Рішення

від 31.08.2016 по справі 371/658/16-ц

МИРОНІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

31.08.2016 Єдиний унікальний № 371/658/16-ц

Провадження 2/371/374/16

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 серпня 2016 року Миронівський районний суд Київської області у складі:

головуючого судді Гаврищука А.В.

за участю секретаря Смиченка В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Миронівка в залі суду справу за позовом Селянського (фермерського) господарства «Пакулов О.І.» до ОСОБА_2, Фермерського господарства «Садиба і нива» про визнання договору недійсним та за зустрічним позовом ОСОБА_2, ФГ «Садиба і нива» до СФГ «Пакулов О.І.» про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння та користування,-

В С Т А Н О В И В:

У червні 2016 року до Миронівського районного суду Київської області в інтересах СФГ «Пакулов О.І.» звернувся Каленіченко С.Г. (далі - представник позивача) із позовом до ОСОБА_2, ФГ «Садиба і нива» про визнання договору недійсним, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 27 листопада 2006 року між позивачем та ОСОБА_4, яка мешкала за адресою: Київська область, Миронівський район, село Тулинці, був укладений договір оренди земельної ділянки, а саме земельної ділянки товарного сільськогосподарського призначення загальною площею 3,6300 га, кадастровий номер НОМЕР_2, що була власністю ОСОБА_4 на підставі акту про право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданого Миронівською районною державною адміністрацією Київської області 21 липня 2005 року та зареєстрованою в Книзі записів державних актів на право власності на землю № 010504100013.

Зазначений договір був зареєстрований Тулинською сільською радою Миронівського району Київської області, про що у державному реєстрі земель здійснено запис від 09.01.2007. Відповідно до п. 2.3 Договору, договір укладено на десять років. Позивач використовував ділянку відповідно до договору, починаючи з дати його укладення і до часу подачі позову.

Після смерті ОСОБА_4 земельна ділянка перейшла у власність до відповідача ОСОБА_2 на підставі Свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Договір оренди не був розірваний, а отже продовжує діяти для нового власника.

Однак, незважаючи на діючий договір оренди з позивачем, ОСОБА_2 передав ділянку у оренду іншій особі. Відповідно до інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, неправомірним орендарем є ФГ «Садиба і нива» (ідентифікаційний код 40328912, Відповідач-2).

В інформаційному витязі зазначено дату реєстрації права оренди - 20.05.2016 р., тобто договір оренди ділянки між відповідачами укладено під час дії договору оренди між позивачем та ОСОБА_2, що суперечить вимогам законодавства та порушує права Позивача.

Посилаючись на те, що оспорюваний договір укладено із порушенням вимог чинного законодавства та порушує права та законні інтереси позивача, просить визнати договір оренди недійсним.

У свою чергу, до початку розгляду справи по суті і відповідно до ст. 31 ЦПК України, відповідачі ОСОБА_2 та ФГ «Садиба і нива» подали до суду зустрічну позовну заяву.

У зустрічній позовній заяві посилаються на те, що дійсно 27 листопада 2006 року між ФГ «Пакулов О.І.» та ОСОБА_4 був укладений договір оренди земельної ділянки товарного сільськогосподарського призначення площею 3,6300 га, кадастровий номер НОМЕР_2, яка була власністю ОСОБА_4 на підставі акту на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1.

До моменту прийняття спеціального закону про державну реєстрацію прав на землю реєстрація договорів оренди землі здійснювалась відповідно до Порядку державної реєстрації договорів оренди землі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1998 року № 2073. Повноваження з реєстрації договорів оренди землі здійснювали виконавчі комітети сільської, селищної, міської ради за місцем розташування земельної ділянки.

Після видання Указу Президента України «Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру» від 17 лютого 2003 року повноваження щодо державної реєстрації договорів оренди землі було покладено на структурні підрозділи Центру державного земельного кадастру при Держкомземі України.

Лише наявність державної реєстрації створює презумпцію законності права на нерухоме майно для правовласника. Без такої реєстрації відносини, пов'язані з обігом земельних ділянок в Україні, державою не визнаються і знаходяться поза межами правового регулювання, а тому вважають, що договір оренди земельної ділянки, укладений 27 листопада 2006 року між СФГ «Пакулов О.І.» та ОСОБА_4 та зареєстрований Тулинською сільською радою 09.01.2007 року не є зареєстрованим у встановленому законом порядку, оскільки Тулинська сільська рада не мала повноважень на реєстрацію договору оренди земельної ділянки, а відтак цей договір є не вчиненим згідно із статтями 210 та 640 ЦК України.

ОСОБА_2 набув права власності на земельну ділянку площею 3,6300 га, цільове призначення якої - ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер НОМЕР_2, на підставі свідоцтва про право на спадщину. Реалізуючи своє право власника земельної ділянки, ОСОБА_2 20 квітня 2016 року уклав договір оренди земельної ділянки площею 3,6300 га, цільове призначення якої - ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер НОМЕР_2 із Фермерським господарством «Садиба і Нива» в особі голови господарства - ОСОБА_5, договір укладено терміном на 10 років.

Договір оренди земельної ділянки є правовстановлюючим документом, на підставі якого реєструється право оренди земельної ділянки.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про оренду землі» орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Відносини, пов'язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно всіх форм власності, їх обтяжень та правочинів щодо нерухомості, регулює Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 року № 1952-1У.

Статтею 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, зокрема, право постійного користування та право оренди земельної ділянки.

Відповідно до статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державним реєстратором є, зокрема, нотаріус.

Таким чином, 20.05.2016 року приватний нотаріус Миронівського районного нотаріального округу ОСОБА_6 правомірно здійснила реєстрацію права оренди земельної ділянки площею 3,63 га, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер НОМЕР_2 на підставі договору оренди від 20.04.2016 року, орендодавець - ОСОБА_2, орендар ФГ «Садиба і Нива».

Договір оренди землі від 27 листопада 2006 року між СФГ «Пакулов О.І.» та ОСОБА_4, не будучи зареєстрованим у встановленому законом порядку, не є укладеним. Якщо на виконання юридично ще неукладеного договору передчасно передано майно, між сторонами виникають правовідносини внаслідок набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (статті 1212 - 1215 ЦК).

Таким чином, договір оренди підписаний сторонами є укладеним з моменту його підписання тільки у випадку його подальшої державної реєстрації відповідно до вимог ч. 1 ст. 210, ч. З ст. 640 ЦК (в редакції до 01 січня 2013 р.), ч. 2 ст. 125 ЗК, ч. 1 ст. 20 Закону України «Про оренду землі». Відсутність державної реєстрації договору у період його дії та на час вирішення спору у суді свідчить про безпідставність користування земельною ділянкою та є підставою для задоволення вимог про її витребування.

Враховуючи вищевикладене та існуючі обставини даної справи, вважають, що права ОСОБА_2, як власника земельної ділянки та права ФГ «Садиба і нива» є порушеними відповідачем, а тому підлягають захисту, просили зобов'язати СФГ «Пакулов О.І.» повернути земельну ділянку площею 3,6300 га, цільове призначення якої - ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер НОМЕР_2 її законному орендарю ФГ «Садиба і нива» в особі голови господарства - ОСОБА_5

У судовому засіданні представники позивача за первинним позовом Хоменко О.А. та Каленіченко С.Г. позовні вимоги підтримали з мотивів та підстав викладених в позовній заяві. Проти задоволення зустрічного позову заперечували категорично. У своїх письмових та усних поясненнях представник позивача Хоменко О.А. наполягав, що реєстрація договору оренди земельної ділянки від 27 листопада 2006 року укладеного між позивачем та ОСОБА_4, яка була здійснена Тулинською сільською радою Миронівського району Київської області відповідала вимогам законодавства, що діяло на час виникнення спірних правовідносин.

Представники відповідачів за первинним позовом та водночас представники позивача за зустрічним позовом ОСОБА_8 та ОСОБА_5 проти задоволення позову СФГ «Пакулов О.І.» заперечували категорично, посилаючись на те, що договір підписаний між СФГ «Пакулов О.І.» та ОСОБА_4 є неукладеним. Відповідач ОСОБА_2 мав повне право розпоряджатися належною йому на праві власності земельною ділянкою в тому числі і укладати договір оренди з ФГ «Садиба і нива». Посилаючись на положення ст. 1212 ЦК України просили повернути земельну ділянку її законному орендарю «Садиба і нива».

Суд, заслухавши пояснення позивача та його представника, пояснення представників відповідача, дослідивши матеріали справи, всебічно та повно з'ясувавши обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, прийшов до наступних висновків.

Вирішуючи спір суд встановив, що 27 листопада 2006 року між СФГ «Пакулов О.І.» та ОСОБА_4, яка мешкала за адресою: Київська область, Миронівський район, село Тулинці, був укладений договір оренди земельної ділянки, а саме земельної ділянки товарного сільськогосподарського призначення загальною площею 3,6300 га, кадастровий номер НОМЕР_2, що була власністю ОСОБА_4 на підставі акту про право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданого Миронівською районною державною адміністрацією Київської області 21 липня 2005 року та зареєстрованою в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю № 010504100013 /а.с. 8-9/.

Зазначений договір був зареєстрований Тулинською сільською радою Миронівського району Київської області, про що у книзі реєстрації договорів оренди земельних ділянок Тулинської сільської ради Миронівського району Китївської області 09.01.2007 зроблено відповідний запис /а.с. 47-48/.

Відповідно до п. 2.3 Договору, договір укладено на десять років. Позивач використовував ділянку відповідно до договору, починаючи з дати його укладення і до часу подачі позову /а.с. 106/.

Після смерті ОСОБА_4 земельна ділянка перейшла у власність до відповідача ОСОБА_2 на підставі Свідоцтва про право на спадщину за заповітом, серія номер: 1421, виданий 18.04.2016, приватним нотаріусом Миронівського районного нотаріального округу Київської області ОСОБА_6 /а.с. 10/.

Договір оренди не був розірваний.

Відповідно до ст.1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав і обов'язків від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб ( спадкоємців).

Згідно із ст.1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» передбачено, що відповідно до статті 1225 ЦК України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.

Із доказів, що містяться в матеріалах справи та пояснень сторін вбачається, що умови договору в 2007 - 2014 роках сторонами фактично виконувалися, орендна плата орендарем сплачувалася, спадкодавиця а в подальшому відповідач ОСОБА_2, від одержання орендної плати не відмовляється а ж до 2015 року/а.с. 56-73/.

Реалізуючи своє право власника земельної ділянки, ОСОБА_2 20 квітня 2016 року уклав договір оренди земельної ділянки площею 3,6300 га, цільове призначення якої - ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер НОМЕР_2 із Фермерським господарством «Садиба і Нива» в особі голови господарства - ОСОБА_5, договір укладено терміном на 10 років /а.с. 106-108/.

Правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються положеннями ст.ст. 2, 13-15, 18, 20 Закону України «Про оренду землі», ст. ст. 93, 125 ЗК України, ст.ст. 627, 792, 1212, 1213 ЦК України, Указом Президента України від 17 лютого 2003 року №134/2003, Постановою Кабінету Міністрів України від 3 березня 2004 року №220, Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1998 р. № 2073.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про оренду землі», відносини, що пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

За змістом частини другої ст. 792 ЦК України майнові відносини, що виникають з договору найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими, ґрунтуються на засадах рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності сторін договору та, крім загальних норм цивільного законодавства, щодо договору, договору найму регулюються актами земельного законодавства - ЗК України, Законом України «Про оренду землі».

Згідно із частинами 1, 2 ст. 93 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Відповідно до ст.13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно зі ст.14 вказаного закону договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Типова форма договору оренди землі затверджується Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про оренду землі» в договорі повинні бути зазначені істотні умови, якими є: об'єкт оренди; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкту оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки, визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини, відповідальність сторін.

Відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону України «Про оренду землі» відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до Закону.

Постановою Кабінету Міністрів України від 3 березня 2004 року №220 затверджено типовий договір оренди землі, а тому форма договору оренди землі із зазначенням істотних умов договору має дотримуватись сторонами.

Згідно пункту 43 Типового договору оренди землі договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації.

Відповідно до ст.ст. 18, 20 Закону України «Про оренду землі» в редакції до 1 січня 2013 року договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації. Укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація проводиться у встановленому законом порядку.

Відповідно до п. 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1998 р. №2073 «Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі» забезпечення реєстрації договорів оренди покладається на відповідні державні органи земельних ресурсів

Згідно п. 5 названої постанови для державної реєстрації договорів оренди юридична або фізична особа (заявник) подає особисто або надсилає поштою до відповідного державного органу земельних ресурсів: заяву про державну реєстрацію договору оренди; договір оренди (у трьох примірниках); план (схему) земельної ділянки, яка надається в оренду (у трьох примірниках); рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про надання в оренду земельної ділянки, що перебуває у державній або комунальній власності; результати конкурсу чи аукціону - у разі набуття права на оренду земельної ділянки на конкурентних засадах; копію державного акта на право власності на землю, що перебуває у власності фізичних або юридичних осіб. Крім зазначених документів до заяви додаються: акт перенесення меж земельної ділянки, яка надається в оренду, на місцевість - у разі невизначення їх у натурі; проект відведення земельної ділянки - у разі надання її в оренду із зміною цільового призначення.

