Постанова

від 17.04.2018 по справі 911/3045/16

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 квітня 2018 року

м. Київ

Справа № 911/3045/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Селіваненка В.П. (головуючий), Булгакової І.В. і Львова Б.Ю.,

за участю секретаря судового засідання Поліщук Ю.В.,

учасники справи:

позивач - заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави,

представник прокуратури - Красножон О.М.,

відповідач-1 - регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській області,

представник відповідача-1 - Колода Є.Т.,

відповідач-2 - товариство з обмеженою відповідальністю "Боярські ковбаси",

представники відповідача-2: Ричек В.Т. - директор;

Журавльов М.М. - адвокат,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - відокремлений підрозділ Національного університету біоресурсів і природокористування України "Боярський коледж екології і природних ресурсів",

представник третьої особи - Полішко В.А.

розглянув касаційні скарги товариства з обмеженою відповідальністю "Боярські ковбаси" (далі - Товариство) та

першого заступника прокурора Київської області

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.11.2017

(головуючий - суддя Скрипка І.М., судді: Гончаров С.А. і Тищенко А.І.)

у справі № 911/3045/16

за позовом заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави (далі - прокурор)

до: регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області (далі - регіональне відділення ФДМУ);

Товариства

про визнання недійсним договору оренди та зобов'язання повернути майно,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - відокремлений підрозділ Національного університету біоресурсів і природокористування України "Боярський коледж екології і природних ресурсів" (далі - Третя особа),

за участю першого заступника прокурора Київської області.

За результатами розгляду касаційних скарг Касаційний господарський суд

ВСТАНОВИВ:

Прокурор звернувся до господарського суду Київської області з позовом в інтересах держави до регіонального відділення ФДМУ і Товариства про: визнання недійсним договору оренди від 29.08.2011 №1/11, укладеного регіональним відділенням ФДМУ і Товариством (далі - Договір); зобов'язання Товариства звільнити та повернути передану в оренду згідно з Договором частину нежитлового приміщення площею 495,3 кв.м (далі - Орендоване майно) регіональному відділенню ФДМУ та балансоутримувачу - Третій особі.

Позовна заява мотивована тим, що Орендоване майно передано в оренду незаконно, оскільки воно є частиною навчального закладу і може передавати в оренду виключно для діяльності, пов'язаної з навчальним процесом, якої Товариство не здійснює.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням господарського суду Київської області від 26.06.2017 (суддя Антонова В.М.): позов задоволено; Договір визнано недійсним; Товариство зобов'язано звільнити та повернути передане в оренду за Договором майно регіональному відділенню ФДМУ та балансоутримувачу - Третій особі; на відповідачів покладено судові витрати зі справи.

Зазначене рішення мотивовано тим, що Договір не відповідає законодавству, а, отже підлягає визнанню недійсним із зобов'язанням згідно із статтею 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) повернути Орендоване майно.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.11.2017: задоволено апеляційну скаргу Товариства; згадане рішення місцевого господарського суду скасовано; прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено; з прокуратури Київської області стягнуто відповідну суму судових витрат.

Постанову апеляційної інстанції мотивовано тим, що позовна заява є законною і обґрунтованою, однак подана Прокурором після спливу позовної давності, що є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Товариство, посилаючись на порушення апеляційним господарським судом норм матеріального і процесуального права, просить змінити мотивувальну частину постанови цього суду від 22.11.2017, "виклавши наведені у касаційній скарзі мотиви незаконності та необґрунтованості позову заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області, Товариства з обмеженою відповідальністю "Боярські ковбаси", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів - Відокремлений підрозділ Національного університету біоресурсів і природокористування України "Боярський коледж екології і природних ресурсів" про визнання недійсним договору оренди та зобов'язання повернути майно", стягнувши з позивача судові витрати. Так, згідно з доводами Товариства, викладеними у касаційній скарзі, судом апеляційної інстанції:

- зроблено неправильний висновок стосовно нецільового використання Орендованого майна;

- не враховано, що останнє не має відношення до організації навчально-виховного процесу навчального закладу та використовується за цільовим призначенням;

- невірно здійснено посилання на судову практику;

- залишено поза увагою, що орендоване майно не використовується навчальним закладом;

- не враховано відсутність повноважень прокурора щодо подання позову в даній справі;

- неправильно застосовано позовну давність, оскільки вимоги прокурора є необґрунтованими по суті.

Водночас Товариство погоджується з резолютивною частиною постанови апеляційного господарського суду та не оскаржує останню в цій частині.

Перший заступник прокурора Київської області, у свою чергу, посилаючись на порушення апеляційним господарським судом норм матеріального і процесуального права, в тому числі статей 256, 261, 267 ЦК України, статей 3, 20, 74, 76-79, 86, 236, 238, 240, 269, 275, 277 Господарського процесуального кодексу України, просить скасувати оскаржувану постанову апеляційної інстанції з даної справи, а рішення місцевого господарського суду від 26.06.2017 залишити в силі. Так, згідно з доводами прокурора, викладеними в касаційній скарзі:

- сторонами під час нового розгляду даної справи в суді першої інстанції не було заявлено клопотання про застосування позовної даності;

- суд апеляційної інстанції вийшов за межі апеляційного перегляду справи, застосувавши положення ЦК України щодо позовної давності до звернення прокурора з позовом;

- про укладення Договору прокуратурі стало відомо у липні 2016 року, а відтак позовна давність не була пропущена.

Відзиви на касаційні скарги не надходили.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм матеріального права, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників учасників справи, Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційних скарг з огляду на таке.

Місцевим господарським судом у справі, зокрема, встановлено, що:

- регіональним відділенням ФДМУ (орендодавцем) і Товариством (орендарем) було укладено Договір, згідно з яким орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування державне окреме індивідуально визначене майно - нежитлові приміщення їдальні, що перебуває на балансі Третьої особи, з метою виробництва ковбасних виробів;

- 29.08.2011 орендоване майно за актом приймання-передавання передано Товариству;

- Третя особа - це вищий навчальний заклад, належить до об'єктів освіти, і закріплене за нею майно не може використовуватися не за призначенням.

Апеляційний господарський суд погодився з висновком місцевого господарського суду про невідповідність Договору вимогам Закону України "Про освіту", зокрема частині п'ятій статті 63 цього Закону.

Водночас апеляційна інстанція додатково зазначила про таке:

- 25.11.2016 представником регіонального відділення ФДМУ подано до суду заяву про застосування позовної давності, яку місцевим господарським судом залишена поза увагою;

- позовна заява подана до суду після спливу позовної давності, причому поважності причин пропущення останньої прокурором не доведено, а судом не встановлено; прокурором не подано доказів на підтвердження його обізнаності про відповідне порушення закону саме у липні 2016 року.

Причиною подання касаційної скарги стала незгода Товариства з мотивувальною частиною постанови апеляційної інстанції з даної справи.

Відповідно до положень ЦК України:

- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина перша статті 203);

- підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину вимог, які встановлені, зокрема, частиною першою цього Кодексу (частина перша статті 215);

- у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Згідно із статтею 1 Закону України "Про освіту" вищими навчальними закладами є університет, академія, інститут, коледж.

Статтею 18 того ж Закону визначено, що навчальні заклади, засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного навчального закладу.

Відповідно до частини першої статті 28 Закону України "Про вищу освіту" коледж - це галузевий вищий навчальний заклад або структурний підрозділ університету, академії чи інституту, що провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям ступенів молодшого бакалавра та/або бакалавра, проводить прикладні наукові дослідження; коледж також має право здійснювати підготовку фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста.

За статтею 61 названого Закону додатковими джерелами фінансування навчальних закладів, заснованих у тому числі на комунальній власності, можуть бути доходи від надання в оренду приміщень, але лише у випадках, якщо об'єкт оренди використовується за цільовим призначенням - для навчально-виховного процесу.

Частина п'ята статті 63 Закону України "Про освіту" визначає обов'язкове використання об'єктів освіти і науки, що фінансуються з бюджету, за цільовим призначенням у зв'язку з навчально-виховним процесом мети такого використання, в тому числі на умовах оренди.

З'ясувавши, що Орендоване майно навчального закладу використовувалося не за призначенням, суд апеляційної інстанції у мотивувальній частині своєї постанови дійшов висновку про наявність підстав для визнання Договору недійсним.

Доводи касаційної скарги Товариства даного висновку не спростовують і Касаційним господарським судом не приймаються.

Так, одержане регіональним відділенням ФДМУ погодження Національного університету біоресурсів і природокористування України щодо умов Договору, на яке посилається Товариство, так само як і сам Договір, суперечило приписові частини п'ятої статті 63 Закону України "Про освіту" і тому не могло бути взято судом до уваги при прийнятті рішення.

Безпідставним є посилання Товариства на частину другу статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", згідно з якою, зокрема, окреме індивідуально визначене майно із складу цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу, забороненого до оренди, може бути об'єктом оренди (без права приватизації та суборенди), якщо воно не заборонене до оренди законами України, не задіяне у процесі основного виробництва та за висновком органу, уповноваженого управляти цим майном, його оренда не порушить цілісності майнового комплексу. Адже за приписом, наведеним у частині першій тієї ж статті: об'єктами оренди за цим Законом є цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць); цілісним майновим комплексом є господарський об'єкт з завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розміщений, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання. Проте з установлених апеляційною інстанцією обставин справи вбачається, що Третя особа не є ні підприємством, ні господарським об'єктом, тим більше "із завершеним циклом виробництва", якого (виробництва) Третя особа, будучи навчальним закладом, не здійснює. Тож наведене Товариством положення названого Закону взагалі не застосовується до спірних правовідносин зі справи.

Положення пункту 8 Переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної та комунальної форми власності (затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 № 796), що на нього також посилається скаржник, не спростовує й не заперечує положення Закону України "Про освіту", згідно з яким об'єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, можуть використовуватися, в тому числі на умовах оренди, тільки за цільовим призначенням.

Згадана скаржником "довідка балансоутримувача № 54 від 21.02.2011", навіть за її наявності, так само не узгоджувалася б з наведеним приписом частини п'ятої статті 63 Закону України "Про освіту" . Перебування або неперебування Орендованого майна на балансі Третьої особи не було визначальним і навіть істотним для розгляду даної справи, оскільки належність Орендованого майна до об'єктів освіти і науки визначалася законом, а не балансом, який є лише формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна та обсягу фінансових зобов'язань на конкретну дату.

Незадіяність Орендованого майна безпосередньо (виключно) у навчально-виховному процесі навчального закладу, так само як і невикористання його цим закладом також не мали значення для вирішення спору, оскільки ні те, ні інше не спростовує самої його приналежності до об'єктів освіти і науки, що і є єдино визначальним.

Між тим використання такого майна, хоча б і тимчасове, для ковбасного виробництва жодним чином не може вважатися використанням його за цільовим призначенням.

Наявності порушень судом апеляційної інстанції положень статті 111 12 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15.12.2017) з постанови Київського апеляційного господарського суду від 22.11.2017 не вбачається.

"Посилання суду на практику, яка не відповідає обставинам справи" (на думку скаржника) - в будь-якому разі не може вважатися неправильним застосуванням судом норм матеріального права або порушення норм процесуального права, а, отже, й підставами для зміни постанови апеляційного господарського суду.

Довод Товариства про те, що "прокурором у порушення вимог статті 45 ГПК України не зазначено в особі якого органу він захищає інтереси держави, в даному випадку, прокурор є, фактично, неналежним позивачем" - Касаційним господарським судом не береться до уваги. Стаття 45 Господарського процесуального кодексу України в редакції, чинній з 15.12.2017, на час прийняття постанови Київського апеляційного господарського суду від 22.11.2017 ще не діяла. А статтею 2 названого Кодексу в редакції, чинній на той час, передбачалося, зокрема, що: господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема, прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави; прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді, передбачених частиною третьою статті 25 Закону України "Про прокуратуру". Невиконання прокурором вимог щодо надання господарському суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в господарському суді має наслідком повернення поданої ним позовної заяви в порядку, встановленому статтею 63 цього Кодексу. Тобто у передбачених цією статтею випадках прокурор міг звернутися з позовом в інтересах держави і без зазначення органу, в особі якого він захищає інтереси держави.

З приводу посилання скаржника на неможливість вчинення дій одним з відповідачів (Товариством) на користь іншого (регіонального відділення ФДМУ) слід зазначити таке. Відповідний правовий висновок (щодо повернення Орендованого майна) узгоджується з наведеним у цій постанові положенням частини першої статті 216 ЦК України, яка визначає наслідком недійсності правочину повернення його сторін у первісний стан, який існував до вчинення правочину (реституцію). Що ж до помилкового зазначення в оскаржуваній постанові про "зобов'язання відповідача повернути майно позивачу" (яким є прокурор), то воно не вплинуло на правильність у цілому вирішення спору апеляційним господарським судом.

Разом з тим суд касаційної інстанції погоджується з висновком апеляційного господарського суду щодо пропущення прокурором позовної давності, про застосування якої заявила сторона у справі, та наявності у зв'язку з цим передбаченої частиною четвертою статті 267 ЦК України підстави для відмови в позові.

Судом не приймається посилання першого заступника прокурора Київської області на відсутність у справі клопотання про застосування позовної давності, оскільки наявність такого клопотання, заявленого регіональним відділенням ФДМУ і не розглянутого місцевим господарським судом, апеляційна інстанція з'ясувала. Водночас законом не передбачено, що у новому розгляді справи (після скасування судових рішень у касаційному порядку) має заявлятися нове (повторне) клопотання про застосування позовної давності - після того, як його вже заявлено у первісному розгляді справи. При цьому, всупереч доводам прокурора, апеляційний господарський суд не виходив "за межі апеляційного перегляду", розглядаючи таке клопотання, оскільки останнє було заявлено у місцевому господарському суді, але, як встановлено апеляційною інстанцією, судом першої інстанції не розглянуто.

Водночас заява про застосування позовної давності не є ні додатковим доказом, ані вимогою, про які йдеться, відповідно, у частинах першій та третій статті 43 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваної постанови) і які не могли прийматися та розглядатися апеляційною інстанцією.

У зв'язку з цим не може бути прийнято й посилання прокурора на правові висновки, вміщені в постановах Верховного Суду України від 02.03.2016 у справі № 6-2307цс15 та від 24.06.2015 у справі № 6-738цс15, оскільки дану справу № 911/3045/16 розглянуто судом за інших обставин, ніж у згаданих постановах. Зокрема, у цій справі апеляційна інстанція розглядала заяву сторони про застосування позовної давності не тому, що відповідну заяву було подано до суду апеляційної інстанції, а тому, що, будучи поданою до місцевого господарського суду до прийняття ним рішення, вона, всупереч закону, не була розглянута судом першої інстанції, і тому апеляційний господарський суд у повторному розгляді справи правомірно усунув це порушення, допущене місцевим господарським судом, і саме в цьому зв'язку й скасував рішення останнього.

Позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права.

Таким чином, право прокурора на здійснення представництва в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави виникає у випадках нездійснення або неналежного здійснення захисту інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування або іншим суб'єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

При цьому аналіз наведених приписів ЦК України і Господарського процесуального кодексу України дає підстави для висновку, що норма частини першої статті 261 ЦК України про початок перебігу позовної давності, встановленої для особи, права або інтереси якої порушено, поширюються і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Європейський суд з прав людини наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Строк позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі Відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (серед багатьох інших, рішення Суду у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу. Принцип "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

Таким чином, відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини майнове право особи може бути припинено, зокрема у разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства.

Однак, пославшись при зверненні з позовом на необхідність захисту суспільного інтересу щодо повернення оренди об'єкту освіти, прокурор не обґрунтував та не довів, що вказані заходи втручання в право особи на мирне володіння майном є сумісними із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З огляду на викладене висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для відмови в задоволенні позову у зв'язку із зверненням прокурора до суду з пропуском позовної давності відповідає обставинам справи та вимогам законодавства, чинного на час виникнення спірних правовідносин та розгляду справи цим судом.

Доводи касаційної скарги першого заступника прокурора Київської області відповідного висновку не спростовують.

Так, прокурором не обґрунтовано й не доведено в суді апеляційної інстанції одержання прокуратурою відомостей про Договір лише у липні 2016 року, а так само не обґрунтовано і не доведено обставин, які з поважних, тобто незалежних від органів прокуратури, причин перешкоджали б прокурору довідатися про цей договір до вказаного прокурором часу (липень 2016 року). Не зазначалося про наявність таких обставин і в касаційній скарзі.

Визначених процесуальним законом підстав для зміни чи скасування постанови Київського апеляційного господарського суду від 22.11.2017 не вбачається.

З огляду на викладене Касаційний господарський суд дійшов висновку про необхідність залишення касаційних скарг без задоволення, а постанови апеляційного господарського суду - без змін як такої, що ухвалена з додержанням норм матеріального права, у тому числі наведених положень ЦК України, Законів України "Про освіту", "Про вищу освіту".

У зв'язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційних скарг та залишає без змін раніше ухвалену постанову апеляційної інстанції, судові витрати зі сплати судового збору за подання касаційних скарг покладаються на скаржників.

Керуючись статтями 129, 308, 309, 315 Господарського процесуального кодексу України, Касаційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги товариства з обмеженою відповідальністю "Боярські ковбаси" та першого заступника прокурора Київської області залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.11.2017 у справі № 911/3045/16 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя В. Селіваненко

Суддя І. Булгакова

Суддя Б. Львов