Постанова

від 26.02.2017 по справі 910/18736/16

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"27" лютого 2017 р. Справа№ 910/18736/16

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:Майданевича А.Г.

суддів: Гончарова С.А.

Суліма В.В.

за участю представників сторін: згідно з протоколом судового засідання від 27.02.2017

розглядаючи апеляційні скарги Міністерства оборони України та заступника Генерального прокурора України на рішення Господарського суду міста Києва від 14.11.2016 (повне рішення складено 21.11.2016)

у справі №910/18736/16 (суддя Босий В.П.)

за позовом заступника Генерального прокурора України Головного військового прокурора в інтересах держави в особі: 1) Кабінету Міністрів України та 2) Міністерства оборони України

до 1. Київської міської ради

2. Товариства з обмеженою відповідальністю ОСТА ПЛЮС

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивачів:

1. Міністерство екології та природних ресурсів України.

2. Міністерства аграрної політки та продовольства України

про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та визнання відсутнім права користування,-

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 14.11.2016 у справі №910/18736/16 в задоволенні позовних вимог заступника Генерального прокурора України Головного військового прокурора в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України відмовлено повністю.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду Міністерство оборони України звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 14.11.2016 та прийняти нове рішення суду, яким позовні вимоги задовольнити.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 08.12.2016 у складі колегії суддів: головуючий суддя: Майданевич А.Г., судді Гончаров С.А., Сулім В.В. прийнято вказану вище апеляційну скаргу до провадження та призначено розгляд справи №910/18736/16 за участю уповноважених представників сторін.

Крім того, не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції заступник Генерального прокурора України, який 30.01.2016 звернувся до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 14.11.2016 та прийняти нове рішення суду, яким позовні вимоги задовольнити.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 30.01.2017 розгляд справи відкладено у зв`язку з надходженням апеляційної скарги заступника Генерального прокурора України та неявкою в судове засідання представників третьої особи -2. Здійснено заміну Міністерства охорони навколишнього природного середовища України на його правонаступника Міністерство екології та природних ресурсів України.

20.02.2017 Київським апеляційним господарським судом у судовому засіданні оголошено перерву.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 22.02.2017 у зазначеному складі продовжено строк розгляду справи №910/18736/16 на 15 днів та відкладено розгляд справи №910/18736/16 на 27.02.2017 у зв`язку з неявкою в судове засідання представників третіх осіб -1,-2.

Представником відповідача-2 на підставі ст. 96 ГПК України надано суду відзив на апеляційні скарги, в якому ТОВ ОСТА ПЛЮС просить апеляційні скарги заступника Генерального прокурора України та Міністерства оборони України залишити без задоволення, а рішення - без змін.

20.02.2017 прокурором, через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів, подано додаткові пояснення, в яких просить врахувати дані пояснення та листи заступника начальника головного управління ДФС у м. Києві державної податкової інспекції у Голосіївському районі головного управління ДФС у м. Києві від 15.02.2017 за № 279/9/26-50-08-03 і Міністерства оборони України від 23.05.2016 за №220/9041.

24.02.2017 представником ТОВ ОСТА ПЛЮС, через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів, подано додаткові пояснення, які долучено судом до матеріалів справи.

Представники третіх осіб-1,-2, позивача-1,-2 та прокурор приймали участь в судових засіданнях, підтримували вимоги апеляційних скарг, надавали пояснення та просили апеляційні скарги Міністерства оборони України та заступника Генерального прокурора України задовольнити, а рішення господарського суду міста Києва від 14.11.2016 скасувати та прийняти нове рішення суду, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Представники відповідачів-1,-2 приймали участь в судових засіданнях, заперечували щодо доводів апеляційних скарг, надавали пояснення та просили рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційні скарги Міністерства оборони України та заступника Генерального прокурора України - без задоволення.

Відповідно до ст. 99 ГПК України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі.

Статтею 101 ГПК України встановлено, що у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв`язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Судова колегія Київського апеляційного господарського суду, розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників судового процесу, дослідивши представлені докази в їх сукупності, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, встановила наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, рішенням Київської міської ради №658/1319 від 24.06.2007 Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю ОСТА ПЛЮС земельної ділянки для експлуатації та обслуговування будівель і споруд на Столичному шосе (27-й км) у Голосіївському районі м. Києва:

- внесено зміни до Програми зеленої зони міста Києва до 2010 року та концепції формування зелених насаджень в центральній частині міста, затверджених рішенням Київської міської ради від 19.07.2005 №806/3381, виключивши з переліку озеленених територій загального користування м. Києва, що відповідають типологічним ознакам та планувальним вимогам, земельну ділянку площею 24,26 га на Столичному шосе (27-й км) у Голосіївському районі м. Києва;

- затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки товариству з обмеженою відповідальністю ОСТА ПЛЮС для експлуатації та обслуговування будівель і споруд на Столичному шосе (27-й км) у Голосіївському районі м. Києва;

- віднесено частину лісових земель площею 24,26 га у кварталі №49 виділів 2, 5, 13, 17 та у кварталі №53 виділів 5, 6, 7, 8, 14, 21 дачного лісництва комунального підприємства Лісопаркове господарство Конча-Заспа до земель запасу житлової та громадської забудови з виключенням їх з категорії земель лісового фонду;

- передано товариству з обмеженою відповідальністю ОСТА ПЛЮС, за умови виконання пункту 5 цього рішення, у довгострокову оренду на 10 років земельну ділянку площею 24,26 га для експлуатації та обслуговування будівель і споруд на Столичному шосе (27-й км) у Голосіївському районі м. Києва за рахунок запасу житлової та громадської забудови.

11.02.2008 між Київською міською радою (орендодавець) та Товариством (орендар) був укладений договір оренди земельної ділянки, зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис від 18.02.2008 за №79-6-00593 (далі - договір).

Згідно з п. 1.1 Договору орендодавець на підставі рішення Київської міської ради від 24.05.2007 р. №658/1319, за актом приймання-передачі передає, а орендар приймає в оренду (строкове платне користування) земельну ділянку (об`єкт оренди або земельна ділянка), визначену цим договором.

Відповідно до п. 2.1 Договору об`єктом оренди відповідно до цього договору є земельна ділянка з наступними характеристиками: місце розташування Столичне шосе (27-й км) у Голосіївському районі м. Києва; розмір 24,2600 га; цільове призначення для експлуатації та обслуговування будівель і споруд; кадастровий номер 8000000000:90:398:0002.

Пунктом 3.1 Договору встановлено, що його укладено строком на 10 років.

Даний спір у справі виник у зв`язку із тим, що, на думку прокурора, прийняте рішення Київської міської ради від 24.05.2007 №658/1319 є незаконним та підлягає скасуванню, а Договір - визнанню недійсним.

У жовтні 2016 заступник Генерального прокурора України Головного військового прокурора в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю ОСТА ПЛЮС про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, та визнання відсутнім права користування.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішення Київської міської ради від 24.05.2007 р. №658/1319 є незаконним та підлягає скасуванню, оскільки при його прийнятті були порушені норми чинного законодавства України. Крім того, прокурором заявлено вимоги про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного між відповідачами 11.02.2008 та зареєстрованого 18.02.2008 за №79-6-00593, а також визнання відсутнім у Товариства права користування земельною ділянкою за кадастровим номером 8000000000:90:398:0001 на Столичному шосе (27-й км) у Голосіївському районі м. Києва.

В суді першої інстанції представником ТОВ «ОСТА ПЛЮС» було заявлено клопотання про застосування строків позовної давності до позовної заяви Генерального прокурора України Головного військового прокурора.

При прийнятті оскаржуваного рішення місцевий господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

В апеляційних скаргах скаржники зазначають, що суд першої інстанції порушив норми матеріального та процесуального права, не надав належної оцінки доказам, що мають значення для справи. Крім того апелянти зазначають, що вказане рішення прийняте відповідачем-1 без підготовки та погодження відповідної містобудівної документації, а зміна цільового призначення спірної земельної ділянки здійснена відповідачем-1 з порушенням норм чинного земельного законодавства України та з перевищенням наданих їй повноважень. Стосовно підстав для визнання недійсним Договору, прокурор вказує на те, що Київська міська рада не мала необхідного обсягу повноважень для розпорядження спірною земельною ділянкою, а рішення від 24.05.2007 №658/1319, на підставі якого укладено Договір, прийняте всупереч вимогам Земельного кодексу України.

Колегія суддів апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційних скарг, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла висновку про те, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду - скасуванню, з наступних підстав.

Статтею 16 Цивільного кодексу України визначено, що судовий захист цивільних прав та інтересів може здійснюватись шляхом визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Приписами ст. 21 ЦК України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Статтею 155 Земельного кодексу України визначено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Вказаним нормам кореспондує ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування», згідно з якою акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Таким чином, якщо правовий акт індивідуальної дії органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси територіальних громад чи окремих осіб, він може бути скасований в судовому порядку.

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України при розгляді справи №6-162цс15.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Київської міської ради від 24.05.2007 №658/1319 передано ТОВ «ОСТА ПЛЮС» в користування земельну ділянку, площею 24,2600 га для експлуатації та обслуговування будівель і споруд. На підставі спірного рішення від 24.05.2007 № 658/1319 між Київрадою та ТОВ «ОСТА ПЛЮС» укладено договір оренди земельної ділянки, який породжує для орендаря відповідні правові наслідки.

Враховуючи наведені вище норми чинного законодавства, колегія суддів приходить до висновку, що позовні вимоги стосуються визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та договору оренди земельної ділянки і одночасний розгляд та скасування яких породжує правові наслідки для ТОВ «ОСТА ПЛЮС», як користувача земельною ділянкою, при цьому їх скасування надасть можливість відновити порушене право власника земельної ділянки.

Згідно зі ст. 19 Земельного кодексу України (чинній на момент винесення оскаржуваного рішення) землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісового фонду; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.

Статтею 77 ЗК України та ст. 1 Закону України «Про використання земель оборони» визначено, що землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово- навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

Так, з матеріалів справи вбачається, що розпорядженням Ради Міністрів УРСР від 15.05.1957 №1808 Міністерству оборони в постійне користування надана земельна ділянка площею 24 га, яка знаходиться в Голосіївському (Московському) районі м. Києва по Столичному (Обухівському) шосе (27-й км) в межах Конче-Заспівського лісового господарства. У подальшому розпорядженням Ради Міністрів УРСР від 12.06.1975 № 675 здійснено відвід цієї земельної ділянки для постійного користування Київській квартирно-експлуатаційній частині району.

Відповідно до цих розпоряджень виконавчим комітетом Московської районної м. Києва ради народних депутатів у 1991 році видано державний акт серії Б №025507 на право користування земельною ділянкою Київській квартирно-експлуатаційній частині району для будівництва військового містечка № 247.

Статтею 84 ЗК України унормовано, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності, а пунктами 3, 4 цієї статті встановлено, що до земель державної власності, які не можуть передаватися у комунальну та приватну власність, належать зокрема, землі оборони, крім земельних ділянок під об`єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом. Такими органами було визначено Кабінет Міністрів України, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київську та Севастопольську міські, районні державні адміністрації, державні органи приватизації відповідно до закону.

Згідно з пунктом 12 Перехідних положень Земельного кодексу України до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Згідно із ст. 77 Земельного кодексу України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України; землі оборони можуть перебувати лише в державній власності, навколо військових та інших оборонних об`єктів у разі необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування; порядок використання земель оборони встановлюється законом; особливості відчуження земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти нерухомого військового майна, що підлягають реалізації, та земельних ділянок, які вивільняються у процесі реформування Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, встановлюються законом; кошти, отримані від відчуження таких земельних ділянок, зараховуються до Державного бюджету України та використовуються виключно на потреби оборони відповідно до кошторису Міністерства оборони України у порядку, визначеному Бюджетним кодексом України.

Статтями 1, 2 Закону України Про використання земель оборони передбачено, що землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України (далі - військові частини); військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог Земельного кодексу України.

Відповідно до ст. 20 Земельного кодексу України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень; зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення; зміна цільового призначення земельних ділянок приватної власності здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок.

Статтею 21 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного у справі) передбачено, що порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель.

Згідно з вимогами п. 4.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» від 17.05.2011 № 6, для правильного вирішення земельних спорів особливе значення має дослідження судом правового статусу і приналежності спірної земельної ділянки, підстави надання такої ділянки та її цільового призначення, наявності на земельній ділянці об`єктів природно- заповідного фонду, з урахуванням чого судом визначається відповідність вимогам закону умов договору щодо розпорядження земельною ділянкою, а також наявність порушення порядку зміни цільового призначення землі, що тягне за собою наслідки, передбачені статтею 21 Земельного кодексу України.

Таким чином, виходячи з наведених норм законодавства, колегія суддів приходить до висновку, що спірна земельна ділянка перебувала у постійному користуванні квартирно-експлуатаційного підрозділу Міністерства оборони України, а тому вона належала до земель оборони і перебувала у державній власності.

Як вбачається із матеріалів справи, спірна земельна ділянка також розміщена в лісах першої групи та входить до лісопаркового поясу Києва.

Так, зі змісту акта технічного обстеження лісових площ, проведеного комунальним підприємством «лісопаркове господарство» 12.03.2007, вбачається, що земельна ділянка на 27-му км. Столичного шосе у кварталі 49, відділи 2, 5,13, 17, 22 та у кварталі 53, відділи 5-8, 14, 21 розміщена в лісах першої групи, а із загальної площі цієї земельної ділянки - 24,25 га покрито лісом - 18,65 га.

Віднесення вказаної земельної ділянки до лісового фонду і на теперішній час вбачається з інформації, наданої ДП «Інститут генерального плану м. Києва» від 16.09.2016 № 18, та з долучених графічних матеріалів.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що вказана земельна ділянка державної форми власності належить до земель оборони, а природні комплекси що на ній розміщенні, є лісовим фондом, охорона, захист та використання яких здійснюється спеціалізованими лісогосподарськими підрозділами в порядку, встановленому Законом України «Про використання земель оборони», Лісовим кодексом України та іншими актами чинного законодавства.

Відповідно до ст. 57 Лісового кодексу України зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до Земельного кодексу України. Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання для житлової, громадської і промислової забудови провадиться переважно за рахунок площ, зайнятих чагарниками та іншими малоцінними насадженнями.

Проте, в матеріалах справи відсутні будь-які належні і допустимі докази дотримання встановленого порядку зміни цільового призначення спірної земельної ділянки. А саме, власником земельної ділянки - Кабінетом Міністрів України не приймалось рішення щодо вилучення спірної земельної ділянки та зміну її цільового призначення.

Таким чином, у разі відсутності доказів зміни цільового призначення земельної ділянки, яка належить до земель оборони та лісового фонду, така ділянка не може використовуватися у господарських цілях, в тому числі для житлової забудови.

Враховуючи викладене вище, колегія суддів приходить до висновку, що Київська міська рада, приймаючи рішення від 24.05.2007 №658/1319, в порушення вимог статей 20, 123 ЗК України та ст. 57 ЛК України, вийшла за межі наданих повноважень.

Відповідно до приписів Законів України "Про оборону України" та "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" Міністерство оборони України є уповноваженим державою органом управління військовим майном.

Пунктами 45 та 50 вказаного Положення передбачено, що передача земель місцевим органам влади проводиться за згодою Міністра оборони України або за його дорученням начальником розквартирування військ та капітального будівництва - начальником Головного управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України; оформлення передачі земель місцевим органам влади здійснюють землекористувачі спільно з квартирно-експлуатаційною частиною, відділенням морської інженерної служби Військово-Морських Сил України, на обліку яких знаходяться земельні ділянки в порядку, встановленому Земельним кодексом України. Відповідно до пункту 4 Порядку вилучення і передачі військового майна Збройних Сил, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.08.2002 N 1282, передача військового майна органам, уповноваженим управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність проводиться за рішенням Кабінету Міністрів України або Міноборони України.

Підстави припинення права користування земельною ділянкою передбачено статтею 141 Земельного кодексу України; згідно з частинами третьою та четвертою статті 142 Земельного кодексу України припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки; власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

Як вбачається з матеріалів справи, спірна земельна ділянка була відведена в користування Квартирно-експлуатаційній частині району, правонаступником якої являється Київське квартирно-експлуатаційне управління.

Таким чином, землекористувачем цієї земельної ділянки згідно з вказаними розпорядженнями є саме Квартирно-експлуатаційна частина району, правонаступником якої являється Київське квартирно-експлуатаційне управління, яке є самостійною юридичною особою і саме від нього, як безпосереднього землекористувача, повинна бути надана до власника земельної ділянки згода на припинення права користування земельною ділянкою, але такої згоди на припинення права користування надано не було.

Отже,на переконання колегії суддів, наявність лише згоди Міністра оборони України на припинення права постійного користування земельною ділянкою, без згоди власника - держави в особі органів виконавчої влади та постійного землекористувача, не є підставою для припинення права постійного користування земельною ділянкою.

Відповідно до ч. 9 ст. 149 ЗК України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси площею понад 1 га для несільськогосподарських потреб. Вказана норма кореспондується з ст. 27 ЛК України.

У цьому випадку власником земельних ділянок, закріплених за суб`єктами, що перебувають у сфері управління Міноборони, є держава в особі Кабінету Міністрів України.

Таким чином, орган, уповноважений на реалізацію права державної власності на розпорядження землями лісового фонду та землями оборони, є Кабінет Міністрів України, який діє на підставі прямої норми закону. А тому вилучення спірної земельної ділянки в інший спосіб та порядок, ніж у наведених вище нормах земельного законодавства, свідчить про порушення інтересів Уряду України та оборонного відомства.

Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що приймаючи спірне рішення Київської міської ради прийняте щодо спірної земельної ділянки, до складу якої входять землі державної власності, вийшла за межі наділених їй повноважень.

Згідно зі ч. 2 ст. 82 ГПК України, обираючи при прийнятті рішення правову норму, що підлягатиме застосуванню до спірних правовідносин, господарський суд зобов`язаний враховувати висновки Верховного Суду України, які викладені в рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 111-16 цього Кодексу.

Отже, суд першої інстанції, відмовляючи у позові, не врахував правову позицію викладену у постанові Верховного Суду України від 10.06.2015 по справі №6-162цс15, натомість послався на постанови Верховного Суду України у справах № №3-514гс16 та №3-806гс16 на підставі чого зробив висновок, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, оскільки прийняте Київською міською радою рішення № 658/1319 від 24.05.2007 є ненормативним актом, який вичерпує свою дію внаслідок його виконання, шляхом укладання відповідного договору оренди земельної ділянки.

Проте, колегія суддів апеляційної інстанції не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Як вже зазначалось вище, нормами статті 21 ЦК України прямо передбачено право на визнання незаконним та скасування правового акту індивідуальної дії - рішення міської ради та поновлення тим самим прав Держави в особі Кабінету Міністрів України, як центрального органу виконавчої влади, який є за законом власником земель державної власності (які є землі оборони) та Міністерства оборони України, як органу уповноваженого здійснювати управління у зазначеній сфері.

Проте, постанови Верховного Суду України від 06.07.2016 у справі № 3-514гс16 та від 19.10.2016 у справі № 3-806гс16, на які послався суд, не містять висновку щодо можливості або неможливості застосування конкретної норми матеріального права - статті 21 ЦК України, у зв`язку з чим не може замінювати собою пряму вказівку закону із чітко визначеним способом захисту права, оскільки відповідно до статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини, і громадянина, гарантії цих прав і свобод.

Так, у вказаній постанові Верховний Суд України зазначив, що з урахуванням висновку Конституційного Суду України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) та з огляду на положення статті 11 ЦК України, статей 78, 116, 122 ЗК України, в зв`язку з прийняттям суб`єктом владних повноважень ненормативного акта виникають правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, зокрема, в сфері земельних правовідносин відповідний ненормативний акт слугує підставою виникнення, зміни або припинення конкретних прав та обов`язків фізичних і юридичних осіб приватного права.

За таких обставин рішення суб`єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред`являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунттям і метою пред`явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема й права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб`єкта владних повноважень.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 11.11.2014 у справі № 21-405а14.

Таким чином, правова позиція Верховного Суду України, викладена у справах №3-514гс16 та №3-806гс16, стосується правовідносин між сторонами, які не є подібними із прововідносинами у справі №910/18736/16.

Отже, посилання суду першої інстанції на вказані постанови Верховного Суду України є безпідставне.

Таким чином, наявні у справі №910/18736/16 документи та наведені вище фактичні обставини свідчать, що обраний Генеральною прокуратурою України спосіб захисту порушених інтересів держави відповідає змісту норм чинного законодавства.

Колегія суддів Київського апеляційного господарського суду, розглянувши наявні матеріали справи, дійшла висновку, що рішення Київської міської ради від 24.05.2007 №658/1319 «Про передачу ТОВ «ОСТА ПЛЮС» земельної ділянки для експлуатації та обслуговування будівель та споруд на Столичному шосе (27-й км) у Голосіївському районі м. Києва» було прийнято з порушенням норм чинного законодавства України та з перевищенням компетенції, визначеної законодавчими нормами.

Згідно із ст. 155 Земельного кодексу України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Однак, незважаючи на правомірність позовних вимог про визнання недійсним рішення Київської міської ради від 24.05.2007 №658/1319, апеляційний господарський суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позову, у зв`язку з пропуском строку позовної давності, про застосування наслідків якої було заявлено відповідачами.

Згідно із ст.ст. 256, 257, 258 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу; загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, проте, для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Частиною 4 ст. 267 ЦК України визначено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За змістом роз`яснення в п. 6 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) представництво прокуратурою України інтересів держави в суді є одним із видів представництва в суді. За правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов`язки. Представництво прокурором інтересів держави в суді відрізняється від інших видів представництва рядом специфічних ознак: складом представників та колом суб`єктів, інтереси яких вони представляють, обсягом повноважень, формами їх реалізації.

Таким чином, прокурор, як представник держави в особі відповідного органу може бути наділений лише правами, належними особі, яку він представляє.

Сторони в судовому процесі мають рівні права, тому прокурор, який звернувся з позовом в інтересах держави не має в розумінні чинного ГПК України та законодавства привілейованого статусу порівняно з іншими учасниками процесу, зокрема, особою в інтересах якої він звернувся.

Таким чином, дія правового інституту позовної давності та положення щодо наслідків її спливу, встановлені законом, мають розповсюджуватися на всіх учасників судового процесу, у тому числі на прокурора.

Позовну заяву на захист інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України заступник Генерального прокурора України Головний військовий прокурор подав до суду 12.10.2016, однак, у тексті позовної заяви не зазначено, коли стало відомо про рішення Київської міської ради від 24.05.2007 №658/1319. В додаткових поясненнях від 11.11.2016 та 20.02.2017 прокурором зазначено, що про необхідність захисту інтересів Кабінету Міністрів України прокуратура дізналась під час відпрацювання завдання Генерального прокурора України у липні 2016 щодо вивчення стану дотримання вимог законодавства.

В свою чергу, заяву про поновлення строків позовної давності з мотивуванням поважності причин її пропуску, або інші письмові пояснення Кабінет Міністрів України до суду не подавав.

У письмових поясненнях Міністерства оборони України, поданих до господарського суду 14.11.2016 лише зазначено, що доводи відповідачів про те, що прокурору стало відомо щодо рішення Київської міської ради та оспорюваного правочину саме з рішення у справі № 2-а7010/11/2670 є безпідставним та необґрунтованим, оскільки прокурор у даному провадженні здійснює представництво інтересів саме Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України і не є позивачем. Жодних мотивувань поважності причин пропуску строків позовної давності не подавалось.

Частинами 1, 2, 4 ст. 29 ГПК України встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави; у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов`язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, у цьому випадку в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду, в даному випадку Кабінет Міністрів України та Міністерство оборони України.

Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд України у постановах від 27.05.2014 у справі № 3-23гс14, від 02.09.2014 у справі № 3-82гс14, від 23.12.2014 у справі № 3-194гс14, від 25.03.2015 у справі № 3-21гс1523, від 22.04.2015 у справі № 3-54гс15, від 13.05.2015 у справі № 3-126гс1525.

У Постанові пленуму Вищого господарського суду України „Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів від 29.05.2013 року № 10 вказується, що початок перебігу позовної давності визначається за правилами статті 261 ЦК України; якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор (п. 4.1).

Апеляційний господарський суд дійшов висновку, що Міністерство оборони України та Кабінет Міністрів України були обізнані про передачу ТОВ «ОСТА ПЛЮС» земельної ділянки для експлуатації та обслуговування будівель та споруд на Столичному шосе (27-й км) у Голосіївському районі м. Києва та про договір оренди земельної ділянки площею 24,26 га на Столичному шосе (27-й км) у Голосіївському районі м. Києва, з огляду на наступне.

Так, 24.05.2006 ТОВ «ОСТА ПЛЮС» на підставі договору купівлі-продажу укладеного з Установою «28 Управління начальника робіт» набуло у власність нерухоме майно (11 будівель та споруд військового містечка № 247), що знаходиться за адресою: Столичне шосе, 27 км у Голосіївському районі міста Києва. Згідно вказаного договору, ТОВ «ОСТА ПЛЮС» придбало комплекс будівель площею 2 091, 10 кв.м., які належали державі Україна та закріплені на праві господарського відання за продавцем згідно Наказу Міністра оборони України № 365 від 30 червня 2005 року і передано з балансу військової частини НОМЕР_1 до продавця.

06.06.2006 Міністерство оборони України направило на адресу Київського міського голови лист № 220/2270 про відмову від права користування земельною ділянкою площею 24 га військового містечка № 247, яке знаходиться за адресою: м. Київ, Столичне шосе, 27 км та зміну її цільового призначення з подальшим наданням її в установленому законодавством порядку ТОВ «ОСТА ПЛЮС».

На підставі чого, 25.05.2007 Київською міською радою було прийнято рішення №658/1319 «Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю «ОСТА ПЛЮС» земельної ділянки для експлуатації та обслуговування будівель і споруд на Столичному шосе (27-й км) у Голосіївському районі м. Києва».

13.04.2010 заступник прокурора міста Києва вніс Протест на рішення Київської міської ради від 24.05.2007 № 658/1319 №07/4-154-вих-10 від 13.04.2010. Проте, 16.12.2010 Київською міською радою було розглянуто та відхилено вказаний Протест заступника прокурора.

У березні 2011 року заступник військового прокурора в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Міністра оборони України, третя особа - ТОВ «ОСТА Плюс» про визнання не чинним наказу від 30.06.2005 № 365 у справі №2а-8423/12/2670. З постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 25.06.2012 у справі №2а-8423/12/2670 вбачається, що усі учасники судового процесу були присутніми в судовому засіданні, крім того встановлено, що за дорученням Кабінету Міністрів України питання про наявність у Міністерства оборони України, як органу управління військовим майном та державними підприємствами і закріпленим за ними майном, повноважень на передачу військового майна до державних підприємств, що належать до сфери управління Міністерства оборони України вивчалось Міністерством юстиції України, про що доповідалось Кабінету Міністрів України листами.

У травні 2011 року заступник Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Київської міської ради про визнання не чинним рішення Київської міської ради від 24.05.2007 №658/1319 «Про передачу ТОВ «Оста-Плюс» земельної ділянки для експлуатації та обслуговування будівель та споруд на Столичному шосе (27-км) у Голосіївському районі м. Києва». Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.05.2011 у справі № 2а-7010/11/2670 залишено позовну заяву без розгляду, а копію ухвали направлено сторонам.

З огляду на вищезазначене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що Кабінету Міністрів України та Міністерству оборони України стало відомо про порушення їх права у березні 2011 року, тому колегія суддів вважає, що саме з цього моменту розпочався перебіг позовної давності.

На переконання колегії суддів, саме лише зазначення в письмових поясненнях про необхідність захисту інтересів Кабінету Міністрів України прокуратура дізналась під час відпрацювання завдання Генерального прокурора України у липні 2016, не є заявою про поновлення строків позовної давності з мотивуванням поважності причин її пропуску, поданою до господарського суду першої інстанції.

Крім того, згідно з пунктом першим рішення Київської міської ради ІІІ сесії ХХІІІ скликання «Про порядок набуття чинності та оприлюднення нормативно-правових актів`рішення Київської міської ради та розпорядження виконавчого органу Київради Київської міської державної адміністрації нормативно-правового характеру, які стосуються прав та обов`язків громадян або мають загальний характер, набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення в газеті «Хрещатик», якщо самими рішеннями та розпорядженнями не встановлено пізніший термін введення їх в дію.

Спірне рішення Київської міської ради №658/1319 від 24.05.2007 було опубліковано в офіційному виданні Київської міської ради газеті «Хрещатик» у 8 номері за січень 2008 року.

Отже, з моменту офіційного оприлюднення спірного рішення, будь яка особа, яка вважала положення зазначеного акту незаконним мала можливість оскаржити його в установленому порядку.

Аналогічна правова позиція міститься в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 03.03.2011 №К-39787/10.

Відповідно до ст. 267 Цивільного кодексу України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Таким чином, із матеріалів справи не вбачається наявності поважних причин для пропуску строку позовної давності.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що позовні вимоги заступника Генерального прокурора України Головного військового прокурора в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України хоча і є обґрунтованими та доведеними, проте не підлягають задоволенню в зв`язку з пропуском строку позовної давності.

Відповідно до п. 2.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" від 29.05.2013 № 10, якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Апеляційний господарський суд враховує судову практику та правову позицію Верховного Суду України стосовно того, що пропуск позовної давності є достатньою підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Згідно з нормами ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Відповідно до ст. 104 ГПК України підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Беручи до уваги вищевикладене, колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла до висновку, що рішення господарського суду міста Києва від 14.11.2016 у справі № 910/18736/16 підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Вищого господарського суду України від 12.08.2013 у справі № 910/6313/13.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103-105 ГПК України Київський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1.Апеляційні скарги Міністерства оборони України та Генерального прокурора України на рішення Господарського суду міста Києва від 14.11.2016 у справі №910/18736/16 задовольнити частково.

2.Рішення Господарського суду міста Києва від 14.11.2016 у справі №910/18736/16 скасувати.

3. Прийняти нове рішення.

В задоволенні позовних вимог - відмовити.

4. Справу №910/18736/16 повернути до господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.

Головуючий суддя А.Г. Майданевич

СуддіС.А. Гончаров

В.В. Сулім