КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"21" грудня 2016 р. Справа№ 910/9432/16
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Калатай Н.Ф.
суддів: Агрикової О.В.
Жук Г.А.
при секретарі Вінницькій О.В.
За участю представників:
від позивача: Гаврилюк М.Д. - представник за довіреністю № 1705/1д від 17.05.2016
від відповідача: Романовська О.І. - представник за довіреністю № 21-11-16 від 21.11.2016
Коваленко О.О. - представник за додаіренченням № 1 від 09.06.2016
Гордуз О.О. - керівник
від третьої особи: не з'явились
розглянувши у відкритому судовому засіданні
апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Алего»
на рішення Господарського суду міста Києва від 05.09.2016
у справі № 910/9432/16 (суддя Спичак О.М.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Ра Арго»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Алего»
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача ОСОБА_6
про визнання недійсним договору та застосування наслідків нікчемності правочину
ВСТАНОВИВ:
Позов заявлено про:
- визнання недійсним укладеного між позивачем та відповідачем договору купівлі-продажу №1805/1 від 18.05.2013;
- зобов'язання відповідача повернути позивачу в натурі все отримане на виконання недійсного правочину, а саме: рекламні засоби розміром 6х3 м з дублікатами дозволів на них, які розміщені за наступними адресами в місті Києві: АДРЕСА_1, дозвіл НОМЕР_1; АДРЕСА_2, дозвіл НОМЕР_2; АДРЕСА_3, дозвіл НОМЕР_3; АДРЕСА_4, дозвіл НОМЕР_4; АДРЕСА_5, дозвіл НОМЕР_5; АДРЕСА_6, дозвіл НОМЕР_6; АДРЕСА_7, дозвіл НОМЕР_7; АДРЕСА_8 (на зеленій зоні), дозвіл НОМЕР_8; АДРЕСА_9, дозвіл НОМЕР_9.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 05.09.2016, повний текст якого складений 12.09.2016, у справі № 910/9432/16 позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним договір № 1805/1 від 18.05.2013 купівлі-продажу, укладений між ТОВ «РА Агро» та ТОВ «Алего»; Зобов'язано ТОВ «Алего» передати ТОВ «РА Агро» в натурі все одержане на виконання договору № 1805/1 від 18.05.2013, а саме: рекламні засоби розміром 6х3 м з дублікатами дозволів на них, які розміщені за наступними адресами в місті Києві: АДРЕСА_1, дозвіл НОМЕР_1; АДРЕСА_2, дозвіл НОМЕР_2; АДРЕСА_3, дозвіл НОМЕР_3; АДРЕСА_4, дозвіл НОМЕР_4; АДРЕСА_5, дозвіл НОМЕР_5; АДРЕСА_6, дозвіл НОМЕР_6; АДРЕСА_7, дозвіл НОМЕР_7; АДРЕСА_8 (на зеленій зоні), дозвіл НОМЕР_8; АДРЕСА_9, дозвіл НОМЕР_9.
Крім того, за власною ініціативою суду з ТОВ «РА Агро» на користь ТОВ «Алего» стягнуто сплачені на виконання договору №1805/1 від 18.05.2013 грошові кошти в сумі 5660 грн. як правовий наслідок визнання договору недійсним.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що:
- з наявного в матеріалах справи фінансового звіту позивача, складеного станом на 31.12.2013, вбачається, що на початок звітного періоду позивач мав основні засоби первісною вартістю 186,4 тис. грн. та залишковою вартістю 155,9 тис. грн., тоді як на кінець звітного періоду означена стаття фінансового звіту вказує на відчуження позивачем основних засобів. Аналогічні відомості щодо основних засобів позивача містяться у фінансовому звіті, складеному станом на 30.06.2013. Тобто, наведені вище документи вказують на рух основних засобів позивача до та після укладання спірного правочину;
- за поясненнями позивача, які було надано на виконання вимог ухвали суду, на початок 2013 року залишкова вартість основних засобів товариства становила 155,9 тис. грн., а після укладання спірного правочину у заявника не залишилось основних засобів, що і відображено у фінансовому звіті. При цьому, заявником заперечно обставини щодо наявності у позивача іншого майна, окрім того, яке було відчужено за спірним договором, та укладання інших договорів щодо продажу будь-яких активів товариства. Доказів зворотного матеріали справи не містять;
- відчуження позивачем рекламних засобів, перелік яких наведено у додатку № 1 до спірного правочину, повинно було здійснюватись лише за наявності відповідного рішення загальних зборів товариства;
- спірний договір з боку позивача підписано ОСОБА_6 на підставі доручення № 2 від 13.05.2013, виданого директором позивача ОСОБА_7, а з боку відповідача - директором ОСОБА_7, тобто станом на дату укладення спірного правочину останній одночасно був директором як позивача, так і відповідача;
- всі документи, складені на виконання означеного правочину, зокрема, акти від 18.05.2013 приймання-передачі товару за договором, також підписано наведеними вище особами, а прийнята позивачем часткова оплата товару за договором № 1805/1 від 18.05.2013 в сумі 5660 грн. згідно платіжного доручення № 57 від 19.03.2014 мала місце в період перебування ОСОБА_7 на посаді директора позивача, що у даному випадку виключає можливість суду достеменно стверджувати подальше схвалення правочину позивачем.
