоги підтримав в повному обсязі.

Представник відповідача-2 в судовому засіданні 03.08.2016 проти задоволення позову заперечив з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.

Представники відповідача-1 та третьої особи в судове засідання 03.08.2016 не з'явились, про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином.

Судом враховано, що відповідно до п.3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Зважаючи на те, що неявка представників відповідача-1 та третьої особи не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 Господарського процесуального кодексу України.

При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.

Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі «Смірнова проти України»).

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006 р., у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

В судовому засіданні 03.08.2016 р. проголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача-2, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

18.12.2014 між позивачем (покупець) та третьою особою (постачальник) було укладено Договір постачання №1812/1, відповідно до п. 1.1. якого постачальник продає, а покупець приймає та оплачує олію соняшникову нерафіновану українського походження врожаю 2013-2014 наливом, у кількості та асортименті згідно підписаних сторонами специфікацій та/або Додаткових угодах, які є невід'ємною частиною цього Договору.

Крім того, між позивачем та відповідачем-1 був укладений Договір поруки, за умовами якого відповідач-1 гарантує виконання третьою особою взятих на себе зобов'язань за Договором постачання №1812/1 від 18.12.2014 на поставку олії соняшникової врожаю насіння 2014 року українського походження, а саме при невиконанні третьою особою взятих на себе зобов'язань в частині поставки вже сплаченого товару, відповідач-1 компенсує 100% суми, яка дорівнює сумі невиконання третьою особою умов Договору постачання перед позивачем, та зобов'язується нести у повному обсязі солідарну відповідальність за невиконання третьою особою зобов'язань з поставки товару.

Також, умовами Договору поруки визначено, що у разі виникнення зобов'язання перед позивачем, третя особа та відповідач-1 відповідають як солідарні боржники, і позивач має право на власний розсуд також має право вимагати виконання зобов'язання третьої особи окремо відповідачем-1.

Як стверджує позивач, взяті на себе зобов'язання за Договором постачання він виконав належним чином та здійснив оплату товару у визначений Договором строк, проте, третя особа поставку товару не здійснила та не повернула позивачу грошові кошти.

Оскільки третя особа належним чином не виконувала взяті на себе зобов'язання за Договором постачання №1812/1 від 18.12.2014, позивач звертався до відповідача-1 з письмовими вимогами щодо виконання зобов'язань, передбачених Договором поруки, проте вимоги позивача так і не були задоволені.

На підставі вищевикладеного, позивач звернувся до господарського суду Івано-Франківської області з позовом до третьої особи, відповідача-1 та ТОВ «АГРОСЕРВІС ПВП» про визнання укладеним Договору поруки та стягнення грошових коштів в сумі 5 794 895,34 грн.

Рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 14.04.2016 у справі №909/203/16 вимоги позивача були задоволені.

Вищевказаним судовим рішенням було встановлено, що на виконання умов Договору постачання №1812/1 від 18.12.2014 позивач здійснив оплату товару на загальну суму 4 536 000,00 грн., проте третьою особою товар поставлено не було, грошові кошти позивачу не повернуті. Враховуючи наявність укладеного між позивачем та ТОВ «АГРОСЕРВІС ПВП» Договору поруки №17/12 від 17.12.2014, та встановлення судом під час розгляду справи укладання між позивачем та відповідачем-1 Договору поруки від 17.12.2014, суд вимоги позивача задовольнив в повному обсязі, визнав укладеним Договір поруки від 17.12.2014 між позивачем і відповідачем-1, та стягнув з третьої особи, відповідача-1 та ТОВ «АГРОСЕРВІС ПВП» солідарно на користь позивача 5 794 895,34 грн., з яких 4 563 000,00 грн. основного боргу, 907 200,00 грн. штрафу, 124 895,34 грн. 3% річних, 226 800,00 грн. збитків та 86 923,42 грн. судового збору.

29.12.2015 між відповідачем-1 (іпотекодавець) та відповідачем-2 (іпотекодержатель) було укладено Договір іпотеки №1/28122015 (далі - Договір іпотеки), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бородіною О.В. за реєстр. № 4102.

