Постанова

від 13.06.2018 по справі 308/207/16-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 308/207/16-ц

П О С Т А Н О В А

Іменем України

13 червня 2018 року м. Ужгород

апеляційний суд Закарпатської області у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача: ОСОБА_1

суддів: Кондора Р.Ю., Джуга С.Д.

з участю секретаря судового засідання: Волощук В.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ужгородського міськрайонного суду, ухваленого 25 січня 2018 року головуючим суддею Фазикош О.В. у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання права спільної сумісної власності та поділ майна, -

встановила:

У січні 2016 року ОСОБА_2 звернувся у суд з позовом до ОСОБА_3 про визнання права спільної сумісної власності та поділ майна.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що починаючи з 1993 року ОСОБА_2 проживав однією сім'єю разом з ОСОБА_3 без реєстрації шлюбу. 17 березня 1993 року в них народилась донька ОСОБА_4. Позивач вказує, що факт проживання однією сім'єю ОСОБА_2 з ОСОБА_3 встановлено рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 07 червня 2013 року у справі №712/17709/12 за позовною заявою ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ОСОБА_3Ф і ОСОБА_4, треті особи на стороні позивача ОСОБА_6 і ОСОБА_7 про усунення перешкод у володінні та користуванні житловим будинком шляхом зняття з реєстраційного обліку та виселення, а тому у відповідності до ч.3 ст.61 ЦПК України не потребує доказування.

Починаючи з початку 2015 року стосунки позивача з відповідачкою погіршились, подальше їх подружнє життя разом, виявилось неможливим і станом на теперішній час вони проживають спільно в одному будинку, але відповідач намагається виселити позивача з будинку. Досягнути згоди щодо добровільного поділу спільного сумісного майна між позивачем та відповідачем не вдалось, у зв'язку з чим, позивач змушений звернутись у суд за захистом своїх майнових прав та інтересів.

Позивач зазначає, що за час спільного проживання у 2010 році продав належну йому на праві власності земельну ділянку загальною площею 0,08 га, що знаходиться за адресою: м. Ужгород, вул. Джерельна (район Шахта). Ціна продажу земельної ділянки становила суму 10500 (десять тисяч п'ятсот) доларів США. В подальшому в 2012 році за виручені від продажу землі грошові кошти він придбав нерухоме майно, а саме: будинок у місті Ужгород по вулиці Оноківській за №9, загальною площею 67 м.кв., за ціною 20500 (двадцять тисяч п'ятсот) доларів США. З моменту придбання вказаного будинку було проведено його капітальний ремонт, зокрема розширено житлове приміщення та прибудований мансардний поверх. Для здійснення ремонтних робіт ОСОБА_2 було залучено робітників, оплату праці яких він здійснював особисто. Також, він купував будівельні матеріали та контролював ремонтні роботи, здійснював документальне оформлення проведених ремонтних робіт, в результаті чого витратив на реконструкцію будинку близько 200 тисяч гривень власних грошових коштів. У вересні 2014 року позивач ОСОБА_2 разом з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 вселились до даного будинку, проте ремонтні роботи тривають і досі. Починаючи з 1998 року і по сьогодні позивач ОСОБА_2 працює на сезонних роботах за кордоном та отримую заробіток в середньому 1000 (одна тисяча) доларів США. Дані кошти позивач залучає для ремонту будинку.

Враховуючи вищенаведене, ОСОБА_4 вважає, що дане нерухоме майно - будинок №9 по вул. Оноківській в місті Ужгород належить позивачу ОСОБА_2 та відповідачу ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності, оскільки жодних інших письмових домовленостей між ними досягнуто не було. Таким чином, будинок № 9 по вулиці Оноківській в місті Ужгороді, як об'єкт спільної сумісної власності, підлягає поділу по 1/2 ідеальній частці за ОСОБА_2 та ОСОБА_3.