Водночас суд першої інстанції зазначив про те, що заявником належними та допустимими доказами не доведено наявності у ОСОБА_6 умислу щодо укладання спірного правочину всупереч волі заявника та усвідомлення останньою факту вчинення договору, що не відповідає інтересам довірителя, що спростовує посилання позивача на те, що спірний договір вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника позивача ОСОБА_6 з керівником відповідача ОСОБА_7 з метою заволодіння всім майном позивача.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю «Алего» звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 12.09.2016 по справі № 910/9432/16 про визнання правочину недійсним та застосування наслідків недійсності правочину та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити.
В апеляційній скарзі відповідач послався на те, що спірне рішення винесене з порушенням норм матеріального (ст. 203 ЦК України) та процесуального (ст. 4-2, 33 ГПК України).
Так, апелянт зазначив про те, що сторонами у спірному договорі визначено його ціну на рівні 10 800 грн., в той час як статутний фонд позивача становить 400 000 грн., а відтак, спірний договір не може бути віднесено до тих договорів, згода на укладення яких має надаватись загальними зборами позивача; що твердження суду про те, що директор позивача не вправі передати третій особі більший обсяг повноважень, ніж той, яким наділений згідно статутних документів, не відповідає матеріалам справи.
Ухвалою від 31.10.2016 колегією суддів Київського апеляційного господарського суду в складі: головуючий суддя - Калатай Н.Ф., судді Агрикова О.В., Чорногуз М.Г. відновлено строк подання апеляційної скарги, апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Алего» прийнято до розгляду та порушене апеляційне провадження.
Ухвалою від 30.11.2016 розгляд справи відкладено до 21.12.2016.
Розпорядженням № 09-52/6582/16 від 21.12.2016 у зв`язку з виходом судді Чорногуза М.Г., який не є головуючим суддею (суддею-доповідачем) у відпустку, призначено повторний автоматизований розподіл справи № 910/9432/16.
Згідно з протоколом автоматичної зміни складу колегії суддів від 21.12.2016 апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Алего» у справі № 910/9432/16 передана на розгляд колегії суддів у складі: Калатай Н.Ф. (головуючий), судді Агрикова О.В., Жук Г.А.
Ухвалою від 21.12.2016 колегією суддів Київського апеляційного господарського суду в складі: головуючий суддя - Калатай Н.Ф., судді Агрикова О.В., Жук Г.А. апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Алего» прийнято до свого провадження.
Третя особа представників в жодне судове засідання не направила, про причини неявки суду не повідомили.
Враховуючи належне повідомлення всіх учасників про час і місце судового розгляду апеляційної скарги, а також те, що явка представників учасників в судове засідання не визнана обов'язковою, колегія суддів дійшла висновку про розгляд апеляційної скарги у відсутність представників третьої особи за наявними матеріалами апеляційного провадження.
Щодо поданих сторонами під час апеляційного перегляду додаткових доказів колегія суддів, враховуючи складність та довготривалість спірних правовідносин, вважає за доцільне, для об'єктивного і правильного вирішення спору сторін, розглядати справу по суті з врахуванням всіх наявних в матеріалах справи доказів, в тому числі і наданих сторонами під час апеляційного перегляду справи.
Під час розгляду справи представники відповідача апеляційну скаргу підтримали у повному обсязі, представник позивача проти задоволення апеляційної скарги заперечив, просив залишити її без задоволення, а оспорюване рішення суду першої інстанції - без змін.
Дослідивши матеріали апеляційної скарги, матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, з урахуванням правил ст. ст. 99, 101 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якими апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення господарського суду у повному обсязі, колегія суддів встановила таке.
18.05.2013 позивач як продавець та відповідач як покупець уклали договір купівлі-продажу№ 1805/1 (далі Договір), відповідно до умов якого позивач зобов'язався передати у власність відповідача товар - об'єкти основних засобів - «рекламні засоби» позивача у кількості дев'яти одиниць з відповідними дозволами на їх розміщення, що розташовані у місті Києві, і перелічені у Додатку № 1 до Договору, що є його невід'ємною частиною, а відповідач - прийняти та оплатити отриманий товар в порядку та на умовах, зазначених у договорі.
Згідно з п. 1.3 Договору, найменування товару, що є предметом Договору, кількість одиниць, склад, загальна площа рекламної поверхні кожної одиниці, кількість площин та ціна зазначаються у додатку № 1 до Договору, який є його невід'ємною частиною.
В Додатку № 1 до Договору сторони погодили, що позивача передає відповідачу рекламні засоби розміром 6х3 м з дублікатами дозволів на них, розміщені за наступними адресами в місті Києві: АДРЕСА_1, дозвіл НОМЕР_1; АДРЕСА_2, дозвіл НОМЕР_2; АДРЕСА_3, дозвіл НОМЕР_3; АДРЕСА_4, дозвіл НОМЕР_4; АДРЕСА_5, дозвіл НОМЕР_5; АДРЕСА_6, дозвіл НОМЕР_6; АДРЕСА_7, дозвіл НОМЕР_7; АДРЕСА_8 (на зеленій зоні), дозвіл НОМЕР_8; АДРЕСА_9, дозвіл НОМЕР_9. Вартість кожного з наведених рекламних засобів становить 1000 грн. без податку на додану вартість.
Згідно з п. 2.1 Договору загальна сума Договору (тобто, загальна вартість (ціна) товару, поставленого за Договором) визначається на підставі фактично поставленого (переданого у власність) Товару та узгодженої на нього ціни відповідно до актів приймання-передачі і складає 10 800 грн., в тому числі ПДВ 1 800 грн.
Договір з боку позивача підписано ОСОБА_6 на підставі доручення № 2 від 13.05.2013, з боку відповідача - директором ОСОБА_7.
Позивач вимагає визнання вказаного Договору недійсним як такого, що укладений з порушенням п.п. «і» ч. 5 ст. 41 та частин 2, 4 ст. 62 ЗУ «Про господарські товариства, ч. 2 ст. 98 ЦК України та п.п. «х» п. 9.3.8 Статуту позивача, з тих підстав,
що основних засобів залишковою вартістю 155,9 тис. грн. у товариства не залишилось саме після укладання спірного Договору, і що на підставі спірного Договору було відчужено всі основні засоби позивача, у якого інше майно, окрім того, яке було відчужено за спірним договором, відсутнє, і інших договорів щодо продажу будь-яких активів позивачем не укладалось;
що сторонами при укладенні Договору було значно занижено вартість спірного майна і встановлено вартість одного рекламного засобу на рівні 1 200 грн. з ПДВ, що є менше за його реальну вартість;
що вирішення питання відчуження майна позивача на суму, що становить 50 і більше відсотків майна позивача, належить до виключної компетенції загальних зборів учасників, проте рішення з вказаного питання загальними зборами учасників не приймалось, а відтак, представник позивача ОСОБА_6, яка діяла на підставі Доручення № 2 від 13.05.2013, виданому керівником позивача ОСОБА_7 на мала права укладати Договір, оскільки директор не вправі наділити інших осіб (представників товариства) більшим обсягом повноважень, ніж має сам;
що відповідача при вчиненні спірного Договору представляв в якості керівника цієї юридичної особи ОСОБА_7, який одночасно був керівником - генеральним директором позивача, а отже відповідачу було відомо про наявні обмеження повноважень представника позивача щодо представництва юридичної особи.
Також позивач вважає, що Договір укладено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони, позивача, з другою стороною, відповідачем, а тому підлягає визнанню судом недійсним ще і з підстав, передбачених ч. 1 ст. 232 ЦК України
Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив, з чим колегія суддів погодитись не може, з огляду на таке.
Щодо посилань позивача на те, що основних засобів залишковою вартістю 155,9 тис. грн. у товариства не залишилось саме після укладання спірного Договору, і що на підставі спірного Договору було відчужено всі основні засоби позивача, у якого інше майно, окрім того, яке було відчужено за спірним договором, відсутнє, і інших договорів щодо продажу будь-яких активів позивачем не укладалось, слід зазначити таке.
Як слідує з матеріалів справи, суд першої інстанції, дослідивши наявні в матеріалах справи фінансові звіти позивача, складені станом на 30.06.2013 (а.с.182-183 т. 1) та на 31.12.2013 (а.с.131-132 т. 1), зі змісту статті «Основні засоби» яких вбачається що на початок звітного періоду позивач мав основні засоби первісною вартістю 186,4 тис. грн. та залишковою вартістю 155,9 тис. грн., тоді як на кінець звітного періоду означена стаття фінансового звіту вказує на відчуження товариством основних засобів, дійшов висновку що наведені вище документи вказують на рух основних засобів позивача до та після укладання спірного Договору.
Проте, статтею 11 ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» в редакції на дату укладення спірного Договору: На основі даних бухгалтерського обліку підприємства зобов'язані складати фінансову звітність. Фінансову звітність підписують керівник та бухгалтер підприємства (ч. 1); Фінансова звітність підприємства (крім бюджетних установ, представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності та суб'єктів малого підприємництва, визнаних такими відповідно до чинного законодавства) включає: баланс, звіт про фінансові результати, звіт про рух грошових коштів, звіт про власний капітал та примітки до звітів (ч. 2); Для суб'єктів малого підприємництва і представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності національними положеннями (стандартами) встановлюється скорочена за показниками фінансова звітність у складі балансу і звіту про фінансові результати (ч. 3).
Згідно з ч. 1 ст. 13 вказаного Закону звітним періодом для складання фінансової звітності є календарний рік. Проміжна звітність складається щоквартально наростаючим підсумком з початку звітного року в складі балансу та звіту про фінансові результати. Баланс підприємства складається за станом на кінець останнього дня кварталу (року).
Отже, враховуючи, що спірний Договір укладений сторонами 18.05.2013, для встановлення, чи було спірне майно реалізовано саме внаслідок укладення спірного Договору, слід дослідити і порівняти дані статті «Основні засоби» фінансових звітів позивача, складених станом на 31.03.2013 та на 30.06.2013, тобто за період з початку першого кварталу по кінець першого півріччя звітного 2013 року.
Як слідує з наявної в матеріалах справи копії Фінансового звіту позивача, складеного станом на 31.03.2013 (тобто проміжна звітність за І квартал 2013 року) (а.с. 143-143 зворот т. 1), на початок І кварталу як звітного періоду позивач мав основні засоби первісною вартістю 186,4 тис. грн. та залишковою вартістю 155,9 тис. грн., тоді як на кінець вказаного звітного періоду зазначені основні засоби в позивача відсутні.
Таким чином, відчуження належних позивачу основних засобів первісною вартістю 186,4 тис. грн. та залишковою вартістю 155,9 тис. грн. відбулося у першому кварталі 2013 року, який закінчився 31.03.2013, тобто до дати укладення спірного Договору (18.05.2013).
Враховуючи, що проміжна звітність складається щоквартально наростаючим підсумком з початку звітного 2013 року, у фінансовому звіті позивача, складеного станом на 30.06.2013 і, відповідно, станом на 31.12.2013 основні засоби відсутні як такі, які були реалізовані до 31.03.2013.
З огляду на викладене, посилання на те, що наявні в матеріалах справи фінансові звіти позивача свідчать про те, що основні засоби первісною вартістю 186,4 тис. грн. та залишковою вартістю 155,9 тис. грн. були реалізовані позивачем після дати укладення спірного Договору (18.05.2013), не відповідають дійсним обставинам справи.
За таких обставин, підстави для ототожнення належних позивачу на початок 2013 року основних засобів первісною вартістю 186,4 тис. грн. та залишковою вартістю 155,9 тис. грн. з рекламними засобами, перелік яких наведено у Додатку № 1 до спірного Договору, відсутні, оскільки матеріали справи не містять жодного доказу на підтвердження вказаних обставин.
Суд першої інстанції безпідставно прийняв як доведені посилання позивача на те, що основних засобів залишковою вартістю 155,9 тис. грн. у товариства не залишилось саме після укладання спірного Договору, і що на підставі спірного Договору було відчужено всі основні засоби позивача, у якого інше майно, окрім того, яке було відчужено за спірним договором, відсутнє, і інших договорів щодо продажу будь-яких активів позивачем не укладалось.
Колегія суддів вважає, що, оскільки спірне майно було відчужене позивачем до дати укладення спірного Договору, воно вибуло з власності позивача в інший спосіб, і стверджувати інше, ґрунтуючись на поясненнях позивача і лише з тих підстав, що матеріали цієї справи не містять доказів укладення позивачем інших договорів щодо продажу будь-яких активів позивача, є помилковим.
Щодо посилань позивача на те, що сторонами при укладенні Договору було значно занижено вартість спірного майна і встановлено вартість одного рекламного засобу на рівні 1 200 грн. з ПДВ, що є менше за його реальну вартість, слід зазначити таке.
На доказ вказаних обставин позивачем долучено до матеріалів справи (під час розгляду її судом першої інстанції) копію договору купівлі-продажу № 019-2012 від 03.04.2012, укладеного між ПП «Моцірт ГмбХ» та ТОВ «Рекламне агентство «Краш» (а.с. 78-87 т. 1), в якому вартість рекламних конструкції визначена в сумах від 7 200 грн. до 61 000 грн., та (при апеляційному перегляді справи) копію Звіту з незалежної оцінки рухомого майна: рекламних засобів (білборди, розміром 3х6 м, розміщені в м. Києві), складеного 20.12.2016 оцінювачем ТОВ «Українська експертна група» Антоновим В.О. Згідно з висновком експерта, ринкова вартість майна, що оцінюється - об'єкта оцінки станом на 18.03.2013 становить 191 822,31 грн.
Як слідує з п. 6.2 вказаного Звіту, в даному Звіті приведена тільки орієнтовна вартість продажу, на неаналогічну конструкцію, яка склалась в результаті угоди між ПП «Моцірт ГмбХ» та ТОВ «РА «Краш», укладеної станом на 03.04.2012, оскільки для повноцінного розрахунку вартості об'єктів оцінки станом на 18.05.2013 не достатньо. Вказана вартість може бути орієнтиром та підтверджує вартість розрахунків, проведених в рамках доходного періоду.
Враховуючи, що висновку про вартість майна - предмет продажу за спірним Договором станом на дату його укладення експерт дійшов виходячи з умов договору купівлі-продажу № 019-2012 від 03.04.2012, укладеного між ПП «Моцірт ГмбХ» та ТОВ «Рекламне агентство «Краш», на який послався позивач, проте з вказаних документів не можна дійти висновку, що майно, що є предметом вказаного договору та предметом дослідження при проведенні експертизи, аналогічне майну, що є предметом спірного Договору, вказані документальні докази не є безсумнівними доказами на підтвердження того, що ціна Договору є заниженою.
Крім того, слід зазначити про таке.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).
Згідно з ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Статтею 632 ЦК України визначено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін, а її зміна після виконання договору не допускається.
У ст. 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Таким чином, сторони при укладенні договору купівлі-продажу є вільними визначати ціну продажу, а невідповідність такої ціни загально ринковим цінам не є підставою для визнання Договору недійсним.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що позивачем належними та допустимим доказами не доведено, що сторони при укладенні Договору занизили вартість товару.
Крім того, слід зазначити про таке.
Згідно ч. 1 ст. 80 Цивільного кодексу України (тут і далі в редакції, яка діяла станом на дату укладення Договору) юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.
Частиною 1 ст. 92 ЦК України визначено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
Згідно з ч. 1 ст. 87 ЦК України для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження.
За своєю організаційно-правовою формою позивач відноситься до товариств.
Згідно з ч. 2 ст. 87 ЦК України установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до ст. 88 ЦК України у статуті товариства вказуються найменування юридичної особи, органи управління товариством, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього, якщо додаткові вимоги щодо змісту статуту не встановлені цим Кодексом або іншим законом.
Згідно ст. 97 ЦК України управління товариством здійснюють його органи, до яких відносяться загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.
Отже, відповідно до приписів чинного законодавства, юридична особа здійснює діяльність через свої органи, компетенція, порядок створення, функціонування яких визначається установчими документами юридичної особи, тобто, в даному випадку, компетенція органів управління відповідача визначається Статутом Товариства.
Відповідно до ст. 145 ЦК України вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори його учасників.
Частиною 4 ст. 145 ЦК України визначено, що до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить:
1) визначення основних напрямів діяльності товариства, затвердження його планів і звітів про їх виконання;
2) внесення змін до статуту товариства, зміна розміру його статутного капіталу;
3) створення та відкликання виконавчого органу товариства;
4) визначення форм контролю за діяльністю виконавчого органу, створення та визначення повноважень відповідних контрольних органів;
5) затвердження річних звітів та бухгалтерських балансів, розподіл прибутку та збитків товариства;
6) вирішення питання про придбання товариством частки учасника;
7) виключення учасника із товариства;
8) прийняття рішення про ліквідацію товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу.
Відповідно до ст. 59 Закону України «Про господарські товариства» (тут і далі в редакції, яка діяла станом на дату укладення Договору) до компетенції зборів товариства з обмеженою відповідальністю крім питань, зазначених у пунктах "а", "б", "г - ж", "и - й" статті 41 цього Закону, належить:
а) встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками додаткових вкладів;
б) вирішення питання про придбання товариством частки учасника;
в) виключення учасника з товариства;
г) визначення форм контролю за діяльністю виконавчого органу, створення та визначення повноважень відповідних контрольних органів.
У пунктах "а", "б", "г - ж", "и - й" статті 41 ЗУ «Про господарські товариства» встановлено, що до компетенції загальних зборів належить:
а) визначення основних напрямів діяльності акціонерного товариства і затвердження його планів та звітів про їх виконання;
б) внесення змін до статуту товариства, у тому числі зміна розміру його статутного капіталу;
г) утворення і відкликання виконавчого та інших органів товариства;
д) затвердження річних результатів діяльності акціонерного товариства, включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку, строку та порядку виплати частки прибутку (дивідендів) з урахуванням вимог, передбачених цим та іншими законами, визначення порядку покриття збитків;
е) створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій та представництв, затвердження їх статутів та положень;
є) винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності посадових осіб органів управління товариства;
ж) затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів товариства, визначення організаційної структури товариства;
и) визначення умов оплати праці посадових осіб акціонерного товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв;
і) затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства;
ї) прийняття рішення про припинення діяльності товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу;
й) прийняття рішення про обрання уповноваженої особи акціонерів для представлення інтересів акціонерів у випадках, передбачених законом.
Статутом товариства і законом до виключної компетенції загальних зборів може бути також віднесене вирішення інших питань (ч. 5 ст. 145 ЦК України).
Отже, як ЦК України, так і ЗУ «Про господарські товариства» не відносять до виключної компетенції загальних зборів прийняття ними рішення про укладення угод на будь-яку суму, проте встановлюють можливість визначення у Статуті товариства додаткових питань, віднесених до виключної компетенції загальних зборів.
Позивач у позовній заяві зазначає, що умову щодо погодження загальними зборами товариства відчуження належного йому майна на суму, яка становить 50 та більше відсотків майна позивача, встановлено п.п. «х» п. 9.3.8 Статуту позивача, проте це не відповідає дійсним обставинам справи, оскільки в п.п. х» п. 9.3.8 Статуту позивача в редакції, яка діяла станом на дату укладення Договору (затверджений рішенням Загальних зборів учасників позивача протокол № 3 від 24.11.2006 та зареєстрований 22.11.2007, номер запису 1072105003005713) (а.с. 32-46 т. 1), встановлено, що до виключної компетенції зборів учасників, серед іншого, віднесено прийняття рішення про продаж, передачу безоплатно, обмін, передачу в оренду й у заставу юридичним та фізичним особам належних відповідачу на праві власності засобів виробництва, будинків, споруд, продукції власного виробництва, включаючи житло, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, використання і відчуження їх іншими способам, списання їх з балансу згідно чинному законодавству України, на суму 50 і більше відсотків.
Тобто Статутом позивача чітко не визначено, відносно чого на суму 50 і більше відсотків до виключної компетенції зборів учасників належить прийняття рішення про продаж юридичним і фізичним особам належних товариству на праві власності засобів виробництва, а відтак, обов'язкова необхідність рішення загальних зборів учасників позивача для укладення Договору є недоведеною., оскільки відсутній грошовий показник, з яким можна було б порівняти ціну Договору на предмет перевищення 50 відсотків розміру такого показника.
Отже, правові підстави для визнання Договору недійсним з тих підстав, що його було укладено за відсутності рішення загальних зборів позивача на відчуження майна відповідно до п. 9.3.8 Статуту позивача, відсутні.
При цьому слід врахувати, що умови Статуту позивача в редакції, яка діяла станом на дату укладення Договору, на предмет необхідності наявності рішення загальних зборів при укладенні договору на суму 50 і більше відсотків статутного капіталу товариства були предметом розгляду у справі № 5011-14/16145-2012 за позовом ТОВ «РА Арго» до ТОВ «Рекламне агентство «Краш» про визнання договору недійсним, рішенням Господарського суду міста Києва від 09.01.2013 у якій, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 06.08.2013 та постановою Вищого господарського суду України від 10.12.2013, встановлено, що Статутом позивача чітко не визначено, відносно чого на суму 50 і більше відсотків належить до виключної компетенції зборів учасників прийняття рішення про продаж юридичним і фізичним особам належних товариству на праві власності засобів виробництва.
Преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також рішеннями Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України» та від 28.10.1999 у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає, серед іншого, і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Згідно з ч. 3 ст. 4 ГПК України якщо в міжнародних договорах України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»встановлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права
Отже, судові рішення Європейського суду з прав людини є пріоритетним джерелом права для національного суду, а відтак, судове рішення у справі № 5011-14/16145-2012 не може бути поставлено під сумнів, а інші рішення, в тому числі і у цій справі, № 910/9432/16, не можуть їм суперечити.
Водночас згідно зі ст. 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Таким чином факти, встановлені судом під час вирішення справи № 5011-14/16145-2012, зокрема, те, що Статутом позивача чітко не визначено, відносно чого на суму 50 і більше відсотків належить до виключної компетенції зборів учасників прийняття рішення про продаж юридичним і фізичним особам належних товариству на праві власності засобів виробництва, визнаються колегією суддів такими, що не потребують доведення.
Посилання позивача на норму ч. 2 ст. 98 ЦК України, згідно якою рішення про внесення змін до статуту товариства, відчуження майна товариства на суму, що становить п'ятдесят і більше відсотків майна товариства, приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів, якщо інше не встановлено законом, колегія суддів вважає помилковими з огляду на те, що вказана норма лише встановлює порядок прийняття рішень загальними зборами (тобто принцип, за якого такі рішення вважаються прийнятими - примітка суду), проте не відносить жодних рішень до виключної компетенції загальних зборів товариства.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає помилковим і висновок суду першої інстанції про те, що, враховуючи норми частин першої та другої статті 98 ЦК України та п. 9.3.8 Статуту позивача, відчуження майна позивача на суму, яка перевищує 50% вартості всього майна позивача, потребує відповідного рішення загальних зборів товариства, виходячи з того, що з п. 9.3.8 Статуту позивача не вбачається можливим встановити відмінний, ніж передбачено ст. 98 ЦК України, порядок прийняття вищим органом управління товариства рішення щодо відчуження його майна на суму, що становить п'ятдесят і більше відсотків майна товариства.
З огляду на вищевикладене, посилання позивача на те, що представник позивача ОСОБА_6, яка діяла на підставі Доручення № 2 від 13.05.2013, виданого керівником позивача ОСОБА_7, на мала права укладати Договір, оскільки директор не вправі наділити інших осіб (представників товариства) більшим обсягом повноважень, ніж має сам, до уваги колегією судів не приймаються в зв'язку з безпідставністю таких тверджень.
Щодо обставин, пов'язаних з тим, що відповідача при вчиненні спірного Договору представляв в якості керівника цієї юридичної особи ОСОБА_7, який одночасно був керівником - генеральним директором позивача, слід зазначити, що за правилом ч. 3 ст. 238 ЦК України, на яку посилається позивач, представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом, проте Договір з боку позивача підписаний не особисто ОСОБА_7, а представником, який діє на підставі доручення, що представниками сторін не заперечується.
Отже, з боку позивача Договір підписаний представником, який діє на підставі доручення, а з боку відповідача - директором, який уповноважений на такі дії Статутом позивача.
Відповідно до норми ч. 3 ст. 92 ЦК України, орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
Доказів того, що представники сторін, укладаючи Договір, діяли не в інтересах осіб, яких вони представляли або не діяли добросовісно і розумно або перевищували свої повноваження, позивачем суду не надано.
Щодо посилань позивача на те, що Договір вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника позивача ОСОБА_6 з керівником відповідача ОСОБА_7 з метою заволодіння всім майном позивача, слід зазначити таке.
Частина 1 ст. 232 ЦК України встановлює, що, правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.
Пунктом 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» встановлено, що для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.
Згідно з п. 3.10 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.
Зловмисна домовленість - це умисна змова представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним з відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання. Наслідком такого визнання, крім загальних наслідків, визначених статтею 216 ЦК України, є виникнення у довірителя права вимагати від свого представника і другої сторони, зокрема, солідарного відшкодування збитків. При цьому представником не може вважатися орган юридичної особи, в тому числі її керівник, навіть якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи: представництво в даному разі визначається за правилами глави 17 названого Кодексу.
Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів наявності у ОСОБА_6 умислу щодо укладання Договору всупереч волі заявника та усвідомлення останньою факту вчинення договору, що не відповідає інтересам довірителя, тому колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, який визнав недоведеними посилання позивача на те, що спірний договір вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника позивача ОСОБА_6 з керівником відповідача ОСОБА_7 з метою заволодіння всім майном позивача.
З матеріалів справи слідує, що інших, окрім викладених вище, підстав для визнання Договору недійсним позивачем не наведено.
Відповідно до ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьої, п'ятою, шостою ст. 203 ЦК України.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Відповідно до частин 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частиною 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» визначено, що:
- судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.;
- зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України);
- відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Позивач не довів обставини, на які він посилається в обґрунтування своїх позовних вимог.
За таких обстави позовні вимоги позивача про визнання недійсним укладеного між позивачем та відповідачем договору купівлі-продажу №1805/1 від 18.05.2013 задоволенню не підлягають. Рішення суду першої інстанції в частині задоволення вказаних позовних вимог підлягає скасуванню.
При цьому, колегія суддів враховує, що під час розгляду справи в суді першої інстанції позивач та відповідач надали суду дві відмінні за змістом п. 2.2 копії Договору (а.с. 10-12 та 145-146 т. 1).
Так, в п. 2.2 Договору, копію якого позивачем додано до позовної заяви, сторонами погоджено, що оплата ціни (вартості) товару здійснюється відповідачем у безготівковій формі шляхом перерахування грошових коштів на банківський поточний рахунок позивача протягом трьох місяців з дати підписання сторонами Договору, в той час як у наданій відповідачем копії сторонами погоджений строк оплати - протягом двох років з дати підписання Договору.
З пояснень позивача слідує, що в нього відсутній його примірник Договору, а копію, яку додано до позовної заяви, ним зроблено з копії, наданої відповідачем для переоформлення дозволів на розміщення придбаних за Договором рекламних засобів.
Водночас в оспорюваному рішенні суд першої інстанції зазначив про те, що ним у судовому засіданні 22.06.2016 було оглянуто оригіналу Договору в редакцій, яка була надана саме позивачем, з огляду на що суд першої інстанції дійшов висновку про те, що приймає під час розгляду справи копію спірного правочину, яку було представлено позивачем.
Проте протокол судового засідання від 22.06.2016 (а.с. 150 т. 1) не містить відомостей про надання позивачем та огляд судом першої інстанції, серед інших документів, оригінали яких надані останнім для огляду у судовому засіданні на виконання вимог ухвали суду, оригіналу спірного Договору в редакції, яка була додана позивачем до позовної заяви.
Так само всі інші протоколи судових засідань у цій справі не містять жодних відомостей про надання для огляду суду першої інстанції оригіналу Договору.
За таких обставин, колегія суддів не може погодитись з судом першої інстанції щодо прийняття як вірної копії Договору, що його надано позивачем, проте щодо вказаних обставин вважає за потрібне зазначити про таке.
Частина 1 ст. 35 ГПК України встановлює, що обставини, які визнаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, можуть не доказуватися перед судом, якщо в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.
З матеріалів справи слідує, що сторонами не заперечується як факт укладення Договору, так і всі його умови (окрім п. 2.2, різниця в редакціях якого полягає лише у строку оплати за товар).
Водночас, враховуючи що предметом позову у цій справі є визнання Договору недійсним, а також та підстави, з яких позивач просить визнати недійсним Договір, фактично, встановлення точного змісту п. 2.2 Договору не є необхідним для вирішення спору сторін по суті.
За таких обставин, колегія суддів, незважаючи на відсутність оригіналу Договору, вважає доведеним факт його укладення та зауважує сторонам на тому, що у випадку наявності між ними спірних взаємовідносин щодо змісту п. 2.2 Договору, вони не позбавлені права при вирішенні такого спору в судовому порядку доводити, в якій саме редакції ними був укладений пункт 2.2 Договору.
З огляду на відмову у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним Договору, задоволенню не підлягають й позовні вимоги про зобов'язання відповідача позивачу в натурі все отримане на виконання вказаного недійсного правочину, а саме: рекламні засоби розміром 6х3 м з дублікатами дозволів на них, які розміщені за наступними адресами в місті Києві: АДРЕСА_1, дозвіл НОМЕР_1; АДРЕСА_2, дозвіл НОМЕР_2; АДРЕСА_3, дозвіл НОМЕР_3; АДРЕСА_4, дозвіл НОМЕР_4; АДРЕСА_5, дозвіл НОМЕР_5; АДРЕСА_6, дозвіл НОМЕР_6; АДРЕСА_7, дозвіл НОМЕР_7; АДРЕСА_8 (на зеленій зоні), дозвіл НОМЕР_8; АДРЕСА_9, дозвіл НОМЕР_9, оскільки вказані позовні вимоги є наслідком задоволення позовних вимог про визнання Договору недійсним, а відтак, за відсутності підстав для такого, також не можуть бути задоволенні. Рішення суду першої інстанції в частині задоволення вказаних позовних вимог підлягає скасуванню.
При цьому колегія суддів вважає за необхідне зазначити про таке.
Як слідує з тексту оспореного рішення, суд першої інстанції стягнув з позивача на користь відповідача отримані позивачем за спірним Договором в якості оплати за товар 5 660 грн., вимоги про що в цій справі не заявлялись, тобто як правовий наслідок недійсності Договору.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції безпідставно вийшов в цьому випадку за межі позовних вимог.
Так, за правилами ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. (ч. 1); Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи. (ч. 5).
За правилом ч. 2 ст. 208 ГК України, якщо господарське зобов'язання визнано недійсним з інших підстав ніж з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.
Частиною 1 ст. 83 ГПК України суду надане право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству.
У пункті 2.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України, від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними") вказано, що, керуючись пунктом 1 частини першої статті 83 ГПК, суд вправі за власною ініціативою визнати недійсним повністю або у певній частині договір із застосуванням за необхідності й наслідків визнання недійсним нікчемного правочину (абзац другий частини п'ятої статті 216 ЦК України), якщо, вирішуючи господарський спір, встановить, що зміст договору, пов'язаного з предметом спору, суперечить законодавству, чинному на момент укладення договору.
У такому випадку реалізація господарським судом цього права здійснюється незалежно від наявності відповідного клопотання сторони, на відміну від припису пункту 2 частини першої тієї ж статті ГПК України, згідно з якою виходячи з норми ч. 2 ст. 83 ГПК України, господарський суд, приймаючи рішення, має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони.
У пункті 2.13 постанови Пленуму Вищого господарського суду України, від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними") встановлено, що:
- Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як самостійно, так і, з урахуванням припису частини першої статті 58 ГПК, бути об'єднана з вимогою повернути одержане за цим правочином у натурі або про відшкодування його вартості (якщо повернення у натурі неможливе). В разі заявлення вимоги про повернення одержаного за правочином відповідач має право подати зустрічний позов (стаття 60 ГПК) про витребування належного йому майна або відшкодування вартості останнього. Якщо такий позов не подано, господарський суд з огляду на припис частини п'ятої статті 216 ЦК України та з урахуванням конкретних обставин справи може з власної ініціативи застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину також і щодо позивача;
- У вирішенні питання про застосування передбачених законом наслідків недійсності правочину, який є оспорюваним (а не нікчемним), господарському суду слід виходити зі змісту позовних вимог. Якщо спір з приводу таких наслідків між сторонами відсутній, у господарського суду немає правових підстав зобов'язувати їх вчиняти дії, прямо передбачені законом, зокрема частиною першою статті 216 ЦК України, частиною другою статті 208 ГК України.
Враховуючи, відсутність у оспореному рішенні висновку суду, що спірний Договір суперечить законодавству, чинному на момент укладення договору (нікчемний правочин), в той час як позивач звернувся до суду з вимогами визнати Договір недійсним (оспорюваний правочин) та зобов'язати відповідача повернути одержане за Договором, а відповідачем зустрічний позов у порядку ст. 60 ГПК України не подавався, за відсутності відповідного клопотання сторони, суд першої інстанції не мав правових підстав, скориставшись правом, наданим ч. 5 ст. 216 ЦК України та ч. 2 ст. 83 ГПК України, за власною ініціативою виходити за межі позовних вимог.
Крім того, на думку колегії суддів, суд першої інстанції не мав правових підстав для оцінки умов та взаємовідносин сторін за укладеним позивачем та відповідачем договором № 3103/1 від 31.03.2014 про зарахування зустрічних вимог, який не є предметом позову у цій справі.
Згідно зі ст. 104 Господарського процесуального кодексу України, підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є:
1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи;
4) порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.
Колегія суддів вважає, що при прийнятті оспореного рішення судом першої інстанції мале місце невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи, а тому рішення Господарського суду міста Києва від 05.09.2016 у справі № 910/9432/16 підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення, яким у задоволенні позову відмовляється у повному обсязі.
Враховуючи вимоги, викладені в апеляційній скарзі, апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Алего» підлягає задоволенню.
Відповідно до статей 44, 49 ГПК України всі судові витрати по справі, в тому числі і за подачу апеляційної скарги покладаються на позивача.
Керуючись статтями 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Алего» на рішення Господарського суду міста Києва від 05.09.2016 у справі № 910/9432/16 задовольнити.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 05.09.2016 у справі № 910/9432/16 скасувати і прийняти нове рішення.
3. У позові відмовити повністю.
4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Ра Арго» (03115, м. Київ, вул. Святошинська, 34, ідентифікаційний код 32920270) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Алего» (03194, м. Київ, проспект Леся Курбаса, 19/11, ідентифікаційний код 37922548) витрати по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги в сумі 3 031 (три тисячі тридцять одна) грн. 60 коп.
5. Видачу наказу на виконання цієї постанови доручити Господарському суду міста Києва
6. Повернути до Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/9432/16.
Головуючий суддя Н.Ф. Калатай
Судді О.В. Агрикова
Г.А. Жук
Суд | Київський апеляційний господарський суд |
Дата ухвалення рішення | 21.12.2016 |
Оприлюднено | 28.12.2016 |
Номер документу | 63658818 |
Судочинство | Господарське |
Господарське
Київський апеляційний господарський суд
Калатай Н.Ф.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2025Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні