Ухвала

від 23.05.2017 по справі 236/933/16-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Єдиний унікальний номер 236/933/16-ц Номер провадження 22-ц/775/786/2017

Категорія 20

Головуючий у 1 інстанції:

Бікезіна О.В.

Доповідач: Груіцька Л.О.

УХВАЛА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 травня 2017 року

Апеляційний суд Донецької області в складі:

головуючого судді Груіцької Л.О.,

суддів: Осипчук О.В., Соломахи Л.І.,

секретар Чуряєв В.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Бахмут Донецької області апеляційну скаргу ОСОБА_2, подану його представником за довіреністю ОСОБА_3 на рішення Краснолиманського міського суду Донецької області від 22 березня 2017 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, третя особа ОСОБА_5 про визнання правочину недійсним, повернення сторін у первісний стан, визнання права власності на нерухоме майно,

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2016 року ОСОБА_2 звернувся з позовом до ОСОБА_4 про визнання договору купівлі- продажу житлового будинку АДРЕСА_1. Просив визнати спірний договір недійсним, повернення сторін у первісний стан та визнання права власності на нерухоме майно.

В обґрунтування своїх позовних вимог ОСОБА_2 зазначив, що під час перебування у шлюбі з ОСОБА_6, в 2001 році він придбав житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1. В 2014 році шлюб між ним та дружиною було розірвано. Після розірвання шлюбу він мешкав в зазначеному будинку з сином ОСОБА_5. 09.07.2015 року ним було отримано свідоцтво про право власності на земельну ділянку площею 0,0943 га, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер НОМЕР_1, розташованих за адресою: АДРЕСА_1. За пропозицію ОСОБА_4 він вирішив обміняти будинок на дві квартири в м. Святогірськ, які підбере йому відповідачка та на автомобіль.

В той же день, 09.10.2015 року, він видав нотаріально посвідчене доручення на свого сина - ОСОБА_5, щодо розпорядження майном, щоб останній в разі необхідності мав змогу вчинити від його імені певні дії, однак при цьому не мав наміру вповноважити сина на продаж майна.

З того часу і до часу звернення з позовом він мешкав за вказаною адресою. В квітні 2016 року ОСОБА_4 прийшла до нього та стала вимагати звільнити будинок, оскільки саме вона є його власницею згідно до договору купівлі-продажу будинку та земельної ділянки, посвідченому нотаріально 13.10.2015 року приватним нотаріусом Краматорського міського нотаріального округу Донецької області Басенко К.М.

Як йому стало відомо 13.10.2015 року, не сповістивши його, відповідач привезла його сина до вказаного нотаріуса з метою підписання якісь документів, необхідних для подальшого пошуку житла у м. Святогірську. Вказані обставини були для нього повною несподіванкою, оскільки продавати належний будинок він наміру не мав. Ніяких грошових коштів від продажу будинку не він, ні його син не отримували.

Відповідач ввела в оману його сина щодо змісту та обставин укладеного правочину. Нотаріус правочин посвідчив без згоди його колишньої дружини. Вважає, що вказаний договір купівлі-продажу укладений з дефектом волі відчужувача та під впливом обману з боку відповідача.

У зв'язку з викладеним, з посиланнями на ст. ст. 203, 215, 216, 230 ЦК України просив суд визнати договір купівлі - продажу житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами та земельну ділянку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений 13.10.2015 року приватним нотаріусом Краматорського міського нотаріального округу Донецької області Басенко К.М. недійсним, повернути сторони у первісний стан і визнати за ним право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами та земельну ділянку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням Краснолиманського міського суду Донецької області від 22 березня 2017 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

З вказаним рішенням не погодився позивач, та подав апеляційну скаргу.

В апеляційній скарзі порушується питання про скасування ухваленого рішення, у зв'язку з порушенням судом норм матеріального та процесуального права, а саме посилаючись на те, що суд першої інстанції не дослідив кожну з указаних позивачем підстав, визнання спірного договору недійсним, а саме:

- позивач не мав наміру продавати спірне майно:

- для відчуження спірного майна не було письмової згоди колишньої дружини позивача;

- спірний договір вчинено на українській мові, яку син позивача не розуміє;

- грошей від купівлі продажу не він не його син не отримували;

- суд не дав оцінку тому факту, що при видачі довіреності ані позивачу ані його сину нотаріусом не було роз'яснено суть та зміст договору купівлі-продажу, як правочину, на вчинення якого видана зазначена довіреність, про що свідчить той факт, що в даній довіреності відсутній запис про те, що позивачу роз'яснений зміст положень Цивільного кодексу України, які регулюють відносини купівлі-продажу, зокрема ст..ст. 655-697 ЦК України;

- суд не дав оцінки тому факту, що в довіреності зазначено, що повіреному надано право подавати заяви про те, що майно є особистою власністю позивача, проте не вказано, стосовно якого майна це право надано;

Крім того вважає, що суд першої інстанції необґрунтовано не задовольнив заяву про відвід судді, позбавив представника позивача та позивача права на участь в судовому засіданні у визначений законом спосіб, викликавши представника позивача телефонограмою, а не відповідно до вимог ст..ст.74-76 ЦПК України, не задовольнив клопотання представника позивача про проведення судового засідання у режимі відео конференції.

Представник позивача ОСОБА_3 в судовому засіданні апеляційного суду апеляційну скаргу підтримав, просив суд її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та постановити нове про задоволення позовних вимог.

Представник відповідачки ОСОБА_8 заперечував проти задоволення апеляційної скарги. Просив скаргу відхилити, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відповідачка ОСОБА_4 в судове засідання апеляційного суду не з'явилася, суду надала заяву про розгляд справи у її відсутність.

Позивач ОСОБА_2 та третя особа ОСОБА_5 у судове засідання апеляційного суду не з'явилися, про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином. Суд не повідомили про причини неявки, тому відповідно до ч.2 ст. 77 ЦПК України вважаються такими, що не з'явилися у судове засідання без поважних причин.

Відповідно до ч. 2 ст. 305 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи.

Вислухавши доповідь судді доповідача, представника позивача, представника відповідача, вивчивши матеріли справи і перевіривши законність і обгрунтованність рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2,3 ст. 303 ЦПК України та роз'яснень, викладених у п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року N 12 "Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку", перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, суд апеляційної інстанції повинен з'ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовано норми матеріального й процесуального права, досліджувати докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суд першої інстанції було зумовлено поважними причинами. Таким чином, зазначеними положеннями цивільного процесуального законодавства на апеляційний суд покладено обов'язок перевіряти законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, встановлені судом фактичні обставини і усувати недоліки, допущені судом першої інстанції. Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлене неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Ухвалене у справі судове рішення відповідає вимогам матеріального та процесуального права з такого.

Відповідно до ст.3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази надаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі; доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК України).

Договір купівлі-продажу, зокрема, житлового будинку (квартири), укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації (ст.657 ЦК України).

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення (ст. 658 ЦК України).

Виходячи зі змісту ст. ст.. 655,657, 220 ЦК України, обставинами, які мають значення для справи та які повинен довести саме позивач (ч. 1 ст. 60 ЦПК України), є: кому належить право власності на будинок, чи був продавець уповноважений на здійснення договору купівлі - продажу. Якщо продавець не власник товару, то чи має право власник вимагати його повернення, чи сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, і це підтверджується письмовими доказами, чи відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення.

Судом першої інстанції встановлено, що 09 жовтня 2015 року ОСОБА_2, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам'яті, розуміючи вимоги чинного законодавства України, усвідомлюючи значення і правові наслідки своїх дій, діючи добровільно, без будь-якого примусу, як фізичного так і морального зі сторони інших осіб, відповідно до власного волевиявлення, уповноважив ОСОБА_5 продати за ціну та на умовах за його власним розсудом належні йому житловий будинок з відповідними господарськими та побутовими будівлями та спорудами та земельну ділянку площею 0,0943 га, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1, одержати належні від продажу гроші, а також бути представником в будь-яких установах, підприємствах, організаціях, в тому числі в Центрі надання адміністративних послуг, в Державній реєстраційній службі, нотаріальних конторах, Бюро технічної інвентаризації, територіальному органі Держгеокадастру, земельних кадастрових реєстраторів, виконкомах та інших з усіх питань, пов'язаних з оформленням договору купівлі-продажу.

Для цього він надав право ОСОБА_5 укласти (підписати) договір купівлі - продажу, що підтверджується довіреністю від 09 жовтня 2015 року, яку посвідчено приватним нотаріусом Краснолиманського нотаріального міського нотаріального округу Трубніковим А.О., р. № 1362, внесено в Єдиний реєстр довіреностей (т.1 а.с.7, 92, 93).

Відповідно до ч. 1 ст. 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Відповідно до ч. 3 ст. 244 ЦК України, довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Згідно ч. 1 ст. 245 ЦК України форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до законодавства має вчинятися правочин.

Позивачем, третьою особою, нотаріусом Трубніковим А.О. в судовому засіданні підтверджено, що 09 жовтня 2015 року ОСОБА_2 видав ОСОБА_5 довіреність. При цьому суд враховує, що вказана довіреність підписана ОСОБА_2, в ній очевидно зазначено, який саме правочин може вчиняти його представник ОСОБА_5 - продати житловий будинок та земельну ділянку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, одержати грошові кошти від продажу. За таких обставин суд критично ставиться до пояснень позивача та третьої особи, що довіреність було надано не для укладення договору купівлі-продажу. Крім того, суд враховує, що на час ухвалення рішення, вказана довіреність недійсною не визнана.

Відповідно до договору купівлі - продажу будинку та земельної ділянки від 13 жовтня 2015 року ОСОБА_5 (Представник), діючий від імені ОСОБА_2 (Продавець), та ОСОБА_4 (Покупець) уклали договір про таке: Продавець передає у власність, а Покупець приймає та сплачує грошову суму:

-житловий будинок АДРЕСА_1, що складається із: житлового будинку, загальною площею 160,2 м2, в тому числі житловою площею 34,7 м2, сарай Б, літня кухня В, вбиральня Г, гараж Д, колодязь к;

-земельну ділянку АДРЕСА_1, загальною площею 0,0943 га, з цільовим призначенням: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер якої НОМЕР_1 (т.1 а.с. 48).

Відповідно до п. 1 вказаного Договору житловий будинок належить Продавцю на праві особистої приватної власності на підставі договору купівлі-продажу жилого будинку від 18.06.2001 року, посвідченого приватним нотаріусом Краснолиманського нотаріального округу Донецької області Адамович В.І. за р. №1226, зареєстрованому в Слов'янському БТІ 02.07.2001 року за №67, зареєстрованому Реєстраційною службою Краснолиманського МУЮ 29.09.2015 року за №740535914230 (т.1 а.с. 48, 52, 53,54).

Земельна ділянка належить Продавцю на праві особистої приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого Реєстраційною службою Краснолиманського МУЮ Донецької області 09.07.2015 року за №40335041 (т.1 а.с.48, 56-60).

Відповідно до п. 2 вказаного Договору продаж вчинено за погоджену сторонами суму 220262, 76 грн. Сторони свідчать, що вони обізнані стосовно рівня ринкових цін на аналогічні будинки та земельні ділянки; за їх розсудом визначена у цьому договорі вартість саме цього майна є справедливою і відповідає її дійсній вартості (т.1 а.с.48).

Згідно Висновку зі звіту з оцінки майна, яку проведено за замовленням ОСОБА_2, від 02.10.2015 року ринкова вартість будинку АДРЕСА_1 складає 194500 грн. (т.1 а.с.55).

Грошова оцінка земельної ділянки АДРЕСА_1 станом на 02.10.2015 року складає 25762,76 грн. (т.1 а.с.61).

Згідно п.3 вказаного Договору Представник Позивача підтверджує факт повного розрахунку, що був проведений до підписання цього Договору (т.1 а.с. 48).

У п. 4 Договору зазначено, що Представник Продавця свідчить, що будинок, який є предметом договору є особистою приватною власністю Продавця, що підтверджено відповідною заявою Представника Продавця (т. 1 а.с. 48, 97).

Покупець свідчить, що грошові кошти, за які придбано майно, є спільною сумісною власністю Покупця з її чоловіком ОСОБА_11, який надав згоду на укладення цього договору, що підтверджено його відповідною заявою (т.1 а.с.48, 100).

Згідно п. 5 вказаного Договору сторони у присутності нотаріуса підтвердили, що у них відсутні обставини, які примусили їх укласти цей договір на невигідних умовах, що кожна сторона розуміє значення, умови правочину та його правові наслідки, про що свідчать особисті підписи сторін на цьому договорі, а також, що вони отримали від нотаріуса всі роз'яснення стосовно укладеного договору і ніяких зауважень, доповнень до цього договору не мають. Цей Договір підписується сторонами добровільно при здоровому розумі та ясній пам'яті. Сторони домовились, що прийняття покупцем технічного паспорту від продавця свідчить про те, що передача майна відбулась. (т.1 а.с.48).

Договір купівлі-продажу від 13.10.2015 року посвідчений приватним нотаріусом Краматорського міського нотаріального округу Басенко К.М. за р.№ 2424, зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (т.1 а.с.101).

Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного Реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна не вбачаються наявні обмеження та обтяження щодо об'єктів нерухомого майна заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 62-89).

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції послався на те, що волевиявлення учасників правочину від 13.10.2015 року при укладенні договору купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки було вільним та відповідало їх внутрішній волі.

На час укладення правочину продавець ОСОБА_2 правомірно володів майном та мав право на його відчуження. Він довірив продати це майно своєму сину ОСОБА_5 Суд вважав що даний договір купівлі-продажу був спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним та вчинений з дотриманням вимог закону, оскільки сторони своїми підписами під договором купівлі-продажу підтвердили повний розрахунок за продану квартиру та відсутність претензій фінансового характеру.

При вчинені правочину було додержано вимоги закону, він був укладений в письмовій формі, нотаріально посвідчений, зареєстрований належним чином.

Добровільність волевиявлення сторін при укладенні договору купівлі-продажу будинку та земельної ділянки від 13.10.2015 року посвідчено нотаріусом у відповідності до вимог закону.

Позивач та його представники не надали суду доказів про недотримання вимог закону при укладенні правочину купівлі-продажу.

Суд врахував вік позивача ОСОБА_2, те, що він страждає низкою важких захворювань, що підтверджують відповідні медичні довідки (т.1 а.с. 179-180), є інвалідом 2 групи (т.1 а.с.6), втім, зазначив, що він розуміє значення своїх дій, не визнаний недієздатною особою.

Враховуючи сукупність доказів зібраних та перевірених в судовому засіданні суд першої інстанції прийшов до переконання про відсутність підстав визнання договору купівлі-продажу будинку та земельної ділянки від 13.10.2015 року недійсним. При цьому суд узяв до уваги про дотримання сторонами вимог при укладенні угоди передбачених ст. ст. 203, 655, 657 ЦК України.

Такі висновки суду є законними та обґрунтованими з такого.

Відповідно до ч. 1 ст. 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Відповідно до ч. 3 ст. 244 ЦК України, довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Згідно ч. 1 ст. 245 ЦК України форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до законодавства має вчинятися правочин.

Частина 1 статті 316 ЦК України передбачає, що правом власності є право особи на річ (майно) яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ч.1 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Відповідно до ч.1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з вимогами ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 691 ЦК України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі-купівлі-продажу.

Законом передбачені певні вимоги щодо укладання договорів нерухомого майна (будинку, квартири), а саме: договір купівлі-продажу будинку укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню (ст. 657 ЦК України), договір підлягає державній реєстрації (ст.182 ЦК України).

Згідно з вимогами ст. 239 ЦК України правочин, вчинений представником створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України. Недійсний правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна з сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначено в ст. 203 ЦК України:

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5.Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

У випадку, якщо майно вибуло з володіння власника на підставі вчиненого правочину, перевірці судом при вирішенні справи підлягає чинність правочину.

Відповідно до ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч.1 ст. 229 ЦК України).

Апеляційним судом встановлено, що позивач ОСОБА_2 звернувся до суду за захистом своїх прав, просив визнати договір купівлі-продажу недійсним з підстав, а саме:

- позивач не мав наміру продавати спірне майно:

- для відчуження спірного майна не було письмової згоди колишньої дружини позивача;

- спірний договір вчинено на українській мові, яку син позивача не розуміє;

- грошей від купівлі продажу не він не його син не отримували;

Відповідно до положень ст. ст. 11, 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Докази надаються сторонами та іншими особами, що беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ч. ч. 2, 3 ст. 58 ЦПК України). Крім того, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 59 ЦПК України).

Вирішуючи спір по суті та ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив саме з цих підстав.

Суд першої інстанції не узяв до уваги в обґрунтування позову про визнання договору купівлі - продажу недійсним той факт, що для відчуження спірного майна не було письмової згоди колишньої дружини позивача та правильно послався на роз'яснення, викладені в п. 26 Постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 року № 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними де йдеться про те, що якщо предметом правочину є майно, яке належить особам на праві спільної сумісної власності, інші співвласники відповідно до частини другої статті 369 ЦК України до участі у справі не залучаються, оскільки правочин щодо розпорядження спільним майном вважається вчиненим за згодою всіх співвласників. За відсутності такої згоди інші співвласники відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України можуть пред'явити позов про визнання такого правочину недійсним. Крім того, сам собою факт придбання спірного майна в період шлюбу не можна вважати безумовною підставою для його віднесення до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя. Такий висновок зробив ВСУ в постанові №6-846цс16 від 12 жовтня 2016 року. Позивачем суду не надано доказів, які б підтвердили, що житловий будинок та земельна ділянка, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 є об'єктами права спільної сумісної власності подружжя. Суд також врахував,що, що при видачі довіреності ОСОБА_2 зазначав, що вказане майно належить йому, при укладанні договору купівлі-продажу його представник ОСОБА_5 надав відповідну заяву, в якій зазначив, що будинок, який є предметом договору є особистою приватною власністю ОСОБА_2 ( т. 1 а.с. 48, 97).

Крім того апеляційний суд зазначає, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 Цивільного кодексу України; далі - ЦК України).

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару (стаття 658 ЦК України).

Відповідно до частини п'ятої статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших, не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу). Стаття 392 ЦК України про визнання права власності не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Як вбачається з матеріалів справи спірний будинок позивач придбав у 2001 році( а.с.52, том №1), під час шлюбу ( а.с.5).

Свідоцтво про власності на земельну ділянку АДРЕСА_1, позивач отримав 09.07.2015 року( а.с.2).

Разом з тим відсутність згоди на відчуження спірного будинку та земельної ділянки, сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв'язку можна зробити висновок, що укладення одним з подружжя договору про розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Аналогічний правовий висновок міститься й у постановах Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року, 16 травня 2012 року та 21 жовтня 2015 року, від 7 вересня 2016 року.

Судом встановлено, що на час укладення договору купівлі-продажу - 13 жовтня 2015 року покупець не знав і не міг знати про те, що спірне нерухоме майно (предмет цього договору) належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_6 і що остання не давала згоди на укладення цього договору, за таких обставин правових підстав, передбачених частиною другою статті 65 СК України, для задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу майна у немає.

Апеляційний суд не бере до уваги доводи апеляційної скарги про те, що покупець знала про те, що спірне майно належить на праві спільної сумісної власності подружжя: ОСОБА_2 та ОСОБА_6, оскільки як вбачається з матеріалів справи( а.с.146, том № 3 зворотна сторона) покупець ОСОБА_4 у судовому засіданні суду першої інстанції вказувала на те, що вона знала, що у позивача була дружина, але останній наполягав, що спірний будинок це його особиста власність. Тобто вона не знала, що спірний будинок є сумісною власністю колишнього подружжя. Зауважень щодо неправильності або неповноти журналу судового засідання або фіксування судового засідання ні позивач ні його представник не заявляли.

Позивач ОСОБА_2 звернувся до суду за захистом своїх прав,та однією з підстав визнання договору купівлі- продажу недійсним вказав на те, що видавши доручення на ім'я сина ОСОБА_5 не мав наміру продавати будинок та земельну ділянку, що відповідач ОСОБА_4 ввела в оману його та його сина.

Відмовляючи у задоволенні позову з цих підстав суд послався на те,що позивач не довів ці обставини. Такі висновки суду є законними оскільки відповідно до положень ст. ст. 11, 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Докази надаються сторонами та іншими особами, що беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ч. ч. 2, 3 ст. 58 ЦПК України). Крім того, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 59 ЦПК України).

Враховуючи наведене, апеляційний суд вважає, що доводи апеляційної скарги у частині того, що суд першої інстанції не дослідив той факт, що позивач не мав наміру продавати спірне майно спростовуються матеріалами справи та є такими що не ґрунтуються на законі.

Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги у частині того, що

договір вчинено на українській мові, яку син позивача не розуміє, оскільки з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_5 є громадянином України. Як вбачається із підпису на заяві, яку підписав ОСОБА_5 приватному нотаріусу ( а.с.50, том №1),та підписуючи Довіреність від 18 грудня 2015 року, якою він уповноважив ОСОБА_12 користуватися та розпоряджатися автомобілем ( а.с.5,том №3), підпис вчинено власноручно ОСОБА_5 українською мовою ОСОБА_5 .

З цих підстав суд першої інстанції своєї думки не висловив, проте ця обставина не вплинула на загально-правову оцінку судом обставин справи і не впливає на висновок суду про необґрунтованість заявленого позову.

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції також правомірно відмовив у задоволенні позову стосовно того, що ні позивач ні його представник не одержали гроші за проданий будинок, оскільки досліджений в судовому засіданні договір купівлі-продажу від 13.10.2015 року містить посилання на проведення повного розрахунку між сторонами до їх підписання, що також підтвердила в судовому засіданні свідок Басенко К.М. Такий висновок суду є законним та обґрунтованим, а апеляційна скарга у цій частині є такою, що не заслуговує на увагу та не ґрунтується на матеріалах справи, тому що суд першої інстанції цю підставу дослідив.

Суд також законно відмовив у задоволенні позову щодо вимог про набуття права власності на спірне майно.

Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги, щодо ненадання судом

першої інстанції оцінки тому факту, що в довіреності зазначено, що повіреному надано право подавати заяви про те, що майно є особистою власністю позивача, проте не вказано, стосовно якого майна це право надано, оскільки відповідно до вимог ст.. 212 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому досліджених наявних у справі доказів.

Заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги у частині того, що суд першої інстанції викликав у судове засідання позивача та його представника телефонограмою, а не у визначений законом спосіб, відповідно до вимог ст..ст.74-76 ЦПК України та не задовольнив клопотання представника позивача про проведення судового засідання у режимі відео конференції, втім ця помилка не вплинула на загально-правову оцінку судом обставин справи і не впливає на висновок суду про необґрунтованість заявленого позову.

Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги у частині того, що суд першої інстанції необґрунтовано не задовольнив заяву про відвід судді, оскільки заява про відвід судді не містила фактів наявної певної особистої заінтересованості судді, певних його прихильностей, уподобань стосовно однієї зі сторін у справі, що могло викликати сумніви в його об'єктивності та неупередженості, мотиви для відводу судді не підпадають під підстави для відводу, які визначені статтею 20 ЦПК України та належним чином не підтверджені, про що суд указав у своїй ухвалі.

Таким чином, висновок суду про відсутність правових підстав для визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу є правильним.

Відповідно до частини 1 ст. 303ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

За таких обставин, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно перевірив обставини справи, дав їм належну оцінку та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для скасування рішення суду в межах доводів апеляційної скарги не має, доводи апеляційної скарги необґрунтовані і не спростовують висновків суду, тому відповідно до частини 1 ст. 308 ЦПК України апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 314, 315 ЦПК України, апеляційний суд,-

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2, подану його представником за довіреністю ОСОБА_3, відхилити.

Рішення Краснолиманського міського суду Донецької області від 22 березня 2017 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий: Л.О. Груіцька

Судді: О.В.Осипчук

Л.І. Соломаха