Постанова

від 31.01.2017 по справі 26/368

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"31" січня 2017 р. справа№ 26/368

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Буравльова С.І.

суддів: Андрієнка В.В.

Шапрана В.В.

секретар: Ковальчук Р.Ю.,

за участю

представників: позивача - не з'явилися;

відповідача - Свириденко І.А.;

ВДВС - Савчук К.П.

розглянувши апеляційну скаргу Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві

на ухвалу Господарського суду м. Києва від 15.11.2016 р.

за скаргою Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом"

на дії Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві при винесенні постанови про стягнення виконавчого збору ВП № 40462803 від 23.12.2015 р.

у справі № 26/368 (суддя - Мандриченко О.В.)

за позовом Публічного акціонерного товариства "Український графіт"

до Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом"

про стягнення 904096,90 грн

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду м. Києва від 05.11.2003 р. у справі № 26/368 позовні вимоги Публічного акціонерного товариства "Український графіт" задоволено частково, стягнуто з Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" на користь позивача 904096,90 грн основного боргу, 1601,89 грн державного мита та 111,19 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

На виконання вказаного рішення суду 21.11.2003 р. було видано наказ.

Постановою державного виконавця Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві від 21.03.2005 р. відкрито виконавче провадження з виконання вказаного наказу Господарського суду м. Києва та визначено строк добровільного виконання до 25.03.2005 р.

У подальшому, постановою державного виконавця Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві від 18.10.2013 р. приєднано виконавче провадження з примусового виконання наказу Господарського суду м. Києва № 26/368, виданого 21.11.2003 р., до зведеного виконавчого провадження № 39832110, що веде зазначений відділ.

Оскаржуваною постановою державного виконавця Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві від 23.12.2015 р. стягнуто з Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" виконавчий збір у розмірі 90580,99 грн. Вказана постанова про стягнення виконавчого збору була направлена боржнику 08.01.2016 р. рекомендованим листом з штрихкодовим ідентифікатором № 0103252104538 та вручена представнику за довіреністю 11.01.2016 р., що підтверджується роздруківкою з сайту УДППЗ "Укрпошта".

Однак, 18.01.2016 р. від Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" до Господарського суду м. Києва надійшла скарга на дії Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві при винесенні постанови про стягнення виконавчого збору ВП № 40462803 від 23.12.2015 р. У поданій скарзі відповідач просить визнати незаконними дії Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління у м. Києві при винесенні постанови про стягнення виконавчого збору ВП № 40462803 від 23.12.2015 р. у розмірі 90580,99 грн, а також визнати недійсною зазначену постанову.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 03.03.2016 р., залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 25.07.2016 р., у задоволенні скарги Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" на дії Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві відмовлено.

Разом з цим, постановою Вищого господарського суду України від 27.09.2016 р. постанову Київського апеляційного господарського суду від 25.07.2016 р. та ухвалу Господарського суду м. Києва від 03.03.2016 р. у справі № 26/368 скасовано, а скаргу відповідача на дії Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Зокрема, суд касаційної інстанції у вищевказаній постанові наголосив на тому, що господарським судам слід було встановити, коли закінчився строк, наданий для добровільного виконання рішення суду, коли розпочалося примусове виконання рішення та коли і яким чином відбулося виконання рішення боржником (у добровільному порядку чи внаслідок виконавчих дій державного виконавця). Зазначене, на переконання колегії суддів Вищого господарського суду України, має суттєве значення для правильного розгляду скарги, оскільки впливає на правильність застосування до спірних правовідносин положень ч. 1 ст. 28 Закону України "Про виконавче провадження" у редакції, яка була чинною на момент відкриття виконавчого провадження.

На новому розгляді оскаржуваною ухвалою Господарського суду м. Києва від 15.11.2016 р. у справі № 26/368 скаргу Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" задоволено повністю, а саме:

- визнано незаконними дії старшого державного виконавця державної виконавчої служби України Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві Бучка В.В. при винесення постанови від 23.12.2015 р. ВП № 40462803 про стягнення з Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" виконавчого збору у розмірі 90580,99 грн;

- визнано недійсною постанову старшого державного виконавця державної виконавчої служби України Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві Бучка В.В. від 23.12.2015 р. ВП № 40462803 про стягнення з Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" виконавчого збору в розмірі 90580,99 грн.

Не погоджуючись із вказаною ухвалою, Відділ державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить оскаржувану ухвалу суду скасувати та відмовити у задоволенні скарги відповідача на дії відділу.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, а також тим, що висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи.

Доводи апеляційної скарги відповідача зводяться до того, що на підтвердження здійснення заходів примусового виконання рішення суду державним виконавцем надсилалися письмові вимоги боржнику стосовно спонукання до виконання рішення суду.

Також, апелянтом зазначено, що 22.01.2016 р. та 04.02.2016 р. відділом було винесено постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, а також про арешт коштів боржника. Такі дії скаржник вважає доказами того, що виконавцем вчинялися заходи з примусового виконання рішення.

Окрім цього, Відділом державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві здійснено посилання на правову позицію, викладену у постанові Верховного суду України від 28.01.2015 р. у справі № 924/205/13-г.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 16.01.2017 р. порушено апеляційне провадження у справі № 26/368 та призначено її до розгляду на 31.01.2017 р.

У поданому до суду відзиві відповідач просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві та залишити без змін оскаржувану ухвалу суду.

У засідання суду, призначене на 31.01.2017 р., представники позивача не з'явилися, хоча були належним чином повідомлені про дату, час та місце проведення судового розгляду, що підтверджується наявним в матеріалах справи повідомленням про вручення поштового відправлення.

Однак, неявка в судове засідання зазначених представників не перешкоджає розгляду скарги. Подальше відкладення призведе до затягування розгляду скарги, а тому постанова приймається за наявними в справі матеріалами, яких достатньо для повного та об'єктивного розгляду.

Наведене також не суперечить п. п. 3.9.1, 3.9.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції".

Розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників скаржника та відповідача, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, а також враховуючи вказівки Вищого господарського суду України у постанові від 27.09.2016 р., колегія суддів встановила наступне.

Конституційний Суд України у рішенні № 3-рп/2001 від 05.04.2001 р. зазначив наступне: "Конституція України закріпила принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів (частина перша статті 58). Це означає, що дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом. Закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави. Винятки з цього конституційного принципу, тобто надання закону або іншому нормативно-правовому акту зворотної сили, передбачено частиною першою статті 58 Конституції України, а саме: коли закони або інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи".

Також, у рішенні № 1-рп/99 від 09.02.1999 р. Конституційний Суд України роз'яснив, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. А положення частини першої ст. 58 Конституції України (про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи) треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи).

Закон України № 191-VII від 12.02.2015 р., яким було внесено зміни до ст. 28 Закону України "Про виконавче провадження" та встановлено, що виконавчий збір стягується незалежно від вчинення державним виконавцем заходів примусового виконання, передбачених цим законом, набрав чинності 05.04.2015 р. З приводу цього судом першої інстанції зроблено обґрунтований висновок, що оскільки у Законі України "Про виконавче провадження" не вказано про надання йому зворотної сили в часі, положення ч. 1 ст. 28 вказаного закону застосовується лише до виконавчих проваджень, відкриття яких відбулося після 05.04.2015 р.

Згідно правової позиції суду касаційної інстанції у даній справі, стягнення виконавчого збору у виконавчих провадженнях, у яких примусове виконання рішення розпочалося до 05.04.2015 р., повинно здійснюватися відповідно до вимог законодавства, яке було чинне на момент початку виконання рішення у примусовому порядку, у тому числі і в тих випадках, коли таке провадження триватиме після внесення змін щодо порядку стягнення виконавчого збору, оскільки Закон України "Про виконавче провадження", як у чинній редакції, так і в попередній передбачає, що постанова про стягнення виконавчого збору виноситься під час першого надходження виконавчого документа державному виконавцю.

Як уже було зазначено вище, виконавче провадження з виконання наказу Господарського суду м. Києва 21.11.2003 р. було відкрито 21.03.2005 р. та визначено строк добровільного виконання до 25.03.2005 р. Проте, лише 23.12.2015 р. постановою державного виконавця Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві з боржника стягнуто 90580,99 грн виконавчого збору.

Відповідно до ст. 4 Закону України про виконавче провадження у редакції, чинній на момент винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, заходами примусового виконання рішень є: звернення стягнення на майно боржника; звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника; вилучення у боржника і передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні; інші заходи, передбачені рішенням.

