Постанова

від 22.11.2016 по справі 922/891/16

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 листопада 2016 року Справа № 922/891/16

Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П. - головуючий (доповідач), судді Васищак І.М. і Студенець В.І.

розглянув касаційні скарги Харківської міської ради, м. Харків (далі - Міська рада) та заступника прокурора Харківської області, м. Харків (далі - Прокурор),

на рішення господарського суду Харківської області від 06.06.2016 та

постанову Харківського апеляційного господарського суду від 22.09.2016

зі справи № 922/891/16

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "ПЕП", м. Харків (далі - ТОВ "ПЕП"),

до товариства з обмеженою відповідальністю "Лік - Харківське будівельне управління", м. Харків (далі - ТОВ "Лік - ХБУ"),

про визнання права власності,

за участю Міської ради та

Прокурора.

Судове засідання проведено за участю:

представника ТОВ "ПЕП" - Кот Т.В.,

представника ТОВ "Лік - ХБУ" - не з'яв.,

представника Міської ради - Грєнкова І.В.,

Прокурора - Клюге Л.М.

За результатами розгляду касаційних скарг Вищий господарський суд України

ВСТАНОВИВ:

Позов було подано про визнання права власності на нежитлові будівлі: літ. П-1 площею 47,4 кв.м; літ. Р-1 площею 389,6 кв.м, розташовані за адресою: вул. Біологічна, 19 (далі - Будівлі), за набувальною давністю.

Рішенням господарського суду Харківської області від 06.06.2016 (суддя Ольшанченко В.І.), залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 22.09.2016 (колегія суддів у складі: Сіверін В.І. - головуючий, Терещенко О.І. і Тихий П.В.): позов задоволено; визнано за ТОВ "ПЕП" право власності на Будівлі за набувальною давністю.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Прокурор просить скасувати оскаржувані рішення та постанову попередніх судових інстанцій з даної справи і прийняти нове рішення, яким у позові відмовити, "судові витрати покласти на відповідачів". Скаргу мотивовано неправильним застосуванням судами норм матеріального права, в тому числі Конституції України, Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Земельного кодексу України, Законів України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про регулювання містобудівної діяльності", Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 09.06.1998 № 121 (далі - Інструкція), а також норм процесуального права (статей 2, 4, 4 7 , 32, 34, 35, 43 Господарського процесуального кодексу України, далі - ГПК України), неповним з'ясуванням ними обставин, що мають значення для справи.

Міська рада у касаційній скарзі до Вищого господарського суду України просить скасувати оскаржувані рішення та постанову попередніх судових інстанцій з даної справи і прийняти нове рішення, яким у позові відмовити. Скаргу з посиланням на положення Конституції України, ЦК України, Земельного кодексу України, ГПК України мотивовано порушенням названими судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права.

Відзиви на касаційні скарги не надходили.

Учасників судового процесу відповідно до статті 111 4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційних скарг.

За результатами розгляду касаційної скарги Прокурора Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для її часткового задоволення з урахуванням такого.

Судові інстанції у розгляді справи виходили з таких обставин та висновків.

04.05.2001 ТОВ "ЛіК-УПТК" (продавець) і ТОВ "Лік-ХБУ" (покупець) уклали договір № 28/1 купівлі-продажу нерухомості (далі - Договір № 28/1), за яким продавець продав, а покупець купив нежитлові приміщення загальною площею 935,8 кв.м, а саме: літ. А-1 площею 498,8 кв.м, літ. П-1 площею 47,4 кв.м та літ. Р-1 площею 389,6 кв.м, розташовані за адресою: м. Харків, вул. Біологічна, 19. Відповідно до пункту 1.3 Договору № 28/1 правовстановлюючими документами є: договір № Ф1-67/99 купівлі-продажу, посвідчений 23.07.1999 біржею нерухомості і основних фондів "Україна"; акт приймання-передачі.

31.01.2004 ТОВ "ПЕП" (покупець) та ТОВ "Лік-ХБУ" (продавець) у простій письмовій формі уклали договір № 7 купівлі-продажу нерухомості (далі - Договір №7), за яким продавець продав, а покупець купив нежитлові будівлі загальною площею 935,8 кв.м, а саме: літ. А-1 площею 498,8 кв.м, літ. П-1 площею 47,4 кв.м, літ. Р-1 площею 389,6 кв.м, розташовані за адресою: м. Харків, вул. Біологічна, 19. Згідно з цим договором:

- правовстановлюючими документами є: Договір № 28/1; акт приймання-передачі (пункт 1.4);

- сума продажу складає 101 447,12 грн. (пункт 2.1);

- покупець зобов'язується здійснити повний розрахунок протягом 90 днів з моменту переходу товару у власність покупця шляхом безготівкового розрахунку за окремим графіком (пункт 2.2);

- передача об'єктів оформлюється актом приймання-передачі після повного розрахунку (пункт 2.6).

31.01.2004 за актом приймання-передачі продавець передав покупцю нежитлові приміщення. Отже, з цього часу ТОВ "ПЕП" почало використовувати Будівлі для ведення господарської діяльності.

Проте при підписанні Договору № 7 ТОВ "ПЕП" і ТОВ "Лік-ХБУ" не було враховано таке.

01.01.2004 набув чинності ЦК України , який встановлював нові (порівняно з Цивільним кодексом УРСР) правила укладення договорів купівлі-продажу.

Так, відповідно до положень ЦК України:

- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (частина четверта статті 203);

- договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації (стаття 657);

- у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (стаття 220);

- нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (частина перша статті 236);

- недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (частина перша статті 216).

Оскільки Договір № 7 укладено в простій письмовій формі, то він не створив юридичних наслідків для його сторін, зокрема у ТОВ "ПЕП" не виникло права власності на нежитлові будівлі. Проте це товариство продовжувало користуватися Будівлями.

Як зазначає ТОВ "ПЕП", з метою удосконалення виробничого процесу 17.10.2005 воно уклало з Харківським філіалом дочірнього підприємства Укоопспілки "Проектний інститут "Укооппроект" (далі - Харківський філіал Інституту) договір № У-05-822 на виконання робочого проекту "Реконструкція виробничої бази ТОВ "ПЕП" по вул. Біологічній, 19 в м. Харкові"; однак у подальшому виявилася зазначена невідповідність Договору № 7 вимогам законодавства.

З метою належного оформлення права власності 21.02.2006 ТОВ "Лік-ХБУ" (продавець) і ТОВ "ПЕП" (покупець) було укладено договір купівлі-продажу нежитлової будівлі (далі - Договір від 21.02.2006), за яким продавець продав у власність покупця нежитлову будівлю літ. А-1 загальною площею 498,8 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Харків, вул. Біологічна. 19. Цей договір був посвідчений нотаріусом та право власності на придбане за ним нерухоме майно належним чином зареєстроване.

Згідно з Договором від 21.02.2006:

- нежитлова будівля належить продавцю на підставі Договору № 28/1, акта приймання-передачі нежитлової будівлі від 07.04.2001, зареєстрованих у КП "ХМБТІ" 05.11.2001 за реєстровим № 2754 (пункт 2);

- балансова вартість відчужуваної нежитлової будівлі становить 84 539 грн. (пункт 3).

Проте, як пояснює ТОВ "ПЕП", у зв'язку з тим, що воно ще у 2004 році сплатило за три нежитлові будівлі 101 447,12 грн., у Договорі від 21.02.2006 було зазначено саме цю суму.

16.02.2007 ТОВ "ПЕП" повторно уклало з Харківським філіалом Інституту договір № У-07-805 на створення (передачу) науково-технічної продукції, предметом якого є складення висновку про технічний стан конструкцій нежитлових приміщень та можливості їх реконструкції під виробничу базу з переробки деревини та виготовлення столярних виробів по вул. Біологічній, 19 у м. Харкові.

У подальшому ТОВ "ПЕП" уклало з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_8 договір від 24.07.2008 № 18 на проектування зовнішньої мережі водопроводу, а також з ПП "Фінансово-правовий консалтинг" договір від 19.11.2008 № 31-ДЗ на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за тією ж адресою.

За твердженням ТОВ "ПЕП", протягом усього зазначеного часу воно продовжувало користуватися придбаними об'єктами нерухомого майна.

Згідно з виконавчою зйомкою земельної ділянки нежитлові будівлі літ. А-1, літ. П-1, літ. Р-1 знаходяться на відокремленій земельній ділянці, мають одну під'їзну дорогу.

10.02.2009 ухвалою господарського суду Харківської області порушено провадження у справі про банкрутство ТОВ "Лік-ХБУ" № Б-50/14-09, яка триває "до теперішнього часу"; в ній відкрито ліквідаційну процедуру, назване підприємство знаходиться у стані припинення, що підтверджується й витягом з ЄДРПОУ.

Як зазначає ТОВ "ПЕП", спірні Будівлі не увійшли до ліквідаційної маси, на балансі ТОВ "Лік-ХБУ" не обліковуються.

Позивач (ТОВ "ПЕП") був упевнений у правомірності заволодіння майном (Будівлями), оскільки у 2004 році уклав договір купівлі-продажу з ТОВ "Лік-ХБУ" (добросовісність набуття). На час отримання спірних Будівель ТОВ "ПЕП" вважало, що отримало їх за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на них. Проте цей договір не був посвідчений нотаріально і не є дійсним, не створив для його сторін правових наслідків (безтитульність володіння). Про відкритість володіння майном свідчать зазначені в позовній заяві договори, а також договори оренди від 01.08.2007, 09.01.2008, 01.04.2009, укладені з фізичними та юридичними особами, відповідно до яких ТОВ "ПЕП" надавало в оренду нежитлові приміщення та територію біля них по вул. Біологічній, 19. Фактичне безперервне володіння приміщеннями здійснюється з 2004 року, тобто понад десять років.

Відповідачем (ТОВ "Лік-ХБУ") не подано суду будь-яких заперечень та доказів на їх обґрунтування.

Судом апеляційної інстанції додатково зазначено таке.

Доводи апеляційної скарги ліквідатора ТОВ "Лік-ХБУ" не знайшли підтвердження в апеляційному розгляді справи.

Міська рада в своїй апеляційній скарзі зазначала про те, що спірні Будівлі є самочинним будівництвом. Проте вони не є самочинним будівництвом, оскільки були збудовані та введені в експлуатацію "ще у 70-80-х роках" та використовувалися з того часу. У зв'язку з цим ТОВ "ПЕП" подало суду виготовлені технічні паспорти на Будівлі.

Спірні правовідносини в даній справі не стосується земельних правовідносин. Оформлення земельних ділянок, на яких розташовані спірні Будівлі, є окремою процедурою, яка матиме місце вже після вирішення питання про визнання права власності за набувальною давністю.

Причиною спору в даній справі і подання касаційної скарги у ній стало питання про наявність або відсутність підстав для визнання за позивачем права власності на Будівлі за набувальною давністю.

Відповідно до статті 344 ЦК України:

- особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом (частина перша);

- право власності за набувальною давністю на нерухоме майно набувається за рішенням суду (частина четверта).

Суди попередніх інстанцій у розгляді даної справи виходили, зокрема, з того, що до ТОВ "Лік-ХБУ" Будівлі перейшли за Договором № 28/1, укладеним ним з ТОВ "ЛІК-УПТК" (а вже згодом перше з названих товариств здійснювало їх відчуження позивачеві зі справи - ТОВ "ПЕП"). Проте при цьому названими судами залишено поза увагою та оцінкою подані у справі докази можливої неналежності Будівель ТОВ "Лік-ХБУ", в тому числі: витяг КП "Харківське міське БТІ", згідно з яким ТОВ "Лік-ХБУ" є власником тільки нежитлової будівлі літ А площею 498,8 кв.м на підставі Договору № 28/1; договір купівлі-продажу від 04.05.2001 № 28/1 з матеріалів реєстраційної справи КП "Харківське міське БТІ", згідно з яким ТОВ "Лік-ХБУ" купило у ТОВ "ЛІК-УПТК" майно у складі тільки нежитлової будівлі літ А, - тоді як Будівлі (літ П-1 і літ Р-1) до предмета даного договору не входили; реєстраційне посвідчення від 05.11.2001 про належність ТОВ "Лік-ХБУ" майна тільки у складі приміщення літ А-1. Так само не надано судами оцінки доводам про те, що наданий позивачем Договір № 28/1 не є належним та допустимим доказом того, що Будівлі належали ТОВ "Лік-ХБУ".

Тим часом з'ясування відповідних обставин було основною передумовою правильного визначення належного відповідача в даній справі (яким міг і мав бути попередній володілець Будівлі).

Судами не враховано положення пункту 2 Інструкції (чинної на час укладення Договору № 28/1), за яким реєстраційне посвідчення бюро технічної інвентаризації є невід'ємною частиною правовстановлюючого документа.

Висновок апеляційної інстанції про неналежність спірних правовідносин до земельних також є передчасним з урахуванням такого.

Згідно із статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, а право власності на землю гарантується та набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень; набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

За приписами статей 25, 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статті 12 Земельного кодексу України до повноважень міських рад належить розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб та здійснення інших повноважень у галузі земельних відносин.

На підставі статті 83 Земельного кодексу України землі, які належать на праві власності територіальним громадам міст є комунальною власністю; у комунальній власності перебувають, зокрема, усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

Судами не взято до уваги, що набуття ТОВ "ПЕП" права власності, в т.ч. за набувальною давністю, тягне за собою автоматичний перехід права власності на земельну ділянку, на якій знаходиться зазначене майно (підпункт 2.10 пункту 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 № 6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин"), що може мати наслідком (хоча й не обов'язково матиме) порушення інтересів власника земельної ділянки - територіальної громади м. Харкова, яку у спірних правовідносинах представляє Міська рада. Відтак попередніми судовими інстанціями у розгляді справи слід було розглянути питання про залучення до участі у справі Міської ради як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору (стаття 27 ГПК України).

Водночас Вищим господарським судом України не приймаються доводи касаційної скарги Прокурора стосовно "відсутності у матеріалах справи належних та допустимих доказів введення спірних будівель в експлуатацію", - з посланням на статтю 376 ЦК країни, статті 34, 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності". Як з'ясовано попередніми судовими інстанціями і не спростовано Прокурором, спорудження Будівель відноситься до минулого століття, і положення названих Кодексу та Закону, яким не надано зворотної дії в часі, не можуть стосуватися відповідного майна.

Так само не береться до уваги посилання Прокурора на недійсність договорів оренди, укладених ТОВ "ПЕП" з орендодавцями у 2007-2009 роках. У матеріалах справи відсутні дані про визнання таких договорів недійсними, а в силу статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Не з'ясувавши належним чином обставин справи, що входять до предмета доказування в ній, не вирішивши питання про залучення до участі у справі Міської ради (зі статусом третьої особи) попередні судові інстанції припустилися неправильного застосування вимог частини першої статті 4 7 ГПК України щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 названого Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду господарським судом в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Відтак у Вищого господарського суду України відсутні й підстави для висновку про правильність застосування названими судовими інстанціями норм матеріального права, в тому числі ЦК України.

Касаційна ж інстанція згідно з частиною другою статті 111 7 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Отже, відповідно до пункту 3 статті 111 9 та частини першої статті 111 10 ГПК України оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. У такому розгляді суду необхідно врахувати викладене, встановити обставини та оцінити докази і вчинити процесуальні дії, зазначені в цій постанові, дати цим обставинам і доказам (за необхідності - й додатково одержаним) належну правову оцінку і вирішити спір відповідно до закону. За результатами нового розгляду справи має бути вирішено й питання щодо розподілу судових витрат у ній.

Що ж до касаційної скарги Міської ради, то Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для припинення касаційного провадження у відповідній частині з урахуванням такого.

Відповідно до статті 107 ГПК України особи, які не брали участі в справі, але щодо яких суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право подати касаційну скаргу на, зокрема рішення місцевого господарського суду після їх перегляду в апеляційному порядку та постанови апеляційного господарського суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду.

Згідно із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди застосовують при розгляді Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - Суд) як джерело права.

При цьому відповідно до прецедентної практики Суду одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, inter alia, який полягає у тому, що у разі винесення судом остаточного рішення у справі таке рішення не може бути піддано сумніву (див. Рішення у справі Brumaresku v Romania [GC], N 28342/95, п. 61, ЄСПЛ 1999-VII).

Право на доступ до суду не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Норми, які регламентують строки подання скарг, безумовно, передбачаються для забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. У той же час такі норми або їх застосування мають відповідати принципу юридичної визначеності та не перешкоджати сторонам використовувати наявні засоби (див. пункти 22 - 23 Рішення у справі "Мельник проти України" від 28.03.2006, пункти 37-38 Рішення у справі "Мушта проти України" від 18.11.2010).

У пункті 41 Рішення від 03.04.2008 "Пономарьов проти України" Суд вказав, що "правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Разом з тим, якщо строк на ординарне апеляційне оскарження поновлений зі спливом значного періоду часу та за підстав, які не видаються переконливими, таке рішення може порушити принцип юридичної визначеності, так як і перегляд в порядку нагляду. Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо як у цій справі, коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків".

Як зазначено в пункті 6 3 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 № 11 "Про деякі питання практики застосування розділу XII 1 Господарського процесуального кодексу України", у розгляді касаційної скарги, поданої особою, яка не брала участі в розгляді справи господарським судом нижчої інстанції і яка вважала, що таким господарським судом вирішено питання про її права та обов'язки, касаційна інстанція, прийнявши касаційну скаргу до провадження (якщо вона не підлягає поверненню з передбачених ГПК підстав), повинна з'ясувати наявність правового зв'язку між скаржником і сторонами у справі. Якщо при цьому буде встановлено, що права такої особи судовими рішення місцевого та апеляційного господарських судів не порушено та що питання про її права і обов'язки стосовно сторін у справі попередніми судовими інстанціями не вирішувалися, то суд касаційної інстанції своєю ухвалою припиняє касаційне провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК, оскільки у такому випадку не існує правового зв'язку між скаржником і сторонами у справі, в зв'язку з чим відсутній суб'єкт касаційного оскарження.

Оскаржуване не залученою особою судове рішення повинно безпосередньо стосуватися її прав та обов'язків. Тобто в рішенні суду має бути безпосередньо вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких є скаржник, або міститися судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не повинен братися до уваги.

Верховним Судом України в його постановах також неодноразово викладався висновок щодо застосування норм права, який полягає в тому, що судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення господарським судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги .

Крім того, в силу приписів статті 111 7 ГПК України суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями стосовно дослідження та оцінки правомірності доводів особи, яка не приймала участі в розгляді справи, щодо наявності у неї матеріального права, яке підлягає захисту, оскільки така оцінка пов'язана з необхідністю встановлення та перевірки фактичних обставин, які не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду, але якими скаржник обґрунтовує підставність власних вимог (постанова Верховного суду України від 02.09.2008 № 23/294). Цією постановою Верховний суд України з урахуванням викладеного припинив касаційне провадження за касаційною скаргою з відповідної справи.

Аналогічний правовий висновок наведено і в постанові Верховного Суду України від 23.12.2015 № 5024/1463/2012.

Відповідно до частини першої статті 111 28 ГПК України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 111 16 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

З рішення господарського суду Харківської області та постанови Харківського апеляційного господарського суду, ухвалених у даній справі, не вбачається, що їх прийнято про права та обов'язки особи, яку не було залучено до участі у справі (Міської ради), оскільки в їх мотивувальних частинах відсутні висновки про права та обов'язки цієї особи і в резолютивних частинах не вказано прямо про права та обов'язки такої особи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України. Статтею 111 5 названого Кодексу передбачено, що у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням.

Беручи до уваги викладене та керуючись пунктом 1 частини першої статті 80, статтями 111 7 - 111 12 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області задовольнити частково.

2. Рішення господарського суду Харківської області від 06.06.2016 та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 22.09.2016 зі справи № 922/891/16 скасувати.

Справу передати на новий розгляд до господарського суду Харківської області.

3. Припинити касаційне провадження у справі № 922/891/16 за касаційною скаргою Харківської міської ради.

Суддя В. Селіваненко

Суддя І. Васищак

Суддя В. Студенець