Постанова

від 05.07.2018 по справі 914/1633/16

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 липня 2018 року

м. Київ

Справа № 914/1633/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

при секретарі судового засідання Лихошерст І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Львівської міської ради

на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 18.12.2017 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Мирутенко О.Л., судді Данко Л.С., Орищин Г.В.)

за позовом Приватного акціонерного товариства "Зеленбуд"

до Львівської міської ради

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Львівське комунальне підприємство "Агенція з підготовки подій"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Головне управління Держгеокадастру у Львівській області

про визнання частково недійсною ухвали Львівської міської ради та припинення дій, що порушують право,

ВСТАНОВИВ:

Звернувшись у суд з даним позовом, Приватне акціонерне товариство "Зеленбуд" (далі - позивач), просило визнати недійсними пункти 1.1, 2 ухвали Львівської міської ради (далі-відповідач) від 30.12.2015 № 97 (далі-Ухвала) та зобов'язати відповідача припинити дії, що порушують або створюють загрозу порушенню прав позивача на земельні ділянки, що знаходяться за адресою: м.Львів, вул.Стрийська, 195 та 129 відповідно, у тому числі включення таких питань в порядок денний сесій відповідача.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що прийнята відповідачем Ухвала у відповідній частині є незаконною, оскільки порушує права та охоронювані законом інтереси позивача, так як згоди на припинення права користування земельною ділянкою позивач не давав.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 14.09.2016 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Галамай О.З., судді Юркевич М.В., Король М.Р.), в позові відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 18.12.2017, вказане рішення скасовано в частині відмови у позові щодо визнання недійсними пунктів 1.1, 2 Ухвали та в цій частині прийнято нове рішення, яким позов задоволено. В іншій частині вказане рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі відповідач просить скасувати вище вказану постанову в частині задоволення позову та в цій частині прийняти нове рішення, яким в позові відмовити, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги відповідач посилався на те, що Ухвала є законною, оскільки земельна ділянка є комунальною власністю, а тому позивач вправі був нею розпоряджатися. Також відповідач зазначає, що позивач не є користувачем земельної ділянки, оскільки у нього відсутній акт на право користування землею та його попередник припинив діяльність, тому відповідач на підставі відповідних даних правомірно припинив право користування земельною ділянкою та надав відповідний дозвіл.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржену постанову суду апеляційної інстанції, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено апеляційним судом, рішенням виконкому Львівської обласної Ради депутатів трудящих від 05.04.1968 № 233 відведено Львівському обласному підрядному спеціалізованому ремонтно-будівельному управлінню зеленого будівництва, правонаступником якого є позивач, згідно наказу Регіонального відділення Фонду державного майна по Львівській області від 18.03.1996 № 551, в постійне користування 139,9 га земель, та рішенням виконкому Пустомитівської районної Ради депутатів трудящих від 05.09.1968 № 535 затверджено межі та розміри землекористування та видано акт на право користування землею.

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради Української СРСР від 27.04.1978 № 3308-ІХ "Про розширення меж міста Львова" в межі міста Львова включено зокрема земельну площу Пустомитівського району.

Згідно наказу Регіонального відділення Фонду державного майна по Львівській області №551 від 18.03.1996 р. Львівське обласне підрядне спеціалізоване ремонтно-будівельне правління зеленого будівництва перетворене у Відкрите акціонерне товариство "Зеленбуд".

Згідно Акту №1 від листопада 1999 р. на виконання рішення Львівської міської адміністрації №380 від 07.05.93 представником ВАТ Зеленбуд та представником Львівського міського управління земельних ресурсів було проведено встановлення на місцевості межі між земельними ділянками ВАТ Зеленбуд та землями резервного міськземфонду.

Згідно Актів №2,3,4,5,6 за 1999 р. на виконання рішення Львівської міської адміністрації №380 від 07.05.93 представником ВАТ Зеленбуд та суміжними землекористувачами було погоджено межі земельної ділянки позивача.

07.05.2003 було видано свідоцтво про державну перереєстрацію.

Згідно довідки Львівського міського центру Державного земельного кадастру від 28.01.2003 земельні ділянки, які знаходяться за адресою м. Львів, вул. Стрийська, 195, 129 та перебувають в користуванні ВАТ Зеленбуд внесені в державний земельний кадастр з присвоєнням справі кадастрового номеру.

Згідно актів від 23.01.2006 та від 27.12.2005 на виконання рішення Львівської міської адміністрації №370 від 07.05.93 представником ВАТ Зеленбуд та суміжними землекористувачами було встановлено та погоджено межі землекористування на місцевості.

Згідно актів від 07.12.2001 між позивачем та суміжними землекористувачами було встановлено і показано межі Львівським міським відділом ЛРФ ДП Центр ДЗК .

29.12.2009р. ВАТ Зеленбуд було видано свідоцтва про право власності на нерухомі об'єкти на вул. Стрийській, 129.

Ухвалою відповідача від 14.07.2015 № 4968 погоджено проектні межі міста Львова.

Також встановлено, що згідно рішення виконкому Львівської міської ради від 06.02.1998 № 51 "Про інвентаризацію земель міста Львова" та довідки Львівського міського центру Державного земельного кадастру від 28.01.2003, позивач є користувачем земельної ділянки, яка розташована за адресою: м.Львів, вул.Стрийська, 195, із кадастровим номером 461013680008:005:0001.

Апеляційним судом встановлено, що відповідач листом від 07.09.2015 звернувся до позивача з проханням надати згоду на вилучення вказаної земельної ділянки, яке позивач листом від 29.09.2015 відхилив.

