Постанова

від 11.04.2017 по справі 5002-17/2739-2011

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" квітня 2017 р. Справа№ 5002-17/2739-2011

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Калатай Н.Ф.

суддів: Пашкіної С.А.

Баранця О.М.

при секретарі Вінницькій О.В.

За участю представників:

від прокуратури АРК: Фоменко Ю.С. - прокурор відділу за посвідченням № 046428 від 29.03.2017

від позивача: Левадний Р.С. - представник за довіреністю № 370 від 11.11.2016

від інших учасників судового процесу: не з'явились

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу ОСОБА_4

на рішення Господарського суду міста Автономної республіки Крим від 12.09.2011

у справі № 5002-17/2739-2011 (суддя Гайворонський В.І.)

за позовом Заступника прокурора міста Ялти в інтересах держави в особі

Фонду державного майна України

до 1. Публічного акціонерного товариства Дніпровський машинобудівний завод

2. Дочірнього підприємства Ялтакурорт Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України Укрпрофоздоровниця

треті особи: 1. Федерація незалежних профспілок України

2. Приватне акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України Укрпрофоздоровниця

3. Дочірнє підприємство Клінічний санаторій Місхор Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України Укрпрофоздоровниця

4. ОСОБА_4

5. ОСОБА_5

про визнання недійсним договору купівлі-продажу майна та зобов'язання повернути майно

ВСТАНОВИВ:

Позов заявлено про:

- визнання недійсним укладеного між Дочірнім підприємством Ялтакурорт Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України Укрпрофоздоровниця і Відкритим акціонерним товариством Дніпропетровський машинобудівний завод 04.05.2001 договору № 0104047/2001-14 купівлі-продажу будівлі пральні (літер. К), загальною площею 192,8 кв.м санаторію Місхор , розташованої за адресою: АРК, м. Ялта, АДРЕСА_1;

- зобов'язання Відкритого акціонерного товариства Дніпропетровський машинобудівний завод повернути державі в особі Фонду державного майна України майно, отримане за спірним договором, а саме: будівлю пральні (літер. К), загальною площею 192,8 кв.м санаторію Місхор , розташованої за адресою: АРК, м. Ялта, АДРЕСА_1, вартістю 77 996,40 грн.

Рішенням Господарського суду Автономної Республіки Крим від 12.09.2011 у справі № 5002-17/2739-2011 позов задоволено повністю.

Задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсним договору № 0104047/2001-14 від 04.05.2001, суд першої інстанції виходив з того, що майно, купівля-продаж якого були предметом вказаного договору, є державною власністю, в той час як Верховною радою УРСР 29.11.1990 щодо вказаного майна був встановлений мораторій та згідно ст. 3 Закону України Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України майнові договори, якими змінено форму власності визнаються недійсними.

Задовольняючи позовні вимоги про зобов'язання повернути державі в особі Фонду державного майна України спірне майно, суд першої інстанції зазначив про те, що Фонд державного майна України як орган, уповноважений розпоряджатись спірним майном, вправі вимагати повернення майна від особи, яка неналежним чином його використала.

Крім того, у спірному рішення суд першої інстанції щодо позовної давності зазначив про те, що зацікавленими особами не надано доказів того, що прокуратура і позивач були повідомлені про спірний договір; що прокурор є самостійною процесуальною особою та виступає в інтересах держави, окрім інтересів конкретної особи та, відповідно, має самостійні підстави щодо реалізації своїх прав; що відповідно до положень ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується лише за заявою сторони у справі, проте відзив відповідача 2 щодо такої заяви не підписаний, а відповідач 1 у відзиві лише констатує, що позовні давність сплила, але не заявляє щодо її застосування, а також про те, що відомості щодо перебування спірного майна у володінні інших, окрім відповідача 1, осіб не підтверджується наявними у матеріалах справи доказами.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, ОСОБА_4 звернувся до Севастопольського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Автономної Республіки Крим від 12.09.2011 у справі № 5002-17/2739-2011 в частині визнання недійсним укладеного між Дочірнім підприємством Ялтакурорт Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України Укрпрофоздоровниця і Відкритим акціонерним товариством Дніпропетровський машинобудівний завод 04.05.2001 договору № 0104047/2001-14 купівлі-продажу будівлі пральні (літер. К), загальною площею 192,8 кв.м санаторію Місхор , розташованої за адресою: АРК, м. Ялта, АДРЕСА_1, та постановити нове рішення, яким припинити провадження у вказаній частині.

Ухвалою від 12.12.2011 Севастопольського апеляційного господарського суду відновлено строк подання апеляційної скарги, апеляційну скаргу ОСОБА_4 прийнято до провадження, залучено до участі у справі у якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5.

В апеляційній скарзі заявник послався на те, що суд першої інстанції допустив порушення норма процесуального права та порушив права ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які є власниками спірного майна, не залучивши їх до участі у справі.

Ухвалою Севастопольського апеляційного господарського суду від 11.01.2012 провадження у справі № 5002-17/2739-2011 зупинено до розгляду справи № 5002-18/3314-2011 за позовом Заступника прокурора міста Ялта в особі Фонду державного майна України до Виконавчого комітету Ялтинської міської ради, Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України Укрпрофоздоровниця за участю третіх осіб ОСОБА_5, ОСОБА_4, Товариства з обмеженою відповідальністю "Дон-Крим", Федерації професійних спілок України, про визнання недійсним рішення та спонукання до повернення майна.

Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 18.12.2013 у справі № 5002-18/3314-2011 рішення Господарського суду Автономної республіки Крим від 03.11.2011 залишено без змін.

20.01.2017 до Господарського суду Київської області від Першого заступника прокурора Автономної Республіки Крим надійшла Заява від 12.01.2017 № 05-19вих-17 про відновлення втраченої справи № 5002-17/2739-2011.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 20.02.2017:

- заяву № 05-19вих-17 від 12.01.2017 Першого заступника прокурора Автономної Республіки Крим про відновлення матеріалів втраченої справи № 5002-17/2739-2011 задоволено частково;

- частково відновлено матеріали втраченої справи Господарського суду Автономної Республіки Крим № 5002-17/2739-2011 в обсязі документів , поданих прокурором, позивачем та додатково здійснених судом витягів з Єдиного державного реєстру судових рішень;

- відновлені матеріали втраченої справи Господарського суду Автономної Республіки Крим № 5002-17/2739-2011 передані до Київського апеляційного господарського суду.

З матеріалів справи слідує, що на даний час апеляційне провадження у справі № 5002-17/2739-2011 зупинено, не поновлено, а рішення Господарського суду Автономної Республіки Крим від 12.09.2011 у справі № 5002-17/2739-2011 відповідним апеляційним господарським судом у апеляційному порядку не переглянуто і постанова по ньому не прийнята.

Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 12 Закону України Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України , в зв'язку з неможливістю здійснювати правосуддя судами Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на тимчасово окупованих територіях, встановлено змінити територіальну підсудність судових справ, підсудних розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя судам, та забезпечити розгляд господарських справ Господарського суду Автономної Республіки Крим - Господарським судом Київської області, господарських справ Господарського суду міста Севастополя - Господарським судом міста Києва, господарських справ Севастопольського апеляційного господарського суду - Київським апеляційним господарським судом.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 05.03.2014 касаційну скаргу на постанову Севастопольського апеляційного господарського від 18.12.2013 у справі № 5002-18/3314-2011 залишено без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

З огляду на вказані обставини та враховуючи приписи пункту 5 ч. 1 ст. 12 Закону України Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України , ухвалою від 21.03.2017 колегією суддів Київського апеляційного господарського суду в складі: головуючий суддя - Калатай Н.Ф., судді Пашкіна С.А., Баранець О.М.:

- прийнято до свого провадження апеляційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Господарського суду Автономної Республіки Крим від 12.09.2011 у справі № 5002-17/2739-2011.

- апеляційне провадження у справі № 5002-17/2739-2011, порушене за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Господарського суду Автономної Республіки Крим від 12.09.2011, поновлено.

Відповідачі та треті особи представників в судове засідання не направили, про причини неявки суду не повідомили.

Враховуючи належне повідомлення всіх учасників про час і місце судового розгляду апеляційної скарги, а також те, що явка представників учасників в судове засідання не визнана обов'язковою, колегія суддів дійшла висновку про розгляд апеляційної скарги у відсутність представників відповідачів та третіх осіб за наявними матеріалами апеляційного провадження.

Під час розгляду справи прокурор відділу та представник позивача проти задоволення апеляційної скарги заперечили, просили залишити її без задоволення, а оспорюване рішення суду першої інстанції - без змін.

Дослідивши матеріали апеляційної скарги, матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора відділу та представника позивача, з урахуванням правил ст. ст. 99, 101 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якими апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення господарського суду у повному обсязі, колегія суддів встановила таке.

04.05.2001 відповідач 1 як продавець та відповідач 2 як покупець уклали договір купівлі-продажу № 0104047/2001-14 (далі Договір), предметом якого є купівля-продаж будівлі пральні (літер. К), загальною площею 192,8 кв.м санаторію Місхор , розташованого за адресою: АРК, м. Ялта, АДРЕСА_1.

Звертаючись до суду з цим позовом, Заступник прокурора міста Ялти в інтересах держави в особі Фонду державного майна України просить визнати Договір недійсним, посилаючись на те, що майно, купівля-продаж якого є предметом спірного Договору, перебувало у державній власності і його відчуження відбулось всупереч волі власника - держави та з порушенням норм діючого на той час законодавства.

Суд першої інстанції з вказаною позицією погодився, що колегія суддів вважає вірним з огляду на таке.

Відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 23.04.60 № 606 Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР усі діючі госпрозрахункові санаторії, будинки відпочинку та пансіонати Міністерство охорони здоров'я було зобов'язано передати до 1 травня 1960 року Українській республіканській раді профспілок з метою подальшого поліпшення організації відпочинку і санаторно-курортного обслуговування трудящих і підвищення ролі профспілок.

Згідно з п. 2 вказаної постанови Ради Міністрів УРСР майно передавалося профспілковим органам у відання.

Передача спірного майна у відання профспілкам мала місце у період дії Конституції (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки від 30.01.1937 р.

Статтею 4 Конституції (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки від 30.01.1937 р. визначено, що економічну основу УРСР становлять соціалістична система господарства і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва, що утвердилися внаслідок ліквідації капіталістичної системи господарства, скасування приватної власності на знаряддя та засоби виробництва і знищення експлуатації людини людиною.

Відповідно до ст. 5 Конституції УРСР (1937 р.) соціалістична власність в УРСР має або форму державної власності (всенародне добро), або форму кооперативно-колгоспної власності (власність окремих колгоспів, власність кооперативних об'єднань).

При цьому у виключній власності держави було, зокрема, майно організованих державою торговельних, комунальних та інших підприємств, основний міський житловий фонд, а також інше майно, необхідне для здійснення завдань держави (ст. 11 Конституції УРСР 1937 р.).

Згідно зі ст.ст. 6, 7 Конституції УРСР (1937 р.) земля, її надра, води, ліси, заводи, фабрики, шахти, рудні, залізничний, водний і повітряний транспорт, банки, засоби зв'язку, організовані державою великі сільськогосподарські підприємства (радгоспи, машинно-тракторні станції і т. п.), а також комунальні підприємства і основний житловий фонд у містах і промислових пунктах є державною власністю, тобто всенародним добром.

Громадські підприємства в колгоспах і кооперативних організаціях з їх живим і мертвим реманентом, продукція, що її виробляють колгоспи та кооперативні організації, так само їх громадські будівлі, становлять громадську, соціалістичну власність колгоспів і кооперативних організацій.

Згідно зі ст. 9 Конституції УРСР (1937 р.), поруч з соціалістичною системою господарства, яка є панівною формою господарства в УРСР, допускається законом дрібне приватне господарство одноосібних селян і кустарів, яке ґрунтується на особистій праці і виключає експлуатацію чужої праці.

Тобто Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки від 30.01.1937 р., яка була діюча станом на 1960 р., для будь-яких установ, організацій, підприємств передбачала форму власності на майно лише у вигляді соціалістичної власності. За таких обставин, госпрозрахункові санаторії, будинки відпочинку та пансіонати, які згідно з постановою Ради Міністрів УРСР від 23.04.60 № 606 були передані профспілковим органам, могли бути передані тільки у господарське відання, а не у власність.

Аналогічні положення зазначені у постанові Вищого господарського суду України від 18.05.11 у справі № 2-12/2394.4-2010:

Право повного господарського відання - це право юридичної особи володіти, користуватися, розпоряджатися майном, яке надано їй власником для здійснення підприємницької діяльності;

Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства (ст. 37 Закону України Про власність );

Поява цієї правової категорії зумовлена необхідністю розмежування права власності держави і права підприємства щодо виділеного йому державою майна. Відмінність права власності та права господарського відання полягає насамперед у характері цих прав. Суд звертає увагу на те, що, оскільки право власності є основним, самостійним правом, у той час як право господарського відання насамперед залежить від права власності, то право господарського відання є речовим правом вторинного характеру.

Крім того, аналізуючи норми цивільного законодавства, суд дійшов висновку, що право господарського відання передбачено лише стосовно об'єктів державної власності.

Зазначене також підтверджується змістом постанови Ради Міністрів УРСР від 23.04.1960 № 606 Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР .

Аналізуючи зміст постанови Ради Міністрів УРСР від 23.04.60 № 606 Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР , відповідно до якої Рада Міністрів Української постановила Держплану УРСР, Міністерству фінансів УРСР за участю Української республіканської Ради профспілок внести в план і бюджет Української РСР на 1960 рік зміни, що випливають з цієї постанови, а також зобов`язала Держплан СРСР передбачати, починаючи з 1961 року, в річних і перспективних планах по бюджету державного соціального страхування необхідні капітальні вкладення на будівництво і проектування санаторно-курортних установ, виділяти на будівництво, розширення, ремонт і благоустрій санаторіїв і будинків відпочинку необхідні матеріали, обладнання і транспорт, то суд дійшов висновку, що оскільки спірні об'єкти нерухомості фінансувалися з бюджету державного соціального страхування, то профспілкові санаторії належали до об'єктів державної власності.

20.04.1978 на позачерговій сьомій сесії Верховної Ради Української РСР дев'ятого скликання прийнято Конституцію (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Статтями 10-13 Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної республіки (1978 р.) також установлено, що основу економічної системи України становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності. Правом особистої власності були наділені лише громадяни.

Зокрема, ст. 10 Конституції УРСР (1978) чітко визначено, що майно профспілкових та інших громадських організацій, необхідне їм для здійснення статутних завдань, є соціалістичною власністю.

Відповідно до ст. 20 Закону УРСР Про власність від 07.02.1991 професійні спілки є суб'єктами права колективної власності.

Статтею 21 зазначеного Закону передбачено підстави виникнення права колективної власності. Цією статтею закону не передбачено підстав виникнення права власності громадського об'єднання шляхом передачі майна від союзних громадських організацій новоствореним в України громадським організаціям або в порядку правонаступництва загальносоюзної громадської організації новоствореною республіканською громадською організацією.

Документів, на підтвердження того, що спірне майно було передано державою профспілковим органам у будь-який час (з 1960 по 1991) з господарського відання у власність суду не надано.

Отже, майно, яке є предметом спірного договору, перебувало у державній (соціалістичній) власності Української РСР, а при оголошенні незалежності державою Україна це майно перейшло у державну власність України, а тому профспілковий орган не мав права власності на спірне майно і, як наслідок, не набув права розпорядження ним.

Постановою Верховної Ради Української РСР Про захист суверенних прав власності Української РСР від 29 листопада 1990 року № 506 введено мораторій на території республіки на будь-які зміни форми власності і власника державного майна до введення в дію Закону Української РСР про роздержавлення майна.

Статтею 1 Закону України Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України від 10 вересня 1991 року №1540-XII встановлено, що майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України.

Згідно з Указом Президії Верховної Ради України Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави №1452-ХІІ від 30 серпня 1991 року та Законом України Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України №1540-ХІІ від 10 вересня 1991 року майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташовані на території України, є державною власністю України, а укладені після 29 листопада 1990 року майнові договори, якими змінено форму власності, визнаються недійсними.

Постановою Верховної Ради України Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України №2268-ХІІ від 10 квітня 1992 року, з метою збереження майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР Верховна Рада України, постановлено наступне: до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР передати тимчасово Фонду державного майна України майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій. Фонду державного майна України прийняти майно цих підприємств, установ та об'єктів до 1 травня 1992 року.

Профспілки діяли за загальним статутом профспілок СРСР і до 1990 року були загальносоюзною громадською організацією. В єдиній системі профспілок колишнього Союзу РСР Укрпрофрада представляла республіканську організацію і мала статус юридичної особи.

Після розпаду СРСР правонаступником Української республіканської Ради профспілок стала Рада Федерації незалежних профспілок України, правонаступником якої, в свою чергу, є Федерація професійних спілок України.

Постановою Верховної Ради України Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР від 4 лютого 1994 року №3943-ХІІ встановлено, що тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю (пункт 1 постанови). Кабінету Міністрів України до 1 березня 1994 року доручено визначити органи управління зазначеним майном, що тимчасово виконуватимуть ці функції до законодавчого визначення правонаступників вищезгаданого майна (пункт 2 постанови). До законодавчого визначення правонаступників майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР Фонд державного майна України здійснює право розпорядження цим майном у процесі приватизації та повноваження орендодавця майнових комплексів підприємств та організацій (їх структурних підрозділів) (пункт 3 постанови).

Професійні спілки та їхні громадські об'єднання є суб'єктами права колективної власності (ст. 20 Закону України Про власність ).

Відповідно до ст. 21 Закону України Про власність право колективної власності виникає на підставі: добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об'єднань; передачі державних підприємств в оренду; викупу колективами трудящих державного майна; перетворення державних підприємств в акціонерні та інші товариства; безоплатної передачі майна державного підприємства у власність трудового колективу, державних субсидій; пожертвувань організацій і громадян, інших цивільно-правових угод.

Рішенням виконавчого комітету Ленінської районної Ради міста Києва № 971 від 23 грудня 1991 року було зареєстровано ЗАТ Укрпрофоздоровниця , яке створено на майні засновників Федерації професійних спілок України та Фонду соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності. При цьому вкладом Федерації професійних спілок України є основні фонди та оборотні кошти санаторно-курортних закладів, підприємств і організацій профспілок загальною вартістю 751234350 грн., що становить 92,92 % розміру статутного фонду.

До статутного фонду Закритого акціонерного товариства Укрпрофоздоровниця передано й спірне майно.

З огляду на вказані обставини, колегія суддів дійшла висновку про те, що майно, передане до статутного фонду ЗАТ Укрпрофздравниця є державною власністю і передача його до статутного фонду третьої особи 2 не потягнула за собою зміни форми власності.

Вказаний факт також підтверджений й постановами Верховного суду України від 25.09.2007 р. та постановою Вищого господарського суду України від 19.09.2009 р. у справі № 48/202-20/191.

Слід зазначити і про те, що саме з вказаних вище підстав рішенням Господарського суду АР Крим від 03.10.2011, залишеним без змін постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 18.12.2013 у справі № 5002-18/3314-2011, за позовом Заступника прокурора міста Ялта в особі Фонду державного майна України до Виконавчого комітету Ялтинської міської ради, Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України Укрпрофоздоровниця , 3-ті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_5, ОСОБА_4, Товариство з обмеженою відповідальністю Дон-Крим , Федерація професійних спілок України, Товариство з обмеженою відповідальністю Шахтостроймонтаж , Публічне акціонерне товариство Дніпровський машинобудівний завод , Публічне акціонерне товариство Перший Український Міжнародний Банк про визнання недійсним рішення та спонукання до повернення майна, визнано недійсним рішення Виконавчого комітету Ялтинської міської ради № 455 (1) від 22.12.2000, на підставі якого ЗАТ ЛОЗПУ Укрпрофоздоровниця отримало свідоцтво про право власності №606 від 12.01.01 на спірне нерухоме майно клінічного санаторію Місхор .

Згідно з абзацом 2 пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України що набрав законної сили 01.01.2004, норми цього Кодексу застосовуються до триваючих по договору прав та обов'язків.

Відповідно до статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Частиною 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними визначено, що:

- судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.;

- зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України);

- відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Щодо підстав для визнання Договору недійсним, застосовуються правила, встановлені Цивільним кодексом Української РСР (далі ЦК УРСР) та законодавством, яке діяло на момент його укладення.

Відповідно до статті 48 ЦК УРСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону.

Статтею 86 ЦК УРСР встановлено, що:

- право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном;

- право власності в Україні охороняється законом;

- держава забезпечує стабільність правовідносин власності;

- власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна;

- усі форми власності є рівноправними.

- відносини власності регулюються Законом України Про власність , цим Кодексом, іншими законодавчими актами.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 4 Закону України Про власність (тут і далі в редакції, яка діяла станом на дату укладення Договору) власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам.

Відповідно з ч. 1 ст. 55 Закону України Про власність власник не може бути позбавлений права власності на своє майно, крім випадків, передбачених цим Законом та іншими законодавчими актами України.

Слід зазначити і про те, що, як було встановлено вище, згідно з Указом Президії Верховної Ради України Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави №1452-ХІІ від 30 серпня 1991 року та Законом України Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України №1540-ХІІ від 10 вересня 1991 року майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташовані на території України, є державною власністю України, а укладені після 29 листопада 1990 року майнові договори, якими змінено форму власності, визнаються недійсними.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що вимоги прокурора, заявлені в інтересах позивача, про визнання недійсним Договору є законними, обґрунтованими.

Проте колегія суддів вважає передчасним висновок суду першої інстанції про те, що при поданні спірного позову прокурором не було пропущено строк позовної давності, з огляду на таке:

- для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти;

- за змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України, для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав;

- аналіз норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Аналогічний правовий висновок викладений у Постанові Верховного суду України від 01.07.2015 у справі № 6-187цс15;

- отже, для правильного вирішення спору необхідно з'ясувати, коли саме позивачу, тобто Фонду державного майна України стало відомо про порушення його права.

Судом першої інстанції вказані обставини не досліджувались.

Відповідно до статті 71 ЦК УРСР, що діяв до 1 січня 2004 року, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Відповідно до частини 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Враховуючи, що станом на 01.01.2004 встановлений ЦК УРСР трирічний строк позовної давності не сплив, до спірних правовідносин застосується саме правила ЦК України про позовну давність.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки..

Відповідно до ч. 5 ст. 261 ЦК України, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Частиною 3 ст. 267 ЦК України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Отже, за правилами, встановленими у ЦК України, застосування до правовідносин строків позовної давності та, відповідно, відмова у позові з цих підстав можлива лише за заявою сторони зробленою до винесення судом першої інстанції рішення.

Вказана позиція викладена й в п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів згідно з яким:

- частиною третьою статті 267 ЦК України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом. Посилання сторони на сплив позовної давності в процесі касаційного перегляду судового рішення не вважається такою заявою;

- у суді апеляційної інстанції заявити про сплив позовної давності може сторона у спорі, яка доведе неможливість подання відповідної заяви в суді першої інстанції, зокрема у разі, якщо відповідну сторону не було належним чином повідомлено про час і місце розгляду справи місцевим господарським судом;

- згадану заяву може бути зроблено і в процесі нового розгляду справи, який здійснюється після скасування судового рішення (судових рішень) за результатами його касаційного перегляду;

- заява про сплив позовної давності, зроблена будь-якою іншою особою (в тому числі й учасником судового процесу, включаючи прокурора, який не є стороною у справі), крім сторони у спорі, не є підставою для застосування судом позовної давності. Зокрема, частиною четвертої статті 27 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) передбачено, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, користуються процесуальними правами сторони (за певними винятками); при цьому права сторони, визначені, зокрема, статтею 22 та іншими нормами цього Кодексу, є саме процесуальними, в той час як згаданий припис статті 267 ЦК України є нормою права матеріального і не може розумітися як можливість застосування господарським судом позовної давності за заявами зазначених третіх осіб.

В наявних у суду апеляційної інстанції матеріалах справи (відновлених) відсутні докази звернення будь-якої з сторін до дати винесення рішення судом першої інстанції з відповідною заявою про застосування до спірних правовідносин наслідків спливу строків позовної давності, в той час як у спірному рішенні судом зазначено про те, що відзив відповідача 2 щодо такої заяви про застосування строку позовної давності не підписаний, а відповідач 1 у відзиві лише констатує, що позовні давність сплила, але не заявляє щодо її застосування.

Щодо застосування строків позовної давності слід зазначити і про те, що відповідно до приписів чинного процесуального законодавства повноваження щодо відновлення втраченої справи надано виключно суду першої інстанції (вказана позиція викладена у п.7.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.11.2012 Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції ), а відтак, у суду апеляційної інстанції відсутні повноваження на долучення до матеріалів справи № 5002-17/2739-2011 будь-яких документів, які були подані учасниками процесу на стадії розгляду справи в суді першої інстанції, не як додаткових доказів, які подаються суду апеляційної інстанції, а як частини документів, які подавались суду першої інстанції (вказане фактично буде означати відновлення матеріалів справи в обсягах більших ніж це зробив відповідний суд першої інстанції), з огляду на що колегія суддів переглядає спірне рішення виключно в межах відновлених матеріалів справи та не вбачає за необхідне витребувати у сторін докази звернення будь-якої з сторін до дати винесення рішення судом першої інстанції з заявою про застосування до спірних правовідносин наслідків спливу строків позовної давності.

Отже, з огляду на наявні в матеріалах справи документальні докази, відсутні підстави вважати, що строк позовної давності для звернення до суду з позовом про визнання недійсним спірного Договору не пропущений, проте не дослідження судом першої інстанції вказаних обставин, враховуючи, що позов в частині визнання недійсним Договору підлягає задоволенню по суті спору, не призвело до прийняття судом першої інстанції невірного рішення в цій частині.

З огляду на наявні в матеріалах справи докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсним укладеного між Дочірнім підприємством Ялтакурорт Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України Укрпрофоздоровниця і Відкритим акціонерним товариством Дніпропетровський машинобудівний завод 04.05.2001 договору № 0104047/2001-14 купівлі-продажу будівлі пральні (літер. К), загальною площею 192,8 кв.м санаторію Місхор , розташованої за адресою: АРК, м. Ялта, АДРЕСА_1. Рішення суду першої інстанції в цій частині залишається без змін.

Щодо позовних вимог про зобов'язання Відкритого акціонерного товариства Дніпропетровський машинобудівний завод повернути державі в особі Фонду державного майна України майно, отримане за спірним договором, а саме: будівлю пральні (літер. К), загальною площею 192,8 кв.м санаторію Місхор , розташованої за адресою: АРК, м. Ялта, АДРЕСА_1, вартістю 77 996,40 грн., слід зазначити таке.

У спірному рішенні суд першої інстанції вказав про те, що відомості щодо перебування спірного майна у володінні інших, окрім відповідач 1, осіб не підтверджується наявними у матеріалах справи доказами.

Водночас зі змісту ухвали Севастопольського апеляційного господарського суду від 12.12.2011 у цій справі, якою відновлено строк подання апеляційної скарги, апеляційну скаргу ОСОБА_4 прийнято до провадження, залучено до участі у справі у якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, слідує, що згідно з копією Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є співвласниками будівлі пральні (літер К) загальною площею 192,8 кв.м, розташованої за адресою: АР Крим, м. Ялта, смт. Кореїз, вул. Алупкінське шосе 9, яке є предметом спору у цій справі.

Згідно з ч. 3 ст. 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Частиною 1 ст. 4-5 ГПК України господарські суди здійснюють правосуддя шляхом прийняття обов'язкових до виконання на усій території України рішень, ухвал, постанов. Рішення і постанови господарських судів приймаються іменем України.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає доведеним, що станом на дату винесення спірного рішення співвласниками будівлі пральні (літер К) загальною площею 192,8 кв.м, розташованої за адресою: АР Крим, м. Ялта, смт. Кореїз, вул.. Алупкінське шосе 9, були ОСОБА_4 та ОСОБА_5, а не відповідач 1.

За таких обставин, вимоги про витребування спірного майна мають бути пред'явлені саме до ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які мають виступати при вирішенні цього спору в якості відповідачів.

Згідно з ст. 24 ГПК України (тут і далі в редакції, яка діяла станом на дату винесення судом першої інстанції оспорюваного рішення):

- господарський суд за наявністю достатніх підстав має право до прийняття рішення залучити за клопотанням сторони або за своєю ініціативою до участі у справі іншого відповідача.

- господарський суд, встановивши до прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи провадження у справі, допустити заміну первісного відповідача належним відповідачем.

- про залучення іншого відповідача чи заміну неналежного відповідача виноситься ухвала, і розгляд справи починається заново.

Відповідно до ст. 21 ГПК України:

- сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу;

- позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу;

- відповідачами є підприємства та організації, яким пред'явлено позовну вимогу

Частинами 1, 2 ст. 1 ГПК України встановлено, що:

- підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням;

- у випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції усі справи, підвідомчі господарським судам (ст. 13 ГПК України).

Статтею 12 ГПК України встановлено, що:

- господарським судам підвідомчі:

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:

спорів про приватизацію державного житлового фонду;

спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;

інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;

4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів;

5) справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери;

6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

- підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду, крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб, спорів, передбачених пунктом 4 частини першої цієї статті, та інших спорів, передбачених законом. Рішення третейського суду може бути оскаржено в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Отже, позовні вимоги про витребування спірного майна мають бути пред'явлені саме до ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які є фізичними особами, що, з огляду на характер спірних правовідносин та положення ст. 12 ГПК України, виключає залучення їх до у часті у цій справи у якості співвідповідачів.

За таких обставин, у задоволенні позовних вимог про витребування спірного майна саме у відповідача 1 слід відмовити.

При цьому слід зазначити про таке.

Згідно з приписами ч. 3 п. 3 ст. 104 ГПК України порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, якщо господарський суд прийняв рішення про права і обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Порушення норм процесуального права, зазначені у пунктах 1 - 7 частини третьої статті 104 ГПК, є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, у тому числі й тоді, коли суд першої інстанції повно з'ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. У такому випадку апеляційний суд скасовує рішення місцевого господарського суду повністю і згідно з пунктом 2 статті 103 ГПК приймає нове рішення (п. 12 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України від 17.05.2011 № 7).

Враховуючи, що, як слідує з наявних у матеріалах справи доказів, співвласниками спірного майна, витребування якого, серед іншого, є предметом цього позову, станом на дату вирішення судом першої інстанції спору сторін по суті були ОСОБА_4 та ОСОБА_5, а не відповідач 1, вирішуючи спір в частині вказаних вимог, суд першої інстанції фактично прийняв рішення про права і обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі, що є безумовною підставою для скасування вказаного рішення.

За таких обставин, рішення Господарського суду Автономної республіки Крим від 12.09.2011 у справі № 5002/172739-2011 підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення, яким позов задовольняється частково, а саме:

- задоволенню підлягають позовні вимоги про визнання недійсним укладеного між Дочірнім підприємством Ялтакурорт Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України Укрпрофоздоровниця і Відкритим акціонерним товариством Дніпропетровський машинобудівний завод 04.05.2001 договору № 0104047/2001-14 купівлі-продажу будівлі пральні (літер. К), загальною площею 192,8 кв.м санаторію Місхор , розташованої за адресою: АРК, м. Ялта, АДРЕСА_1;

- у задоволенні вимог про зобов'язання Відкритого акціонерного товариства Дніпропетровський машинобудівний завод повернути державі в особі Фонду державного майна України майно, отримане за спірним договором, а саме: будівлю пральні (літер. К), загальною площею 192,8 кв.м санаторію Місхор , розташованої за адресою: АРК, м. Ялта, АДРЕСА_1, вартістю 77 996,40 грн., відмовляється.

Враховуючи вищевикладене та вимоги, викладені у апеляційній скарзі, апеляційна скарга ОСОБА_4 задовольняється частково.

Щодо судових витрат по справі слід зазначити таке.

Стаття 44 ГПК України, в редакції, яка діяла станом на дату звернення до суду з цим позовом, встановлювала, що судові витрати складаються з державного мита, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката, витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Станом на дату звернення до суду з цим позовом розмір та порядку сплати державного мита встановлювався Декретом Кабінету Міністрів України Про державне мито від 21 січня 1993 року № 7-93.

Статтею 3 Декрету Кабінету Міністрів України Про державне мито від 21 січня 1993 року № 7-93 встановлені ставки державного мита в таких розмірах:

- із позовних заяв, що подаються до господарських судів, із заяв майнового характеру 1 відсоток ціни позову, але не менше 6 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

- із заяв немайнового характеру, що подаються до господарських судів, державне мито справляється у розмірі 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

- із апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови - 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті у разі подання заяви для розгляду спору в першій інстанції, а із спорів майнового характеру -50 відсотків ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми (підпункт "а", "г" пункту 2 зазначеної статті).

Порядком оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов'язаних з розглядом цивільних та господарських справ, та їх розмірів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.12.2005 № 1258, встановлено розмір витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов'язаних з розглядом господарських справ, - 236 грн.

З урахуванням того, що в рамках даної справи заявлені як майнові (витребування майна вартістю 77 996,40 грн.), так і немайнові вимоги (визнання договору недійсним), за звернення до суду з цим позовом державне мито мало бути сплачено в сумі 864,96 грн., з яких 85 грн. становить державне мито за немайнову вимогу, а 779,96 грн. - за майнову вимогу.

Крім того, мали бути сплачені 236 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Водночас ч. 1 ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України Про державне мито було встановлено, що від сплати державного мита звільняються:

- Генеральна прокуратура України та її органи - за позовами, з якими вони звертаються до суду або господарського суду в інтересах громадян і держави (п. 30);

- державні органи приватизації - за позовами, з якими вони звертаються до суду та господарського суду, в усіх справах, пов'язаних із захистом майнових інтересів держави, та за вчинення нотаріусами виконавчих написів про стягнення заборгованості з орендної плати, а також за проведення аукціонів, за операції з цінними паперами (п. 35).

Стаття 49 ГПК України встановлює, що:

- судовий збір покладається: у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо господарським судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч. 1);

- якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, господарський суд має право покласти на неї судовий збір незалежно від результатів вирішення спору (ч. 2);

- судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в доход бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору (ч. 3);

Враховуючи:

- приписи ч. 2 ст. 49 ГПК України, згідно з якою, якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, господарський суд має право покласти на неї судовий збір незалежно від результатів вирішення спору;

- суб'єктний склад сторін у цій справі та співвідношення вини сторін у виникненні спору,

колегія суддів вважає за доцільне судові витрати за подачу позову покласти саме на позивача.

Щодо витрат за подачу апеляційної скарги слід зазначити таке.

У матеріалах справи (відновлених) відсутні відомості, у якому саме розмірі апелянтом було сплачено державне мито, що виключає можливість вирішення судом апеляційної інстанції питання про його розподіл за наслідками вирішення апеляційної скарги.

Керуючись ст. 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Господарського суду Автономної республіки Крим від 12.09.2011 у справі № 5002-17/2739-2011 задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду Автономної республіки Крим від 12.09.2011 у справі № 5002-17/2739-2011 скасувати і прийняти нове рішення.

3. Позов задовольнити частково.

4. Визнати недійсним укладений між Дочірнім підприємством Ялтакурорт Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України Укрпрофоздоровниця (ідентифікаційний код 02647220) і Відкритим акціонерним товариством Дніпропетровський машинобудівний завод (ідентифікаційний код 14313332) договір купівлі-продажу № 0104047/2001-14 від 04.05.2001.

5. У решті вимог відмовити.

6. Повернути до Господарського суду Київської області відновлені матеріали справи № 5002-17/2739-2011.

Головуючий суддя Н.Ф. Калатай

Судді С.А. Пашкіна

О.М. Баранець