Рішення

від 03.10.2016 по справі 755/20923/14-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И [1]

03 жовтня 2016 року м. Київ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва в складі:

головуючого судді: Мазурик О.Ф.,

суддів: Немировської О.В., Чобіток А.О.,

секретаря: Синявського Д.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 5 серпня 2015 року,

у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Валокс Авто», Товариство з обмеженою відповідальністю «Авто-Арсенал» про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля, витребування транспортного засобу та поділ спільного майна подружжя, -

В С Т А Н О В И Л А:

У серпні 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про визнання придбаного під час шлюбу автомобіля і частки ОСОБА_1 в статутному капіталі товариства спільним майном подружжя та про поділ майна подружжя.

В березні 2015 року ОСОБА_2, посилаючись на те, що ОСОБА_1 без його згоди продала належний подружжю на праві спільної власності спірний автомобіль, уточнивши позовні вимоги просив суд визнати недійсним договір про відчуження спірного автомобіля марки КІА, модель РІО, державний номерний знак НОМЕР_1; визнати спірний автомобіль таким, що належить до спільної власності подружжя, та визнати за ним та ОСОБА_1 право власності по Ѕ частині автомобіля за кожним; з підстав, передбачених ст. 388 ЦК України, просив витребувати вказаний автомобіль у ОСОБА_3; визнати Ѕ частину статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю «Валокс Авто» (далі - ТОВ «Валокс Авто») спільною власністю подружжя та поділити це майно шляхом визнання за ним права власності на ј частини статутного капіталу ТОВ «Валокс Авто», залишивши за ОСОБА_1 право власності на ј частини статутного капіталу, та стягнути з ОСОБА_1 судові витрати.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 05 серпня 2015 року позовні вимоги задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу автомобіля марки КІА, модель РІО, легковий седан, державний номерний знак НОМЕР_1, від 26 липня 2014 року, що укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, відповідно до довідки-рахунку від 26 липня 2014 року ВІА № 680610 ТОВ «Авто-Арсенал».

Визнано автомобіль марки КІА, модель РІО, легковий седан, державний номерний знак НОМЕР_1, об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1

Витребувано вказаний автомобіль у ОСОБА_3

У порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину автомобіля марки КІА, модель РІО, державний реєстраційний номер НОМЕР_1. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про стягнення судового збору.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 оскаржила його в апеляційному порядку. Посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, на невідповідність висновків суду обставинам справи, просила оскаржуване рішення в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити, в іншій частині рішення - залишити без змін.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 05 листопада 2015 року рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 05 серпня 2015 року в частині витребування спірного автомобіля скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні вказаних позовних вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 червня 2016 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 05 листопада 2015 року в частині витребування спірного автомобіля скасовано, справу в цій частині направлено на новий апеляційний розгляд. В іншій частині рішення Апеляційного суду м. Києва від 05 листопада 2015 року залишено без змін.

В судовому засіданні апеляційного суду представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 проти задоволення апеляційної скарги заперечувала, просила відхилити, а рішення суду першої інстанції в частині витребування спірного автомобіля залишити без змін.

Відповідачі та третя особа, належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи в судове засідання не з'явилися, представників не направили, причини неявки суду не повідомили.

Відповідно до ч. 2 ст. 305 ЦПК України колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з'явилися в судове засідання.

Вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача , дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, що заявлялись у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.

Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції в частині витребування спірного автомобіля, колегія суддів виходить з наступного.

Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що сторони перебували у шлюбі з 19 квітня 2006 року по 19 травня 2014 року.

Під час шлюбу 22 квітня 2008 року був придбаний спірний автомобіль моделі РІО nеw 1.4, марки КІА, вартістю 101 377 грн., що підтверджується договором поставки автомобілів від 22 квітня 2008 року № 239, укладеним між продавцем ТОВ «Автотрейд-Київ» та покупцем ОСОБА_1, автомобіль зареєстрований на ім'я ОСОБА_1

Згідно з договором про надання споживчого кредиту та застави транспортного засобу від 24 квітня 2008 року № 11339516000, укладеним між ОСОБА_1 та АКІБ «УкрСиббанк», автомобіль КІА РІО nеw купувався, у тому числі, за кредитні кошти; при цьому відповідач отримала кредит в сумі 18 060 дол. США, що за курсом НБУ еквівалентно 91 203 грн.

Згідно ч. 3 ст. 368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Отже, набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності, а за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю, при цьому тягар доказування, що вказане майно не належить до спільної сумісної власності, покладається на того з подружжя, хто набув спірне майно за кошти, що належали йому особисто.