За умовами п. 3.1. Договору іпотеки, іпотекою за цим Договором забезпечується виконання зобов'язання відповідача-1 перед відповідачем-2 за Договором поставки № 1-15122015 від 15.12.2015, а саме оплати товарів загальною вартістю 47 500 000,00 грн.

Відповідно до п. 4.1. Договору іпотеки предметом іпотеки є нерухоме майно за адресою: Миколаївська область, Братський район, смт. Братське, вул. Промислова, буд. 4, яке належить відповідачу-1 відповідно до Свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 25.04.2013 р., індексний номер 2894298, виданого Реєстраційною службою Братського районного управління юстиції Миколаївської області.

Вартість предмета іпотеки визначено у сумі 32 136 610,33 грн. з ПДВ (п. 4.4. Договору іпотеки).

Пунктом 4.8. Договору іпотеки передбачено, що іпотека, яка виникає в силу цього Договору, є забезпечувальним обтяженням і підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством України. Предметом забезпечувального обтяження є предмет іпотеки.

Позивач вважає, що шляхом укладання оспорюваного Договору іпотеки та передачею в іпотеку відповідачу-2 наявного у відповідача-1 нерухомого майна загальною вартістю 32 136 610,33 грн., відповідач-1 свідомо здійснив дії, якими ухилився від виконання взятих на себе зобов'язань за Договором поруки від 17.12.2014 р. та позбавив позивача можливості реального виконання рішення господарського суду Івано-Франківської області від 14.04.2016 у справі №909/203/16 про стягнення заборгованості за Договором постачання солідарно з відповідача-1 та третьої особи.

Таким чином, на думку позивача, оспорюваний Договір іпотеки містить ознаки фіктивного правочину, суперечить вимогам статті 3 Цивільного кодексу України, засадам добросовісності, розумності та справедливості, на яких має ґрунтуватися зобов'язання, а також був укладений відповідачами без наміру створення правових наслідків, які ним обумовлювалися.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 р. № 18-рп/2004, поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (частина 2 статті 20 Господарського кодексу України).

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містяться у статті 20 Господарського кодексу України.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України та статтею 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Як наголошено в постанові пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 «Про деякі питання практики розгляду справ, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними», вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Частиною 5 пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" встановлено, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Згідно з п. 2.10. постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 «Про деякі питання практики розгляду справ, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними», якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин. У силу припису статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (прокурора - в разі подання ним відповідного позову).

Як зазначено Вищим господарським судом України у п. 18 Інформаційного листа № 01-8/211 від 07.04.2008 "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України", за загальним правилом частини третьої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин); згідно з частиною п'ятою статті 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. ЦК України не дає визначення поняття "заінтересована особа". Тому коло заінтересованих осіб має з'ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та приписів Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Таким чином, наявність порушення або оспорювання прав та законних інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов'язковим в силу приписів статті 1 Господарського процесуального кодексу України, а позивач, звертаючись до суду з даним позовом, згідно з вимогами статті 33 Господарського процесуального кодексу України повинен довести (підтвердити) в установленому законом порядку наявність факту порушення або оспорювання його прав та інтересів. Отже, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним оспорюваного Договору іпотеки, позивач, не будучи його стороною, зобов'язаний довести яким чином оспорюваний ним Договір порушує (зачипає) його права та законні інтереси, а суд, в свою чергу, перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту прав позивача.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилається на те, що оспорюваний Договір іпотеки порушує його права та охоронювані законом інтереси, оскільки уклавши цей Договір відповідач-1 свідомо здійснив дії, якими ухилився від виконання зобов'язань, взятих на себе за Договором поруки від 17.12.2014 р., та позбавив позивача можливості реального виконання рішення господарського суду Івано-Франківської області від 14.04.2016 у справі № 909/203/16.

Так, позивач зазначає, що відповідно до умов Договору поруки від 17.12.2014 відповідач-1 зобов'язувався компенсувати 100% суми рівнозначної вартості невиконаних третьою особою зобов'язань за Договором постачання. Крім того, умовами Договору поруки передбачено обов'язок відповідача-1 в повному обсязі нести солідарну відповідальність за невиконання третьою особою зобов'язань, передбачених даним Договором. У разі виникнення зобов'язання перед позивачем, відповідач-1 та третя особа мають нести відповідальність як солідарні боржники, і позивач мав право на свій вибір вимагати виконання зобов'язання третьої особи окремо відповідачем-1. Оскільки третя особа не виконала належним чином взятих на себе зобов'язань за Договором постачання, позивач відповідно до умов Договору поруки від 17.11.2014 направляв відповідачу-1 письмові вимоги щодо виконання останнім зобов'язань, передбачених Договором поруки, у зв'язку з чим позивач вважає, що відповідач-1 під час укладання оспорюваного Договору іпотеки та станом на дату подачі позовної заяви про стягнення заборгованості добре знав, що у нього виникла необхідність нести відповідальність за порушення третьою особою умов Договору постачання.

Також, позивач зазначає, що під час розгляду справи № 909/203/16, а саме клопотання позивача про вжиття заходів до забезпечення позову, господарський суд Івано-Франківської області встановив, що укладання оспорюваного Договору іпотеки було здійснено для ухилення відповідача-1 від виконання зобов'язань перед позивачем за Договором поруки від 17.12.2014 р., у зв'язку з чим забезпечив позов шляхом накладення арешту на майно та грошові кошти відповідача-1.

Крім того, позивач зазначив, що по відношенню до посадової особи відповідача-1 та посадової особи третьої особи відкрито кримінальне провадження № 12015100090001884 від 27.02.2015 р. за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 191 Кримінального кодексу України, під час розслідування якого встановлено, що третьою особою та відповідачем-1 не поставлено товар та не повернуті грошові кошти позивачу, чим спричинено збитки останньому, а також встановлено, що після отримання грошових коштів від позивача на рахунки відповідача-1 та третьої особи, більша їх частина була перерахована на рахунки фізичних осіб, які останні отримали в готівковому вигляді. У зв'язку з цим, ухвалами Солом'янського районного суду міста Києва накладено арешт на нерухоме майно відповідача та надано тимчасовий доступ до речей та документів третьої особи.

Надаючи правову оцінку доводам позивача щодо порушення оспорюваним правочином його прав та законних інтересів, суд зазначає наступне.

З матеріалів справи вбачається, що у зв'язку з порушенням третьою особою умов Договору постачання, позивач відповідно до умов Договору поруки від 17.11.2014 направляв відповідачу-1 письмові вимоги щодо виконання останнім зобов'язань, передбачених цим Договором, які задоволені не були. У зв'язку з цим позивач звернувся до суду за захистом своїх порушених прав і рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 14.04.2016 у справі № 909/203/16 вимоги позивача були задоволені, стягнуто солідарно з третьої особи та відповідача-1 кошти в сумі 5 794 895,34 грн. за порушення Договору постачання № 1812/1 від 18.12.2014 та Договору поруки від 17.12.2014.

14.06.2015 Відділом примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Донецькій області було відкрито виконавче провадження № 51422731 з примусового виконання рішення господарського суду Івано-Франківської області від 14.04.2016 у справі № 909/203/16.

Статтею 32 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що заходами примусового виконання рішень є:

1) звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб;

2) звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника;

3) вилучення в боржника і передача стягувачу певних предметів, зазначених у рішенні;

4) інші заходи, передбачені рішенням.

Приписами статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено порядок звернення стягнення на кошти та інше майно боржника.

Так, звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у гривнях та іноземній валюті, інші цінності, у тому числі кошти на рахунках і вкладах боржника у банках та інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитарних установах. Готівкові кошти, виявлені у боржника, вилучаються. На кошти та інші цінності боржника, що перебувають на рахунках, вкладах та на зберіганні у банках чи інших фінансових установах, накладається арешт не пізніше наступного робочого дня з моменту їх виявлення. Арешт поширюється також на кошти на рахунках, які будуть відкриті після винесення постанови про накладення арешту. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Звернення стягнення на майно боржника не зупиняє звернення стягнення на кошти боржника. Боржник має право запропонувати ті види майна чи предмети, на які необхідно в першу чергу звернути стягнення. Черговість стягнення на кошти та інше майно боржника остаточно визначається державним виконавцем. Стягнення на майно боржника звертається в розмірі і обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження. У разі якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця. У разі якщо сума, що підлягає стягненню за виконавчим провадженням, не перевищує десяти розмірів мінімальної заробітної плати, звернення стягнення на єдине житло боржника та земельну ділянку, на якій розташоване це житло, не здійснюється. У такому разі державний виконавець зобов'язаний вжити всіх заходів для виконання рішення за рахунок іншого майна боржника. Державний виконавець проводить перевірку майнового стану боржника не пізніше наступного робочого дня після закінчення строку для самостійного виконання. У подальшому така перевірка проводиться державним виконавцем кожні два тижні - щодо виявлення рахунків боржника, кожні три місяці - щодо виявлення нерухомого та рухомого майна боржника та його майнових прав, отримання інформації про доходи боржника.

Отже, вимогами Закону України «Про виконавче провадження» встановлено чіткий алгоритм дій державного виконавця під час виконання судового рішення та звернення стягнення на кошти та інше майно боржника.

Як стверджує позивач, у нього є підстави допускати ймовірність зміни власника майна, що є предметом Договору іпотеки, яка безумовно сприятиме ухиленню відповідача-1 від виконання рішення господарського суду Івано-Франківської області від 14.04.2016 р. у справі № 909/203/16 у зв'язку з відсутністю у нього інших ліквідних активів. Високий ступень ймовірності відчуження майна у зазначений спосіб, на думку позивача, обумовлений, зокрема, наявністю в оспорюваному Договорі іпотеки іпотечного застереження, яке за своїм значенням прирівнюється до окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто відповідача-2, та дозволяє набути предмет іпотеки у власність у позасудовому порядку.

Разом з тим, в матеріалах справи відсутні жодні докази в підтвердження того, що під час проведення виконавчих дій у виконавчому провадженні №51422731 державним виконавцем було встановлено, що на рахунках відповідача-1 відсутні грошові кошти у кількості, достатній для повного виконання рішення господарського суду Івано-Франківської області від 14.04.2016 р. у справі № 909/203/16.

Також, в матеріалах справи відсутні будь-які докази в підтвердження того, що у відповідача-1 відсутнє будь-яке інше майно, окрім переданого за оспорюваним Договором іпотеки, на яке державним виконавцем може бути звернуто стягнення в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження», а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

Наведені обставини не дають господарському суду можливості достеменно встановити, що вимоги позивача до відповідача-1 можуть бути задоволені лише за рахунок того нерухомого майна, яке передано в іпотеку відповідачу-2 за оспорюваним Договором іпотеки, а доводи позивача в цій частині ґрунтуються лише на його особистих припущеннях.

До того ж, в силу приписів п. 2 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» відсутність у боржника майна, на яке може бути звернуто стягнення, у разі, якщо здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними, є підставою для повернення виконавчого документа стягувачу.

Водночас, позивачем не надано доказів в підтвердження того, що наказ про примусове виконання рішення господарського суду Івано-Франківської області від 14.04.2016 р. у справі № 909/203/16 був повернутий державним виконавцем позивачу на підставі п. 2 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» у зв'язку з відсутністю майна, на яке може бути звернуто стягнення.

Посилання позивача на те, що відносно посадових осіб третьої особи та відповідача-1 розслідується кримінальне провадження № 12015100090001884 від 27.02.2015 р. за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 191 Кримінального кодексу України, в ході якого встановлено, що третьою особою та відповідачем-1 не поставлено товар та не повернуті грошові кошти позивачу, чим спричинено збитки останньому, а також встановлено, що після отримання грошових коштів від позивача на рахунки відповідача-1 та третьої особи, більша їх частина була перерахована на рахунки фізичних осіб, які останні отримали в готівковому вигляді, у зв'язку з чим, ухвалами Солом'янського районного суду міста Києва у справі № 760/10338/15-к та № 760/5638/15-к накладено арешт на нерухоме майно відповідача-1 та надано тимчасовий доступ до речей та документів третьої особи, жодним чином не підтверджує фіктивність укладеного між відповідачем-1 та відповідачем-2 оспорюваного Договору іпотеки.

До того ж, в силу приписів статті 35 Господарського процесуального кодексу України преюдиційне значення має лише вирок суду в кримінальному провадженні, який набрав законної сили, якщо господарський суд розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльність особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, і лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

Також, суд не приймає до уваги доводи позивача стосовно того, що під час розгляду справи № 909/203/16, а саме клопотання позивача про вжиття заходів до забезпечення позову, господарський суд Івано-Франківської області в ухвалі від 14.04.2016 встановив, що укладання Договору іпотеки було здійснено для ухилення відповідача-1 від виконання зобов'язань перед позивачем за Договором поруки від 17.12.2014 та забезпечив позов шляхом накладення арешту на грошові кошти відповідача-1 та третьої особи, оскільки відповідно до приписів статті 35 Господарського процесуального кодексу України преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.

Враховуючи вищевикладені обставини, суд дійшов висновку, що всупереч вимог статті 33 Господарського процесуального кодексу України позивачем не надано належних доказів в підтвердження того, що уклавши оспорюваний Договір іпотеки відповідач-1 ухилився від виконання взятих на себе зобов'язань за Договором поруки та позбавив позивача можливості реального виконання рішення господарського суду Івано-Франківської області від 14.04.2016 у справі № 909/203/16.

Таким чином, позивачем не доведено за допомогою законодавчо встановлених засобів доказування порушення його прав та інтересів оспорюваним правочином, стороною якого він не є, а припущення позивача про невідповідність спірного правочину нормам чинного законодавства, за відсутності при цьому порушень прав та інтересів позивача, не є підставою для визнання такого правочину недійсним в судовому порядку.

Також, позивач вважає, що оспорюваний Договір іпотеки був укладений відповідачами без наміру створення правових наслідків, оскільки відповідач-1, в повному обсязі розуміючи настання відповідальності за невиконання третьою особою умов Договору постачання, вирішив захистити себе та зберегти за собою право власності на нерухоме майно, що належить йому на праві приватної власності, шляхом укладання Договору іпотеки з відповідачем-2. Так, Договір іпотеки був укладений з метою забезпечення виконання відповідачем-1 зобов'язання за Договором поставки № 1-15122015 від 15.12.2015 перед відповідачем-2, проте жодних дій з поставки товару та оплати поставленого товару на виконання положень Договору поставки як відповідачем-1, так і відповідачем-2 не здійснювалися, тобто Договір поставки № 1-15122015 від 15.12.2015 носив суто формальний характер. Відтак, відповідач-2, усвідомлюючи формальність Договору поставки № 1-15122015 від 15.12.2015, погодився на укладання фіктивного Договору іпотеки, заздалегідь розуміючи, що такий Договір іпотеки на момент його вчинення не буде створювати будь-яких правових наслідків для сторін цього Договору.

Отже, позивач стверджує, що відповідач-1 та відповідач-2 повністю розуміючи наслідки фіктивного правочину, все ж таки уклали фіктивний Договір іпотеки.

Проаналізувавши вищевказані твердження позивача та наявні в матеріалах справи докази щодо фіктивності оспорюваного Договору іпотеки, суд зазначає наступне.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 Господарського кодексу України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 Цивільного кодексу України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057-1 Цивільного кодексу України.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

В силу статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Частинами 1 та 2 статті 238 Цивільного кодексу України передбачено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

У пункті 24 постанови Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Крім того, за змістом п. 3.11. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 «Про деякі питання практики розгляду справ, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними», фіктивний правочин (стаття 234 ЦК України) є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, він не створює цивільно- правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним. У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Таким чином, відповідно до вимог статті 234 Цивільного кодексу України, для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину та той факт, що правочин було укладено без наміру створити правові наслідки, які обумовлювалися цим правочином та що сторони ніяких дій по здійсненню фіктивного правочину не вчиняли.

Оспорюваний позивачем правочин за своєю правовою природою є Договором іпотеки.

Стаття 1 Закону України «Про іпотеку» визначає іпотеку як вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

В силу приписів статті 18 Закону України «Про іпотеку» Іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Іпотечний договір повинен містити такі істотні умови:

1) для іпотекодавця та іпотекодержателя - юридичних осіб відомості про: для резидентів - найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі юридичних та фізичних осіб - підприємців; для нерезидентів - найменування, місцезнаходження та державу, де зареєстровано особу; для іпотекодавця та іпотекодержателя - фізичних осіб відомості про: для громадян України - прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання із зазначенням адреси та індивідуальний ідентифікаційний номер у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів; для іноземців, осіб без громадянства - прізвище, ім'я, по батькові (за наявності), адресу постійного місця проживання за межами України;

2) зміст та розмір основного зобов'язання, строк і порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов'язання;

3) опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та/або його реєстраційні дані, у тому числі кадастровий номер. У разі іпотеки земельної ділянки має зазначатися її цільове призначення;

4)посилання на видачу заставної або її відсутність.

У разі відсутності в іпотечному договорі однієї з вказаних вище істотних умов він може бути визнаний недійсним на підставі рішення суду.

Іпотечний договір може містити інші положення, зокрема, визначення вартості предмета іпотеки, посилання на документ, що підтверджує право власності іпотекодавця на предмет іпотеки, відомості про обмеження та обтяження прав іпотекодавця на предмет іпотеки, визначення способу звернення стягнення на предмет іпотеки.

Жодних обставин в підтвердження невідповідності оспорюваного Договору іпотеки вищевказаним вимогам законодавства судом не встановлено, позивачем не доведено.

Крім того, відповідно до частин 1 та 2 статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Взаємні права і обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.

Державна реєстрація іпотеки передбачені у статті 4 Закону України «Про іпотеку», якою визначено, що обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Під час розгляду справи судом встановлено, що на виконання статті 4 Закону України «Про іпотеку» та умов спірного Договору іпотеки його сторони здійснили реєстрацію обтяження нерухомого майна іпотекою у встановленому законодавством порядку, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна.

Враховуючи вищевикладені обставини, суд дійшов висновку, що вказані дії відповідачів були направлені на виконання умов спірного договору, оскільки сторони вчинили певні юридичні дії - здійснили державну реєстрацію обтяження нерухомого майна - предмета іпотеки, тобто створили певні юридичні наслідки, чим спростовуються доводи позивача відносно вчинення відповідача оспорюваного Договору без наміру створення певних правових наслідків та наявність умислу як відповідача-1, так і відповідача-2 на укладання фіктивного правочину.

Таким чином, позивач, вказавши на фіктивність спірного договору всупереч вимог статті 33 Господарського процесуального кодексу України не довів існування обставин, що зумовлюють його фіктивність, оскільки за змістом статті 234 Цивільного кодексу України не може бути визнаний фіктивним договір, на виконання умов якого були створені правові наслідки та за яким сторони вчинили юридично значимі дії.

До того ж, суд зазначає, що в силу частини 4 статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності.

Однак, в матеріалах справи відсутні будь-які докази в підтвердження того, що Договір поставки № 1-15122015 від 15.12.2015 р., в забезпечення виконання якого укладений спірний Договір іпотеки, було визнано недійсним у встановленому законодавством порядку, а в силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Інших підстав недійсності спірного Договору іпотеки судом не встановлено, позивачем не доведено.

Відповідно до приписів ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження порушення своїх прав та наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність оспорюваного правочину, обставин фіктивності укладеного між відповідачами Договору іпотеки судом не встановлено, у зв'язку з чим позовні вимоги не можна вважати обґрунтованими.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Оскільки, як зазначалось вище, судом не встановлено наявність обставин, з якими закон пов'язує визнання спірного правочину недійсним, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

З урахуванням зазначеного, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позовних вимог відмовити.

2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Дата підписання

повного тексту рішення 08.08.2016

Суддя М.Є. Літвінова