Рішення

від 27.04.2017 по справі 615/1267/16-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22 ц/790 /1180/ 17 Головуючий 1 - інстанції - ОСОБА_1

Справа № 615/1267/16-ц Доповідач -Кругова С.С.

Категорія - земельні

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 квітня 2017 року Апеляційний суд Харківської області у складі:

головуючого Кругової С.С.,

суддів Колтунової А.І.,

ОСОБА_2,

секретаря Прологаєвої А.Д.

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Харкові цивільну справу за апеляційною скаргою заступника прокурора Харківської області на рішення Валківського районного суду Харківської області від 30 листопада 2016 року по справі за позовом керівника Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі: Харківської обласної державної адміністрації до ОСОБА_3 районної державної адміністрації, ОСОБА_4 про визнання незаконними розпорядження ОСОБА_3 районної державної адміністрації та визнання недійсним договору оренди земельної ділянки , -

в с т а н о в и в :

У вересні 2016 року керівник Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області звернувся до суду в інтересах держави в особі: Харківська обласна державна адміністрація із позовом до ОСОБА_3 районної державної адміністрації, ОСОБА_4, в якому просив визнати незаконними розпорядження голови ОСОБА_3 районної державної адміністрації від 11.06.2010 року № 390 та від 14.11.2011 року № 695 про надання дозволу ОСОБА_4 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для продовження оренди земельної ділянки із земель водного фонду на території Старомерчицької селищної ради Валківського району за межами населених пунктів, орієнтовною площею 12 га, та про затвердження технічної документації із землеустрою по встановленню меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) із земель водного фонду загальною площею 12 га.

Визнати недійсним договір оренди від 19.07.2012 року на земельну ділянку (кадастровий номер: 6321256000:02:000:0129) земель водного фонду загальною площею 12 га, у тому числі під водним дзеркалом - 10, 5 га, прибережних захисних смуг - 1,5 га, з них: пасовищ - 1,5 га на території Старомерчицької селищної ради за межами населених пунктів згідно з планом тимчасового користування.

В обгрунтування позову посилався на те, що розпорядженням голови ОСОБА_3 районної державної адміністрації від 11.06.2010 року № 390 ОСОБА_4 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою, щодо відведення земельної ділянки для продовження договору оренди земельної ділянки із земель водного фонду, на території Старомерчицької селищної ради Валківського району, за межами населених пунктів, орієнтованою площею 12 га. 06.07.2011 року розпорядженням голови ОСОБА_3 районної державної адміністрації від 06.07.2011 року № 406 внесено зміни до вищезазначеного розпорядження, а саме змінено вид необхідної для розроблення документації із проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж .

В подальшому, розпорядженням голови ОСОБА_3 районної державної адміністрації від 14.11.2011 року №695, ОСОБА_4 затверджено технічну документацію із землеустрою по встановленню меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) із земель водного фонду загальною площею 12 га в т.ч.: водне дзеркало - 10,5 га, прибережних захисних смуг 1,5 га, з них: земель запасу сільськогосподарського призначення (пасовищ) - 1,5 га на території Старомерчицької селищної ради за межами населених пунктів.

На підставі розпорядження № 695 між ОСОБА_3 районною державною адміністрацією та ОСОБА_4 19.07.2012 року укладено договір оренди земельної ділянки для рибогосподарських потреб.

ОСОБА_3 районна державна адміністрація не мала права на розпорядження вищевказаною земельною ділянкою із земель державної власності, розташованої за межами населеного пункту, для таких потреб як ведення рибного господарства, оскільки законодавством, яке діяло на момент виникнення правовідносин, вона не була наділена такими повноваженнями.

ОСОБА_3 РДА мала право передавати земельні ділянки для ведення водного господарства, а питання пов'язані із землями для ведення рибного господарства, займається обласна адміністрація. До того ж, ОСОБА_3 РДА не було проведено торги для визначення переможця.

Вказував, що в разі передачі земельної ділянки із порушенням вимог законодавства, розпорядження та договір оренди повинні бути визнані незаконними та скасованими. Прокурор звертається в інтересах Харківської обласної державної адміністрації, оскільки порушуються інтереси держави, внаслідок яких Харківська обласна державна адміністрація позбавлена права розпоряджатись земельними ділянками загальною площею 12 га.

Рішенням Валківського районного суду Харківської області від 30 листопада 2016 року у задоволенні позову Керівника Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області відмовлено.