У процесі розгляду справи позивач в порядку ст.31 ЦПК України збільшив позовні вимоги та просить суд: встановити факт спільного проживання однією сім'єю з ОСОБА_3 без реєстрації шлюбу починаючи з 1993 року по 31.12.2015 року; визнати земельну ділянку кадастровий номер 2110100000:36:001:0069, площею 0,05 га. в м. Ужгород, вул. Оноківська, 9, та земельну ділянку кадастровий номер 2110100000:36:001:0068, площею 0,1 га. в м. Ужгород, вул. Оноківська, 9, об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3; визнати недійсними договір дарування житлового будинку в м. Ужгород, вул. Оноківська 9, посвідчений 17.06.2016 року за № 916 приватним нотаріусом Ужгородського МНО ОСОБА_8, договір купівлі-продажу посвідчений 17.06.2016 року за №915 приватним нотаріусом Ужгородського МНО ОСОБА_8 земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:36:001:0069, площею 0,05 га., в м. Ужгород, вул. Оноківська 9, та договір купівлі-продажу посвідчений 17.06.2016 року за №914 приватним нотаріусом Ужгородського МНО ОСОБА_8 земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:36:001:0068, площею 0,1 га., в м. Ужгород, вул. Оноківська, 9, укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_4; визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:36:001:0069, площею 0,05 га., в м. Ужгород, вул. Оноківська, 9, та на 1/2 частку земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:36:001:0068, площею 0,1 га., в м. Ужгород, вул. Оноківська, 9.

В обґрунтування заявлених додаткових позовних вимог зазначає, що за час спільного проживання з ОСОБА_3 ними одночасно з придбанням будинку також були придбані земельні ділянки, кадастровий номер 2110100000:36:001:0069, площею 0,05 га., та кадастровий номер 2110100000:36:001:0068, площею 0,1 га., в м. Ужгород, вул. Оноківська, 9, які також являються об'єктами спільної сумісної власності ОСОБА_2 і ОСОБА_3 та підлягають поділу.

Крім того, ОСОБА_2 вказує на те, що вже під час знаходження справи на розгляді у суді ОСОБА_3 без його відома та згоди відчужила спільне сумісне майно їх доньці ОСОБА_4 на підставі договору дарування житлового будинку та договорів купівлі-продажу земельних ділянок, які посвідчені приватним нотаріусом Ужгородського МНО ОСОБА_9 17.06.2016 року та зареєстровані в реєстрі за № 916, №915 та №914. За наведених обставин, позивач вважає, що вказані договори слід визнати недійсними відповідно до ст.ст. 203 і 215 ЦК України.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 25.01.2018 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано факт спільного проживання однією сім'єю ОСОБА_2 та ОСОБА_3 без реєстрації шлюбу в період з 01 січня 2004 року по 26 грудня 2015 року. У решті заявлених позовних вимог, відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Заперечуючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині відхилення заявлених позовних вимог ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу в якій просить апеляційну інстанцію скасувати рішення суду в оскарженій частині, та винести постанову про задоволення відхилених позовних вимог. Свої вимоги мотивує тим, що суд неналежно оцінив матеріали справи та показання свідків. Зокрема, свідок ОСОБА_10 показав, що допомагав позивачу виконувати будівельні роботи в будинку, і їздив з ним за будівельними матеріалами, які й оплачував. Свідок ОСОБА_11 показала, що чула від сторін про придбання житлового будинку, який був у занедбаному стані, та вважає, що придбання будинку було здійснено за спільні кошти сторін або позивача, який продав свою дачну ділянку й автомобіль. В будинку позивач здійснював ремонтні роботи і при цьому витрачав власні кошти. Хоч свідки ОСОБА_12 і ОСОБА_13 й підтвердили факт спільного проживання сторін разом, проте такі свідчення виглядають упередженими і свідчать про негативне ставлення до позивача. Зі свідчень свідка ОСОБА_14 слідує, що позивач брав участь в здійсненні будівельних та ремонтних робіт у будинку. Будинок придбано із саману, але згодом надбудовано другий поверх із цегли. Суд перекрутив та не повністю взяв до уваги свідчення свідка ОСОБА_15, який показав, що проводились будівельні роботи, позивач приводив на ділянку проектанта, який робив розбивку для фундаменту прибудови, підвозив будівельні матеріали, копав траншею та постійно там перебував з моменту придбання будинку. Підвів воду до будинку зі спільного колодязя. Вказані покази двох сусідів суд не описав і чомусь залишив поза увагою. На підтвердження обставин позики чималих сум, суд взяв до уваги тільки усні свідчення свідків з боку відповідачки, тоді як письмових підтверджень вказаним обставинам немає. За цих обставин суд не вправі був брати до уваги покази свідків, так-як факт позики підтверджується в інший спосіб. Суд безпідставно не взяв до уваги надану позивачем заяву від 22.04.2010 року про отримання коштів за оплату вартості земельної ділянки. Оскільки сторони мали спільний бюджет та побут, то і придбано було будинок за спільні кошти, але суд чомусь дійшов алогічного висновку. В рішенні суду відсутній висновок про те, що відповідачка придбала будинок за позичені кошти, а тому, такий міг бути придбаний лише за спільні сумісні кошти. Суд правильно навів правові норми, які регулюють спірні правовідносини, проте безпідставно їх не застосував. Всупереч норм матеріального та процесуального права, суд не встановив відповідними та належними засобами доказування обставину придбання відповідачкою будинку, оскільки матеріали справи не містять жодної розписки чи договору позики або кредитного договору станом на момент придбання будинку та земельних ділянок, а свідчення свідків є неналежним доказом. Матеріали справи містять певні кредитні договори, але суд підійшов формально до їх дослідження, просто перерахував їх та безпідставно прив'язав отримані кошти до понесених витрат відповідачки на реконструкцію будинку. За наведених обставин суд першої інстанції безпідставно відмовив у визнанні спірного нерухомого майна об'єктом спільної сумісної власності сторін та визнання укладених правочинів недійсними, так-як позивач не давав своєї згоди на укладення таких.

ОСОБА_3 подала відзив на апеляційну скаргу в якому заперечує доводи апеляційної скарги, які побудовані виключно на безпідставному обуренні позивача з викладенням обставин справи, які не відповідають дійсності та є суперечливими одна одній. Покази свідків ОСОБА_10 та ОСОБА_11 принципово різняться і не відповідають тій обставині, що завершення прокладення каналізації було здійснено у 2017 році, а матеріали придбані поступово у 2016 році. Некоректним, безпідставними і незаконними є твердження про те, що відсутні письмові угоди по позиці коштів, так-як сторони обирають форму правочину, яка може бути вчинена й усно. Вважає, що суд першої інстанції надав належну правову оцінку всім обставинам справи.

Апеляційний суд, заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наявні у справі докази в межах доводів та вимог апеляційної скарги та проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального й процесуального права при винесенні оспорюваного судового рішення, знаходить апеляційну скаргу такою, що підлягає задоволенню, зважуючи на наступні обставини.

Як убачається зі змісту апеляційної скарги ОСОБА_2 оскаржує рішення суду першої інстанції тільки в частині вимог про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання правочинів недійсними та визнання частково права власності на нерухоме майно, у задоволенні яких відмовлено позивачу судом. Таким чином, рішення суду першої інстанції не перевіряється апеляційний судом в частині задоволеної вимоги про визнання факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу. Так-як сторонами не оскаржується рішення суду першої інстанції у цій частині позову.

Як зазначено в п. 9 Перехідних положень ЦПК України (тут і надалі в редакції чинній з 15 грудня 2017 року) справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

А виходячи з вимог норм частин 1, 2 і 5 ст. 263 ЦПК України - Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Проте, зазначеним вимогам норм закону, ухвалене в справі рішення суду в оскарженій частині не відповідає у цілому. Та через це підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог за наступних мотивів.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відхиляючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що житловий будинок № 9 по вул. Оноківська в м. Ужгород з надвірними будівлями та спорудами, земельні ділянки площами 0,05 га. і 0,10 га., що знаходяться за адресою вул. Оноківська, 9, в м. Ужгород придбані ОСОБА_3 за особисті кошти. А факт проживання ОСОБА_2 у зазначеному житловому будинку з дозволу ОСОБА_3 не є свідченням того, що таке нерухоме майно набуто у результаті спільної праці чи за спільні кошти. Матеріали справи не містять будь-яких належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_2 вносив грошові кошти під час придбання зазначеного нерухомого майна та проведення реконструкції з ремонтом такого майна. Позивачем не доведено, що договір дарування житлового будинку та договори купівлі-продажу земельних ділянок, вчинено ОСОБА_3 з порушенням норм ст. 203 ЦК України.

Однак з такими висновками суду першої інстанції не може погодитись колегія суддів, так-як має місце неповне з'ясування і недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, та неправильне застосування норм матеріального і процесуального права.

За правилами ч. 1 ст. 4 та ч. 1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Та приписами ч.ч. 1, 3 ст. 12 і ч.ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Звертаючись у суд з позовом, ОСОБА_2 зазначав, що за час спільного проживання з ОСОБА_3 без реєстрації шлюбу в 2012 році за кошти від продажу в 2010 році власної земельної ділянки площею 0,08 га., що знаходилась за адресою по вул. Джерельна (район Шахта) в м. Ужгород та за спільні кошти було придбано житловий будинок № 9 по вул. Оноківська в м. Ужгород площею 69,9 м.кв. та дві земельні ділянки площами 0,10 га. і 0,05 га., які знаходяться за даною адресою. Було розпочато реконструкцію та ремонт житлового будинку з придбанням будівельних матеріалів, залученням робітників, виготовлення технічної документації для здійснення ремонтних робіт на що витратив біля 200 тисяч гривень. У вересні 2014 року разом з відповідачами вселились до будинку, але ремонтні роботи тривають й досі. З 1998 року почав працювати на сезонних роботах за кордоном де отримував заробіток у середньому 1000 доларів США, та дані кошти вкладав у ремонт житлового будинку.

Відповідно до ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

За правилами ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки або чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Отже, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків.

Згідно із ч. 4 ст. 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Ураховуючи викладене, особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.

Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясовують: 1) час придбання; 2) джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте); 3) мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

Рішення обґрунтовують належними і допустимими доказами, про що зазначають у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року N 6-2253цс15, яка згідно з ч. 4 ст. 263 ЦПК України враховується судом апеляційної інстанції при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Як убачається з Договору купівлі-продажу нерухомого майна від 01.03.2012 року укладеного між ОСОБА_16 від імені якої по довіреності діє ОСОБА_17 та ОСОБА_3., продавець продав, а покупець купив будинок № 9 по вул. Оноківській в м. Ужгород, Закарпатської області разом з надвірними будівлями та спорудами, загальною площею будинку 69,9 м.кв. на дві кімнати, житловою площею 34,2 м.кв., вартістю 51904,00 грн.. Договір посвідчено приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_18 та зареєстровано в реєстрі за № 204, Т. 1, а.с. 66-67.

Договором купівлі-продажу земельної ділянки від 01.03.2012 року укладеного між ОСОБА_16 від імені якої по довіреності діє ОСОБА_17 та ОСОБА_3. стверджується, що продавець продав, а покупець купив земельну ділянку площею 0,1000 га., яка розташована в м. Ужгород по вул. Оноківська, 9 за кадастровим номером 2110100000:36:001:0068, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель, вартістю 23250,40 грн.. Договір посвідчено приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_18 та зареєстровано в реєстрі за № 206, Т. 1, а.с. 70.

Також, договором купівлі-продажу земельної ділянки від 01.03.2012 року укладеного між ОСОБА_16 від імені якої по довіреності діє ОСОБА_17 та ОСОБА_3. стверджується, що продавець продав, а покупець купив земельну ділянку площею 0,0500 га., яка розташована в м. Ужгород по вул. Оноківська, 9 за кадастровим номером 2110100000:36:001:0069, для ведення особистого селянського господарства, вартістю 12480,00 грн.. Договір посвідчено приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_18 та зареєстровано в реєстрі за № 210.

Загальна вартість придбаного ОСОБА_3 нерухомого майна станом на 01.03.2012 року складала суму 20500,00 доларів США.

Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, колегія суддів виходить з таких обставин, а саме: час придбання; джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте); мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

Відповідно до висновку суду першої інстанції у даній справі, судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на протязі періоду з 01.01.2004 року по 26.12.2015 року спільно проживали однією сім'єю як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу, і були пов'язані спільним побутом та мали взаємні права й обов'язки. Такий висновок суду першої інстанції є чинним і вважається встановленим, так-як ОСОБА_3 такий не оспорила в апеляційному порядку.

З цього слідує, що спірне нерухоме майно було придбано сторонами під час спільного проживання однією сім'єю як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу.

З'ясовуючи джерело набуття такого нерухомого майна, колегія суддів зазначає наступне.

ОСОБА_3 суду пояснила, що придбала дане нерухоме майно за рахунок особистих коштів та позичених. А саме, власні кошти у сумі 8700,00 дол. США; інші кошти позичила у ОСОБА_19 - 62000,00 грн. до якої доклала свої кошти і купила 8000,00 дол. США; у ОСОБА_20 - 1250 дол. США, та у ОСОБА_21 - 2500,00 дол. США, що складало загальну суму 20500,00 доларів США.

Виходячи із загальних вимог п. 3 ч. 1 ст. 208 ЦК України, у письмовій формі належить вчиняти: правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.

А ч. 1 ст. 218 ЦК України передбачено, що недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

За змістом частин 1, 5 і 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Як зазначено в ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст. 78 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

З пояснень ОСОБА_3 слідує, що знайомі надали їй відповідні суми грошових коштів без оформлення у письмовій формі угод позики. А у відзиві на апеляційну скаргу зазначила, що сторони мають право обирати форму правочину, який може вчинятись як усно так і в письмовій формі.

Виходячи з вимог наведених норм у сукупності з обставинами справи, колегія суддів зазначає, що ОСОБА_3 не довела належними та допустимими доказами факт отримання у ОСОБА_19 - 62000,00 грн., у ОСОБА_20 - 1250 дол. США, та у ОСОБА_21 - 2500,00 дол. США, які б могла використати на придбання спірного нерухомого майна.

Стосовно наявності у ОСОБА_3 особистих грошових коштів у розмірі 8700,00 доларів США. То матеріали справи не містять достовірних належних та допустимих доказів того, аж за рахунок яких джерел (доходів) ОСОБА_3 могла правомірно набути самостійно таку суму грошових коштів. Оскільки, ОСОБА_3 не довела даного факту, а доказування у справі не може ґрунтуватися на припущеннях, то за цих обставин, колегія суддів не може визнати за ОСОБА_3 факт належності їй особисто даних грошових коштів.

Таким чином, колегія суддів дійшла до думки, що відповідачка ОСОБА_3 не довела у ході судового розгляду достовірними належними та допустимими доказами станом на 01 березня 2012 року момент придбання спірного нерухомого майна, факт набуття такого майна в особисту власність за особисті грошові кошти.

Протягом судового розгляду ОСОБА_2 пояснював суду, що мав власні грошові кошти за рахунок того, що продав приватну земельну ділянку та автомобіль. Та починаючи з 1998 року почав виїжджати на сезонні заробітки за кордом, а потім став займатись діяльність по перевезенню паливно-мастильних матеріалів. Внаслідок чого використав декілька закордонних паспортів, і усі зароблені кошти вкладав у будівництво будинку, який було придбано за спільні сумісні кошти, які набуті внаслідок спільної праці.

З цього слідує, що ОСОБА_2 здійснюючи діяльність пов'язану з перевезенням через кордон паливно-мастильних матеріалів, отримував у не зовсім звичний (загальноприйнятний) спосіб відповідний заробіток.

Факт того, що ОСОБА_2 займався перевезенням через кордон паливно-мастильних матеріалів підтвердила і сама ОСОБА_3 у письмовому запереченні, Т.2, а.с. 39.

До матеріалів справи ОСОБА_2 долучив заяву, яка нотаріально посвідчена 22.04.2010 року, та зі змісту такої слідує, що 22.04.2010 року отримав від ОСОБА_22 повний розрахунок в сумі 10500,00 доларів США у якості повної оплати вартості земельної ділянки площею 0,08 га., що належала на праві приватної власності, Т.1, а.с. 47. Дана нотаріально посвідчена заява підтверджує джерело походження грошових коштів у ОСОБА_2, які були вкладені ним для придбання житлового будинку із земельними ділянками.

Зазначене свідчить про те, що ОСОБА_2 вклав у придбання житлового будинку загальною площею 69,9 м.кв., та двох земельних ділянок площами 0,10 га. і 0,05 га. як особисті грошові кошти, так і спільні сумісні кошти набуті спільною працею. Саме для проживання сторін і був придбаний будинок де і проживають, так-як не мали іншого житла для проживання.

В матеріалах справи наявні копії квитанцій, накладних та договорів на придбання будівельних матеріалів, сантехнічних матеріалів, та щодо оплати технічної документації й робіт, які подані ОСОБА_3. Проте, такі стверджують лише ту обставину, що після придбання зазначеного нерухомого майна, сторонами здійснювались будівельні та ремонтні роботи на житловому будинку під час спільного проживання по 26.12.2015 року.

Той факт що квитанції, накладні й договора виписані на ім'я ОСОБА_3 не являється достатнім свідченням того, що всі придбані матеріали і роботи, здійснено за її особисті, а не за спільні кошти. А долучені до матеріалів справи квитанції за 2016/2017 роки не мають значення у спірних правовідносинах, так-як сторони вже у цей період не проживали спільно, Т.2, а.с. 81-86.

Матеріали справи містять наданий ОСОБА_3 реєстр фінансових документів на підтвердження витрат на розбудову придбаного будинку, у тому числі й за 2013 - 2015 роки на суму 178272,39 грн., Т.2, а.с. 92-93.

Згідно Кредитного договору № 500435747 від 03.12.2013 року укладеного між ПАТ Альфа-Банк та ОСОБА_3, остання отримала кредитні кошти у сумі 21680,00 грн. на два роки під 14,99 % річних та сплатою комісії 2,05% від суми Кредиту за управлінням Кредитом, Т.1, а.с. 100-101;

Та 12.12.2013 року між ТзОВ Фінансова компанія Центр Фінансових Рішень та ОСОБА_3 укладено Кредитний договір № 757418017 на суму 10680,80 грн. під 0,01% річних і сплатою щомісяця 4,00% від суми кредиту на два роки, Т.1, а.с. 102;

Між ПАТ Ідея Банк та ОСОБА_3 укладено 24.07.2014 року Кредитний договір №Р20.101.16164 за яким остання отримала 76038,00 грн. на 5-ть років за яким повинна повернути 190397,47 грн., Т.1, а.с. 85-89;

Відповідно до Кредитного договору № 500522625 від 20.10.2014 року укладеного між ПАТ Альфа-Банк та ОСОБА_3, остання отримала кредитні кошти у сумі 56312,39 грн. на три роки під 0,01% річних та за цей період слід повернути суму 107812,95 грн., Т.1, а.с. 107-110-111-112;

Та 23.10.2015 року між ПАТ Державний ощадний банк України та ОСОБА_3 укладено Кредитний договір № НОМЕР_1 за яким остання отримала суму 27900,00 грн. на три роки, та за яким повинна повернути загальну суму 38489,85 грн., Т.1, а.с. 90-98;

У ТзОВ Фінансова компанія Центр Фінансових Рішень ОСОБА_3 отримала 05.11.2015 року кредитні кошти у сумі 11400,00 грн. на два роки, та за цей період повинна повернути суму 22318,01 грн., Т.1, а.с. 77-81.

Зазначені кредитні договори у своїй сукупності вказують на ту обставину, що доходи ОСОБА_3 формувались з урахуванням кредитних коштів. Слід відмітити, що такі кредитні кошти ОСОБА_3 отримувала під надмірно високі відсотки, які у середньому становили не менше 40 відсотків річних, що накладало увесь значний тягар сплати коштів за кредитами на позичальника.

Якщо співставити витрати ОСОБА_3 по квитанціям зазначеним у реєстрі фінансових документів з джерелом її доходу (кредитні кошти) то такі є більшими ніж самі її доходи за ці роки. Та це при тому, що ще необхідно було щомісяця повертати за кредитними договорами кредитні кошти з великими відсотками. За цих обставин, колегія суддів дійшла до думки, що кошти, які були сплачені ОСОБА_3 за квитанціями, накладними й договорами, являлись спільними сумісними коштами, які набуті сторонами спільною працею.

А наданий ОСОБА_3 кредитний договір № НОМЕР_2 від 20.11.2013 року взагалі не має відношення до сторін, так-як такий укладено між ПАТ ОТП ОСОБА_15 та ОСОБА_23, за яким останній отримав кредитні кошти у сумі 30000,00 грн. на три роки під 0,01% річних та сплатою щомісяця 2,49% при операціях за розрахунок Карткою за товари та послуги, та 3,49% щомісяця по операціях за зняття готівки, Т.1, а.с. 103-106. Твердження ОСОБА_3, що такий кредит для неї отримав ОСОБА_23, жодними письмовими доказами не доводиться, а тому не може бути взятий судом до уваги.

ОСОБА_2 пояснив колегії суддів, що один кредит ОСОБА_3 отримала для того, щоб сплатити заставу за обвинуваченого ОСОБА_24.

Так, листом ДУ Закарпатська УВП (№9) від 16.05.2018 року за №12/3/721 повідомила апеляційний суд, що 18.12.2014 року до Закарпатської установи виконання покарання № 9 надійшла квитанція за №0.0.328357252 від 18.12.2014 про те, що заставодавець ОСОБА_25, ІНФОРМАЦІЯ_1 вніс заставу в сумі 85260,00 грн. за ОСОБА_24, ІНФОРМАЦІЯ_2, згідно ухвали Ужгородського міськрайонного суду від 16.09.2014 року.

Як уточнив колегії суддів Головей В.О., заставодавцем обвинуваченого ОСОБА_24 виступив адвокат ОСОБА_25. Виходячи з обставин справи, зазначеним цілям за часом найбільш підходить кредитний договір № 500522625 від 20.10.2014 року, що укладений між ПАТ Альфа-Банк та ОСОБА_3 за яким остання отримала кредитні кошти у сумі 56312,39 грн. на три роки, а повинна повернути за цей період суму 107812,95 грн., Т.1, а.с. 107-110-111-112. Проаналізувавши зазначені обставини у сукупності з поясненнями ОСОБА_2, колегія суддів зазначає, що такий кредит укладається у часі з моменту вирішення питання про внесення застави для звільнення заарештованого ОСОБА_24, ІНФОРМАЦІЯ_3. А звідси, пояснення ОСОБА_2 з цього приводу не позбавлені обґрунтованої підставності, так-як доказів зворотного, матеріали справи не містять.

Виходячи з вище наведеного, колегія суддів дійшла до думки, що будівництво та ремонт спільно придбаного житлового будинку станом на 26.12.2015 року було здійснено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за час спільного проживання внаслідок спільної праці та за спільні грошові кошти.

Як зазначено у ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

А частинами 1, 2 і 3 ст. 65 СК України передбачено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Зокрема, частинами 1, 2 і 4 ст. 369 ЦК України також передбачено, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Із зазначених норм вбачається, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. А розпоряджаються вони таким майном за взаємною згодою. Та для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, згода на укладення договору, має бути нотаріально засвідчена. У той же час, правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 уже під час судового розгляду відчужила спірне нерухоме майно, дочці ОСОБА_4 за договором дарування від 17.06.2016 року за № 916 житлового будинку № 9 по вул. Оноківській в м. Ужгород, Закарпатської області разом з надвірними будівлями та спорудами, загальною площею будинку 69,9 м.кв.; та за договорами купівлі-продажу від 17.06.2016 року за №№ 915, 914 земельних ділянок площею 0,1000 га за кадастровим номером 2110100000:36:001:0068, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та площею 0,0500 га за кадастровим номером 2110100000:36:001:0069, для ведення особистого селянського господарства, які розташовані в м. Ужгород по вул. Оноківська, 9.

За змістом ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодерження в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

ОСОБА_2 заперечує укладення ОСОБА_3 спірних правочинів за його письмової нотаріально посвідченої згоди на відчуження спільного сумісного нерухомого майна. У той же час, ОСОБА_3 не надала суду письмової згоди ОСОБА_2, яка б була посвідчена нотаріально.

Крім цього, слід зазначити, що ОСОБА_3 розпоряджаючись спільною сумісною власністю на користь дочки ОСОБА_4 під час судового спору з приводу майна не могла не знати чи не усвідомлювати, що розпоряджається ідеальною часткою у праві спільної сумісної власності, яка належить ОСОБА_2 не маючи на те законних прав. Також і відповідач ОСОБА_4 приймаючи у власність спірне майно, коли між батьками наявний спір з приводу ідеальної частики у праві спільної сумісної власності не могла не знаючи чи не розуміти, що ОСОБА_3 відчужуючи спірне нерухоме майно діє без необхідних повноважень. А звідси, колегія суддів вказує на те, що як ОСОБА_3, так і ОСОБА_4 при укладенні спірних договорів, діяли недобросовісно на шкоду прав та інтересів ОСОБА_2.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв'язку з урахуванням наведених мотивів можна зробити висновок, що укладення ОСОБА_3 спірних договорів щодо розпорядження спільним сумісним майном без згоди ОСОБА_2 є підставою для визнання таких договорів, недійсними через недотримання вимог ст. 63 та ч. 3 ст. 65 СК України та ч. 2 ст. 369 ЦК України.

Стосовно посилань ОСОБА_2 на те, що суд першої інстанції неправильно виклав покази свідків, а деякі з них не узяв до уваги та залишив поза увагою, що вплинуло на правові висновки суду, колегія суддів зазначає, що хоч такі обставини і мали місце. Проте, такі є лише доповненням того, що сторони під час спільного проживання та за спільні кошти придбали спірне нерухоме майно, виходячи з вище наведених доводів.

Узагальнюючи наведене, колегія суддів вважає, що пред'явлений ОСОБА_2 позов про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання правочинів недійсними та визнання частково права власності на нерухоме майно, підлягає задоволенню, а відтак, рішення суду першої інстанції, у відповідності до підпунктів 1, 2 і 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, слід скасувати, та ухвалити в справі постанову суду про задоволення позову.

Відповідно до ч. 3 ст. 141 ЦПК України - при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Подаючи позов про визнання права спільної сумісної власності та поділ майна подружжя, ОСОБА_2 сплатив судовий збір у розмірі 551,21 грн. (Т.1, а.с. 2). А збільшуючи позовні вимоги про визнання недійсними правочинів та визнання частково права власності, сплати судовий збір у розмірі 3520,00 грн. і 2880,00 грн. (Т.1, а.с. 178, 268). Подаючи апеляційну скаргу ОСОБА_2 сплатив судовий збір у розмірі 9600,00 грн. (150% від суми 6400,00 грн.), Т.2, а.с. 161. Оскільки, апеляційна скарга підлягає задоволенню, то з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 слід стягнути суму судових витрат у розмірі 9600,00 гривень.

Враховуючи наведене та керуючись нормами ст.ст.367, 374, 375, 381, 382 і 384 ЦПК України, апеляційний суд, -

постановив:

апеляційну скаргу ОСОБА_2, задовольнити.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду від 25 січня 2018 року , скасувати в частині відмови у визнанні нерухомого майна спільною сумісною власністю; визнання недійсними правочинів та визнання частково права власності на нерухоме майно, ухваливши у справі постанову суду про задоволення позовних вимог.

Визнати за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 право спільної сумісної власності на житловий будинок № 9 по вул. Оноківська в м. Ужгород, Закарпатської області; земельну ділянку кадастровий номер 2110100000:36:001:0069, площею 0,0500 га., та земельну ділянку кадастровий номер 2110100000:36:001:0068, площею 0,1000 га., що знаходиться за адресою по вул. Оноківська, 9, в м. Ужгород, Закарпатської області.

Визнати договір Дарування житлового будинку № 9 по вул. Оноківська в м. Ужгород, Закарпатської області, який посвідчено 17.06.2016 року за № 916 приватним нотаріусом Ужгородського МНО ОСОБА_8; Договір купівлі-продажу, який посвідчено 17.06.2016 року за №915 приватним нотаріусом Ужгородського МНО ОСОБА_8 земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:36:001:0069, площею 0,0500 га., що знаходиться за адресою по вул. Оноківська, 9, в м. Ужгород, Закарпатської області та Договір купівлі-продажу, який посвідчено 17.06.2016 року за №914 приватним нотаріусом Ужгородського МНО ОСОБА_8 земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:36:001:0068, площею 0,1000 га., що знаходиться за адресою по вул. Оноківська, 9, в м. Ужгород, Закарпатської області, які укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, недійсними.

Визнати за ОСОБА_2 право власності на ? ідеальну частку в: житловому будинку № 9 по вул. Оноківська в м. Ужгород, Закарпатської області, який посвідчено 17.06.2016 року за № 916 приватним нотаріусом Ужгородського МНО ОСОБА_8;

земельній ділянці за кадастровим номером 2110100000:36:001:0069, площею 0,0500 га., що знаходиться за адресою по вул. Оноківська, 9, в м. Ужгород, Закарпатської області;

земельній ділянці за кадастровим номером 2110100000:36:001:0068, площею 0,1000 га., що знаходиться за адресою по вул. Оноківська, 9, в м. Ужгород, Закарпатської області.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 9600,00 гривень, судового збору.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови суду складено 18 червня 2018 року.

Головуючий :

---

Судді :

---

---