Постанова

від 22.11.2017 по справі 911/3045/16

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" листопада 2017 р. Справа№ 911/3045/16

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Скрипки І.М.

суддів: Гончарова С.А.

Тищенко А.І.

за участю представників сторін:

прокурор: Ясир Є.М. - посвідчення №028898 від 17.09.2014

від відповідача 1: Колода Є.Г. - довіреність № 43 від 11.09.2017

від відповідача 2: Ричек В.Г. - директор

Журавльов М.М. - договір №28/09/17 від 28.09.2017

від третьої особи: не з'явився

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Боярські ковбаси" на рішення Господарського суду Київської області від 26.06.2017

у справі №911/3045/16 (суддя Антонова В.М.)

за позовом Заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави

до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області (відповідач-1)

Товариства з обмеженою відповідальністю "Боярські ковбаси" (відповідач-2)

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів - Відокремлений підрозділ Національного університету біоресурсів і природокористування України "Боярський коледж екології і природних ресурсів"

про визнання недійсним договору оренди та зобов'язання повернути майно

В судовому засіданні 22.11.2017 відповідно до ст.ст. 85, 99 ГПК України оголошено вступну та резолютивну частину постанови.

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2016 заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області (далі - прокурор/ позивач) звернувся до господарського суду Київської області з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області (далі - відповідач -1/РВ ФДМУ по Київській області) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Боярські ковбаси" (далі - відповідач 2/ТОВ "Боярські ковбаси"), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Відокремленого підрозділу Національного університету біоресурсів і природокористування України "Боярський коледж екології і природних ресурсів" (надалі - третя особа) про визнання недійсним договору оренди №1/11 від 29.08.2011, укладеного між Регіональним відділенням Форду державного майна України по Київській області та товариством з обмеженою відповідальністю "Боярські ковбаси" з моменту його укладення; зобов'язання Товариства з обмеженою відповідальністю "Боярські ковбаси" звільнити та повернути передане в оренду згідно з договору №1/11 від 29.08.2011 частину нежитлового приміщення площею 495, 3 кв.м. Регіональному відділенню Фонду державного майна України по Київській області та балансоутримувачу Відокремленому підрозділу Національного університету біоресурсів і природокористування України "Боярський коледж екології і природних ресурсів".

Рішенням Господарського суду Київської області від 01.12.2016 у справі № 911/3045/16, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 13.02.2017, в позові відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 19.04.2017 у справі №911/3045/16 вказані рішення та постанова скасовані, справу направлено на новий розгляд до Господарського суду Київської області.

Рішенням Господарського суду Київської області від 26.06.2017 у справі №911/3045/16 позов задоволено.

Визнано недійсним договір оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності № 1/11 від 29.08.2011, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Київській області та Товариством з обмеженою відповідальністю "Боярські ковбаси".

Зобов'язано Товариство з обмеженою відповідальністю "Боярські ковбаси" звільнити та повернути передану в оренду згідно договору № 1/11 від 29.08.2011 частину нежитлового приміщення площею 495,3 кв.м. Регіональному відділенню Фонду державного майна України по Київській області та балансоутримувачу ВП НУБіП України "Боярський коледж екології і природних ресурсів". Розподілено судові витрати.

Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням, відповідач-2 звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове про відмову в позові.

Апеляційна скарга обґрунтована порушенням судом норм процесуального та матеріального права, що призвело до прийняття необґрунтованого та незаконного рішення без з'ясування всіх обставин справи.

Апелянт вважає, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що об'єкт оренди - індивідуально визначене нерухоме майно, яке перебуває на балансі Відокремленого підрозділу Національного університету біоресурсів і природокористування України Боярський коледж екології і природних ресурсів та становить частину нежитлового приміщення будівлі їдальні, є об'єктом освіти, про який йдеться в частині 2 статті 5 Закону України Про приватизацію державного та комунального майна та в частині 5 статті 63 Закону України Про освіту .

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями апеляційну скаргу відповідача-2 07.09.2017 передано на розгляд судді Київського апеляційного господарського суду Скрипці І.М., сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Скрипка І.М., судді Гончаров С.А., Тищенко А.І.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 11.09.2017 колегією суддів у визначеному складі прийнято апеляційну скаргу до провадження та призначено до розгляду.

Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції згідно ст. 69 ГПК України строк розгляду спору продовжувався, відповідно до ст. 77 ГПК України у справі оголошувалась перерва, останній раз на 22.11.2017.

Представники відповідача 2 в судовому засіданні апеляційної інстанції 22.11.2017 підтримали апеляційну скаргу з підстав, викладених у ній, просили оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове про відмову в позові.

Прокурор в судовому засіданні апеляційної інстанції 22.11.2017 заперечував проти доводів відповідача-2, викладених в апеляційній скарзі, просив залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Представник відповідача 1 в судовому засіданні апеляційної інстанції 22.11.2017 підтримав доводи апеляційної скарги відповідача-2 з підстав, викладених у ній, просив її задовольнити, оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове про відмову в позові з урахуванням пояснень на апеляційну скаргу.

Представник третьої особи в судове засідання апеляційної інстанції 22.11.2017, будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, не з'явився, причини його неявки суду не відомі.

Оскільки його явка в судове засідання обов'язковою не визнавалась, колегія суддів вважає за можливе провести розгляд справи у відсутність представника третьої особи за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до частини 1 статті 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу.

Частиною 2 статті 101 ГПК України передбачено, що апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги та перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Згідно статті 99 ГПК України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, 29 серпня 2011 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Київській області (далі - позивач, орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Боярські ковбаси" (далі - відповідач, орендар) (разом - сторони) було укладено договір оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності №1/11 (належним чином засвідчена копія договору міститься в матеріалах справи, по тексту - Договір), відповідно до п. 1.1. якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне окреме індивідуальне визначене майно - нежитлові приміщення їдальні (далі - майно) загальною площею 495,3 кв.м, розміщене за адресою: м. Боярка, 2, сільгосптехнікум, що перебуває на балансі ВСП НАУ Боярський коледж екології та природних ресурсів, вартість якого визначена згідно зі звітом про оцінку на 23.03.2011 і становить за незалежною оцінкою 459 240,00 грн.

Відповідно до п. 1.2 Договору майно передається в оренду з метою виробництва ковбасних виробів.

Розділом 2 Договору передбачено, що орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, указаний в Договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акту прийому-передавання майна. Передача майна в оренду не тягне за собою виникнення в орендаря права власності на це майно. Власником орендованого майна залишається держава, а орендар користується ним протягом строку оренди.

Пунктом 5.10 Договору встановлено, що орендар зобов'язаний в разі припинення або розірвання договору оренди повернути орендодавцеві або підприємству/товариству орендоване майно в належному стані, не гіршому ніж на момент передачі його в оренду, з урахуванням його нормального фізичного зносу, та відшкодувати орендодавцеві збитки в разі погіршення стану або втрати (повної, часткової) орендованого майна з вини орендаря.

Відповідно до п. 7.1 Договору орендодавець зобов'язується передати орендарю в оренду майно згідно з цим договором за Актом прийому-передавання майна, який підписується одночасно з цим Договором.

Пунктом 10.1. Договору встановлено, що договір був укладений строком на 1 рік, що діє 29.08.2011 по 28.08.2012 включно.

Додатковою угодою № 2 від 29.08.2013 до договору сторони дійшли висновку про продовження терміну дії договору до 28.06.2016 включно.

Відповідно до п. 10.6.3 Договору, чинність договору припиняється достроково за взаємною згодою сторін або за рішенням суду.

Відповідно до акту приймання-передавання майна від 29.08.2011 майно було передане в оренду орендодавцем в платне тимчасове користування, а орендарем було прийнято в придатному для використання стані та без зауважень.

Прокурор наголошує на тому, що спірний договір підлягає визнанню недійсним та повернення приміщення у зв'язку із порушенням відповідачем цільового використання об'єкту - нежитлові приміщення їдальні (далі - майно) загальною площею 495,3кв.м, розміщене за адресою: м. Боярка, 2, сільгосптехнікум, що перебуває на балансі ВСП НАУ Боярський коледж екології та природних ресурсів у зв'язку із тим, що відповідачем на зазначених об'єктах здійснювалось виробництво ковбасних виробів, що суперечить чинному законодавству.

Скеровуючи справу № 911/3045/16 на новий розгляд, Вищий господарській суд України у постанові від 19.04.2017 зазначив, що попередніми інстанціями не надано оцінки доводам заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області щодо неможливості використання об'єкту оренди, використання орендованого приміщення не за призначенням, що є порушенням Закон України Про освіту , при цьому відмовляючи у задоволенні позову суди попередніх інстанцій не проаналізували належним чином та у повній мірі не встановили статус самого орендованого майна - частини Боярського коледжу екології і природних ресурсів, який є об'єктом державної власності та фінансується з державного бюджету, можливість використання якого, згідно вимог діючого законодавства - виключно для потреб навчально-виховного процесу, а відтак судам слід було перевірити зазначене та з'ясувати чи вказане не суперечить вимогам Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Згідно зі ст. 111-12 ГПК України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Під час нового розгляду справи, задовольняючи позов, місцевий господарський суд керувався приписами ст. 5 Закону України Про приватизацію державного майна , ст.ст. 2, 4, 17 Закону України Про оренду державного та комунального майна , ст.ст. 1, 18, 28, 29, 63, Закону України Про освіту , ст.ст. 28, 61 Закону України Про вищу освіту , ст.ст. 11, 203, 204, 215, 216, 236, 628, 759, 763 ЦК України, ст.ст. 207, 283 ГК України, ст.ст. 4-3, 33, 34, 43 ГПК України.

За результатами перегляду справи в суді апеляційної інстанції колегія суддів зазначає наступне.

Статтею 11 ЦК України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За ч. 1 ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Згідно із положеннями чинного законодавства України правовою підставою користування певним майном є відповідний договір оренди.

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про оренду державного майна" відносини щодо оренди державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, регулюються договором оренди, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ч. 1 ст. 763 ЦК України договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Частиною 1 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" унормовано, що термін договору оренди визначається за погодженням сторін.

Згідно ч.ч. 1, 5 ст. 283 ГК України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. Законом може бути встановлено перелік державних та комунальних підприємств, цілісні майнові комплекси яких не можуть бути об'єктом оренди.

Відповідно до абз. 5 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, чинній на момент укладення Договору) не можуть бути об'єктами оренди, зокрема об'єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна".

Згідно ч. 2 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції чинній на момент укладення Договору) приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства. До об'єктів, що мають загальнодержавне значення, відносяться, зокрема, об'єкти освіти, фізичної культури, спорту і науки, що фінансується з державного бюджету.

Як вже було встановлено судом, 29 серпня 2011 між відповідачами укладено договір оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності № 1/11, відповідно до п. 1.1. якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне окреме індивідуальне визначене майно - нежитлові приміщення їдальні загальною площею 495,3кв.м, розміщене за адресою: м. Боярка, 2, сільгосптехнікум, що перебуває на балансі ВСП НАУ Боярський коледж екології та природних ресурсів, вартість якого визначена згідно зі звітом про оцінку на 23.03.2011 і становить за незалежною оцінкою 459 240,00 грн.

Відповідно до акту приймання-передавання майна, 29.08.2011 майно було передане в оренду орендодавцем в платне тимчасове користування, а орендарем було прийняте в придатному для використання стані та без зауважень.

Частиною ст. 18 Закону України "Про освіту" визначено, що навчальні заклади, що засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного навчального закладу.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про освіту" вищими навчальними закладами є університет, академія, інститут, коледж.

Згідно п. 3 ч. 1 ст. 28 Закону України "Про вищу освіту" коледж - галузевий вищий навчальний заклад або структурний підрозділ університету, академії чи інституту, що провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям ступенів молодшого бакалавра та/або бакалавра, проводить прикладні наукові дослідження. Коледж також має право здійснювати підготовку фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста.

Стаття 61 вказаного Закону зазначає, що додатковими джерелами фінансування навчальних закладів, заснованих у тому числі на комунальній власності, можуть бути доходи від надання в оренду приміщень, однак, оренда приміщень у них дозволяється лише у випадках, якщо об'єкт - оренди використовується за цільовим призначенням - для навчально-виховного процесу.

Відтак, ч. 5 ст. 63 Закону України "Про освіту" законодавець визначає обов'язкове використання об'єктів освіти і науки, що фінансуються з бюджету, за цільовим призначенням, тобто тісну пов'язаність з навчально-виховним процесом мети такого використання (в тому числі на умовах оренди).

Згідно статей 28, 29 вказаного Закону система освіти складається із навчальних закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти.

Структура освіти включає дошкільну освіту, загальну середню освіту, позашкільну освіту, професійно-технічну освіту, вищу освіту, післядипломну освіту та самоосвіту.

Місцевим господарським судом встановлено, що ВП НУБіП України "Боярський коледж екології і природних ресурсів", як вищий навчальний заклад належить до об'єктів освіти, і відповідно до ст. 63 Закону України "Про освіту" не може використовуватися не за призначенням.

У своїх запереченнях відповідачі зазначають, що оспорюваний договір відповідає державним санітарним правилам і нормам влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та, крім іншого, орендоване приміщення їдальні коледжу окремо виділене та має окремий вхід.

Водночас, прокурором подані пояснення, в яких останній зазначає, що відповідач 2 не є навчальним закладом, та не має ліцензії на здійснення освітньої діяльності, а оскільки приміщення, яке передане в оренду, є частиною будівлі навчального закладу, може передавитися в оренду виключно для діяльності, пов'язаною з навчально-виховним процесом.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, відповідно до п. 1.2 Договору майно передається в оренду з метою виробництва ковбасних виробів, а отже, беручи до уваги факт передання в оренду державного нерухомого майна - нежитлових приміщень їдальні загальною площею 495,3 кв.м, розміщених за адресою: м. Боярка, 2, сільгосптехнікум, що перебувають на балансі ВСП НАУ Боярський коледж екології та природних ресурсів, суд дійшов висновку про порушення вимог чинного законодавства при укладенні оспорюваного договору оренди.

Згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців ТОВ "Боярські ковбаси" займається наступними видами економічної діяльності: 10.11 Виробництво м'яса; 10.13 Виробництво м'ясних продуктів (основний); 46.32 Оптова торгівля м'ясом і м'ясними продуктами; 47.22 Роздрібна торгівля м'ясом і м'ясними продуктами в спеціалізованих магазинах; 68.10 Купівля та продаж власного нерухомого майна; 41.20 Будівництво житлових і нежитлових будівель.

Місцевий господарський суд дійшов вірного висновку, що надання в користування нежитлового приміщення ВП НУБіП України "Боярський коледж екології і природних ресурсів" площею 495,3 кв.м. за адресою: м. Боярка, 2, сільгосптехнікум для "виробництва ковбасних виробів" перешкоджає реалізації прав громадян України на доступну освіту, повну реалізацію здібностей, таланту, всебічного розвитку, що суперечить інтересам держави у сфері освіти. Аналогічну правову позицію щодо неможливості передання в оренду будь-якого приміщення навчального закладу не для освітніх цілей викладено у постановах Вищого господарського суду України від 17.07.2014 у справі №923/591/14 та від 19.08.2015 у справі № 911/5455/14.

Окрім того, правову позицію щодо незаконної оренди нерухомого майна вищого навчального закладу викладено у постанові Вищого господарського суду України від 27.07.2016 у справі № 910/18350/15.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Пунктом 2.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

За приписами ч. 1 ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Приписи п.п. 5, 7 постанови пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" передбачають, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Отже, в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

За приписом ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Нормами ст.236 ЦК України передбачено, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

За змістом постанови пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання правочину недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Відповідно до п. 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Місцевий господарський суд дійшов висновку про те, що укладений договір оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності № 1/11 від 29.08.2011, не відповідає законодавству, а отже про наявність підстав для визнання вказаного договору недійсним та в порядку ст. 216 ЦК України зобов'язання відповідача повернути нерухоме майно позивачу.

В той же час, з матеріалів справи вбачається, що 25.11.2016 представником Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області було подано заяву про застосування строків позовної давності (а.с. 88-89, т.1), яка місцевим господарським судом залишена поза увагою без будь-яких обгрунтувань.

Розглянувши вказану заяву, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про її задоволення з огляду на наступне.

У Цивільному кодексі України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Тобто, позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст. 267 ЦК України).

Визначення початку відліку позовної давності міститься в ст.261 ЦК України, зокрема, відповідно до ч.1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом із тим ч.ч.1, 2, 4 ст.29 ГПК України встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що норми закону, встановлені ч.1 ст.261 ЦК України про початок перебігу позовної давності, встановлені для особи, права або інтереси якої порушено, поширюються і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Відповідно до п. 1.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" позовна давність, за визначенням статті 256 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність є інститутом цивільного права і може застосовуватися виключно до вимог зі спорів, що виникають у цивільних відносинах, визначених у частині першій статті 1 ЦК України, та у господарських відносинах (стаття 3 Господарського кодексу України, далі - ГК України).

Частиною 2 ст. 2 ГПК України визначено, що прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до господарського суду прокурор зазначає про це в позовній заяві.

Відповідним суб'єктом здійснення державою своїх цивільних прав в даному випадку є прокурор, який згідно із ст.1 Закону України "Про прокуратуру" здійснює прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів місцевими радами, їх виконавчими органами, з відповідними наслідками прокурорського нагляду, в тому числі і шляхом звернення до суду з позовом в інтересах держави.

Таким чином, до спірних взаємовідносин за позовом прокурора встановлюється загальна позовна давність, яка, згідно з ст.257 ЦК України, становить три роки.

У разі коли згідно із законом позивачем у справі виступає прокурор (ч. 2 ст. 29 ГПК України), позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення або про особу, яка його допустила, довідався або мав довідатися відповідний прокурор.

Як на підставу для звернення до суду з даним позовом Заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області вказує, що під час опрацювання інформації з ВП НУБіП Боярський коледж екології і природних ресурсів в липні 2016 прокуратурою встановлено порушення вимог Закону України Про освіту , за таких обставин прокурор вважає, що строк позовної давності за даним позовом не пропущено.

Колегія суддів зазначає, що до вказаної заяви не додано належних та допустимих доказів в розумінні ст.ст.33,34 ГПК України на підтвердження обізнаності прокурора про вказані порушення саме в липні 2016.

Відповідно до постанови Судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 29.10.2014 № 6-152цс, за змістом норми частини першої статті 261 ЦК України для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду України від 01.07.2015 у справі №6-178цс15 та від 16.09.2015 у справі №6-68цс15, які були прийняті на спільному засіданні судових палат у цивільних та господарських справах.

З матеріалів справи вбачається, що оскаржуваний договір оренди №1/11 укладено між відповідачами 29.08.2011, таким чином строк позовної давності починає відлік з 29.08.2011.

Таким чином прокурор, звертаючись з даним позовом 16.09.2016, пропустив строк позовної давності, який сплинув 29.08.2014.

Частиною 3 ст. 267 ЦК України встановлено правило, згідно якого позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Частиною 4 ст. 267 ЦК України визначено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Право на задоволення позову або право на позов у матеріальному розумінні це право позивача вимагати від суду задоволення позову.

Зі спливом позовної давності особа втрачає право на позов саме в матеріальному розумінні.

Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення ст. 267 ЦК України та вирішити питання про наслідки такого спливу, тобто або відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропущення, - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму Цивільного кодексу України.

За змістом ч.1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права або охоронюваного законом інтересу особи. Тобто, правила про позовну давність мають застосовуватись лише тоді, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права, а відтак і обґрунтованості позовних вимог.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, необхідно з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду.

Таким чином, колегією суддів встановлено, що позовна заява є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню, однак подана до суду прокурором після спливу трирічного строку позовної давності, клопотання про його поновлення прокурором не заявлялось, поважності причин пропуску строку прокурором не доведено, а судовою колегією не встановлено, до вказаної заяви не додано належних та допустимих доказів в розумінні ст.ст.33,34 ГПК України на підтвердження обізнаності прокурора про вказані порушення саме в липні 2016, а тому в задоволенні позову слід відмовити у зв'язку зі спливом строку позовної давності, про застосування якої відповідачем 1 заявлено відповідне клопотання в суді першої інстанції (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про те, що рішення Господарського суду Київської області від 26.06.2017 у справі №911/3045/15 підлягає скасуванню, з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Нормами статті 43 ГПК України визначено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Згідно ст. ст. 32-34 ГПК України доказами у справі є будь - які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 104 ГПК України підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, а також неправильне застосування норм матеріального права та процесуального права, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.

Зважаючи на вищевикладені обставини справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "Боярські ковбаси" підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Київської області від 26.06.2017 у справі №911/3045/16 підлягає скасуванню у відповідності до п.2 ч.1 ст.103 ГПК України з прийняттям нового рішення про відмову в позові.

На підставі вищевикладеного, керуючись статтями ст.ст. 4-1, 4-2, 4-3, 4-7, 33, 43, 49, 99, 101-105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Боярські ковбаси" на рішення Господарського суду Київської області від 26.06.2017 у справі №911/3045/16 задовольнити.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 26.06.2017 у справі №911/3045/16 скасувати.

3. Прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

4. Стягнути з Прокуратури Київської області (01601, м.Київ, бульвар Лесі Українки, будинок 27/2, ідентифікаційний код 02909996) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Боярські ковбаси" (вул.Садова,3-А, с.Новосілки, Києво-Святошинський район, Київська область, 03027, ідентифікаційний код 37228816) 4546, 63 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

5. Доручити Господарському суду Київської області видати наказ.

6. Матеріали справи №911/3045/16 повернути до Господарського суду Київської області.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня її прийняття.

Головуючий суддя І.М. Скрипка

Судді С.А. Гончаров

А.І. Тищенко