Відповідно до п. 7 постанови договір оренди відповідно до законодавства повинен бути нотаріально посвідченим.

Відповідно до Указу Президента України від 17 лютого 2003 року №134/2003 «Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру» зі змінами і доповненнями, внесеними Указом Президента України від 15 вересня 2003 року № 1039/2003 Держкомзем України відповідно до покладених на нього завдань: здійснює у складі державного земельного кадастру реєстрацію земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них, договорів оренди земельних ділянок, веде Державний реєстр прав на землю та нерухоме майно, організовує в установленому законодавством порядку в єдиній системі державних органів земельних ресурсів надання громадянам і юридичним особам додаткових платних послуг у сфері землеустрою та використання даних державного земельного кадастру за переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України;

Відповідно до ч. 1 ст. 210 ЦК правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

За змістом ч. 2 ст. 640 в редакції до 01 січня 2013 р. договір, який підлягає державній реєстрації, є укладеним з моменту його державної реєстрації.

Питання необхідності правильного визначення моменту вчинення правочину було висвітлено у п. 8 Постанови Пленуму ВС № 9 від 06 листопада 2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними». Аналізуючи положення ч. 1 ст. 215 ЦК, статей 205 - 210, 640 ЦК, ВС зазначає про те, що є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо).

Згідно із статтями 210 та 640 ЦК України не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.

Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають відмовляти в позові з такою вимогою. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги 5 ЦК.

В той же час, у разі, якщо на виконання юридично ще неукладеного договору стороною передчасно передано майно, між сторонами виникають правовідносини внаслідок набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (статті 1212 - 1215 ЦК ). Згідно ч. 1 ст. 11 ЦПК суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Зобов'язуючи відповідача повернути власникам земельні ділянки, суд першої інстанції за власною ініціативою змінив підстави для повернення земельних ділянок та не врахував, що позивачі не заявляли вимог щодо повернення їм земельних ділянок з підстав, передбачених статтями 1212, 1213 ЦК.

Відповідно до правової позиції ВС, наведеній у рішенні від 23 грудня 2009 р. (справа № 6-2817св09) договір оренди землі не будучи зареєстрованим у встановленому законом порядку не є укладеним. Якщо на виконання юридично ще неукладеного договору передчасно передано майно, між сторонами виникають правовідносини внаслідок набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (статті 1212 - 1215 ЦК).

Таким чином договір від 27 листопада 2006 не був укладеним оскільки не пройшов державної реєстрації у встановленому порядку. Наявність печатки сільської ради та запису у книзі реєстрації договорів Тулинської сільської ради Миронівського району Київської області не свідчить про державну реєстрацію договору оренди земельної ділянки оскільки така дія вчинена з порушеннями пунктів 4, 5, 7 Постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1998 р. №2073 «Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі», та п. 11 Указу Президента України від 17 лютого 2003 року №134/2003 «Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру» зі змінами і доповненнями, внесеними Указом Президента України від 15 вересня 2003 року № 1039/2003.

Запис про державну реєстрацію вказаного договору відсутній у Державному реєстрі прав на землю та нерухоме майно.

Відповідно до ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про:

1) повернення виконаного за недійсним правочином;

2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння;

3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні;

4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Враховуючи вимоги ст. 360-7 ЦПК України, згідно із якою висновок Верховного Суду України щодо застосування норм права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої ст. 355 цього Кодексу, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Зважаючи на вказане, суд бере до уваги правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України №6-3090цс15 від 2 березня 2016 року, згідно якої: Згідно з частинами першою та другою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Виходячи зі змісту зазначеної норми можна виокремити особливості змісту та елементів кондиційного зобов'язання.

Характерною особливістю кондиційних зобов'язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов'язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов'язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так неправомірних. Крім того, у кондиційному зобов'язанні не має правового значення чи вибуло майно, з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним чи недобросовісним.

Кондикційне зобов'язання виникає за наявності таких умов:

1)набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого);

2)набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Конструкція статті 1212 ЦК, як і загалом норм глави 83 ЦК, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Ознаки, характерні для кондиції, свідчать про те, що пред'явлення кондиційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов'язаний договірними правовідносинами щодо речі.

Узагальнюючи викладе, можна дійти висновку про те, що кондиція - позадоговірний зобов'язальний спосіб захисту права власності або іншого речового права, який може бути застосований самостійно. Кондикція також застосовується субсидіарно до реституції та віндикації як спосіб захисту порушеного права у тому випадку, коли певна вимога власника (титульного володільця) майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб'єктним складом підпадає під визначення зобов'язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.

Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.

Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондиційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Разом із тим, відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Норма статті 388 ЦК України може застосовуватись як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Зважаючи на викладене суд приходить до висновку, що позивачами за зустрічним позовом обрано правильний спосіб захисту свого порушеного права майно, а саме: земельна ділянка набуте СФГ «Пакулов О.І.» без достатньої правової підстави, водночас ФГ «Садиба і нива» є законним користувачем земельної ділянки, на підставі договору оренди який укладений та зареєстрований у встановленому законом порядку, тому має право на пред'явлення кондинсійного позову і саме такий спосіб захисту порушеного права є достатнім для відновлення порушеного права.

Згідно із ст. 1213 ЦК України набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5, 6 статті 203 Цього кодексу.

Із пояснень представника позивача за первинним позовом Хоменко О.А. встановлено, що обставиною на яку він посиляється як на підставу визнання договору недійсним є положення ч. 1 ст. 203 ЦК України згідно якої зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

У судовому засіданні встановлено, що договір оренди земельної ділянки площею 3,6300 га, цільове призначення якої - ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер НОМЕР_2 від 20 квітня 2016 року укладений між ОСОБА_2 та Фермерським господарством «Садиба і Нива» в особі голови господарства - ОСОБА_5 відповідає вимогам закону його реєстрація проведена у встановленому порядку тому підстави для визнання його недійсним у суду відсутні.

Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до вимог ч. 1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Вибір громадянами способу захисту своїх прав і свобод від порушень та протиправних посягань гарантовано ч. 4 ст. 55, ст. 124 Конституції України, відповідно до якої кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань та закріплено статтями 7, 12 Загальної декларації про права людини, ст. 13 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, що згідно зі статтею 9 Конституції України є складовою національного законодавства.

Відповідно до ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтями 58, 59 та 60 ЦПК України встановлено, що кожна сторона зобов'язана довести належними та допустимими доказами ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

За таких обставин, суд вважає, що позивачами за зустрічним позовом доведено належними та допустимими доказами порушення відповідачем їх права, тому таке порушене право підлягає судовому захисту у спосіб визначений законом.

Водночас позивачем за первинним позовом не доведено порушення його права тому у задоволенні первинного позову слід відмовити.

Відповідно до ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.

Виходячи із викладеного та керуючись ст.ст. 3, 10, 11, 15, 60, 209, 212, 214, 215, 218, 223 ЦПК України, на підставі ст. ст. 203, 215, 216, 639, 640, 1212 ЦК України, ст.ст. 93, 124, 125, 126 Земельного Кодексу України, ст.ст. 1-6, 16, 17-20, 24, 35 Закону України "Про оренду землі", суд, -

В И Р І Ш И В :

Позовні вимоги СФГ «Пакулов О.І.» до ОСОБА_2, ФГ «Садиба і нива» про визнання договору недійсним - залишити без задоволення.

Зустрічний позов ОСОБА_2, ФГ «Садиба і нива» до СФГ «Пакулов О.І.» - задовольнити.

Зобов'язати Селянське фермерське господарство «Пакулов О.І.», ідентифікаційний код 32547101, с. Кип'ячка, вул. Шкільна, 19, повернути земельну ділянку площею 3,6300 га, цільове призначення якої - ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер НОМЕР_2 її законному орендарю Фермерському господарству «Садиба і нива», ідентифікаційний код 40328912, в особі голови господарства - ОСОБА_5.

Стягнути з Селянського фермерського господарства «Пакулов О.І.», ідентифікаційний код 32547101, с. Кип'ячка, вул. Шкільна, 19, на користь Фермерського господарства «Садиба і нива», ідентифікаційний код 40328912 сплачений судовий збір в сумі 551 грн. 20 коп.

Рішення суду може бути оскаржене до Апеляційного суду Київської області шляхом подання через Миронівський районний суд Київської області апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення рішення, а у разі, якщо рішення було проголошено без участі особи, яка його оскаржує, апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення зазначених вище строків або після розгляду справи в апеляційному порядку Апеляційним судом Київської області, якщо воно не буде скасоване.

Повний текст рішення виготовлено 31.08.2016.

Суддя: А.В. Гаврищук