Ухвала

від 06.02.2018 по справі 924/248/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний

Суд

УХВАЛА

06 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 924/248/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду Пількова К. М. - головуючого, Дроботової Т. Б., Чумака Ю. Я.,

розглянувши матеріали заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Фрегат"

про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 07.11.2017 у справі Господарського суду Хмельницької області

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фрегат"

до Нетішинської міської ради Хмельницької області

про визнання договору оренди земельної ділянки від 21.07.2006 недійсним та визнання права на постійне користування земельною ділянкою,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Фрегат" (далі - позивач) звернулось до Господарського суду Хмельницької області з позовом до Нетішинської міської ради Хмельницької області (далі - відповідач) про визнання недійсним договору оренди договору оренди земельної ділянки та визнання права на постійне користування земельною ділянкою.

Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 22.05.2017, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 26.07.2017 та постановою Вищого господарського суду України від 07.11.2017, в позові відмовлено.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Фрегат" подало заяву про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 12.12.2017 у даній справі з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини першої статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України, в редакції до 15.12.2017.

Посилається на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм статей 120, 123, 125, 141 Земельного кодексу України, частини 2 статті 15, статей 203, 233 Цивільного кодексу України, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права до заяви додає копії постанов Вищого господарського суду України від 24.07.2008 у справі № 2-15/1652.1-2007А (2-2/1083-2005), від 23.09.2009 у справі № 40/3, від 11.12.2014 та від 17.06.2015 у справі № 917/127/14, від 16.04.2014 у справі № 923/1243/13, а також копії постанов Верховного Суду України від 13.12.2010 у справі № 3-55гс10 (№ 24/145), від 08.04.2015 у справі № 3-38гс15 (№ 917/127/14), від 12.10.2016 у справі № 6-2225цс15, від 19.03.2014 у справі № 6-2цс14, від 06.04.2016 у справі № 6-551цс16, від 06.09.2017 у справі № 910/17554/16, від 04.11.2008 у справі № 2-15/16521-07, від 04.10.2017 у справі № 906/418/14, від 12.07.2017 у справі № 911/2351/15, від 05.07.2017 у справі № 911/3285/14 на обгрунтування невідповідності висновку судового рішення у даній справі висновкам, викладеним у вказаних постановах.

Відповідно до пп. 1 п. 1 Розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2447-VІІІ, заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у господарських справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.

Згідно із пунктами 1, 3 статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України, у редакції до 15.12.2017, заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце у разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більшої кількості справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.

У постанові від 07.11.2017 у даній справі, про перегляд якої подано заяву, суд касаційної інстанції виходив з того, що позивачем не надано доказів, які б підтверджували виникнення у нього права постійного користування земельною ділянкою та його оформлення відповідно до статей 22, 23 Земельного кодексу України 1990 року до вступу в дію Земельного кодексу України 2001 року, за приписами статті 92 якого право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають: підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації, з огляду на що, доводи скаржника про виникнення у нього такого права за приписами статті 120 Земельного кодексу України 2001 року до уваги судом не прийняті. Також судом відхилено посилання позивача як на тяжку обставину, що зумовила укладення спірного договору, на економічну кризу та, відповідно, важкий фінансовий стан позивача, адже вказане не може ототожнюватись з тяжкою обставиною, передбаченою статтею 233 Цивільного кодексу України.

Водночас, у постанові від 06.04.2016 у справі № 6-551цс16 Верховний Суд України зазначив, що, як встановлено судами, позивачка від імені якої укладено договір дарування на підставі виданої нею довіреності відповідачу на право розпорядження єдиним її житлом, була людиною похилого віку та інвалідом першої групи, потребувала за станом здоров'я стороннього догляду; її дочка мала тяжку хворобу й перебувала тривалий час на лікуванні у лікарні, у зв'язку із чим погодився з висновком суду першої інстанції про те, що оспорюваний договір було укладено під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних для позивачки умовах, що її волевиявлення не відповідало внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, тому підлягає визнанню недійсним на підставі частини першої статті 233 Цивільного кодексу України.

У постанові від 19.03.2014 у справі № 6-2цс14 за позовом ОСОБА_1 до Ю. Чумак про визнання недійсним договору дарування, визнання права власності та відшкодування моральної шкоди, Верховний Суд України визнав необгрунтованим висновок суду касаційної інстанції про те, що договір дарування не може бути визнаний недійсним на підставі статті 233 Цивільного кодексу України, зазначеною нормою не передбачено обмежень чи заборон її застосування до окремих правовідносин чи договору дарування зокрема, у зв'язку з чим скасував прийняті у справі рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направив справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Таким чином висновки суду у вказаних постановах прийняті у спорах за позовами фізичних осіб, тобто щодо інших правовідносин та інших фактичних обставин справи, що свідчать про укладення спірних договорів під впливом тяжких обставин, які можуть мати місце лише щодо фізичної особи, тому не можуть вважатись підтвердженням невідповідності постанови суду касаційної інстанції у даній справі викладеним у вказаних постановах висновкам щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах.

У постановах від 04.10.2017 у справі № 906/418/14, від 12.07.2017 у справі № 911/2351/15 та від 05.07.2017 у справі № 911/3285/14 Верховний Суд України зазначив про відсутність у нього процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи, що перешкоджає ухваленню нового рішення, в якому необхідно дати висновок про правильність застосування норм матеріального права, у зв'язку з чим справу ухвалив передати на розгляд суду першої інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини 2 статті 111-25 Господарського процесуального кодексу України.

У постанові від 08.04.2015 у справі № 3-38гс15 (№ 917/127/14), Верховний Суд України зазначив, що, вирішуючи спір, суди не врахували положення статті 120 Земельного кодексу України, не дали відповідної правової оцінки зазначеним обставинам, а також наявності у ТОВ "АТЛ" передбаченого законом права на користування спірною земельною ділянкою, не з'ясували на яких умовах, в якому обсязі і на яких підставах ця земельна ділянка належала попередньому землекористувачу, у зв'язку із чим не можна вважати вирішеним питання правомірності дій органу виконавчої влади щодо передачі земельної ділянки в оренду, тому дійшов висновку про невстановлення судами першої та апеляційної інстанцій відповідно до їх повноважень обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, визнав висновки суду касаційної інстанції передчасними та направив справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

У зазначеній справі суд касаційної інстанції постановою від 17.06.2015, на яку також посилається заявник як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, за наведених у рішенні Верховного Суду України мотивів направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Таким чином вказані постанови не можуть бути прийняті до уваги як підтвердження невідповідності постанови суду касаційної інстанції у даній справі викладеним у цих постановах висновкам, а також прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у подібних правовідносинах, оскільки остаточне рішення у справі не прийнято, у зв'язку з неповнотою встановлення усіх істотних обставин справи, що мають значення для вирішення спору.

Посилання заявника на постанову Вищого господарського суду України від 11.12.2014 у справі № 917/127/14 також не може бути прийнято до уваги Судом, у зв'язку із скасуванням її постановою Верховного Суду України.

У постанові від 06.09.2017 у справі № 910/17554/16 Верховний Суд України дійшов висновку про те, що із наданих заявником для порівняння копій постанов Вищого господарського суду України вбачається, що зазначені судові рішення прийнято залежно від встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин у кожній справі, що не дає підстав для висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а тому у задоволенні заяви про перегляд Верховним Судом України постанови суду касаційної інстанції відмовив.

Тобто, у вказаній постанові суд не наводив висновків щодо застосування норм матеріального права, тому вона не може вважатись підтвердженням невідповідності постанови суду касаційної інстанції у даній справі викладеним у вказаній постанові висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Також у постанові від 04.11.2008 у справі № 2-15/16521-07 Верховний Суд України визнав ухваленою з дотриманням норм матеріального та процесуального права постанову суду касаційної інстанції про залишення постанови апеляційного господарського суду, в якій суд, з посиланням на приписи статей 1, 12, 41 Господарського процесуального кодексу України, дійшов висновку про те, що правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер.

У постанові від 23.09.2009 у справі № 40/3 Вищий господарський суд України погодився з висновками господарських судів попередніх інстанцій про відсутність порушень прав позивача в розумінні змісту ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, а відтак - і відсутність підстав для задоволення позову про визнання недійсним рішення міськрради.

Верховний Суд України у постанові від 12.10.2016 у справі № 6-2225цс16 дійшов висновку про те, що суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували положення статей 120, 125, 141 Земельного кодексу України та дійшли помилкового висновку про те, що чинне законодавство не передбачає припинення права користування земельною ділянкою в разі набуття іншою особою права власності на нерухоме майно, площа земельної ділянки під яким є лише частиною земельної ділянки первинного користувача. Суд першої інстанції правильно застосував зазначені норми та дійшов обгрунтованого висновку про те, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. Однак дійшов висновку про те, що суди належним чином не дослідили зміст договору купівлі-продажу, за яким ОСОБА_7 набула права власності на торговий павільйон, у зв'язку з чим скасував прийняті у справі судові рішення та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Водночас у постанові від 13.12.2010 у справі № 3-55гс10 (№ 24/145) Верховний Суд України дійшов висновку про те, що суди попередніх інстанції, з порушенням норм частини 2 статті 19 Конституції України, статті 151 Земельного кодексу України, в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, дійшли помилкового висновку про відсутність порушення прав позивача у зв'язку з прийняттям міською радою ухвал про надання дозволу ДП "Албіс Компані" TOB "Діаніум трейдінг Ко Лімітед" на виготовлення проекту відведення земельної ділянки, яка перебуває у фактичному користуванні позивача та про правомірність цього акту органу місцевого самоврядування.

У постанові від 24.07.2008 у справі № 2-15/1652.1-2007А (2-2/1083-2005) суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що, як встановлено судами, передача земель, що знаходились під багаторічними насадженнями в колективному підприємстві "Агрофірма "Крим" в колективну власність проведена з порушенням статті 4 Земельного кодексу України, а підставами для визнання акта недійсним є його невідповідність вимогам чинного законодавства та порушення у зв'язку з прийняттям цим актом прав та охоронюваних законом інтересів підприємств чи організацій - позивача у справі, на підставі чого погодився з висновком суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог.

У постанові від 16.04.2014 у справі № 923/1243/13 Вищий господарський суд України виходив з того, що наведений у пункті "в" частини третьої статті 122 Земельного кодексу України перелік об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району, не є вичерпним, а спірна земельна ділянка, яка знаходиться за межами населеного пункту смт. Любимівка, надана в оренду ТОВ "Глобарт" для обслуговування майданчику для мийки автотранспорту, який є об'єктом, пов'язаним з обслуговуванням жителів територіальної громади Каховського району, у зв'язку з чим суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що Каховська районна державна адміністрація, надавши в строкове платне користування зазначену земельну ділянку, розпорядилась нею в межах своїх повноважень.

Таким чином аналіз наведених постанов суду касаційної інстанції та постанов Верховного Суду України свідчить про те, що за різних предметів та підстав позову, різних фактичних обставин справи, встановлених судами, у спорах щодо правовідносин, які не можна вважати подібними, суди дійшли різних висновків про задоволення або відмову в задоволенні пред'явлених позовних вимог, у зв'язку з чим відсутні підстави для висновку про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у даній справі викладеному у вказаних постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах одних і тих самих норм матеріального права та про різне застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

За таких обставин відсутні підстави для допуску справи № 924/248/17 до провадження Верховного Суду.

Керуючись підпунктом 1 пункту 1 Розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, в редакції, чинній з 15.12.2017, статтями 111-16, 111-21 Господарського процесуального кодексу України, в редакції, чинній до 15.12.2017, Суд

УХВАЛИВ:

1. Відмовити у допуску справи № 924/248/17 до провадження Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

2. Копію ухвали разом із копією заяви надіслати особам, які беруть участь у справі.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя К. Пільков

Судді Т. Дроботова

ОСОБА_2