Окрема ухвала

від 21.03.2018 по справі 916/3283/16

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

21 березня 2018 року

м. Київ

Справа № 916/3283/16

Провадження № 12-29гс18

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Бакуліної С.В. та Прокопенка О.Б. стосовно постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року, ухваленої за наслідком перегляду ухвали Вищого господарського суду України від 26 вересня 2017 року у складі колегії суддів Удовиченка О.С. (головуючий), Коваленка В.М., Катеринчук Л.Й.

у справі № 916/3283/16 Господарського суду Одеської області

за позовом фізичної особи - підприємця Мінчуни Анжели Борисівни

до Публічного акціонерного товариства Українська залізниця в особі регіональної філії Львівська залізниця ПАТ Укрзалізниця

за участю третьої особиТовариства з обмеженою відповідальністю Прайм логістік

про стягнення 36421,71 грн,

У липні 2017 року Публічне акціонерне товариство Українська залізниця в особі регіональної філії Львівська залізниця Публічного акціонерного товариства Укрзалізниця (далі також - відповідач, Залізниця) звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило скасувати постанову Одеського апеляційного господарського суду від 21 червня 2017 року та рішення Господарського суду Одеської області від 18 квітня 2017 року у справі № 916/3283/16 та прийняти нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 26 вересня 2017 року у справі № 916/3283/16 касаційну скаргу Залізниці повернуто особі, що її подала, на підставі пункту 1 частини першої статті 111-3 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на момент винесення ухвали.

У жовтні 2017 року відповідач подав до Верховного Суду України заяву про перегляд ухвали Вищого господарського суду України від 26 вересня 2017 року з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме пункту 3 частини першої статті 111-3 ГПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, статті 59, підпункту 11 пункту 16-1 розділу Х V Перехідні положення Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах.

21 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила рішення про відому у задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства Українська залізниця в особі регіональної філії Львівська залізниця ПАТ Укрзалізниця про перегляд ухвали Вищого господарського суду України від 26 вересня 2017 рокуу справі № 916/3283/16 Господарського суду Одеської області.

Обґрунтовуючи ухвалу від 26 вересня 2017 року Вищий господарський суд України виходив з того, що 30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України № 1401-VIII від 02 червня 2016 року Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) (далі - Закон № 1401-VIII), яким Конституцію України було доповнено статтею 131-2, за змістом частини третьої якої виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення.

В оскаржуваній ухвалі від 26 вересня 2017 року Вищий господарський суд України зазначив про відсутність у матеріалах касаційної скарги Залізниці відомостей щодо наявності статусу адвокатів у представників Залізниці, які звернулись з касаційною скаргою.

Враховуючи, що провадження у справі було розпочато після набрання чинності вказаним Законом (01 грудня 2016 року), Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що касаційну скаргу скаржника підписано особами, які не мають права її підписувати, наслідком чого стало її повернення скаржнику на підставі пункту 1 частини першої статті 111-3 ГПК України, відповідно до якої касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом, якщо касаційна скарга підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено.

Вважаємо за необхідне викласти окрему думку стосовно постанови ВеликоїПалати Верховного Суду від 21 березня 2018 року, ухваленої за наслідком перегляду ухвали Вищого господарського суду України від 26 вересня 2017 року у справі № 916/3283/16.

На нашу думку, повертаючи касаційну скаргу Залізниці, суд касаційної інстанції не врахував як норми, встановлені Конституцією України та законами України, так і норми міжнародного права, що стало наслідком порушення права особи на доступ до правосуддя.

Так, згідно зі статтею 59 Конституції України в редакції Закону № 1401-VIII кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 131-2 Конституції України в редакції Закону № 1401-VIII для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура; виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення.

Наведеним конституційним положенням відповідає зміст частин другої та третьої статті 10 Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII Про судоустрій і статус суддів (далі - Закон №1402-VIII), відповідно до яких кожен є вільним у виборі захисника своїх прав та особи, яка надає правничу допомогу. Для надання професійної правничої допомоги діє адвокатура. Забезпечення права на захист від кримінального обвинувачення та представництво в суді здійснюються адвокатом, за винятком випадків, установлених законом.

У рішенні від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000 (справа щодо вільного вибору захисника) Конституційний Суд України дійшов висновку про те, що обмеження прав людини і громадянина у вільному виборі захисника суперечить міжнародним зобов'язанням України, зокрема положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Верховною Радою України 17 липня 1997 року, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 року № 2148-VIII, Основних принципів, що стосуються ролі юристів, прийнятих восьмим Конгресом ООН з питань попередження злочинності і поводження з правопорушниками 27 серпня - 7 вересня 1990 року.

При цьому Конституційний Суд України у вказаному рішенні надав тлумачення норми частини 1 статті 59 Конституції України про те, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав потрібно розуміти як конституційне право особи з метою отримання правової допомоги обирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права, а також за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Допуск приватно практикуючого юриста, який займається наданням правової допомоги особисто або за дорученням юридичної особи, як захисника, жодним чином не порушує право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист.

Варто зазначити, що у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (далі - Конвенція), використовується поняття саме захисник , а не адвокат , а в згаданому вище рішенні Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 №13-рп/2000 у справі №1-17/2000 визначено, що поняття захисник ширше, ніж поняття адвокат .

Згідно з підпунктом 11 пункту 16-1 розділу Х V Перехідні положення Конституції України в редакції вказаного Закону, з дня набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" представництво відповідно до … статті 131-2цієї Конституції виключно … адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року.

Статтею 22 Конституції України імперативно визначено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Отже, розмежовуючи поняття професійна правнича допомога та захист своїх прав , законодавець, не звужуючи права особи на вільний вибір захисника своїх прав, нормативно закріпив, що професійну правничу допомогу може забезпечити лише професійний адвокат, а не будь яка інша особа, проте це не заперечує ані права на правову допомогу загалом, яку можуть надавати захисники за вибором особи, ані права на особисте здійснення процесуальних прав та виконання своїх обов'язків в суді (процесуальна дієздатність).

На час звернення Залізниці з касаційною скаргою у липні 2017 року, питання щодо здійснення виключно адвокатом представництва в суді, зокрема в суді касаційної інстанції, як виду правничої допомоги, не було врегульовано ГПК України.

З огляду на частину третю статті 10 Закону №1402-VIII, якщо виключення з адвокатської монополії передбачено законом, у тому числі процесуальними кодексами, то таке представництво є можливим в межах такого, що допускається процесуальними кодексами.

Разом з тим, частинами першою-четвертою статті 28 ГПК України у редакції, чинній на час звернення Залізниці з касаційною скаргою, було унормовано, що справи юридичних осіб в господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника. Керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких визначені законодавством або установчими документами, подають господарському суду документи, що посвідчують їх посадове становище. Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої особи. Повноваження сторони або третьої особи від імені юридичної особи може здійснювати її відособлений підрозділ, якщо таке право йому надано установчими або іншими документами.

Таким чином, наведена норма попередньої редакції процесуального закону надавала право вести справи в судах від імені юридичної особи: 1) її органам через представника: 2) іншим особам за довіреністю від імені підприємства, організації; 3) відособленому підрозділу, якщо таке право йому надано документами.

Оскільки дії органу юридичної особи - це суть дії самої юридичної особи, норма статті 28 ГПК України фактично розмежовувала самопредставництво юридичної особи у господарському судочинстві та її представництво в якості клієнта іншою особою, зокрема адвокатом.

Тобто, встановлені у статті 131-2 Конституції України в редакції Закону № 1401-VIII обмеження стосуються професійної правничої допомоги по здійсненню представництва адвокатом іншої особи в суді, втім не містять обмеження щодо самопредставництва та не встановлюють порядок такого самопредставництва, як і не змінюють автоматично порядок представництва юридичної особи, унормований у статті 28 ГПК України, у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року.

В цьому контексті слід звернути увагу, що відповідно до частини п'ятої статті 131-2 Конституції України в редакції, що набрала чинності 30 вересня 2016 року, законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх або неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.

Між тим, на час звернення Залізниці з касаційною скаргою, законом також не було визначено такої категорії спорів, як малозначний спір .

Необхідно наголосити, що зазначена конституційна норма не є імперативною ( …можуть бути визначені випадки… ), а відтак мала бути реалізована на рівні закону з обов'язковим урахуванням положень статті 6 Конвенції та відповідної практики Європейського суду з прав людини.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147- VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів " (далі - Закон № 2147-VIII), яким ГПК України викладено у новій редакції.

У новій редакції ГПК України по іншому унормовано участь у справі представника, визначено осіб, які можуть бути представниками, визначено поняття правничої допомоги.

Зокрема, частинами першою-третьою статті 56 ГПК України в редакції Закону № 2147-VIII визначено, що сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь в судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника. Юридична особа бере участь у справі через свого керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення (самопредставництво юридичної особи), або через представника.

В ГПК України в редакції Закону № 2147-VIIIунормовано, що представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина 1 статті 58), а також те, які справи є малозначними (частина 3 статті 12), представниками при розгляді яких можуть бути не тільки адвокати, а і особи, які досягли вісімнадцяти років, мають цивільну процесуальну дієздатність (частина 2 статті 58).

Рішенням Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі Щокін проти України визначено концепцію якості закону, зокрема з вимогою, щоб він був доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу якості закону . В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов'язків осіб, національні органи зобов'язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.

Тобто вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи.

Звідси висновок, що оскільки після набрання 30 вересня 2016 року чинності Законом України № 1401-VIII від 02 червня 2016 року Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) не було змінено порядку, унормованого у статті 28 ГПК України в редакції, яка була чинною до 15 грудня 2017 року, вирішення питання представництва сторін у господарській справі мало здійснюватись з урахуванням її положень до набуття чинності ГПК України в редакції Закону № 2147-VIII.

Як вбачається з матеріалів справи, касаційної скаргу від імені Залізниці підписано заступником начальника з фінансово-економічних питань регіональної філії - ОСОБА_7 та начальником юридичної служби регіональної філії - ОСОБА_8, на підтвердження повноважень яких додано належним чином нотаріально завірені копії довіреностей від імені підприємства.

З огляду на викладене, Залізниця не могла бути позбавлена права на звернення із касаційною скаргою шляхом безпосереднього представництва своїх законних інтересів у суді, зокрема, керівниками суб'єктів господарювання або штатними юрисконсультами, юристами - працівниками власних структурних підрозділів тощо.

Такі винятки щодо представництва іншими, крім адвокатів, особами мали бути врегульовані на законодавчому рівні, що обумовлено особливостями категорії справи, правовідносин чи статусом особи, права, свободи чи законні інтереси якої підлягають захисту.

Стаття 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов'язків. У такий спосіб здійснюється право на суд , яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати вирішення справи судом.

Вказана норма містить також альтернативні способи реалізації права на суд - захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя (пункт с частини третьої статті 6 Конвенції).

Отже, право на професійну правничу допомогу, яке за своєю суттю є забезпеченою законом можливістю, а не обов'язком, мати та використовувати таке благо, є похідним від гарантованого Конвенцією права на суд, яке встановлене для сприяння останньому за необхідністю, а не на його обмеження.

Наведене опосередковано відображено у практиці ЄСПЛ у справі Aireyv . Irland ( app . no . 6289/73) де Суд зауважив, що не зважаючи на відсутність норми для цивільного процессу про безкоштовну правову допомогу, п. 1 статті 6 Конвенції може спонукати державу забезпечити правову допомогу захисника, коли така допомога необхідна для реалізації доступу до суду.

Крім того, у цілій низці своїх рішень Конституційний Суд України висловив правову позицію щодо права на оскарження судових рішень та доступу до правосуддя, згідно з якою кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку; суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод; відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке, згідно зі статтею 64 Конституції України, не може бути обмежене (пункти 1, 2 резолютивної частини Рішення від 25 грудня 1997 року № 9-зп, абзац 7 пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).

Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов'язковими для всіх форм судочинства та всіх судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 частини третьої статті 129) (пункт 3.2. мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).

Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1. пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007).

Отже, конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження.

Враховуючи вказані висновки Конституційного Суду України, а також те, що у цій справі Залізниця визначила для себе спосіб реалізації права на суд шляхом самопредставництва, щодо правомірності якого не було жодних сумнівів ні у місцевого, ні у апеляційного господарських судів, відмова у прийнятті до касаційного провадження скарги, поданої у такий же спосіб, на нашу думку, не відповідає принципам доступності та правової визначеності, які є складовими принципу верховенства права.

За таких обставин, у Вищого господарського суду України були відсутні підстави для повернення касаційної скарги Залізниці, поданої представниками, повноваження яких підтверджуються нотаріально посвідченою довіреністю від імені підприємства, з посиланням на пункт 1 частини першої статті 111-3 ГПК України в редакції, чинній на момент винесення оскаржуваної ухвали.

Отже, на нашу думку, у цій справі необхідно ухвалити рішення про скасування ухвали Вищого господарського суду України від 26 вересня 2017 року у справі № 916/3283/16 та направлення справи до касаційного суду для здійснення касаційного перегляду.

Судді Великої Палати Верховного Суду С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко