Рішення

від 24.04.2017 по справі 756/1013/14-ц

ОБОЛОНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

24.04.2017 Справа № 756/1013/14-ц

Провадження № 2/756/8/17

Ун. № 756/1013/14-ц

Р I Ш Е Н Н Я

I М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 квітня 2017 року Оболонський районний суд м. Києва

в складі головуючого судді - Камбулова Д.Г.

при секретарі: - Ковган О.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Києві справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи - ОСОБА_4, ОСОБА_5, про поділ майна подружжя,

В С Т А Н О В И В:

позивач - ОСОБА_2 звернулася 05.02.2014 р. до суду з позовом до відповідача ОСОБА_3, треті особи - ОСОБА_4, ОСОБА_5 про поділ майна подружжя. У позові позивач просила суд визнати спільною сумісною власністю подружжя квартири АДРЕСА_1 та стягнути з відповідача на її користь вартість 1/2 частини спільного сумісного майна подружжя.

14.04.2014 р. позивачем було подано заяву про збільшення позовних вимог, в якій позивачка просила визнати спільною сумісною власністю подружжя нерухоме майно, а саме: нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2; - нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою АДРЕСА_3; - нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою АДРЕСА_4; - нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою АДРЕСА_5; - нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою АДРЕСА_6; - нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою АДРЕСА_7; - нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою АДРЕСА_8; - нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою АДРЕСА_9; - нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою АДРЕСА_10; - нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою АДРЕСА_11; - нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою АДРЕСА_12; - нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою АДРЕСА_13; - нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою АДРЕСА_14; - нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою АДРЕСА_15; - нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою АДРЕСА_16; - нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою АДРЕСА_17; - нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою АДРЕСА_18; - земельну ділянку, що знаходиться за адресою АДРЕСА_19; - земельну ділянку, що знаходиться за адресою АДРЕСА_20; - земельну ділянку, що знаходиться за адресою АДРЕСА_21; - земельну ділянку, що знаходиться за адресою АДРЕСА_22; - земельну ділянку, що знаходиться за адресою АДРЕСА_15; - земельну ділянку, що знаходиться за адресою АДРЕСА_23; - земельну ділянку, що знаходиться за адресою АДРЕСА_24; - земельну ділянку, що знаходиться за адресою АДРЕСА_25 що знаходиться за адресою АДРЕСА_26; - приміщення В , що знаходиться за адресою АДРЕСА_27, що знаходиться за адресою АДРЕСА_28, що знаходиться за адресою АДРЕСА_29, що знаходиться за адресою АДРЕСА_30, що знаходиться за адресою АДРЕСА_31, що знаходиться за адресою АДРЕСА_32, що знаходиться за адресою АДРЕСА_33, що знаходиться за адресою АДРЕСА_34, що знаходяться за адресою АДРЕСА_35. Також позивачка просила суд визнати спільною сумісною власністю подружжя позивача та відповідача доходи, що були одержані відповідачем від вкладів до статутних фондів: - товариства з обмеженою відповідальністю ЛеЮр (ЄДРПОУ 31987926); - товариства з обмеженою відповідальністю Доміка (ЄДРПОУ 34717011); - товариства з обмеженою відповідальністю В.С.Е. (ЄДРПОУ 34717046); - товариства з обмеженою відповідальністю Власна (ЄДРПОУ 34428513); - товариства з обмеженою відповідальністю Сінкора (ЄДРПОУ 32047652); - товариства з обмеженою відповідальністю Рітейл Консалтінг (ЄДРПОУ 32070765); - товариства з обмеженою відповідальністю Прогресія (ЄДРПОУ 34048912); - товариства з обмеженою відповідальністю Територія (ЄДРПОУ 36219355); - товариства з обмеженою відповідальністю Нірта (ЄДРПОУ 35877312); - товариства з обмеженою відповідальністю Гармонія (ЄДРПОУ 31482405); - товариства з обмеженою відповідальністю Апассіоната (ЄДРПОУ 36219439); - товариства з обмеженою відповідальністю Міленія (ЄДРПОУ 35877328). Крім того позивачка просила суд визнати спільною сумісною власністю подружжя позивача та відповідача рухоме майно, а саме: - автомобіль Toyota FJ Cruiser , державний номерний знак НОМЕР_1, 2006 року випуску, - автомобіль Skoda octavia tour , державний номерний знак НОМЕР_2, 2008 року випуску, - автомобіль Sudaru tribeca , державний номерний знак НОМЕР_3, 2007 року випуску. Також позивачка просила суд визнати спільною сумісною власністю подружжя квартири АДРЕСА_1. Стягнути з відповідача на користь позивача вартість 1/2частини усього спільного сумісного майна подружжя.

Звертаючись з позовом, позивач зазначала, що з 17.07.2004 року по 04.04.2011 року перебувала у шлюбі з відповідачем. Позивач посилається у позові на те, що їй достовірно відомо про набуття відповідачем у період шлюбу у власність квартир АДРЕСА_1. Окрім цього, позивач стверджує, що окрім зазначених квартир у період шлюбу відповідачем було набуте інше нерухоме майно (всього 35 об'єктів нерухомості), а також рухоме майно (три автомобілі). Також, позивач посилалася на те, що відповідач в період шлюбу був засновником або іншим способом набув корпоративні права юридичних осіб.

Посилаючись на ст.ст. 60, 61, 68 СК України, просила визнати відповідне майно спільною сумісною власністю подружжя та стягнути вартість ? частини усього спільного сумісного майна подружжя.

Представники позивачки підтримали заявлений позивачкою позов у повному обсязі та просили його задовольнити з підстав, зазначених у позовній заяві з урахуванням поданої заяви про збільшення розміру позовних вимог.

Відповідачем були подані заперечення, які були підтримані представником в судовому засіданні. Представник відповідача та відповідач, заперечуючи проти задоволення позову в повному обсязі, посилались на те, що позовні вимоги є недоведеними належними доказами та безпідставними з огляду на укладення між позивачем та відповідачем шлюбного договору. Крім того, представник позивача надав суду нотаріальну заяву позивача, яка, на його думку, підтверджує надуманість будь-яких майнових та немайнових вимог до відповідача. У зв'язку з чим представник просив суд відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Треті особи, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, про місце, день і час розгляду справи були повідомлені судом належним чином, у судове засідання не з'явилась, причини своєї неявки суду не повідомили.

Заслухавши пояснення представників позивача, відповідача та його представника , дослідивши письмові докази по справі, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом було встановлено, що 17.07.2004 року між позивачем та відповідачем було укладено шлюб, що підтверджується повторним свідоцтвом від 11.03.2010 року № 123712.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 24.03.2011 р. у справі № 02/2-3716/11 шлюб між позивачем та відповідачем було розірвано. Датою набрання законної сили рішення суду є 04.04.2011 року. Таким чином, до предмету доказування входять обставини набуття подружжям спірного майна, перелік якого наведено у заяві позивача про збільшення позовних вимог у період з 17.07.2004 р. по 04.04.2011 р.

Дослідивши подані сторонами докази, а також докази одержані судом в порядку витребування, суд встановив, що у матеріалах справи містяться докази набуття відповідачем у період шлюбу у власність лише двох об'єктів із переліку всього рухомого та нерухомого майна, яке просить визнати спільною сумісною власністю позивач. Факт набуття відповідачем у власність машиномісця НОМЕР_4, яке знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Щорса, 32-Г, секція 2, та автомобіля Toyota FJ Cruiser , державний номерний знак НОМЕР_1, 2006 року випуску, ним не заперечувався.

Таким чином, посилання позивача на набуття відповідачем у період шлюбу іншого рухомого та нерухомого майна, із переліку, який міститься у заяві про збільшення розміру позовних вимог, не знайшли свого підтвердження належними та допустимими доказами, а отже є недоведеними.

Стосовно заявлених позивачем вимог про визнання спільною сумісною власністю подружжя позивача та відповідача квартир АДРЕСА_1 судом встановлено наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 382 ЦК України квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання. Частиною 2 ст. 331 ЦК України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

03.08.2006 року та 18.08.2006 року відповідач уклав договори резервування приміщення № 009-7-К-М та № 013-7-К-М з товариством з обмеженою відповідальністю ОБІО .

Пунктом 2.1. зазначених договорів передбачено, що забудовник зобов'язується, за умови належного виконання покупцем своїх зобов'язань, закріпити (здійснити резервування) та передати покупцю у власність приміщення з метою погашення облігацій після введення в експлуатацію відповідної секції комплексу, а покупець зобов'язується придбати пакет облігацій, здійснити необхідні зі свого боку дії для погашення пакету облігацій та отримати приміщення. Згідно з п. п. 4.1., 4.2. договору резервування приміщення № 009-7-К-М від 03.08.2006 року та договору резервування приміщення № 013-7-К-М від 18.08.2006 року отримання покупцем приміщення у власність на виконання умов цього договору здійснюється під час погашення пакету облігацій шляхом укладення акту та виконання передбачених чинним законодавством дій для отримання свідоцтва про право власності на приміщення на ім'я покупця.

Покупець набуває право власності на приміщення після проведення останнім остаточних розрахунків за приміщення згідно п. 4.7., зарахування пакету облігацій на рахунок у цінних паперах забудовника, належного підписання акту, виконання дій по оформленню та реєстрації прав власності на приміщення у державних органах, уповноважених здійснювати реєстрацію права власності на нерухоме майно.

Судом було встановлено, що 26.11.2006 року відповідачем зазначені договори були достроково розірвані, що підтверджується договором про розірвання договору резервування приміщення № 009-7-К-М від 03.08.2006 року та договором про розірвання договору резервування приміщення № 013-7-К-М від 18.08.2006 року.

Відповідно до сертифікату відповідності КВ 000108, виданого 07.04.2010 року Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у АДРЕСА_1 було введено в експлуатацію 07.04.2010 року.

Позивачем не було доведено факту набуття у період шлюбу у власність відповідача квартир №№ 113 - 120, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, а тому позовні вимоги про визнання спільною сумісною власністю подружжя зазначеного нерухомого майна та стягнення з відповідача на користь позивача вартості 1/2 частини такого майна є недоведеними. Договори резервування приміщення № 009-7-К-М від 03.08.2006 року та № 013-7-К-М від 18.08.2006 року, укладені відповідачем з ТОВ ОБІО , не є належними доказами набуття відповідачем права власності на нерухоме майно.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Таким чином, суд відмовляє у задоволенні відповідних вимог у зв'язку з їх недоведеністю.

Статтею 60 Сімейного кодексу України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Судом встановлено, що 14.08.2004 року між позивачем та відповідачем було укладено шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тимошенко І.В. та зареєстрований в реєстрі за №1816, яким між сторонами було врегульовано майнові права та обов'язки подружжя.

Норми СК України у статтях 57, 60, 61, на підставі частини першої статті 7 цього Кодексу встановлюють принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими: майно набуте подружжям за час шлюбу належить їм на праві спільної сумісної власності. З метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності та справедливості, СК України поряд із нормативним регулюванням правовідносин подружжя щодо майна, набутого за час шлюбу, передбачає також договірне рулювання цих правовідносин.

Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у частині другій статті 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Оскільки договір, в тому числі шлюбний договір, передусім є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Так, частина третя статті 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Отже принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Більш детальна регламентація договірного регулювання відносин між подружжям викладена у статті 64 СК України. У частині першій цієї норми передбачено право дружини та чоловіка на укладення договорів між собою. Так, дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Окремим видом договірного регулювання сімейних відносин подружжя є шлюбний договір. Так, відповідно до ч. 1 ст. 93 СК України шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки. Згідно з вимогами ст. 94 СК України шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.

Шлюбний договір від 14.08.2004 року є чинним, в судовому порядку недійсним не визнавався, а відтак його положення підлягають застосуванню до спірних відносин. Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, яка викладена у постанові від 28 січня 2015 року по справі № 6-230цс14, суд, встановивши, що правовідносини сторін та правовий режим спірного майна урегульовано шлюбним договором, має застосовувати до цих правовідносин норми шлюбного договору, а не загальні норми СК України. Аналогічні положення містяться також у п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя від 21.12.2007 року, в якому передбачено, що якщо шлюбним договором змінено передбачений законом режим спільної сумісної власності, то при розгляді спору про поділ майна подружжя суду необхідно виходити з умов такого договору. Відтак, посилання позивача на загальні норми СК України є необґрунтованими і застосуванню підлягають положення шлюбного договору.

Частиною 2 ст. 97 СК України визначено, що у шлюбному договорі сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень ст. 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.

Підпунктом в п. 1 шлюбного договору від 14.08.2004 року сторони погодили, що майно, набуте однією зі сторін під час шлюбу за особисті кошти, належить до особистої приватної власності кожного з подружжя. Пунктом 2 шлюбного договору від 14.08.2004 року сторони домовились, що нерухоме майно, що придбане одним з подружжя під час шлюбу за згодою другого з подружжя, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім'я воно зареєстроване.

Відповідно до інформації, яка надійшла до суду в порядку витребування доказів, у період шлюбу за відповідачем був зареєстрований лише один об'єкт нерухомості із усіх щодо яких позивачем заявлено позовні вимоги. Так, на підставі свідоцтва про право власності від 17.02.2011 року за відповідачем було зареєстровано право власності на машиномісце НОМЕР_4, яке знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Щорса, 32-Г, 2 секція (машиномісце).

12.01.2006 року відповідачем було укладено інвестиційний договір № 349/2/01/Щ32/ФГ із ЗАТ УкрСибінвест , відповідно до умов якого відповідач зобов'язався профінансувати будівництво машиномісця, сплативши інвестиційну суму у розмірі 80 800 грн.

Платіжними документами підтверджується факт повної оплати вартості будівництва машиномісця (платіжні доручення № 777/1 від 27.03.2006 року, платіжне доручення (без №) від 26.04.2006 року, платіжне доручення (без №) від 24.05.2006 року). Відповідно до довідки АТ УкрСиббанк вих. № 080514/1 від 08.05.2014 року оплата за інвестиційним договором № 349/2/01/Щ32/ФГ проводилася відповідачем з рахунку у банку, відкритого на його ім'я. 03.12.2010 року відповідачем було підписано акт прийому-передачі машиномісця. Крім того, відповідно до свідоцтва НОМЕР_5 від 17.02.2011 року за позивачем зареєстровано право приватної власності на машиномісце.

Судом було встановлено, що вартість машиномісця була повністю оплачена за рахунок власних коштів відповідача, з його особистого банківського рахунку і право власності було зареєстровано за відповідачем, а відтак на нього не розповсюджується режим спільної сумісної власності. Судом також враховано, що позивач нотаріальною заявою від 28.07.2011 року, виданою після розірвання шлюбу, підтвердила, що надавала та надає відповідачу свою згоду на вчинення будь-яких правочинів щодо розпорядження машиномісцем. Тобто, факт набуття відповідачем у приватну власність машиномісця на підставі умов шлюбного договору від 14.08.2004 року був визнаний позивачем, що підтверджується відповідною нотаріальною заявою позивача від 28.07.2011 року.

У пункті 2 на арк. 7 заяви про збільшення позовних вимог позивач просить суд визнати спільною сумісною власністю подружжя доходи, що були одержані відповідачем від вкладів до статутних фондів наступних господарських товариств: ТОВ Міленія , ТОВ Територія , ТОВ Нірта , ТОВ Прогресія , ТОВ Сінкора , ТОВ Власна , ТОВ В.С.Е. , ТОВ Доміка , ТОВ ЛеЮр , ТОВ Гармонія , ТОВ Апассіоната , ТОВ Рітейл Консалтінг .

Позивачем доказів одержання відповідачем доходів від вкладів до статутних фондів господарських товариств (дивідендів) не надано. У матеріалах справи містяться довідки ТОВ Міленія , ТОВ Територія , ТОВ Нірта , ТОВ Прогресія , ТОВ Сінкора , ТОВ Власна , ТОВ В.С.Е. , ТОВ Доміка , ТОВ ЛеЮр , ТОВ Гармонія , ТОВ Апассіоната , ТОВ Рітейл Консалтінг , якими підтверджується те, що з моменту створення і по 16.05.2014 року розподіл прибутків та збитків по кожному з цих господарських товариств між учасниками не здійснювався і прибуток (дивіденди) відповідачу не нараховувалися та не сплачувалися.

Відтак, позовні вимоги в цій частині не підтверджуються належними та допустимим доказами у справі, а відтак є недоведеними.

Крім того, судом враховано, що підпунктом є п. 1 шлюбного договору від 14.08.2004 року передбачено, що до особистої приватної власності кожного з подружжя належать корпоративні права, отримані кожним з подружжя в результаті зайняття підприємницькою діяльністю або участі у створенні і діяльності юридичних осіб. При участі кожного із подружжя як засновника (учасника) в створенні і діяльності юридичних осіб, вони використовують кошти, що належать їм на праві особистої приватної власності, а тому не потрібне отримання згоди другого з подружжя на розпорядження такими коштами, майновими та корпоративними правами.

Отже, сторони у шлюбному договорі передбачили, що корпоративні права є особистою приватною власністю кожного з подружжя, а будь-які кошти, які використовуються кожним з подружжя при створенні та діяльності юридичних осіб, належать кожному із подружжя на праві особистої приватної власності.

Пунктом 4 шлюбного договору від 14.08.2004 року сторони домовилися, що якщо майно, що належить одному з подружжя, приносить дохід (дивіденди), він являється власником цих доходів (дивідендів).

За змістом ч. 1 ст. 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Оскільки ч. 1 ст. 167 ГК України визначено, що корпоративні права включають в себе права отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої, такі права є майновими, а отже, в розумінні ч. 1 ст. 190 ЦК України, належать до категорії майна. За умовами шлюбного договору доходи від участі відповідача у господарських товариствах (корпоративні права у яких є його приватною власністю), не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя і відповідач є власником таких доходів (дивідендів) у разі їх наявності та виплати.

Відтак, враховуючи ненадання позивачем доказів одержання відповідачем доходів від вкладів до статутних фондів господарських товариств, а також, враховуючи положення шлюбного договору від 14.08.2004 року, у задоволенні позовних вимог в зазначеній частині слід відмовити з мотивів їх недоведеності та безпідставності.

У заяві про збільшення позовних вимог позивач просив суд також визнати спільною сумісною власністю подружжя позивача та відповідача наступне рухоме майно: - автомобіль Toyota FJ Cruiser , державний номерний знак НОМЕР_1, 2006 року випуску, - автомобіль Skoda octavia tour , державний номерний знак НОМЕР_2, 2008 року випуску, - автомобіль Sudaru tribeca , державний номерний знак НОМЕР_3, 2007 року випуску.

Позивачем не доведено факт реєстрації права власності за позивачем на автомобілі Skoda octavia tour , державний номерний знак НОМЕР_2, 2008 року випуску, - автомобіль Sudaru tribeca , державний номерний знак НОМЕР_3, 2007 року випуску, оскільки належні та допустимі докази на підтвердження цих обставин у матеріалах справи відсутні.

Відповідно до свідоцтва про реєстрацію права власності за відповідачем у період шлюбу було зареєстровано автомобіль Toyota FJ Cruiser , державний номерний знак НОМЕР_1, 2006 року випуску. У пункті 2 шлюбного договору від 14.08.2004 року сторонами передбачено, що рухоме майно, придбане під час перебування у шлюбі, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім'я оформлено документ, що підтверджує право власності на таке майно.

Наведені положення шлюбного договору спростовують наявність підстав для визнання автомобіля Toyota FJ Cruiser , державний номерний знак НОМЕР_1, 2006 року випуску, який є рухомим майном, спільною сумісною власністю позивача та відповідача. Судом також враховано, що відповідно до нотаріальної заяви позивача від 28.07.2011 року, виданої після розірвання шлюбу, позивач надав згоду на вчинення правочинів щодо відчуження автомобіля Toyota FJ Cruiser , державний номерний знак НОМЕР_1, 2006 року випуску, а отже визнав, що останній належить відповідачу на праві приватної власності. Таким чином, вимоги щодо поділу рухомого майна є недоведеними та не підлягають задоволенню з огляду на положення шлюбного договору.

Що стосується заяви відповідача про застосування наслідків спливу строків позовної давності до позовних вимог, заявлених у заяві про збільшення позовних вимог від 14.04.2014 року, то дана заява не підлягає задоволенню у зв'язку із наступним.

Частиною 2 ст. 114 СК України визначено, що у разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу. Судом було встановлено, що датою розірвання шлюбу є дата набрання законної сили Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 24.03.2011 року у справі № 02/2-3716/11 про розірвання шлюбу між позивачем та відповідачем (04.04.2011 року).

За змістом ст. 256 ЦК України особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу у межах строків позовної давності. Відповідно до ч. 2 ст. 72 СК України до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.

Однак, у даному випадку суд не може застосувати наслідки спливу строків позовної давності, оскільки у задоволенні позову відмовлено у зв'язку з його недоведеністю та безпідставністю позовних вимог.

Позивачем не надано доказів того, що об'єкти нерухомості, стосовно яких позивачем заявлені вимоги, були зареєстровані за відповідачем у період шлюбу, а також у справі відсутні докази виплати відповідачу доходів від його вкладів до статутних фондів господарських товариств, а тому відповідні позовні вимоги підлягають відхиленню з мотивів їх недоведеності.

Посилання позивача на норму ст. 60 СК України судом відхиляється, оскільки дана норма не підлягає до застосування до спірних відносин сторін, які врегульовані шлюбним договором від 14.08.2004 року, норми якого мають спеціальний характер. На підставі положень шлюбного договору об'єкт нерухомого майна - машиномісце НОМЕР_4, яке знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Щорса, 32-Г, 2 секція та об'єкт рухомого майна - автомобіль Toyota FJ Cruiser , державний номерний знак НОМЕР_1, 2006 року випуску належать на праві приватної власності відповідачу. Крім того, враховуючи зміст нотаріальних заяв позивача від 28.07.2011 року, в якій позивач підтвердила відсутність будь-яких майнових чи немайнових вимог до відповідача, а також визнала спірні об'єкти його приватною власністю із наданням повноважень по їх розпорядженню, у суду немає підстав для визнання такого майна спільною сумісною власністю подружжя.

Оскільки суд прийшов до висновку про недоведеність та безпідставність позовних вимог про визнання спільною сумісною власністю позивача та відповідача усього майна стосовно якого були заявлені позовні вимоги, то у задоволенні позовної вимоги щодо стягнення 1/2 вартості такого майна також слід відмовити.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 60, 63, 65, 69, 70, 71 Сімейного Кодексу України, ст. 368 ЦК України, ст.ст. 13, 50 Закону України Про господарські товариства , п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя , ст.ст. 10, 15, 60, 88, 208, 212 - 215, 360-7 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи - ОСОБА_4, ОСОБА_5, про поділ майна подружжя - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається Апеляційному суду м. Києва через Оболонський районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя: Д.Г. Камбулов