Рішення

від 19.06.2018 по справі 910/22274/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

19.06.2018Справа № 910/22274/17

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Будинок оптики", м. Харків

до 1. Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк", м. Київ

2. Публічного акціонерного товариства "Агропросперіс Банк", м. Київ

третя особа-1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача-2 - Товариство з обмеженою відповідальністю "Оптикал Трейд", м. Харків

третя особа-2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача-1 - Національний банк України, м. Київ

про визнання правочину недійсним в частині, -

Суддя Морозов С.М.

За участю представників учасників справи:

від позивача: Горбенко К.О. (представник за довіреністю від 08.12.2017р.);

від відповідача-1: Ньорба О.М. (представник за довіреністю від 29.05.2018р.);

від відповідача-2: не з'явились;

від третьої особи-1: не з'явились;

від третьої особи-2: Гончар В.М. (представник за довіреністю № 18-0014/19790 від 06.04.2018р.).

ОБСТАВИНИ СПРАВИ :

Товариство з обмеженою відповідальністю "Будинок оптики" звернулось до суду з позовною заявою до Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" та Публічного акціонерного товариства "Агропросперіс Банк" про визнання недійсним правочину, оформленого у вигляді Акту приймання передачі прав вимоги від 02.12.2013 року до Договору купівлі-продажу прав вимоги від 02.12.2013р., посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літвіновою Т.В. за реєстровим номером 1533, в частині переходу прав вимоги по Іпотечному договору № 699004046603007/І від 31.07.2013р., посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Погрібною Тетяною Петрівною за реєстровим номером 1473.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилається на те, що правочин про перехід (відступлення) права вимоги, оформлений у вигляді Акту приймання передачі прав вимоги від 02.12.2013 року є недійсним через недотримання нотаріальної форми такого правочину, яка була необхідна для відступлення прав вимоги за договорами іпотеки (частина 3 статті 24 Закону України "Про іпотеку").

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.12.2017р. прийнято позовну заяву до розгляду та порушено провадження у справі, розгляд призначено на 06.02.2018р. Крім того, залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача-2 - Товариство з обмеженою відповідальністю "Оптикал Трейд".

Судове засідання 06.02.2018р. не відбулось у зв'язку з перебуванням судді Морозова С.М. у відпустці.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.02.2018р. у зв'язку з набранням чинності нової редакції Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи постановлено здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 15.03.2018р.

01.03.2018р. (у встановлений судом строк) до суду від відповідача-1 надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого останній заперечує проти задоволення вимог позивача з підстав його необґрунтованості, помилкового ототожнення позивачем факту укладення договору та підписання спірного акту, оскільки такий акт є дією, спрямованою на виконання договору та не містить ознак правочину, відповідач вказує на преюдиціальні факти, встановлені у судових рішеннях, які набрали законної сили щодо дійсності прав вимоги відповідача-1 до позивача.

В підготовчому засіданні 15.03.2018р. судом оголошено перерву до 05.04.2018р.

Підготовче засідання 05.04.2018р. не відбулось у зв'язку з перебуванням судді Морозова С.М. на лікарняному.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.04.2018р. у зв'язку з виходом судді Морозова С.М. з лікарняного продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів та призначено підготовче засідання на 15.05.2018р.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.05.2018р. відмовлено в задоволенні клопотання Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" про залишення позову без розгляду, залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача-1 - Національний банк України та відкладено підготовче засідання до 29.05.2018р.

Інші учасники справи своїм правом на подання відповідних заяв по суті не скористались.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.05.2018р. закрито підготовче провадження призначено справу до судового розгляду по суті на 19.06.2018р.

В судовому засіданні 19.06.2018р. представник позивача підтримав позовні вимоги та просив суд їх задовольнити.

Представники відповідача-1 та третьої особи-2 заперечували проти задоволення вимог позивача та просили суд відмовити в їх задоволенні.

В судовому засіданні 19 червня 2018 року судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

31.07.2013р. між Публічним акціонерним товариством "Астра Банк", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Агропросперіс Банк" (кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Оптикал Трейд" (позичальник) укладено генеральний кредитний договір № 699004046603007, за умовами якого (з урахуванням Договорів про внесення змін та доповнень № 1 та № 2 від 31.07.2013р.) кредитор надає позичальнику в рамках відкритої згідно з генеральним кредитним договором № 699004046603007 від 31.07.2013р., відновлювальної кредитної лінії відновлювальний кредитний транш в розмірі 120 000 доларів США 00 центів, а позичальник зобов'язується повернути фактично отримані кошти, сплатити проценти за користування отриманими кредитними коштами та комісії в порядку, розмірі та в строк, що передбачені генеральним кредитним договором та цим договором. Надання кредиту здійснюється в порядку, визначеному в генеральному кредитному договорі.

В забезпечення виконання позичальником (Товариством з обмеженою відповідальністю "Оптикал Трейд") зобов'язань за генеральним кредитним договором № 699004046603007 від 31.07.2013р. із всіма змінами та доповненнями до нього, що укладені та можуть бути укладені в подальшому, між Публічним акціонерним товариством "Астра Банк", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Агропросперіс Банк" (іпотекодержатель) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Будинок оптики" (іпотекодавець) укладено іпотечний договір № 699004046603007/І від 31.07.2013р., посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Погрібною Т.П., зареєстрованого в реєстрі за номером № 1473 (далі - Іпотечний договір), відповідно до якого іпотекодавець передає іпотекодердателю в іпотеку в якості забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором належний йому на праві власності об'єкт нерухомості: нежитлові приміщення, офіс № 1, літера "А-9", а саме: приміщення першого поверху №1-1, № 1-9, № 1-10, № 1-11, № 1-12, № 1-21, № 1-22, № 1-23 та приміщення другого поверху № 1-17, № 1-19, № 1-20, загальною площею 135, 3 кв.м., які знаходяться за адресою по вулиці Хрещатик (вул. Урицького) в місті Черкаси, будинок 200.

02.12.2013р. між Публічним акціонерним товариством "Астра банк", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Агропросперіс Банк" (продавець) та Публічним акціонерним товариством "Дельта банк" (покупець) укладено договір купівлі-продажу прав вимоги (далі - Договір купівлі-продажу), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літвіновою Т.В. та зареєстрований в реєстрі за №1539 з наступними змінами, внесеними Договором про внесення змін № 1 від 19.12.2013р. та зареєстрованого в реєстрі за № 1741.

Згідно з визначеннями термінів та тлумачень у преамбулі Договору купівлі-продажу, акт приймання-передачі прав вимоги означає письмовий акт, який укладається між сторонами та яким документально оформлюється фактична передача права вимоги від продавця до покупця, а права вимоги - всі права вимоги (як існуючі, так і майбутні, які наявні, так і умовні) продавця як кредитора до позичальників за кредитними договорами, а також всі права вимоги продавця до осіб, які надали забезпечення, за договорами забезпечення, включаючи будь-які та всі права вимоги та засоби захисту прав, які доступні продавцю, щодо виконання позичальниками та/або особами, які надали забезпечення, будь-яких своїх обов'язків за кредитним договорами та договорами забезпечення.

Відповідно до пункту 2.1. Договору купівлі-продажу продавець цим погоджується продати (відступити) права вимоги та передати їх покупцю, а покупець цим погоджується купити права вимоги, прийняти їх і сплатити загальну купівельну ціну.

Пунктом 2.3. Договору купівлі-продажу встановлено, що права вимоги переходять від продавця до покупця та обов'язки продавця передати права вимоги вважаються виконаними з моменту підписання продавцем та покупцем акту приймання-передачі прав вимоги.

Відповідно до додатку № 1 до Договору купівлі-продажу прав вимоги від 02.12.2013р., до відповідача перейшло право вимоги, зокрема, до Товариства з обмеженою відповідальністю "Оптикал Трейд" за генеральним кредитним договором № 699004046603007 від 31.07.2013р.

02.12.2013р. між Публічним акціонерним товариством "Астра банк" та Публічним акціонерним товариством "Дельта банк" складено та підписано акт приймання-передачі прав вимоги до Договору купівлі-продажу прав вимоги від 02.12.2013р., та додаток до даного акту, у якому визначені договори, право вимоги за якими передається відповідачу, серед яких є генеральний кредитний договір № 699004046603007.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач вказує на те, що правочин, оформлений у вигляді Акту приймання передачі прав вимоги від 02.12.2013 року в частині переходу прав вимоги є недійсним через недотримання нотаріальної форми такого правочину, яка була необхідна для відступлення прав вимоги за договорами іпотеки (частина 3 статті 24 Закону України "Про іпотеку").

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.

У відповідності до положень ст. ст. 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Судом встановлено факт укладення між відповідачем-2 та позивачем кредитного договору (з наступними змінами), Іпотечного договору (з наступними змінами), що не заперечується сторонами та з огляду на встановлений ст. 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає названі правочини як належні підстави, у розумінні норм ст. 11 названого Кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача-2 взаємних цивільних прав та обов'язків.

Разом з тим, судом також встановлено факт укладення 02.12.2013р. між відповідачем-1 та відповідачем-2 Договору купівлі-продажу прав вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літвіновою Т.В. та зареєстрований в реєстрі за №1539 з наступними змінами та доповненнями та підписання акту приймання-передачі прав вимоги до договору купівлі-продажу прав вимоги від 02.12.2013р., та додатку до даного акту, у якому визначені договори, право вимоги за якими передається відповідачу, серед яких є генеральний кредитний договір № 699004046603007.

Відповідно до ст. 1054 Цивільного кодексу України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення про позику, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 589 Цивільного кодексу України, у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (ч. 1 ст. 575 Цивільного кодексу України).

Іпотека, відповідно до ст. 3 Закону України "Про іпотеку", виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.

Частиною 6 ст. 3 Закону України "Про іпотеку" встановлено, що у разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки.

Згідно ч. 1 ст. 11 Закону України "Про іпотеку" майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки.

Відповідно до ст. 510 Цивільного кодексу України сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор. Якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.

Згідно ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

За приписами ст. 513 Цивільного кодексу України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до ст. 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 1 статті 516 Цивільного кодексу України передбачено, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 209 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 24 Закону України "Про іпотеку" відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов'язанням.

Правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

Судом встановлено, що укладений між Публічним акціонерним товариством "Астра банк", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Агропросперіс Банк" та Публічним акціонерним товариством "Дельта банк" договір купівлі-продажу прав вимоги від 02.12.2013р. посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літвіновою Т.В. та зареєстрований в реєстрі за №1539.

При цьому, Договір про внесення змін № 1 від 19.12.2013р. до договору купівлі-продажу прав вимоги від 02.12.2013р. також посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літвіновою Т.В. та зареєстрований в реєстрі за № 1741.

Пунктом 7.1. Іпотечного договору встановлено, що даний договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами та нотаріального посвідчення і залишатиметься чинним до моменту виконання сторонами своїх обов'язків за ним у повному обсязі.

За твердженням позивача, Акт приймання передачі прав вимоги від 02.12.2013 року, оскільки він є складовою (невід'ємною) частиною правочину про відступлення прав вимоги в частині переходу прав вимоги є недійсним через недотримання нотаріальної форми такого правочину, яка була необхідна для відступлення прав вимоги за договорами іпотеки (частина 3 статті 24 Закону України "Про іпотеку").

Під час вирішення даної справи суд виходить з того, що правочин може бути визнано недійсним лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.

Положеннями статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За приписами статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину.

Згідно з ст. ст. 4, 10, 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 Цивільного кодексу України).

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови № 11 від 29.05.13р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

За змістом Постанови № 9 від 06.11.09р. Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Предметом даного позову є вимога позивача про визнання недійсним правочину, оформленого у вигляді Акту приймання передачі прав вимоги від 02.12.2013 року до Договору купівлі-продажу прав вимоги від 02.12.2013р., посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літвіновою Т.В. за реєстровим номером 1533, в частині переходу прав вимоги по Іпотечному договору № 699004046603007/І від 31.07.2013р., посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Погрібною Тетяною Петрівною за реєстровим номером 1473.

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України (в редакції станом на час звернення до суду з даним позовом) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Згідно зі ст. 4 Господарського процесуального кодексу України (чинна редакція) юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 р. № 18-рп/2004, поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Наявність права на пред'явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а є лише однією з необхідних умов реалізації, встановленого права.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Звертаючись до суду, позивач самостійно обирає спосіб захисту, передбачений ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України.

Згідно з ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, з огляду на наведені положення законодавства, необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні ст. 76 Господарського процесуального кодексу України доказами, певного суб'єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача.

Нормами статті 13 Конституції України закріплено обов'язок держави забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання. Згідно статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного суду України від 10 жовтня 2012 року № 6-110цс12.

Особа здійснює свої права вільно на власний розсуд (ст. 12 ЦК України).

До прав, які підлягають цивільно-правовому захисту, відносяться всі майнові й особисті немайнові права, які належать суб'єктам цивільного права.

Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа, передбачених ст. 16 ЦК України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суду належить зважати на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У п. 145 рішення від 15.11.1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02)).

З урахуванням наведеного, ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Права особи в суді повинні бути захищені таким способом, який реально відновить її порушені інтереси.

Позивачем не обґрунтовано, яким чином обраний ним спосіб захисту (щодо визнання недійсним правочину у вигляді Акту приймання-передачі прав вимоги від 02.12.2013р.) зможе забезпечити реальний та ефективний захист його порушеного (невизнаного) права.

Згідно ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За змістом ч. 1 ст. 205, ч. ч. 1, 2 ст. 207 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Частиною 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України визначено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу.

Не потребують доказування преюдиціальні факти, тобто, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) у процесі розгляду іншої справи, в якій беруть участь ті самі сторони, в тому числі і в тих випадках, коли в іншому спорі сторони мали інший процесуальний статус. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме фактам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах).

Судовими рішеннями, які набрали законної сили, зокрема, зі справ № 910/3039/17, 910/12827/17, № 925/214/17, № 922/4779/15, тощо встановлено преюдиціальні при розгляді даної справи обставини дійсності прав вимоги відповідача-1 до позивача за Кредитним договором та до третьої особи-1 як майнового поручителя за Іпотечним договором, набутих на підставі Договору купівлі-продажу прав вимоги від 02.12.2013р., укладеного з відповідачем-2.

При цьому, приймаючи постанову від 13.11.2017 у справі № 910/3039/17, Вищий господарський суд України дійшов висновку, зокрема, про те, що на відміну від нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу прав вимоги від 02.12.2013, який є правочином відступлення прав за іпотечним договором у розумінні статті 202 Цивільного кодексу України, акт приймання-передачі прав вимоги від 02.12.2013 є лише одним із доказів, що підтверджує належне виконання ПАТ "Астра банк" свого зобов'язання з передачі на користь ПАТ "Дельта банк" прав вимоги, зазначених в додатку до цього акта, в т.ч. за іпотечним договором №699004046603007/1 від 31.07.2013, тому вказаний акт приймання-передачі, не маючи ознак правочину, не підлягає нотаріальному посвідченню.

З цих підстав, як судом касаційної інстанції було відхилено, так і судом при розгляді даної справи відхиляються як безпідставні посилання позивача на положення ст. 24 Закону України "Про іпотеку" в обґрунтування своїх вимог.

Таким чином, виходячи з умов договору, суд відзначає, що складення та підписання сторонами акту приймання передачі є дією спрямованою на виконання умов договору купівлі-продажу прав вимоги, а нормами чинного законодавства та договором не передбачено нотаріального посвідчення акту приймання-передачі, оскільки останній лише підтверджує факт вчинення сторонами тих чи інших дій на виконання такого договору.

З урахуванням викладеного, оскільки спірний акт не є правочином в розумінні норм Цивільного кодексу України, суд приходить до висновку про те, що позивачем обрано невірний спосіб захисту свого порушеного права.

Згідно з ч. 1 ст. 5 Господарського процесуального кодексу України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

За приписами ст. ст. 73, 74 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Підсумовуючи вищенаведене, виходячи із заявлених позивачем вимог та наявних у справі доказів, суд не знаходить підстав для задоволення даного позову.

Клопотання позивача в порядку ст. 83 ГПК України (в редакції до 15.12.2017р.) про вихід за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивача визнається судом також необґрунтованим, оскільки з набранням чинності 15.12.2017р. нової редакції процесуального кодексу, застосуванню підлягає положення ч. 2 ст. 237 ГПК України, згідно якої при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.

Судові витрати, у зв'язку з відмовою в позові, відповідно до положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

2. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне рішення складено 03.07.2018р.

Суддя С.М. Морозов