Постанова

від 22.03.2007 по справі 49/244

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ 

СУД  УКРАЇНИ 

 ПОСТАНОВА         

ІМЕНЕМ

УКРАЇНИ         

22 березня 2007 р.                                                                                  

№ 49/244 

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Шевчук

С.Р.

Владимиренко

С.В.

Козир

Т.П.

розглянувши касаційну скаргу    Відкритого акціонерного товариства

"Автотранспортне

підприємство"Транспортник"

на постанову         

Київського апеляційного

від 21.11.2006 р.

Київського апеляційного          господарського

суду

у справі         

№ 49/244 господарського суду міста

Києва

за позовом         

                                         Відкритого

акціонерного товариства

                                                       "Автотранспортне

підприємство"Транспортник"

до           

Субєкта підприємницької діяльності -фізичної особи

ОСОБА_1.

про         

визнання угоди недійсною

-         

за

участю представників :

-          позивача: не з'явився,

-          відповідача: ОСОБА_2 (дов. № б/н від

14.03.2007 р.)

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2006 року Відкрите

акціонерне товариство "Автотранспортне підприємство

"Транспортник" звернулось до господарського суду з позовом до

Суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_1. про визнання

недійсною угоди від 20.05.2005р. про внесення змін та доповнень до договору

оренди приміщення НОМЕР_1 від 22.02.2005р.

Позивач вказував, що вказані зміни

були укладені в простій письмовій формі, в той час як відповідно до ст.ст. 203,

220, 793 ЦК України якщо договір оренди укладено строком на один рік і більше

сторони повинні дотримуватись нотаріального посвідчення договору оренди.

Рішенням господарського суду м.

Києва від 18.09.2006р. у справі (суддя: Митрохіна А.В.) позов задоволено

повністю. Визнано недійсною угоду від 20.05.2005р. про внесення змін та

доповнень до договору оренди приміщення НОМЕР_1 від 22.02.2005р. Стягнуто з

Суб'єкта підприємницької діяльності фізичної особи ОСОБА_1. на користь Відкритого

акціонерного товариства "Автотранспортне підприємство

"Транспортник" 203 грн. судових витрат.

Рішення мотивоване невідповідністю

угоди про внесення змін та доповнень договору оренди приміщення не відповідає

вимогам ч. 2 ст. 793 ЦК України.

Постановою Київського апеляційного

господарського суду від 21.11.2006р. у справі №49/244 (колегія у складі

головуючого Сотнікова С.В., суддів Дикунської С.Я., Пантелієнко В.О.) рішення

господарського суду м. Києва від 18.09.2006р. скасовано, ухвалено нове рішення про

відмову у позові.

Постанова мотивована тим, що при

укладені договору оренди НОМЕР_1 від 20.05.2005р. та на момент укладення

спірної додаткової угоди від 20.05.2005р. сторони досягли згоди щодо суттєвих

його умов, тому цей договір є укладеним, відповідним вимогам діючого

законодавства та з підстав, зазначених у позові, не може бути визнаний

недійсним.

Не погоджуючись з постановою суду

апеляційної інстанції Відкрите акціонерне товариство "Автотранспортне

підприємство "Транспортник" звернулось до Вищого господарського суду

України з касаційною скаргою, в якій посилаючись на неправильне застосування

судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати постанову

Київського апеляційного господарського суду від 21.11.2006р. у справі №49/244,

а рішення господарського суду м. Києва від 18.09.2006р. залишити без змін.

У відзиві на касаційну скаргу СПД -

ФО ОСОБА_1 просить касаційну скаргу ВАТ "Автотранспортне підприємство

"Транспортник" залишити без задоволення, постанову Київського

апеляційного господарського суду від 21.11.2006р. у справі №49/244 - без змін.

Заслухавши пояснення представників

сторін, розглянувши матеріали справи, оцінивши доводи касаційної скарги,

перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій

норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого

господарського суду України прийшла до висновку, що касаційна скарга підлягає

задоволенню частково, виходячи із наступного.

Відповідно до роз'яснень, що

викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 р. № 11

"Про судове рішення" зі змінами та доповненнями, рішення є законним

тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно

перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального

права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Мотивувальна частина

рішення повинна містити встановлені судом обставини, які мають значення для

справи, їх юридичну оцінку, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд

виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Визнаючи одні і

відхиляючи інші докази, суд має це обґрунтувати. Мотивувальна частина рішення

повинна мати також посилання на закон та інші нормативні акти матеріального

права, на підставі яких визначено права і обов'язки сторін у спірних

правовідносинах. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені

обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені

обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і

підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Резолютивна частина рішення повинна містити чіткі та безумовні висновки, що

ґрунтуються  на   аналізі  

та  оцінці   фактичних 

обставин   викладених у  його мотивувальній частині, та відповідати застосованим

до спірних відносин нормам права.

Згідно ст. ст. 45, 47,

43 ГПК України судові рішення приймаються судом за результатами обговорення

усіх обставин справи та за умови здійснення за своїм внутрішнім переконанням

оцінки доказів, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді

всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Прийняті у справі рішення та

постанова вказаним вимогам не відповідають.

Судами першої та апеляційної

інстанцій встановлено, що 22.02.2005р. між позивачем (орендодавцем) та

відповідачем (орендарем) укладено договір оренди приміщення НОМЕР_1, відповідно

до умов якого орендодавець, власник нежилих приміщень, надає нежиле приміщення,

розташоване за адресою:АДРЕСА_1 на умовах оренди.

Відповідно до п.3.1 договору оренди

орендар зобов'язаний сплачувати орендодавцю за оренду приміщення згідно рахунку

орендної плати (додаток 1).

Термін дії угоди встановлюється з

моменту підписання актів прийому-передачі приміщень і обладнання і діє до

31.12.2006р.

Приміщення "Корпус 73"

загальною площею 80кв.м. передано орендарю згідно акту прийому-передачі.

20.05.2005р. позивач та відповідач

уклали угоду про внесення змін та доповнень до Договору оренди НОМЕР_1 від

22.02.2005р., якою викладено п. 6 "Заключні положення" Договору оренди

в новій редакції, зокрема узгоджено, що зміни та доповнення до договору оренди

повинні бути оформлені в письмовій формі та підписані уповноваженими особами

сторін (п.6.1.), договір оренди приміщення НОМЕР_1 від 22.02.2005р. діє до 31

грудня 2009 року (п. 6.4.), ця угода є невід'ємною частиною договору оренди

НОМЕР_1 від 22.02.2005р. (п.6.5).

Спірна угода від 20.05.2005р.

"Про внесення змін та доповнень до Договору оренди приміщення НОМЕР_1 від

22.02.2005р.", яку позивач просить визнати недійсною, укладена в період

дії ЦК України від 16.01.2003р.

Внаслідок цього, правила Цивільного

кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни і розірвання договорів окремих

видів, повинні застосовуватися до спірної угоди.

Відповідно до ст. 654 ЦК України

зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що

змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи

не випливає із звичаїв ділового обороту.

Згідно ч. 2 ст. 793 ЦК України (у

редакції чинній на момент укладення договору) договір найму будівлі або іншої

капітальної споруди (їх окремої частини) строком на один рік і більше підлягає

нотаріальному посвідченню.

Частиною 2 ст. 215 ЦК України

передбачено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом

(нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не

вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може

бути визнаний судом дійсним.

Проте, суд не звернув увагу, що

відповідно до 6.2 договору оренди НОМЕР_1 від 22.02.2005р. встановлено термін

дії договору до 31.12.2006р. (тобто більше ніж на один рік).

Оскільки вказаний договір оренди є

нікчемним в силу ч. 2 ст. 793 ЦК України, то в такому разі визнання його

недійсним судом не вимагається.

Суд, вказавши, що вказаний правочин

не є оспорюваним, помилково визнав його недійсним. До такого висновку  суд першої інстанції дійшов без дослідження

факту дотримання сторонами угоди від 20.05.2005р., загальних вимог,

встановлених ст.203 ЦК України, додержання яких є необхідним для чинності

правочину.

Статтею 203 ЦК України передбачені

загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме:

зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного

законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє

правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення

учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований

на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Місцевий господарський суд визнаючи

недійсною додаткову угоду від 20.05.2005р. про внесення змін та доповнень до

договору оренди НОМЕР_1 від 22.02.2005р. неправильно застосував норми матеріального

права (ст. 215 ЦК України), оскільки знівелював принципову різницю між

нікчемними та оспорюваними угодами, яка полягає в тому, що в разі нікчемності

угоди юридичні наслідки не наступають силою закону, а в разі оспорення угоди

юридичні наслідки, які вже наступили, відпадають силою судового рішення.

