Постанова

від 11.04.2018 по справі 910/14287/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" квітня 2018 р. Справа№ 910/14287/17

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Жук Г.А.

суддів: Мальченко А.О.

Дикунської С.Я.

за участю секретаря судового засідання Костяк В.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу б/н від 14.12.2017 (вх. №09.1-04.1/55/18 від 09.01.2018) Товариства з обмеженою відповідальністю Трансджейнт 8 на рішення Господарського суду міста Києва від 29.11.2017

у справі №910/14287/17 (суддя - Сташків Р.Б.)

за позовом Селянського (фермерського) господарства Обрій

до Товариства з обмеженою відповідальністю Трансджейнт 8

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю Інагро-Транс

про визнання договору про відступлення права вимоги боргу недійсним

за участю представників учасників справи:

від позивача: Коноваленко Є.Л., ордер серія КВ №267539 від 10.01.18

від відповідача: Лесечко О.М., довіреність б/н від 20.12.17

від третьої особи: не з'явився

ВСТАНОВИВ:

Селянське (фермерське) господарство Обрій (позивач у справі) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Трансджейнт 8 (відповідач у справі) про визнання недійсним договору відступлення права вимоги.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.09.2017 залучено до участі у справу в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ТОВ Інагро-Транс .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оспорюваний договір є фіктивним, оскільки не спрямований на реальне настання правових наслідків. У зв'язку з цим, на підставі приписів ст. ст. 203, 215, 230, 234 ЦК України позивач просить визнати договір відступлення права вимоги недійсним.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 29.11.2017 позов задоволено повністю. Визнано недійсним договір про відступлення права вимоги боргу № 1/20/10-16 від 20 жовтня 2016 року, укладений між Селянським (фермерським) господарством Обрій та Товариством з обмеженою відповідальністю Трансджейнт 8 . Стягнуто на користь позивача судові витрати.

Приймаючи рішення у справі, місцевий господарський суд з посиланням на приписи ч. 5 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України та встановлення обставин недійсності вимоги, дійшов висновку про недійсність оспорюваного правочину.

Не погодившись з прийнятим рішенням відповідач, Товариство з обмеженою відповідальністю Трансджейнт 8 , подало апеляційну скаргу б/н від 14.12.2017 (вх. №09.1-04.1/55/18 від 09.01.2018), в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 29.11.2017 у справі №910/14287/17 повністю і прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Апеляційна скарга позивача обґрунтована тим, що місцевим господарським судом в порушення норм чинного процесуального закону не було встановлено всіх обставин, що мають значення для справи, а також оскаржуване рішення прийнято при неправильному застосуванні норм матеріального права.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 26.01.2018 за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю Трансджейнт 8 на рішення Господарського суду міста Києва від 29.11.2017 у справі №910/14287/17 колегією суддів у складі: Жук Г.А. (головуючий суддя), Мальченко А.О., Дикунська С.Я. відкрито апеляційне провадження.

При відкритті апеляційного провадження позивачу та третій особі був наданий строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, заяв, клопотань в порядку підготовки справи до розгляду.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 19.02.2018 справу призначено до розгляду на 07.03.2018.

В судових засіданнях 07.03.2018 та 21.03.2018 в порядку ст. 216 ГПК України оголошувались перерви.

11.04.2018 від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому сторона просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Представник відповідача в судовому засіданні 11.04.2018 підтримав вимоги апеляційної скарги та просив її задовольнити, оскаржуване рішення скасувати.

Представник позивача заперечив проти доводів апеляційної скарги та просив рішення Господарського суду міста Києва від 29.11.2017 залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Представник третьої особи в судове засідання не з'явився. Клопотань та заяв до початку судового розгляду справи від даного учасника справи не надходило, про поважність причин неприбуття в судове засідання третьою особою не повідомлялось. Процесуальні документи суду, що надсилалися на юридичну адресу третьої особи, яка значиться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, повернулися на адресу суду із відміткою установи поштового зв'язку про відсутність такої фірми .

Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 120 ГПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою. Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.

Згідно з п. 5 ч. 6 ст. 242 ГПК України днем вручення судового рішення, зокрема, є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Враховуючи, що повідомлення третьої особи про дату, часу та місце проведення судового засідання здійснювалось за місцезнаходженням юридичної особи, а також з огляду на відсутність в матеріалах справи повідомлення даного учасника справи про зміну його адреси, судова колегія вважає, що третя особа належним чином повідомлена, в розумінні приписів ст. ст. 120, 242 ГПК України.

Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Суд апеляційної інстанції з метою дотримання процесуальних строків розгляду апеляційної скарги на рішення суду, враховуючи те, що явка представників учасників справи судом апеляційної інстанції обов'язковою не визнавалась, а участь в засіданні суду є правом, а не обов'язком сторони, зважаючи на відсутність клопотань про відкладення розгляду справи з поданням відповідних доказів, дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності представника третьої особи.

Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши представлені докази в їх сукупності, заслухавши пояснення присутніх представників учасників справи, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, Київський апеляційний господарський суд встановив наступне.

20 жовтня 2016 року між Селянським (фермерським) господарством Обрій (за умовами договору - цесіонарій) та Товариством з обмеженою відповідальністю Трансджейнт 8 (за умовами договору - цедент) було укладено договір про відступлення права вимоги боргу № 1/20/10-16 (далі - договір № 1/20/10-16 від 20.10.2016), згідно умов якого цедент відступає цесіонарієві, а цесіонарій набуває право вимоги, належне цементові у відповідності до Договору № 3 ПБ від 25.12.2015, укладеним між відповідачем та ТОВ Інагро-Транс (згідно умов договору боржник). Вказаний договір також підписаний і третьою особою.

В п. 2 договору № 1/20/10-16 від 20.10.2016 визначено, що згідно з Договором № 3 ПБ відповідач надав, а ТОВ Інагро-Транс отримав комісійні послуги на загальну суму 23 200 00,00 грн, та що заборгованість за останнім на дату відступлення права вимоги боргу складає 2 320 000,00 грн.

Як вбачається з матеріалів справи, за Договором № 3 ПБ від 25.12.2015, який укладений між ТОВ Аква Групп (за умовами договору - первісний боржник), ТОВ Інагро-Транс (за умовами договору - новий боржник) та відповідачем (за умовами договору - кредитор), новий боржник приймає на себе обов'язки первісного боржника за договором № 1/10/10-14 від 10.10.2014.

Згідно наявної в матеріалах справи копії договору комісії на продаж майна № 1/10/10-14 від 10.10.2014, укладеного між ТОВ Аква Групп (за умовами договору - комісіонер) та відповідачем (за умовами договору - комітент), предметом його є встановлення прав та обов'язків сторін щодо здійснення правочинів з метою реалізації майна шляхом укладання комісіонером за рахунок та від імені комітента договорів продажу майна (зернових культур урожаю 2014 року загальною вартістю 2 320 000,00 грн), яке належить відповідачу на праві власності (пункти 1.1, 1.10 Договору комісії).

Вищенаведені договори цесії та комісії як на час укладення спірного правочину, так і під час вирішення даного спору у суді є чинні, доказів визнання їх недійсними матеріали не містять.

Згідно відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис щодо припинення ТОВ Аква Групп (ідентифікаційний код 34673968).

Як на підставу для визнання недійсним договору відступлення права вимоги позивач посилається на те, що під час укладення оспорюваного правочину позивачеві окрім Договору № 3 ПБ від 25.12.2015 не було надано жодних інших документів, які б підтверджували дійсність такого зобов'язання. У зв'язку з цим, позивач, з посиланням на приписи ч. 5 ст. 203, ст. ст. 215, 234 ЦК України, просить визнати недійсним договір відступлення права вимоги, оскільки правочин укладено без наміру створення правових наслідків, що обумовлені ним. Також позивач посилається на приписи ст. 230 ЦК України.

Згідно ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.

За правовою природою договір № 1/20/10-16 від 20.10.2016 є правочином про відступлення права вимоги (цесією) в розумінні приписів ст. ст. 512-517 ЦК України.

В силу приписів ч. 1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

У відповідності до ст. ст. 514, 517 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом; первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.

Тобто, відступлення права вимоги стосується виключно заміни сторони (кредитора) у зобов'язанні, не впливає на зміст самого зобов'язання, заміна сторони у зобов'язанні ніяким чином не порушує права та інтереси боржника. При цьому наведеними нормами цивільного законодавства не встановлено вимог щодо платності відступлення права вимоги, відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого старий кредитор передає свої права новому кредитору, а новий кредитор приймає ці права.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, підлягає встановленню наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, за результатами вирішення спору в судовому рішенні вказується в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідно до положень ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Тобто, в силу припису зазначеної статті, правомірність правочину презюмується і обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Відповідно до ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Отже, фіктивний правочин є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним. У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину . Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним . Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

При цьому, фіктивний правочин визнається недійсним внаслідок того, що він не відповідає загальним підставам дійсності правочинів, визначених в ч. 5 ст. 203 ЦК України, оскільки не спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним. Також у фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.

Так, за умовами оспорюваного правочину, який підписаний позивачем, відповідачем та третьою особою, ТОВ Трансджейнт 8 передано СФГ Обрій право вимоги за Договором № 3 ПБ від 25.12.2015. Вказаний договір був переданий позивачу під час укладення оспорюваного правочину, що позивачем не заперечується.

Умов щодо оплатності договору відступлення права вимоги оспорюваний правочин не містить.

Таким чином, договір відступлення права вимоги є виконаним, оскільки на його виконання відповідач передав позивачу майно - права вимоги до третьої особи, які виникли з Договору № 3 ПБ від 25.12.2015.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що позивачем вчинялись дії по зарахуванню зустрічних однорідних вимог згідно угоди від 07.02.2017, предметом якої, зокрема, був спірний правочин. Наведене свідчить, що позивач уклавши спірний правочин намагався досягти правового результату.

Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції вважає, що позивачем належними і допустимими доказами в розумінні ст. ст. 74, 76, 77 ГПК України (ст. ст. 32, 33 ГПК України - в редакції на час розгляду справи в суді першої інстанції) не було доведено наявності обставин того, що сторони спірного правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення, а відтак і не доведено фіктивності договору № 1/20/10-16 від 20.10.2016 в розумінні приписів ст. 234 ЦК України.

Висновки суду першої інстанції про те, що відступлення відповідачем недійсної вимоги за оспорюваним правочином є підставою для визнання його фіктивним суд апеляційної інстанції вважає помилковим, оскільки встановлення такої обставини не входить до предмету доказування у даній справі. Вимога щодо визнання недійсним оспорюваного правочину з підстав невідповідності вимогам закону не заявлялась.

Поряд з цим, позивач в позовній заяві також посилається на положення ст. 230 ЦК України, але жодними доводами та доказами обставини вчинення оспорюваного правочину під впливом обману не наведено.

Так, у відповідності до ч. 1 ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Тобто, визначальною ознакою оману є умисні дії сторони правочину.

При цьому, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Оскільки позивачем в порядку ст. 74 ГПК України не було доведено наявності умислу в діях відповідача щодо введення позивача в оману для укладення спірного правочину, а судом апеляційної інстанції за результатами перегляду справи в суді апеляційної інстанції таких обставин не встановлено, висновки місцевого господарського суду про відсутність підстав для визнання договору недійсним у відповідності до ст. 230 ЦК України є обґрунтованими.

З урахуванням вищенаведеного, судова колегія дійшла висновку, що позов про визнання недійсним договору відступлення права вимоги з заявлених у ньому підстав задоволенню не підлягає. Поряд з цим, позивач не позбавлений права звернутися з даним позовом але з інших підстав.

Доводи апеляційної скарги щодо дослідження судом відносин за договором від 10.10.2014 № 1/10/10-14 не відповідає приписам ст. ст. 256, 257 ЦК України не приймаються судом апеляційної інстанції до уваги, оскільки заява про застосування строків позовної давності не була предметом розгляду в місцевому господарському суді.

Щодо доводів апелянта про представництво однією особою інтересів позивача та третьої особи в суді першої інстанції судова колегія зазначає, що наведене не може бути підставою для скасування оскаржуваного рішення в розумінні ст. 277 ГПК України.

Відповідно до п. 2 ч 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення відповідно до ст. 277 ГПК України є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, а також порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що оскаржуване рішення Господарського суду міста Києва від 29.11.2017 підлягає скасуванню на підставі п. п. 3, 4 ч. 1 ст. 277 ГПК України. Суд апеляційної інстанції ухвалює нове рішення про відмову в задоволенні позову повністю.

Судові витрати в порядку ст. 129 ГПК України покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 129, 253-255, 269, п. 2 ч. 1 ст. 275, ст. ст. 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд

П О С Т А Н О В И В:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Трансджейнт 8 на рішення Господарського суду міста Києва від 29.11.2017 у справі №910/14287/17 задовольнити.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 29.11.2017 у справі №910/14287/17 скасувати, ухвалити нове рішення.

3. В позові відмовити повністю.

4. Стягнути з Селянського (фермерського) господарства Обрій (25006, Кіровоградська область, місто Кропивницький, вулиця Велика Перспектива, будинок 35/54, ідентифікаційний код 20616335) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Трансджейнт 8 (02095, м. Київ, вулиця Срібнокільська, будинок 20, ідентифікаційний код 39432828) 1 760 (одна тисяча сімсот шістдесят) грн 00 коп судового збору за розгляд справи в апеляційній інстанції.

5. Доручити Господарському суду міста Києва видати наказ на виконання постанови Київського апеляційного господарського суду.

6. Справу №910/14287/17 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

Сторони мають право оскаржити постанову в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 20 днів, відповідно до ст. ст. 286-291 ГПК України.

Головуючий суддя Г.А. Жук

Судді А.О. Мальченко

С.Я. Дикунська

повний текст постанови складено 12.04.2018