Судом першої інстанції правильно зазначено, що органом виконання судових рішень не вчинялися активні дії з примусового виконання рішення, зокрема, зазначені вище. При цьому, відхиляються посилання скаржника на надсилання письмових вимог боржнику стосовно спонукання до виконання рішення суду, оскільки жодних доказів на підтвердження направлення таких вимог відповідачу суду надано не було. До того ж, такі вимоги не є заходами примусового виконання рішення, передбаченими Законом України Про виконавче провадження у редакції, чинній на момент відкриття виконавчого провадження.

Окрім цього, в апеляційній скарзі представником Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві зазначено, що 22.01.2016 р. та 04.02.2016 р. відділом було винесено постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, а також про арешт коштів боржника. Такі дії скаржник вважає доказами того, що виконавцем вчинялися заходи з примусового виконання рішення.

Разом з цим, оскільки вищезазначені постанови були винесені після винесення оскаржуваної постанови про стягнення виконавчого збору від 23.12.2015 р., доводи апелянта взагалі не можуть бути взяті до уваги, а отже колегією суддів відхиляються, як необґрунтовані.

Також, апелянт посилається на правову позицію, викладену у постанові Верховного суду України від 28.01.2015 р. у справі № 924/205/13-г, де вказано наступне:

Сплив строку, наданого для добровільного виконання рішення суду, сам по собі не є тією достатньою підставою, з якою законодавець пов'язує стягнення виконавчого збору з боржника. Виконавчий збір стягується на підставі постанови державного виконавця, якщо боржником в установлений для цього строк рішення добровільно не виконано, а державним виконавцем вчинено дії, спрямовані на примусове виконання, які в цьому випадку не вчинялися.

Окрім того, положеннями ч. 3 ст. 27 Закону України Про виконавче провадження передбачено, що у разі отримання документального підтвердження про повне виконання рішення боржником до початку його примусового виконання державний виконавець закінчує виконавче провадження в порядку, встановленому цим Законом. Виконавчий збір та витрати, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій, у такому разі з боржника не стягуються.

Вищий господарський суд України не врахував наведених положень матеріального закону, не взяв до уваги, що судами не встановлено факту вчинення відділом державної виконавчої служби в межах виконавчого провадження заходів примусового виконання рішення. Відповідно до ст. 32 Закону України "Про виконавче провадження" заходами примусового виконання рішення є звернення стягнення на кошти та інше майно боржника, звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника, вилучення в боржника і передача стягувачу певних предметів, зазначених у рішенні; інші заходи, передбачені рішенням. .

Вбачається, що дана правова позиція Верховного суду України не встановлює обставин, які відповідно до процесуального законодавства є обов`язковими для врахування при розгляді даної справи, а лише констатує факт порушення судами попередніх інстанцій вимог законодавства при дослідженні того, чи вчинялися державним виконавцем заходи примусового виконання рішення. При цьому, постановою від 28.01.2015 р. у справі № 924/205/13-г лише скасовано рішення попередніх інстанцій та скеровано справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Таким чином, колегія суддів вважає ухвалу Господарського суду м. Києва від 15.11.2016 р. про задоволення скарги відповідача на дії Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві при винесенні постанови про стягнення виконавчого збору ВП № 40462803 від 23.12.2015 р. правомірною та такою, що ґрунтується на нормах чинного законодавства та обставинах справи.

Доводи апеляційної скарги наведеного не спростовують та відхиляються колегією суддів як не доведені та належним чином не обґрунтовані.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для скасування ухвали Господарського суду м. Києва від 15.11.2016 р.

У зв'язку з відмовою у задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 49 ГПК України, витрати по сплаті судового збору за її подання і розгляд покладаються на скаржника.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 99, 101 - 106, 121-2 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві залишити без задоволення, ухвалу Господарського суду м. Києва від 15.11.2016 р. у справі № 26/368 - без змін.

2. Матеріали справи № 26/368 повернути до Господарського суду м. Києва.

3. Копію постанови надіслати сторонам та до Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві.

Головуючий суддя С.І. Буравльов

Судді В.В. Андрієнко

В.В. Шапран