Оскільки недійсність нікчемного правочину визначено безпосередньо у правовій

нормі (ч. 2 ст. 215 ЦК України), то він вважається недійсним з моменту

укладення.

Крім того, суд першої інстанції

помилково застосував пункти 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного

Кодексу України і Господарського кодексу України, тоді як правовідносини сторін

склалися 22.02.2005р., тобто після набрання чинності ЦК і ГК України з

01.01.2004р.

Колегія суддів Вищого господарського

суду України не може погодитися з висновками суду апеляційної інстанції про те,

що спірна угода сторін відповідає вимогам чинного законодавства, а тому

визнанню недійсною не підлягає. Так, судом першої інстанції встановлено, що

відповідач не звертався із зустрічним позовом про визнання спірної угоди

дійсною, тобто за своєю суттю укладена угода не була оспорюваною.

Відповідно до частини 3 ст.83 ГПК

України господарський суд, приймаючи рішення, має право виходити за межі

позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів

позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є

клопотання заінтересованої сторони.

Приймаючи рішення про відмову

позивачу у позові суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог без

клопотання сторони, не обґрунтувавши свою дію необхідністю захисту інтересів

сторін, як цього вимагаю ст.83 ГПК України та з'ясовував підстави дійсності

правочину. При цьому, без дослідження належними засобами доказування,

апеляційна інстанція дійшла передчасного висновку про відсутність підстав

недійсності угоди, встановлених в нормах ст.ст.203, 215 ЦК України.

Колегія суддів Вищого

господарського суду України також не погоджується з висновком суду апеляційної

інстанції про ухилення позивача від нотаріального посвідчення спірної угоди.

Згідно ст.2 ст.220 ЦК України, якщо

сторони домовилися щодо істотних умов договору, що підтверджується письмовими

доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін

ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір

дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Відтак, попередні судові інстанції

при розгляді даної справи повинні були належними засобами доказування

перевірити досягнення сторонами істотних умов спірної угоди, з'ясувати

обставини щодо вжиття сторонами заходів нотаріального посвідчення спірної угоди

чи ухилення від такого посвідчення, витребувавши у сторін додаткові докази. Це,

в свою чергу, вплинуло б на визначення господарським судом коло фактичних

обставин, встановлення яких по справі вимагало правильного вирішення спору.

Посилання апеляційного

господарського суду на відсутність у позивача документів, необхідних для

нотаріального посвідчення укладених угод, не підтверджене матеріалами справи та

певними доказами. Крім того, така підстава не може слугувати аргументом

ухилення позивача від нотаріального посвідчення спірної додаткової угоди.

У зв'язку з цим у Вищого

господарського суду України відсутні підстави для висновку про правильність

застосування названими судовими інстанціями норм матеріального права, а саме ЦК

України.

В порушення вимог процесуального

права (ст.ст. 43, 47, 38, 43 ГПК України), приймаючи

рішення та постанову суди не забезпечили всебічний та повний розгляд обставин

справи, що призвело до передчасних і необґрунтованих висновків.

Викладене свідчить про те, що

судами при розгляді справи не були достатньо враховані вимоги законодавства. Як

наслідок, прийняті у справі рішення та постанова не відповідають ст. ст. 84,

105 ГПК України та вимогам, що викладені в постанові Пленуму Верховного Суду

України від 29.12.1976р. №11 "Про судове рішення" зі змінами та

доповненнями.

Касаційна ж інстанція згідно з

частиною другою статті 1117 ГПК України не має права встановлювати

або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або

постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про

достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими,

збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Під час нового розгляду справи суду

першої інстанції необхідно встановити обставини, зазначені в цій постанові,

дати їм та доводам сторін належну правову оцінку і вирішити спір відповідно до

закону.

Керуючись ст. ст. 1115,

1117, 1119 - 11112 ГПК України, Виший

господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

1.Касаційну скаргу Відкритого

акціонерного товариства "Автотранспортне підприємство

"Транспортник" на постанову Київського апеляційного господарського

суду від 21.11.2006р. у справі №49/244 задовольнити частково.

2.Постанову Київського апеляційного

господарського суду від 21.11.2006р. та рішення господарського суду м. Києва

від 18.09.2006р. у справі №49/244 скасувати.

3. Справу №49/244 передати на новий

розгляд до господарського суду м.Києва в іншому складі суддів.

Головуючий         

Шевчук С.Р.

Суддя                                                                                

 Владимиренко

С.В.

Суддя                                                                                  Козир

Т.П.