Постанова
Іменем України
13 червня 2018 року
м. Київ
справа №2-1470/11
провадження № 61-9591зпв18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А.,
суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_2, яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3 та неповнолітнього ОСОБА_4, ОСОБА_5, прокурор Октябрського району м. Полтави,
відповідачі: ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, Приватне підприємство Полтавське бюро технічної інвентаризації Інвентаризатор ,
треті особи: Полтавське міське управління юстиції Полтавської області в особі реєстраційної служби Полтавського міського управління юстиції Полтавської області, приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Тімченко Ірина Анатоліївна,
розглянув у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_2, яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3 та неповнолітнього ОСОБА_4, ОСОБА_5, прокурора Октябрського району м. Полтави до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, Приватного підприємства Полтавське бюро технічної інвентаризації Інвентаризатор , треті особи: Полтавське міське управління юстиції Полтавської області в особі реєстраційної служби Полтавського міського управління юстиції Полтавської області, приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Тімченко ІринаАнатоліївна, про визнання недійсним договору дарування, скасування державної реєстрації та зобов'язання вчинити певні дії за заявою ОСОБА_6 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 вересня 2015 року у складі колегії суддів: Черненко В. А., Луспеника Д. Д., Штелик С. П.,
ВСТАНОВИВ:
У серпні 2010 року ОСОБА_10 звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив визнати недійсним договір дарування квартири №12, розташованої по вул. Котляревського, 32 у м. Полтаві від 19 травня 2010 року, укладений між ОСОБА_7, яка діяла від імені ОСОБА_11, та ОСОБА_6, та зобов'язати Приватне підприємство Полтавське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності скасувати державну реєстрацію права власності на ім'я ОСОБА_6 на вказану квартиру.
У листопаді 2013 року ОСОБА_2, яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3 та неповнолітнього ОСОБА_4, а також ОСОБА_5 було залучено до участі у справі в якості правонаступників ОСОБА_10, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року.
Свої вимоги позивачі мотивували тим, що ІНФОРМАЦІЯ_2 року помер ОСОБА_12, після смерті якого ОСОБА_13 прийняла спадщину у вигляді квартири АДРЕСА_1. Вказували, що 30 травня 2006 року ОСОБА_13 склала заповіт, яким заповіла все належне їй майно ОСОБА_10 Зазначали, що ОСОБА_10 після смерті ОСОБА_13 звернувся до Першої Полтавської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за заповітом. До нотаріальної контори також звернулась ОСОБА_11 як спадкоємиця четвертої черги. Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 15 грудня 2009 року визнано ОСОБА_11 спадкоємцем першої черги після смерті ОСОБА_13, визнано заповіт від 30 травня 2006 року на ім'я ОСОБА_10 недійсним та визнано за ОСОБА_11 право власності на спірну квартиру.
19 травня 2010 року ОСОБА_11 через представника ОСОБА_7 уклала договір дарування з ОСОБА_6 та подарувала останньому спірну квартиру. Однак, ухвалою Верховного Суду України від 19 жовтня 2011 року рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 25 грудня 2009 року та ухвала Апеляційного суду Полтавської області від 28 квітня 2010 року скасовані, а справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 11жовтня 2012 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 09 листопада 2013 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 квітня 2014 року, у позові ОСОБА_11 відмовлено. Просили скасувати рішення державного реєстратора Приватного підприємства Полтавське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності Інвентаризатор про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_1, визнати договір дарування вказаної квартири недійсним з моменту укладення, тобто з 19 травня 2010 року; зобов'язати ОСОБА_6 повернути їм спірну квартиру та стягнути з відповідачів судові витрати.
Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 29 січня 2015 року позов задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2, укладений 19 травня 2010 року між ОСОБА_7, яка діяла від імені ОСОБА_11, та ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу ОСОБА_14, зареєстрований в реєстрі нотаріальних дій за №251, в державному реєстрі правочинів за НОМЕР_1. Зобов'язано ОСОБА_6 повернути ОСОБА_2, яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3 та неповнолітнього ОСОБА_4, ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_3. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 04 березня 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 відхилено. Рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_6 відхилено. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.
У вересні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_6 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 вересня 2015 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України у редакції від 18 березня 2004 року №1618-IV (далі - ЦПК України 2004 року) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цієї норми матеріального права.
На підтвердження зазначених підстав заявник надав постанови Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі №6-738цс15, від 18 березня 2015 року у справі №6-25цс15 та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 липня 2016 року у справі №337/4226/14-ц, від 17 листопада 2015 року у справі №6-31301ск15, від 10 лютого 2016 року у справі №6-23272ск15 в яких, на думку заявника, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому.
Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
У лютому 2018 року справу передано до Верховного Суду.
04 червня 2018 року ухвалою Верховного Суду вказану справу призначено до судового розгляду.
Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві ОСОБА_6 доводи, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про те, що заява задоволенню не підлягає.
За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України 2004 року підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
За змістом статті 360 4 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 11 жовтня 2012 року встановлено, і вказана обставина відповідно до статті 61 ЦПК України 2004 року, не підлягає доказуванню, що ОСОБА_13 як власник квартири АДРЕСА_4 30 травня 2006 року заповіла ОСОБА_10 все своє майно. ІНФОРМАЦІЯ_3 року ОСОБА_13 померла.
Після її смерті до Першої Полтавської державної нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини за законом 11 липня 2006 року звернулася ОСОБА_11 як спадкоємиця четвертої черги, та 29 серпня 2006 року ОСОБА_10 як спадкоємець за заповітом.
15 грудня 2009 року рішенням Октябрського районного суду м. Полтави змінено черговість отримання права на спадщину на квартиру АДРЕСА_4 шляхом визнання ОСОБА_11 спадкоємцем першої черги після смерті ОСОБА_13 Визнано заповіт від 30 травня 2006 року реєстраційний № 2-757 Першої Полтавської державної нотаріальної контори м. Полтави на ім'я ОСОБА_10 недійсним. Визнано за ОСОБА_11 право власності на квартиру АДРЕСА_4 після спадкодавця ОСОБА_13
19 травня 2010 року ОСОБА_11, від імені якої діяла ОСОБА_7, подарувала ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_4 загальною площею 75,0 кв. м, житловою площею 52,5 кв. м. В договорі зазначено, що квартира належить ОСОБА_11 на підставі рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 25 грудня 2009 року.
Також, з матеріалів справи слідує, що ухвалою Верховного Суду України від 19 жовтня 2011 року задоволено касаційні скарги ОСОБА_10 та першого заступника прокурора Полтавської області та скасовано рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 25 грудня 2009 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 28 квітня 2010 року, а справу направлено на новий судовий розгляд.
Під час нового розгляду рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 11 жовтня 2012 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 09 листопада 2013 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 02 квітня 2014 року відмовлено в позові ОСОБА_11
Залишаючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін суд касаційної інстанції виходив з того, що суди дійшли правильного висновку про визнання недійсним договору дарування та витребування майна, оскільки відповідно до положень, визначених у статті 388 ЦК України , оскільки рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 15 грудня 2009 року, яке стало підставою для реєстрації права власності за ОСОБА_11, яка у подальшому оформила договір дарування, на сьогодні скасоване, в задоволенні позовних вимог щодо зміни черговості та визнання заповіту недійсним відмовлено, що узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 11 червня 2014 року у справі №6-52цс14, відповідно до якого за змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце у разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог і встановлених судом фактичних обставин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.
Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Верховного Суду України.
Постанови Верховного Суду Україниякі надані заявником на підтвердження пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України 2004 року, як підстави звернення із заявою про перегляд судових рішень, не свідчать про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права з огляду на те, що у постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі №6-738цс15 та від 18 березня 2015 року у справі №6-25цс15 суд вказав, що без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише із наявністю про це заяви сторони. Таким чином, суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.
З огляду на зазначене, відсутні підстави для висновку про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Також ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 липня 2016 року у справі №337/4226/14-ц, від 17 листопада 2015 року у справі №6-31301ск15, від 10 лютого 2016 року у справі №6-23272ск15 , які надані заявником на підтвердження підстав звернення із заявою, не можуть слугувати прикладами неоднакового застосування судами одних і тих самих норм матеріального права, оскільки постановлені у справах, в яких встановлені інші фактичні обставини, зокрема:
в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 липня 2016 року у справі №337/4226/14-ц суд касаційної інстанції виходив з того, що ухвалюючи рішення про відмову в позові суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, на підставі наданих доказів встановив, що останній платіж по картці здійснено 21 травня 2008 року, строк дії картки закінчився у жовтні 2009 року, нова картка з новим строком не видавалась, з вказаним позовом банк звернувся 24 червня 2014 року, тому дійшов висновку про пропуск банком позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем;
в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 листопада 2015 року у справі №6-31301ск15 суд касаційної інстанції виходив з того, що ухвалюючи рішення про відмову в позові суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов висновку про те, що позивач звернувся до суду за межами строку позовної давності, про застосування якої заявила сторона у спорі, що є підставою для відмови в позові;
в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року у справі №6-23272ск15 суд касаційної інстанції виходив з того, що необґрунтованими є доводи касаційної скарги щодо незастосування судом наслідків спливу позовної давності. Судами встановлено, що перебіг позовної давності переривався у зв'язку з внесенням відповідачем 28 вересня 2011 року платежа за кредитним договором. Крім того, в матеріалах справи відсутня заява відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності, тому суд за власною ініціативою не мав права застосувати наслідки спливу позовної давності.
З огляду на зазначене,обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились, оскільки у справі, про перегляд якої подано заяву про перегляд судових рішень, та у справах, рішення в яких надані на підтвердження пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України 2004 року, як підстав перегляду, встановлені різні фактичні обставини, у зв'язку з чим відповідно до частини першої статті 360 5 ЦПК України 2004 року у задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити.
Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-5 ЦПК України 2004 року, пунктом 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів , Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
У задоволенні заяви ОСОБА_6 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 вересня 2015 року відмовити.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. А. Стрільчук
Судді: С. О. Карпенко
В. О.Кузнєцов
А. С.Олійник
Г. І.Усик
Суд | Касаційний цивільний суд Верховного Суду |
Дата ухвалення рішення | 13.06.2018 |
Оприлюднено | 27.06.2018 |
Номер документу | 74963612 |
Судочинство | Цивільне |
Цивільне
Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області
Боженко Л. В.
Цивільне
Касаційний цивільний суд Верховного Суду
Олійник Алла Сергіївна
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні