Постанова

від 06.04.2017 по справі 920/1075/16

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" квітня 2017 р. Справа № 920/1075/16

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Терещенко О.І., суддя Слободін М.М. , суддя Тихий П.В.

при секретарі Новіковій Ю.В.

за участю представників сторін:

позивача - ОСОБА_1, за довіреністю від 21.02.2017 року; договір про надання юридичних послуг від 27.10.2016 року №27/10-16;

1-го відповідача - ОСОБА_2, за довіреністю від 21.06.2016р. №230;

2-го відповідача - не з'явився;

третьої особи - не з'явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Відділу культури Виконавчого комітету Роменської міської ради (вх.459С/1-18)

на рішення господарського суду Сумської області від 11.01.2017р.

у справі № 920/1075/16

за позовом Відділу культури Виконавчого комітету Роменської міської ради

м. Ромни, Сумська область

до 1-го відповідача ОСОБА_3 акціонерного товариства Акціонерного банку «Укргазбанк» , м. Київ

до 2-го відповідача ОСОБА_4 з обмеженою відповідальністю «ЕОЛ-М ЛТД» , м. Ромни, Сумська область,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів - Приватне підприємство «ОСОБА_5С.» , м. Ромни, Сумська область

про визнання недійсним договору іпотеки

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням господарського суду Сумської області від 11.01.2017р. у справі №920/1075/16 (суддя Джепа Ю.А. ) у задоволенні позову відмовлено.

Відділ культури Виконавчого комітету Роменської міської ради з рішенням суду першої інстанції не погодився та звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Сумської області від 11.01.2017р. у справі №920/1075/16 та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.

Апелянт, в обґрунтування своєї правової позиції, з посиланням на приписи частини 1 статті 18 Закону України Про охорону культурної спадщини зазначає, зокрема, про те, що для передачі будинку, який є пам'яткою культури в іпотеку 1-му відповідачу, 2-й відповідач зобов'язаний був отримати відповідний дозвіл позивача на відчуження об'єктів культурної спадщини.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.02.2017р. суддею доповідачем по справі №920/1075/16 визначено суддю Терещенко О.І. та сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Терещенко О.І., суддя Слободін М.М., суддя Тихий П.В.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 09.02.2016р. (колегія суддів у складі: головуючий суддя Терещенко О.І., суддя Слободін М.М., суддя Тихий П.В.) прийнято апеляційну скаргу до провадження та призначено до розгляду на 23.02.2017р.

20.02.2017р. на адресу суду від 1-го відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить в задоволенні апеляційної скарги відмовити, оскаржуване рішення місцевого господарського суду залишити без змін (вх.№1919)

20.02.2017 року на адресу суду від 2-го відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить оскаржуване рішення місцевого господарського суду скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі (вх.№1920).

В обґрунтування свої правової позиції 2-й відповідач вказує на те, що оскаржуване рішення місцевого господарського суду було прийнято з порушенням приписів частини 1 статті 18 Закону України Про охорону культурної спадщини , статтей 203, 215, 319 Цивільного кодексу України, оскільки відчуження об'єктів культурної спадщини допускається лише за погодженням відповідного органу.

23.02.2017 року на адресу суду від 2-го відповідача, електронною поштою надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності представника. Крім того, 2-й відповідач просить апеляційну скаргу задовольнити (вх.№2035).

23.02.2017 року на адресу суду від третьої особи надішли письмові пояснення, в яких вимоги позивача вважає законними та не заперечує проти визнання недійсним договору іпотеки (вх.№2052).

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 23.02.2017 року розгляд справи відкладено на 09.03.2017 року, у зв'язку з неявкою в судове засідання представників 2-го відповідача та третьої особи та необхідністю сторонам надати додаткові пояснення в обґрунтування своїх правових позицій у справі.

23.02.2017 року на адресу суду до відділу документального забезпечення та контролю суду та електронною поштою від представника позивача надійшли додаткові пояснення до апеляційної скарги, в яких останній просить скасувати рішення господарського суду Сумської області від 11.01.2017 року та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити (вх.№2071, вх.№2437)

На думку апелянта, зміст вказаного правочину суперечить вимогам Закону України Про охорону культурної спадщини , що є підставою для визнання його недійсним в порядку, передбаченому статтями 203 та 215 Цивільного кодексу України.

06.03.2017 року на адресу суду від 1-го відповідача електронною поштою надійшли додаткові пояснення, в яких останній просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, оскаржуване рішення місцевого господарського суду залишити без змін (вх.№2510).

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 09.03.2017 року розгляд справи відкладено на 06.04.2017 року, у зв'язку з неявкою в судове засідання представника третьої особи.

03.04.2017 року на адресу суду від 2-го відповідача надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності представника (вх.№3562).

У судовому засіданні 06.04.2017 року представник позивача підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі та просив її задовольнити, скасувати рішення господарського суду Сумської області від 11.01.2017р. у справі №920/1075/16 та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.

Представник 1-го відповідача у судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги, просив оскаржуване рішення місцевого господарського суду залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Представники 2-го відповідача та третьої особи у судове засідання не з'явились, хоча належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, про що свідчать повідомлення про вручення поштових відправлень №6102221035347, №6102221035339, проте не скористалися своїм правом на участь у судовому засіданні.

Зважаючи на те, що в ході апеляційного розгляду справи судом апеляційної інстанції, у відповідності до ч.3 ст.4-3 ГПК України , було створено сторонам необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства зокрема, було надано достатньо часу та створено відповідні можливості для реалізації кожним учасником своїх процесуальних прав, передбачених ст. 22 ГПК України , колегія суддів вважає за можливе закінчити розгляд апеляційної скарги в даному судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції обставин справи та доказів на їх підтвердження, колегія суддів встановила наступне.

12 березня 2008 року між ОСОБА_3 акціонерним товариством «Укргазбанк» (банк) та Приватним підприємством «ОСОБА_5С.» (позичальник) укладено кредитний договір № 114/08-РБФ, відповідно до умов якого позичальнику банк відкрив невідновлювальну відкличну кредитну лінію із загальним лімітом 4500 000 грн.

Для забезпечення всіх вимог банку, які випливають із зазначеного кредитного договору, між ОСОБА_3 акціонерним товариством «Укргазбанк» (іпотекодержатель) і ОСОБА_4 з обмеженою відповідальністю «ЕОЛ-М ЛТД» (іпотекодавець) 12 березня 2008 року укладено договір іпотеки № 96/08-ІФ без оформлення заставної.

У відповідності до п. 2.1.1 зазначеного договору, предметом іпотеки за договором є: нерухоме майно - нежитлова будівля - будівля ресторану під літ. «А-2» , загальною площею 1418,2 кв.м, та літнє кафе-бесідка під літ. «Б (1-5)» , які розташовані за адресою: Сумська область, м. Ромни, бульвар Жовтневої революції, 28, і належать іпотекодавцеві згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданим виконавчим комітетом Роменської міської ради 30 жовтня 2007 року на підставі рішення від 24 жовтня 2007 року № 251 і зареєстрованим ДКП Роменським МБТІ 01 листопада 2007 року у реєстрі прав власності на нерухоме майно; земельна ділянка площею 0,1422 га, яка розташована за тією ж адресою і належить іпотекодавцю на праві власності на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку.

Вказаний договір іпотеки посвідчено приватним нотаріусом Роменського міського нотаріального округу 12 березня 2008 року та зареєстровано в реєстрі за № 917.

Рішенням господарського суду Сумської області від 07.07.2014 року у справі № 920/640/14 за позовом ОСОБА_3 акціонерного товариства Акціонерного банку «Укргазбанк» , м. Київ до Приватного підприємства «ОСОБА_5С.» , м. Ромни, Сумська область, та ОСОБА_4 з обмеженою відповідальністю «ЕОЛ-М ЛТД» , м. Ромни, Сумська область, про стягнення 4003722,48 грн. та звернення стягнення на заставне майно, позовні вимоги задоволені частково в частині стягнення 4000167,44 грн., шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, останні з яких є предметом договору, який позивач просив визнати недійсним.

На примусове виконання вказаного судового рішення 18.05.2015 року був виданий відповідний наказ у справі № 920/640/14 та 18.08.2016 року відкрите виконавче провадження № 51965005 з примусового виконання даного наказу.

Позивач в обґрунтування своєї правової позиції зазначає про те, що спірний договір іпотеки був укладений між відповідачами без його згоди чим порушено його права та приписи статті 319 Цивільного кодексу України, статті 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» , статті 6 Закону України «Про іпотеку» .

Зазначене вище й стало підставою для його звернення з відповідним позовом, в якому останній просив визнати недійсним договір іпотеки від 12.03.2016 року № 96/08-ІФ, укладений між ОСОБА_3 акціонерним товариством «Укргазбанк» та ОСОБА_4 з обмеженою відповідальністю «ЕОЛ-М ЛТД» .

11.01.2017 року господарським судом Сумської області прийнято оскаржуване рішення, з підстав наведених вище.

Перевіривши матеріали справи, правильність їх юридичної оцінки та застосування місцевим господарським судом норм законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне.

Після ратифікації Верховною радою України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, остання, відповідно до статті 9 Конституції України набула статусу частини національного законодавства.

З прийняттям у 2006 році Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , Конвенція та практика Суду застосовується судами України як джерело права.

Відповідно до частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах Ryabykh v.Russia від 24.07.2003 року, Svitlana Naumenko v. Ukraine від 09.11.2014 року зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Положеннями Цивільного кодексу України передбачено, що визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 Цивільного кодексу України.

У відповідності до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 Цивільного кодексу України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнано судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 Цивільного кодексу України).

Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини). Натомість оспорюваний правочин Цивільний кодекс України імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку на вимогу однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 Цивільного кодексу України вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Згідно статті 317 Цивільного кодексу України, зміст права власності у суб'єктивному значенні охоплює правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до ч. 8 ст. 319 Цивільного кодексу України особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом.

За змістом статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» (у редакції, чинній на час укладення спірного договору) пам'ятка, крім пам'ятки археології, може перебувати у державній, комунальній або приватній власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» , об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками (за винятком пам'яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

Таким чином, власник об'єкта культурної спадщини може реалізувати своє суб'єктивне право на таке майно (за винятком пам'яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) як шляхом його відчуження, так і передачі його у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

Відповідно до пункту 1 архівного витягу рішення Виконавчого комітету Сумської обласної Ради народних депутатів УРСР від 22.02.1984 року № 45 затверджено перелік пам'ятників архітектури згідно Додатку № 1, в якому зазначається певний перелік пам'ятників архітектури місцевого значення м. Ромни, серед якого є і ресторан «Ювілейний» за адресою бульвар Жовтневої революції, 28 в м. Ромни, що є предметом іпотеки спірного договору.

ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД» , як власник нерухомого майна, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, здійснив своє право на цей об'єкт шляхом передачі його в іпотеку у забезпечення всіх вимог ПАТ АБ «Укргазбанк» , які випливають з кредитного договору, укладеного між банком і другим відповідачем у справі як позичальником.

Відповідно до Закону України «Про іпотеку» , іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватися предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом (стаття 9 Закону України Про іпотеку ).

З огляду на загальні положення цього Закону та характер правовідносин сторін за договором іпотеки, який включає в себе домовленість іпотекодержателя та іпотекодавця, спрямовану на встановлення, зміну, припинення саме іпотечних прав та обов'язків, можна дійти висновку, що оскільки майно, яке є предметом іпотеки, залишається у володінні і користуванні іпотекодавця - власника архітектурної пам'ятки, то погодження відповідного органу охорони культурної спадщини не потрібно.

Сам по собі факт відсутності такого погодження відповідного органу не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання договору недійсним.

Натомість при вирішенні питання звернення стягнення на зазначене майно у разі порушення боржником зобов'язань за кредитним договором той факт, що предмет іпотеки є об'єктом культурної спадщини, має бути враховано з огляду на положення статті 20 Закону України «Про охорону культурної спадщини» , якими передбачено право привілеєвої купівлі пам'ятки місцевого значення відповідним органом охорони культурної спадщини. При цьому нереалізація цим органом такого права з урахуванням дотримання передбаченої законом процедури повідомлення останнього не є підставою для заборони відчуження об'єкта культурної спадщини.

Крім того, припущення наявності ймовірного недотримання процедури погодження з відповідним органом при укладенні оспорюваного договору дає підстави для висновку, що заінтересованою особою, яка має право порушувати питання про визнання такого правочину недійсним з підстав, викладених у позовній заяві у справі, що розглядається, є відповідний орган охорони культурної спадщини, а не боржник за кредитним договором.

Інших обставин, які б стали підставою для визнання оспорюваного договору недійсним, позивачем не зазначено.

Вказаної правової позиції дійшов Верховний Суд України у постанові від 01.06.2016 року у справі № 3-449гс16.

Таким чином, фактичні обставини справи вже встановлені постановою Верховного Суду України від 01.06.2016 року у справі №3-449гс16 є преюдиціальними, відповідно до статті 35 Господарського процесуального кодексу України.

Приписами п.2.6. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року №18 Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції передбачено, що не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо.

За таких обставин, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог щодо визнання недійсним договору іпотеки від 12.03.2016 року № 96/08-ІФ, укладеного між ОСОБА_3 акціонерним товариством «Укргазбанк» та ОСОБА_4 з обмеженою відповідальністю «ЕОЛ-М ЛТД» .

Щодо клопотання 1-го відповідача про застосування до спірних правовідносин строку позовної давності, колегія суддів враховує наступне.

Згідно ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Так, у відповідності до п. 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року N 10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» , за змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Таким чином, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні клопотання 1-го відповідача про застосування до спірних правовідносин строку позовної давності.

Щодо доводів апелянта про те, що для передачі будинку, який є пам'яткою культури в іпотеку 1-му відповідачу, 2-й відповідач зобов'язаний був отримати дозвіл позивача на відчуження об'єктів культурної спадщини, останні є необґрунтованими та такими, що не підлягають до задоволення, у зв'язку з тим, що майно, яке є предметом іпотеки, залишається у володінні і користуванні іпотекодавця - власника архітектурної пам'ятки, а тому і погодження відповідного органу охорони культурної спадщини не потрібно, а сам по собі факт відсутності такого погодження відповідного органу не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання договору недійсним.

А отже, позивачем в порушення приписів статей 32-34,36 Господарського процесуального кодексу України не надано належних доказів та не доведено обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог в обґрунтування заявлених позовних вимог.

Отже, висновок місцевого господарського суду щодо відмови у задоволенні позовних вимог відповідає принципам справедливого судового розгляду у контексті частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Стаття 33 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Приписами статті 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010р.)

Апелянту була надана можливість спростувати достовірність доказів і заперечити проти їх використання.

Питання справедливості розгляду не обов'язково постає у разі відсутності будь-яких інших матеріалів на підтвердження отриманих доказів, слід мати на увазі, що у разі, якщо доказ має дуже вагомий характер і якщо відсутній ризик його недостовірності, необхідність у підтверджувальних доказах відповідно зменшується (рішення Європейського суду з прав людини у справі Яременко проти України, no. 32092/02 від 12.06.2008р.)

Таким чином, доводи викладені в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження при апеляційному перегляді судового рішення, у зв'язку з чим апеляційну скаргу Відділу культури Виконавчого комітету Роменської міської ради слід залишити без задоволення, а рішення господарського суду Сумської області - без змін.

Отже, на думку колегії суддів, під час розгляду справи її фактичні обставини були встановлені судом першої інстанції на підставі всебічного, повного і об'єктивного дослідження поданих доказів; висновки суду відповідають цим обставинам, юридична оцінка надана їм з вірним застосуванням норм матеріального та процесуального права, що свідчить про відсутність підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення.

Враховуючи вищенаведене та керуючись ст. ст. 99, 101, ч.1 ст.103, ст.105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Відділу культури Виконавчого комітету Роменської міської ради залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Сумської області від 11.01.2017р. у справі №920/1075/16 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого господарського суду України.

Повний текст постанови складено 11.04.2017 року.

Головуючий суддя Терещенко О.І.

Суддя Слободін М.М.

Суддя Тихий П.В.