Відповідно до ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з обліковою карткою ВРЕР-13 УДАІ в м. Києві 29 квітня 2014 року ОСОБА_1 зняла з обліку автомобіль КІА РІО, легковий седан, номер кузова НОМЕР_26361129, попередній державний номерний знак НОМЕР_3, для реалізації, кредит АКІБ «УкрСиббанк» погашено (т. 1, а. с. 96).

Відповідно до ч. 3 ст. 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Відповідно до облікових карток, повідомлень УДАІ ГУ МВС України в м. Києві від 13 грудня 2014 року, від 26 січня 2015 року і повідомлення Центру безпеки дорожнього руху та автоматизованих систем від 19 лютого 2015 року спірний транспортний зареєстровано на підставі виданої торговельною організацією ТОВ «Авто-Арсенал» довідки-рахунку від 26 липня 2014 року ВІА № 680610 за ОСОБА_3, державний номерний знак НОМЕР_4.

Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

З мотивувальної частини рішення вбачається, що суд встановивши, що спірний правочин між відповідачами укладений в порушення вимог ст. 65 СК України та ст. 369 ЦК України, відчужений без згоди позивача, дійшов висновку, що договір купівлі-продажу автомобіля є недійсним, та застосував наслідки такої недійсності, з підстав, передбачених ст. 216 ЦК України.

Згідно із ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другі стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Застосування судом зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан, який мав місце до вчинення недійсного правочину, тобто повернення у власність саме продавця (ОСОБА_1.), спірного автомобіля, яка і була стороною правочину.

Застосування судом ст. 216 ЦК України виключає можливість застосування ст. 388 ЦК України, на яку посилався позивач обґрунтовуючи свої позовні вимоги.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

АналізПрактики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними зроблений Верховним Судом України передбачає, що в першу чергу слід звернути увагу на конкуренцію між реституцією та віндикацією при визнанні правочинів недійсними.

Реституція - це спеціальний зобов'язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину , якій він і був переданий. (ОСОБА_6, Голова Верховного суду України, Вісник ВСУ № 9(169)'2014).

Застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином, враховуючи положення ст. 216 ЦК, є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і першого покупця (набувача).

За змістом статті 216 ЦК та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Інші наслідки недійсності оспорюваного правочину (відшкодування збитків, моральної шкоди тощо) суд застосовує відповідно до статті 11 ЦПК (ч. 3 п. 7 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Віндикація (від лат. Vindicatio захист) - витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого не власника .

Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об'єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. (ОСОБА_6, Голова Верховного суду України, Вісник ВСУ № 9(169)'2014).

В частині 3 пункту 10 постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначено, що майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК (ч. 3 п. 10 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Таким чином, якщо майно передане власником за правочином, який є нікчемним або оспорюваним, то позов про визнання правочину недійсним та (або) про застосування наслідків недійсності правочину має пред'являтися тоді, коли майно залишається у набувача. Тобто якщо вчинений один правочин і повернути майно можна шляхом застосування реституції, то ефективним способом захисту буде визнання правочину недійсним . Якщо ж набувач, який набув майно за недійсним правочином, надалі відчужив таке майно іншій особі, потрібно звертатися з віндикаційним позовом .

Якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька, то вбачається правильним визнавати недійсними не всі правочини, а лише перший і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача.

Оскільки порушене право позивача захищено шляхом визнання правочину недійсним із застосуванням судом реституції, і рішення суду в частині застосування ст. 216 ЦК України, яка передбачає повернення у власність ОСОБА_1 спірного автомобіля, позивачем не оскаржувалось, норми матеріального права передбачені ст. 388 ЦК України судом не застосовувались, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги щодо незаконності рішення суду першої інстанції в частині витребування спірного автомобіля від ОСОБА_3, а тому рішення суду в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового про відмову у задоволенні цих позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст. 218, 303, 307, 309, 313-315, 317, 319, 325, 327 ЦПК України, колегія суддів,-

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 05 серпня 2015 року в частині витребування автомобіля марки КІА, легковий седан, реєстраційний номер НОМЕР_1, у ОСОБА_3 скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржено протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до цього суду.

Головуючий:

Судді:

Справа № 755/20923/14-ц

№ апеляційного провадження: 22-ц/796/10638/2016

Головуючий у суді першої інстанції: Виниченко Л.М.

Доповідач у суді апеляційної інстанції: Мазурик О.Ф.