В апеляційній скарзі заступник прокурора Харківської області просить скасувати вказане рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позов у повному обсязі.

В обґрунтування скарги посилається на неповне з'ясування судом обставин, які мають значення для справи, порушення норм матеріального і процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи.

Суд першої інстанції помилково дійшов висновку про відсутність порушення порядку надання права користування земельної ділянки без проведення відповідних торгів, так, як згідно з ч. 2 ст. 134 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі поновлення договорів оренди землі.

Судом не враховано той факт, що відповідно до ст. ЗЗ Закону України Про оренду землі по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Підтвердження звернення орендаря про продовження зазначеного договору до Старомерчицької селищної ради Валківського району до суду не надано.

Суд помилково прийшов до висновку про тотожність понять водне господарство та рибне господарство , адже надання земельної ділянки водного фонду, розташованої за межами населеного пункту, для рибогосподарських потреб, відповідно до ст.122 Земельного Кодексу України відноситься до повноважень обласної державної адміністрації.

ОСОБА_3 районною державною адміністрацією Харківської області на апеляційну скаргу подані заперечення, в яких вона просить про її відхилення та залишення рішення суду першої інстанції без змін, посилаючись на безпідставність доводів скарги.

Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, обговоривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що підстав для визнання незаконним розпоряджень ОСОБА_3 районної державної адміністрації від 11.06.2010 року № 390 та від 14.11.2011 року № 695 про надання дозволу ОСОБА_4 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для подовження оренди земельної ділянки із земель водного фонду на території Старомерчицької селищної ради Валківського району за межами населених пунктів, орієнтовною площею 12 га, та про затвердження технічної документації із землеустрою по встановленню меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) із земель водного фонду загальною площею 12 га та із поновленням договору оренди на вищезазначену земельну ділянку - немає. Розпорядження ОСОБА_3 РДА були прийнятті відповідно до діючого на той час законодавства, будь-яких правових підстав для визнання договору оренди земельної ділянки недійсним не вбачається.

З таким висновком суду, колегія суддів не погоджується, з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При розгляді справи суд першої інстанції не виконав всі вимоги цивільного судочинства, не з'ясував усіх обставин, що мають значення для справи, постановив рішення з порушенням норм матеріального і процесуального права,

За таких обставин ухвалене судове рішення не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 309 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення із ухваленням нового про задоволення позову.

Судовим розглядом встановлено, що відповідно до розпорядження голови ОСОБА_3 РДА № 390 від 11.06.2010 року, ОСОБА_4 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки загальною площею 12 га, з них 10,5 га водного дзеркала, 1,5 га прибережних захисним смуг для рибогосподарських потреб на території Старомерчицької селищної ради.

Згідно договору оренди землі від 19.07.2012 року, орендодавець ОСОБА_3 РДА на підставі розпорядження голови райдержадміністрації від 14.11.2011 року № 695 надала ОСОБА_4 в оренду земельну ділянку із земель водного фонду загальною площею 12 га, в т.ч. водне дзеркало - 10,5 га, прибережних захисних смуг - 1,5 га, з них: земель запасу сільськогосподарського призначення (пасовищ) - 1,5 га на території Старомерчицької селищної ради за межами населених пунктів. Відповідно до п. 14 Договору, цільове призначення земельної ділянки - землі водного фонду для рибогосподарських потреб.

Відповідно до акту прийому-передачі земельної ділянки від 17.08.2012 року, ОСОБА_4 отримав земельну ділянку в користування.

За приписами ст. 1 Цивільного процесуального Кодексу України (далі - ЦПК України) завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтями 3, 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Відповідно до ст.ст. 10, 11 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється виключно на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведеності перед судом їх переконливості.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених ст. 61 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з частинами першою та четвертою статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Статтями 15, 16 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, якими, зокрема є: справедливість, добросовісність та розумність, у тому числі й у судовому порядку.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Способами захисту цивільних прав та інтересів, зокрема можуть бути: припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання правочину недійсним, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Таким чином, з урахуванням зазначених норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. При цьому судовому захисту підлягають лише порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а також порушені державні та суспільні інтереси.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Так як дана норма цивільного права містить єднальне судження, яке виражене сполучником і , то скасування правового акту індивідуальної дії на підставі цієї правової норми можливе лише при одночасній наявності усіх складових у їх сукупності, а саме: невідповідності актам цивільного законодавства; - порушення цивільних прав або інтересів, оскільки в противному випадку, відсутність хоча б однієї із перелічених складових виключає можливість застосування вказаної статті.

Згідно із вимогами ч. 1 ст. 13 та ч. 1 ст. 14 Конституції України земля, її надра, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охорони держави.

Статтею 21 Закону України Про місцеві державні адміністрації (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) передбачені повноваження місцевої державної адміністрації: 2) розпоряджається землями державної власності відповідно до закону.

Відповідно ст. 1 Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року № 2768-III (далі - ЗК України) земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності, право власності на землю - це право володіти, користуватися, розпоряджатися земельними ділянками.

Порушення встановленого законом порядку володіння, користування і розпорядження землями, що перебувають у державній та комунальній власності, спричиняють шкоду державі і є підставою для втручання органів прокуратури, у тому числі для звернення з позовами до суду в інтересах держави щодо визнання недійсними угод, укладених в порушення чинного законодавства.

Відповідно пункту а) ст. 17 ЗК України чинною на час виникнення правовідносин) до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

За змістом пункту 12 Перехідних положень ЗК України до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Згідно зі статтями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі житлової та громадської забудови й землі водного фонду, та віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно їх повноважень.

Статтею 1 Водного кодексу України (на час укладення договору оренди) передбачено, що у цьому Кодексі вживаються такі терміни: водний об'єкт - природний або створений штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води (море, річка, озеро, водосховище, ставок, канал, водоносний горизонт); рибництво - штучне розведення і відтворення риби та інших водних живих ресурсів; рибогосподарський водний об'єкт - водний об'єкт (його частина), що використовується для рибогосподарських цілей; ставок - штучно створена водойма місткістю не більше 1 млн. кубічних метрів.

За змістом ч.ч. 1 і 2 ст. 3 ВК України усі води (водні об єкти) на території України становлять її водний фонд.

До водного фонду України належать: 1) поверхневі води: природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; 2) підземні води та джерела; 3) внутрішні морські води та територіальне море.

Відповідно до пункту а ч. 1 ст. 58 ЗК України та ст. 4 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) до земель водного фонду належать землі, зайняті морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами.

Крім того, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча і не розташований водний фонд, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню водного фонду.

Так, за положеннями ст. 4 ВК України, ст. 58 ЗК України до таких земель відносяться землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, землі зайняті поверхневими водами: природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами і іншими водними об'єктами та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на яких знаходиться водний фонд України та на який розповсюджується окремий порядок надання та використання.

Згідно ст. 51 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) у користування на умовах оренди водні об'єкти (їх частини) місцевого значення та ставки, що знаходяться в басейнах річок загальнодержавного значення, можуть надаватися водокористувачам лише для риборозведення, виробництва сільськогосподарської і промислової продукції, а також у лікувальних і оздоровчих цілях.

Так, відповідно до ст. 85 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) порядок надання земель водного фонду у користування та припинення права користування ними встановлюється земельним законодавством.

За змістом ст. 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) визначене право на землі водного фонду. Так, відповідно до ч. 1 ст. 59 ЗК України землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (ч. 4 ст. 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин)).

Частиною 5 зазначеної статті встановлено, що використання земельних ділянок водного фонду для рибальства здійснюється за згодою їх власників або за погодженням із землекористувачами.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 84 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Згідно ч. 1 ст. 93 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці водні об'єкти (пункт в ч. 1 ст. 95 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин)).

Статтею 116 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Відповідно до ч. 3 ст. 122 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) районні державні адміністрації на їх території передають земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків визначених ч.7 цієї статті; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району, крім випадків визначених частиною сьомою цієї статті.

Відповідно до ч. 4 ст. 122 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) обласні державні адміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті.

У відповідності до ч. 1 ст. 123 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: зміни цільового призначення земельних ділянок відповідно до закону; надання у користування земельних ділянок, межі яких не встановлені в натурі (на місцевості). Надання у користування земельної ділянки, межі якої встановлені в натурі (на місцевості), без зміни її цільового призначення здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо складання документа, що посвідчує право користування земельною ділянкою.

Згідно зі ст. 124 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями (визначеними статтею 122 цього Кодексу), чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.

Тобто, згідно з вказаними нормами підставою для надання в оренду земельної ділянки державної або комунальної власності та передумовою укладення відповідного договору (договорів) є рішення особи, яка здійснює розпорядження нею від імені власника.

Таким чином, районні державні адміністрації мають обмежені повноваження щодо розпорядження земельними ділянками, при цьому такі обмеження встановлені виходячи з місця розташування земельної ділянки та цільового призначення їх використання. Зокрема, районні державні адміністрації мають право розпоряджатись земельними ділянками водного фонду лише для ведення водного господарства.

Поняття водне господарство визначене у Концепції розвитку водного господарства України, яка затверджена постановою Верховної Ради України від 14.01.2000 № 1390-ХІV (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин), а саме: це - галузь, завданням якої є забезпечення потреб населення і народного господарства у водних ресурсах, збереження, охорона та відтворення водного фонду, попередження шкідливої дії вод і ліквідація її наслідків.

Отже, водне господарство передбачає використання земельної ділянки водного фонду для: 1) забезпечення потреб населення і народного господарства у водних ресурсах; 2) збереження, охорона та відтворення водного фонду; 3) попередження шкідливої дії вод і ліквідація її наслідків.

У зв'язку з цим, необхідним постає розуміння законодавця понять водні ресурси та водний фонд .

Так, ст. 1 ВК України визначено, що водні ресурси це - обсяги поверхневих, підземних і морських вод відповідної території.

Водночас, водний фонд (ст. 3 ВК України) включає в себе поверхневі води: штучні водойми (ставки).

Таким чином, водне господарство по суті передбачає забезпечення населення і народного господарства водою; збереження, охорону і відтворення водних об'єктів, і, звісно, попередження шкідливої дії вод і ліквідація її наслідків.

Потребу у веденні водного господарства не можна ототожнювати з потребами та цілями, для яких надаються у користування на умовах оренди водні об'єкти згідно зі ст. 51 ВК України, зокрема, для риборозведення, виробництва сільськогосподарської і промислової продукції, а також у лікувальних і оздоровчих цілях.

Поняття виду цільового використання земель водного фонду - рибне господарство визначене у пункті 1 Тимчасового порядку ведення рибного господарства і здійснення рибальства, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 28.09.1996 № 1192 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), відповідно до якого - це галузь народного господарства, завданням якої є вивчення, охорона, використання і відтворення на науковій основі водних живих ресурсів з метою одержання різноманітних видів харчової, кормової, технічної та медичної продукції.

Поняття водні живі ресурси закріплено у п. 1.3. Інструкції про порядок здійснення штучного риборозведення, вирощування риби, інших водних живих ресурсів та їх використання в спеціальних товарних рибних господарствах, затвердженої Наказом Державного комітету рибного господарства України від 15.01.2008 № 4, відповідно до якої риба та інші водні живі ресурси (далі - ВЖР) - сукупність організмів, життя яких неможливе бет перебування (знаходження) у воді.

До водних живих ресурсів належать: прісноводні, морські, анадромні риби на всіх стадіях розвитку, круглороті, морські ссавці, водні безхребетні, у тому числі молюски головоногі, черевоногі, двостулкові, ракоподібні, черв'яки, голкошкірі, губки, кишковопорожнинні, наземні безхребетні у водній стадії розвитку, інші водні тварини, водорості, вищі водні рослини.

Отже, рибне господарство передбачає відносини у галузі охорони, використання і відтворення водних живих ресурсів, ведення рибного господарства та здійснення рибальства.

Крім того, ст. 25 Закону України Про тваринний світ (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) закріплено, що добування риби та водних безхребетних вважається рибальством, а не водним господарством.

Відповідно до ст. 1 Закону України Про аквакультуру від 18.09.2012 гідротехнічні споруди рибогосподарської технологічної водойми (гідротехнічні споруди) - об'єкти нерухомого майна (земляні греблі та дамби, водозабірні споруди, повеневі водоскиди, донні водовипуски, водопостачальні, скидні та рибозбірноосушувальні канали, рибовловлювачі, камери облову, причали, водоскиди, бистротоки, перепади, перегороджувальні рибозахисні та інші споруди), що є інженерними спорудами, які призначені для управління водними ресурсами (підготовка, постачання, збереження, транспортування води та водовідведення), а також для запобігання шкідливій дії вод; рибницький ставок - рибогосподарський водний об'єкт, призначений для розведення, утримання та/або вирощування об'єктів аквакультури; рибогосподарська технологічна водойма - штучно створена водойма спеціального технологічного призначення, що визначається технічним проектом та/або паспортом, яка наповнюється штучно за допомогою гідротехнічних споруд і пристроїв та призначена для створення умов існування і розвитку об'єктів аквакультури.

За змістом ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори) (ст. 202 ЦК України).

Згідно ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).

Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Згідно ч. 2 ст. 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України від 25 жовтня 2001 року (далі - ЗК України), Цивільним кодексом України (далі - ЦК України).

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов'язані з орендою землі, є ОСОБА_5 України Про оренду землі від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV.

За змістом ст. 1 Закону України Про оренду землі та ст. 93 ЗК України оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Відповідно до ст. 95 ЗК України землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право самостійно господарювати на землі.

Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Відповідно до ст. 3 Закону України Про оренду землі об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.

Частиною 4 ст. 4 Закону України Про оренду землі встановлено, що орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є органи виконавчої влади, які відповідно до закону передають земельні ділянки у власність або користування.

Згідно ст. 6 Закону України Про оренду землі орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

За приписами ст. 13 Закону України Про оренду землі договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до ст. 15 Закону України Про оренду землі договір оренди може передбачати надання в оренду декількох земельних ділянок, що перебувають у власності одного орендодавця (а щодо земель державної та комунальної власності - земельних ділянок, що перебувають у розпорядженні одного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування).

Згідно ст. 16 Закону України Про оренду землі укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону.

Презумпція правомірності правочину, а відтак і цивільно-правового договору, встановлена законодавцем у статті 204 ЦК України.

Відповідно до цієї правової норми правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний недійсним судом.

Згідно з нормами глави 16 ЦК України правочин може бути визнано судом недійсним лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.

Згідно із ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Підставою недійсності правочину відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 Цивільного кодексу України, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ч. 1 ст. 216, ч. 1 ст. 236 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, на підставі розпорядження ОСОБА_3 районної державної адміністрації Харківської області був укладений 19.07.2012 року договір оренди з ОСОБА_4 . на земельну ділянку (кадастровий номер: 6321256000:02:000:0129) земель водного фонду загальною площею 12 га, у тому числі під водним дзеркалом - 10, 5 га, прибережних захисних смуг - 1,5 га, з них: пасовищ - 1,5 га на території Старомерчицької селищної ради за межами населених пунктів згідно з планом тимчасового користування.

ОСОБА_3 районна державна адміністрація Харківської області приймаючи оскаржувані розпорядження не мала передбачених законом повноважень щодо розпорядження землями державної власності для потреб ведення рибного господарства.

Водночас, згідно з ч. 4 ст. 122 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин), надання земельної ділянки водного фонду, розташованої за межами населеного пункту, для рибогосподарських потреб, відноситься до повноважень обласної державної адміністрації.

Оскільки ОСОБА_3 районна державна адміністрація Харківської області перебрала на себе повноваження Харківської обласної державної адміністрації, зазначені вище правові акти індивідуальної дії ОСОБА_3 районної державної адміністрації Харківської області, як органом виконавчої влади, виданні не у межах наданих їй законом повноважень, а саме: статей 13, 21 Закону України Про місцеві державні адміністрації , ч. 3 ст. 122, ст. 124 ЗК України.

Крім того, слід зазначити, що взагалі передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу. Вказані вимоги закону також не були дотримані.

Посилання суду на те, що договір оренди було поновлено, не відповідає дійсності, оскільки не дотримана процедура поновлення договору у відповідності до ЗУ "Про оренду землі". Матеріали справи свідчать, що строк дії попереднього договору оренди сплинув ще в 2010 році, а новий договір було укладено лише 19 липня 2012 року.

Постановою Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року п. 11 Про судове рішення у цивільній справі № 14 судам роз'яснено, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову у позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

За цим позовом прокурора в інтересах держави в особі Харківської обласної державної адміністрації про визнання незаконними та скасування розпоряджень , прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності діє і на звернення прокурора в суд з позовом про захист державних інтересів, у даному випадку в особі обласної державної адміністрації.

Позивач у позовній заяві зазначив на те, що про незаконне надання відповідачу в оренду земельної ділянки водного фонду на території Валківського району прокуратурі стало відомо у вересні 2016 року після надходження відповідних матеріалів та копій розпоряджень з ОСОБА_3 РДА та прокуратури області.

Матеріали справи не спростовують твердження прокуратури.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За змістом ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ст. 261 ЦК України).

Разом з тим згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Відповідач ОСОБА_3 районна державна адміністрація Харківської області звернулася до суду з заявою про застосування наслідків спливу позовної давності згідно ч.3 ст. 267 ЦК України (а.с. 45-57).

Положеннями ст. 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини першої статті 268 ЦК України зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Згідно з підпунктом 2 пункту 2 розділу І Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України виключено.

ОСОБА_5 набрав чинності 15 січня 2012 року.

Відповідно до пункту 5 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Згідно із частинами першою та третьою статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

До правовідносин, які виникли під час дії нормативно-правового акта, який згодом втратив чинність, застосовуються його норми. До правовідносин, які виникли раніше і регулювалися нормативно-правовим актом, який втратив чинність, але права й обов'язки зберігаються і після набрання чинності новим нормативно-правовим актом, застосовуються положення нових актів цивільного законодавства.

Проте положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України за своєю суттю направлене на захист прав власників та інших осіб від держави.

Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції , яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії ; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства ).

Згідно вимог ст. 360-7 ЦПК України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

При розгляді справи суд враховує правову позицію у постанові Верховного Суду України за результатами розгляду справи № 6-68цс15 від 16 вересня 2015 року, в якій вказав, що статтею 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини першої статті 268 ЦК України (в редакції до набрання чинності Законом України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI) зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється. Піддавши аналізу пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України, Верховний Суд України сформував правовий висновок, відповідно до якого зазначена норма спрямована на захист власників та інших осіб, які мають речові права на майно, від неправомірних дій органів державної влади або органів місцевого самоврядування, відтак, не може поширюватися на випадки звернення до суду прокурора з позовом в інтересах держави.

У цій справі суд виходить з того, що прокурору надано право звернутися до суду з зазначеним позовом протягом трьох років, тобто в період з вересня 2016 року до вересня 2019 року, тобто звернувшись до суду 26 вересня 2016 року керівник Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Харківської обласної державної адміністрації, не пропустив позовну давність.

Суд оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв язок доказів у їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

У відповідності до ст. 88 ЦПК України, якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Матеріали справи містять докази сплати позивачем судового збору в сумі 7 741 грн. 42 коп. Отже з відповідачів підлягає стягненню судовий збір на користь позивача і на користь держави в сумі 939 грн. 98 коп. в рівних частках з кожного.

Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 309, 313, 314, 316, 317, 319, 324, 325 ЦПК України, суд,-

в и р і ш и в :

Апеляційну скаргу заступника прокурора Харківської області - задовольнити.

Рішення Валківського районного суду Харківської області від 30 листопада 2016 року скасувати.

Позов керівника Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі: Харківської обласної державної адміністрації - задовольнити.

Визнати незаконним та скасувати розпорядження голови ОСОБА_3 районної державної адміністрації від 11.06.2010 № 390 про надання дозволу ОСОБА_4 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для продовження договору оренди земельної ділянки із земель водного фонду, на території Старомерчицької селищної ради Валківського району, за межами населених пунктів, орієнтовною площею 12,00 га. Визнати незаконним та скасувати розпорядження голови ОСОБА_3 районної державної адміністрації від 14.11.2011 № 695 про затвердження ОСОБА_4 технічної документації із землеустрою по встановленню меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) з земель водного фонду загальною площею 12,0000 га. Визнати недійсним договір оренди від 19.07.2012 на земельну ділянку (кадастровий номер: 6321256000:02:000:0129) земель водного фонду загальною площею 12,00 га, у тому числі під водним дзеркалом - 10,5000 га, прибережних захисних смуг - 1,5 га, з них: пасовищ - 1,5 га на території Старомерчицької селищної ради за межами населених пунктів згідно з планом тимчасового користування.

Стягнути з ОСОБА_4, ОСОБА_3 районної державної адміністрації в рівних частках на користь прокуратури Харківської області судовий збір 7 741 (сім тисяч сімсот сорок одну) грн. 42 коп. за реквізитами: прокуратура Харківської області, код 02910108, банк отримувач: Державна казначейська служба України м. Київ, код 820172, рахунок 35212041007171, код класифікації видатків бюджету - 2800.

Стягнути з ОСОБА_4, ОСОБА_3 районної державної адміністрації в рівних частках на користь держави 939 (дев'ятсот тридцять дев'ять) грн. 98 коп.

Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення. Касаційна скарга може бути подана безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий С.С. Кругова

Судді А.І.Колтунова

ОСОБА_2