30.12.2015 відповідачем було прийнято Ухвалу, згідно пункту 1.1 якої припинено право користування Львівському ремонтно-будівельному управлінню зеленого будівництва земельною ділянкою, на вул.Стрийській, 195 та пунктом 2 надано Львівському комунальному підприємству "Агенція з підготовки подій" дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у постійне користування для будівництва багатофункціонального комплексу (конференц-центру та виставкового залу) за рахунок земель сільськогосподарського призначення на вул.Стрийській - кільцевій дорозі (А), відповідною площею.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, виходив з того, що позивачем не доведено, що у нього виникло право користування спірною земельною ділянкою, а тому його права спірним рішенням відповідача не порушені, відтак позовні вимоги є безпідставними та задоволенню не підлягають.

Скасовуючи вказане рішення суду в частині відмови у задоволенні позову щодо визнання недійсним пунктів 1.1, 2 Ухвали та приймаючи в цій частині нове, апеляційний суд виходив з того, що позивач є належним користувачем земельної ділянки, що підтверджено відповідним рішенням відповідача, а тому приймаючи спірне рішення у наведеній частині, за відсутності згоди позивача, відповідач порушив право позивача щодо користування земельною ділянкою. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в іншій частині, апеляційний суд вказав на те, що такі вимоги позивача не відповідають способу захисту прав, передбачених відповідною нормою цивільного законодавства, відтак в цій частині позовних вимог суд першої інстанції відмовив правомірно.

Підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції відсутні з огляду на наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із частиною першою статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Відповідно до п. 34 ч. 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання відповідно до закону щодо регулювання земельних відносин.

Статтею 12 Земельного кодексу України встановлено повноваження сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин, до яких, зокрема, належить: а) розпорядження землями територіальних громад; в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Частиною першою статті 155 Земельного кодексу України у редакції, чинній на час прийняття спірного акта, визначено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Таким чином, якщо правовий акт індивідуальної дії органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси територіальних громад чи окремих осіб, він визнається недійсним у судовому порядку.

Чинним законодавством передбачений порядок припинення права користування земельною ділянкою (Глава 22 Земельного кодексу України).

Так статтею 141 Земельного кодексу України передбачені підстави припинення права користування земельною ділянкою, а саме а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

Статтею 142 Земельного кодексу України передбачений порядок добровільної відмови від права власності або права постійного користування земельною ділянкою, а саме припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу (ч.1).

Припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки (ч.3).

Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації (ч.4).

Статтею 143 Земельного кодексу України передбачені підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку, а саме примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в строки, встановлені вказівками (приписами) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі; в) конфіскації земельної ділянки; г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов'язаннях власника цієї земельної ділянки; д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Отже чинним законодавством передбачено вичерпний перелік підстав для примусового припинення права користування.

Разом з тим відповідно до положень статей 3, 6 "Загальних начал землекористування і землеустрою", затверджених 15.12.1928 ЦВК СРСР, які регулювали земельні відносини під час набуття права користування землею попередником позивача, та на які у касаційній скарзі також посилається відповідач, необхідними та достатніми підставами для виникнення прав на землю було рішення відповідного органу державної влади та земельна реєстрація.

Встановивши, що позивач є належним користувачем земельної ділянки, апеляційний суд дійшов висновку, що відповідач не вправі був припиняти право користування позивачем наведеною ділянкою та надавати відповідний дозвіл.

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду погоджується з наведеними висновками апеляційного суду, оскільки із встановлених ним обставин вбачається, що відсутність згоди позивача щодо припинення права користування земельною ділянкою, яка викладена ним у відповідному листі, не дозволяла відповідачу вилучати її з користування позивача та надавати дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у користування іншій особі.

Заявник касаційної скарги цих висновків не спростував.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач є правонаступником постійного землекористувача щодо спірних земельних ділянок.

Пункт 6 Перехідних положень Земельного кодексу України визначає, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

Проте обов'язок переоформлення права користування земельною ділянкою, який міститься у п. 6 Перехідних положень ЗК України, визнаний неконституційним на підставі рішення Конституційного Суду України від 22вересня 2005 року.

Отже право користування земельною ділянкою, набуте у встановленому порядку до 01.01.2002, не втрачається внаслідок його не переоформлення підприємством, яке за новим Земельним кодексом не може набувати права постійного землекористування, а зберігається за ним до приведення прав і обов'язків щодо такої земельної ділянки у відповідність до вимог чинного законодавства як за правонаступником такого землекористувача.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України зі справи № 6-14цс11, викладеному у постанові від 26.09.2011 за позовом Закритого акціонерного товариства Мукачівський лісокомбінат як правонаступника Мукачівського лісокомбінату, до Чинадіївської селищної ради, і суд касаційної інстанції не вважає за необхідне відступати від такого висновку.

Таким чином суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.

Доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та частково зводяться до необхідності додатково перевірити докази, досліджені судами, що, відповідно до приписів статі 300 частини 2 Господарського процесуального кодексу України, при здійсненні у касаційному порядку перегляду судових рішень не допускається, а сама лише необхідність додатково дослідити докази, які вже були досліджені судами, не є підставою, яка б була передбачена процесуальним законом для скасування постанови суду апеляційної інстанції.

Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності постанови суду апеляційної інстанції.

Посилання відповідача на відповідні довідки, які відображені у касаційній скарзі відхиляються, оскільки згідно частини третьої статті 300 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскарженої постанови немає.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 частини 3 пункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за розгляд касаційних скарг у справі належить покласти на відповідача.

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Львівської міської ради залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного господарського суду від 18.12.2017 у справі Господарського суду Львівської області №914/1633/16, залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов