Окрема думка

від 02.11.2016 по справі 2/169

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ОКРЕМА ДУМКА

02 листопада 2016 року Справа № 2/169 Вищий господарський суд України за результатами розгляду касаційних скарг Товариства з обмеженою відповідальністю "Валькірія" та Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" у справі № 2/169 за позовом постановив касаційні скарги залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2016 року та рішення Господарського суду міста Києва від 29.02.2016 року - без змін.

Керуючись ч. 3 ст. 4 7 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), висловлюю окрему думку щодо прийнятого рішення.

Я погоджуюсь з висновками суду про залишення без змін прийнятих у справі судових рішень в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання дійсним укладеного позивачем та відповідачем 1 договору купівлі-продажу № 1 від 18.01.2002 року; а також в частині вимог до Комунального підприємства "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на нерухоме майно" про зобов'язання здійснити оформлення відповідних документів на право власності на зазначене майно за позивачем.

Водночас, вважаю, що суд касаційної інстанції помилково залишив без змін судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на предмет договору купівлі-продажу № 1 від 18 січня 2002 року, оскільки рішення в цій частині прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 392 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності:

1) якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов'язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов'язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов'язального права);

2) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Аналізуючи положення цієї статті, можна дійти висновку, що позивачем у позові про визнання права власності є особа, яка вважає себе власником майна. Відповідачем у позові про визнання права власності є будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві або не визнає за ним права здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний інтерес.

Згідно з ст. 24 ГПК України господарський суд за наявністю достатніх підстав має право до прийняття рішення залучити за клопотанням сторони або за своєю ініціативою до участі у справі іншого відповідача. Господарський суд, встановивши до прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи провадження у справі, допустити заміну первісного відповідача належним відповідачем.

Питання про достатність підстав для вчинення відповідної процесуальної дії вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням усіх обставин та матеріалів певної справи і з огляду на те, чи сприятиме залучення іншого відповідача з'ясуванню усього кола обставин, що входять до предмета доказування у справі, встановленню наявності або відсутності правопорушення, прийняттю законного та обґрунтованого рішення. Необхідно також мати на увазі, що інший відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої в принципі можливо було б задовольнити позовні вимоги, - на відміну від третьої особи на стороні відповідача, за рахунок якої такі вимоги ніколи не задовольняються.

При цьому, відповідно до п. 1-1 ч. 1 ст. 80 ГПК України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.

У цій справі вбачається, що між позивачем та відповідачем 1, до якого заявлені вимоги про визнання права власності на майно, що є предметом договору купівлі-продажу № 1 від 18.01.2002 року, взагалі відсутній спір. Відповідач 1 не оспорював і не заперечував таке право позивача. Відтак, суд першої інстанції неправильно розглянув спір по суті у справі щодо цього відповідача. Натомість, з матеріалів справи вбачається, що такий спір існує між позивачем та третьою особою - Відкритим акціонерним товариством "Київенергобуд", яка вважає, що спірне майно належить їй, і відповідач 1 безпідставно їм розпорядився. Отже, для правильного вирішення спору у справі суду першої інстанції слід було вирішити питання про залучення до участі у справі цієї особи як іншого відповідача за правилами ст. 24 ГПК України. Не припинивши провадження у справі в частині позовних вимог про визнання права власності до Дочірнього підприємства "Спеценергобуд" Відкритого акціонерного товариства "Київенергобуд" та неправильно визначивши процесуальний статус Відкритого акціонерного товариства "Київенергобуд", як третьої особи без самостійних вимог на предмет спору, суд допустив порушення вимог ст.ст. 24, 27, 80 ГПК України. При цьому, я вважаю, що суди обґрунтовано відхилили клопотання позивача про припинення провадження, яке було мотивовано вирішенням спору у справі № 21/319 про визнання договору № 1 від 18.01.2002 року недійсним та проведенням позивачем реєстрації свого право власності на спірне майно у відповідних органах. Висновки судів суддів є вичерпними та такими, що відповідають вимогам чинного законодавства.

Водночас, я вважаю, що при вирішенні цього спору у справі, суди допустили порушення норм ч. 3 ст. 35 ГПК України, оскільки не обґрунтували чому рішення суду у справі № 21/319, яким відмовлено у визнанні договору купівлі-продажу № 1 від 18.01.2002 року недійсним, оскільки Відкритим акціонерним товариством "Київенергобуд" не доведено, що спірне майно належало йому і передавалось до статутного фонду Дочірньому підприємству "Спеценергобуд", не має преюдиціальне значення при розгляді даної справи. Суди у рішеннях не зазначили, на підставі яких доказів вони дійшли висновку, що спірне майно належало Відкритому акціонерному товариству "Київенергобуд". Тому висновки судів про обов'язковість надання ним згоди на відчуження майна є передчасними.

Крім того, здійснюючи оцінку правомірності відчуження майна відповідачем 1 на підставі договору купівлі-продажу № 1 від 18.01.2002 року суди застосували до спірних правовідносин положення Господарського кодексу України (надалі - ГК України), який набрав чинності з 1 січня 2004 року. Разом з тим, пунктом 4 розділу "Прикінцеві положення" ГК України передбачено, що ГК України застосовується до господарських відносин, які виникли після набрання чинності його положеннями відповідно до цього розділу. До господарських відносин, що виникли до набрання чинності відповідними положеннями ГК України, зазначені положення застосовуються щодо тих прав і обов'язків, які продовжують існувати або виникли після набрання чинності цими положеннями.

Оскільки спірний договір укладено і відчуження майна відбулось до набрання чинності ГК України, суди апеляційної та першої інстанцій безпідставно застосували до спірних правовідносин положення ГК України.

За цих обставин, оскільки суди допустили порушення норм матеріального та процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, вважаю, що в даному випадку у суду касаційної інстанції не було підстав для залишення без змін рішення судів в частині розгляду позовних вимог про визнання права власності на майно, яке є предметом договору купівлі-продажу № 1 від 18.01.2002 року. В цій частині слід було скасувати судові рішення та передати справу на новий розгляд.

Суддя Кондратова І.Д.