Ухвала

від 27.08.2018 по справі 904/2244/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

27 серпня 2018 року

м. Київ

Справа № 904/2244/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І.С., Сухового В.Г.,

розглянувши матеріали касаційної скарги ОСОБА_4

на ухвалу Дніпропетровського апеляційного господарського суду у складі Чередка А.Є. - головуючого, Чус О.В., Пархоменко Н.В. від 04 червня 2018 року

за первісним позовом товариства з обмеженою відповідальністю "ОТП Факторинг Україна"

до товариства з обмеженою відповідальністю "Готельний комплекс "Таїті"

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: 1. ОСОБА_4, 2. ОСОБА_8

про звернення стягнення на предмет іпотеки

та за зустрічним позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Готельний комплекс "Таїті"

до товариства з обмеженою відповідальністю "ОТП Факторинг Україна"

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_4

про визнання договору іпотеки недійсним,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_4 29 червня 2018 року звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 04 червня 2018 року у даній справі.

Перевіривши матеріали касаційної скарги на відповідність вимогам параграфу 1 глави 2 Розділу IV Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ) Суд зазначає таке.

Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

За приписами абзацу 2 частини 2 статті 293 Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ) суд відмовляє у відкритті касаційного провадження з перегляду ухвали про повернення заяви позивачеві (заявникові), про розгляд скарг на дії (бездіяльність) органів державної виконавчої служби, приватного виконавця, якщо рішення касаційного суду за наслідками розгляду такої скарги не має значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

Так Судом встановлено, що оскаржуваною ухвалою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 04 червня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 05 грудня 2017 року у даній справі повернуто заявникові.

Правовою підставою для повернення апеляційної скарги стала частина 4 статті 174 Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ) якою визначено, що якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається особі, що звернулася із позовною заявою.

Наведені вище положення застосовано апеляційним господарським судом через те, що апелянтом не усунуто недоліки апеляційної скарги, які були виявлені суддею - доповідачем при перевірці поданих матеріалів апеляційної скарги на відповідність вимогам параграфу 1 глави 1 Розділу IV Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ), про що зазначено в ухвалі Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10 травня 2018 року.

Такими недоліками апеляційним господарським судом визначено відсутність поважних причин пропуску, встановленого законом строку на апеляційне оскарження та доказів сплати судового збору.

В контексті відповідних посилань апелянта на наявність у нього пільг зі сплати судового збору, передбачених пунктом 10 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" судом апеляційної інстанції зазначено про відсутність таких пільг у заявника, оскільки у даній справі він є третьою особою, а приписи пункту 10 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" поширюють свою дію виключно на позивачів.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 зазначає, що апеляційним господарським судом в ухвалі від 10 травня 2018 року неправомірно визнано неповажними причини пропуску строку на апеляційне оскарження, а також помилково не застосовано пункт 10 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір", внаслідок чого господарський суд апеляційної інстанції безпідставно застосував до поданої апеляційної скарги наслідки, передбачені частиною 4 статті 174 Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ).

Оцінивши усі доводи заявника, його посилання на правові норми, що могли бути неправильно застосовані апеляційним господарським судом, враховуючи принцип пропорційності судочинства та остаточності судового рішення, Суд вважає, що рішення Верховного Суду у даній справі, за наслідками розгляду касаційної скарги ОСОБА_4 на ухвалу Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 04 червня 2018 року у справі № 904/2244/17, не матиме значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

В обґрунтування своєї позиції Суд зазначає таке.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Верховний Суд за допомогою загальної правозастосовчої діяльності дозволяє досягнути індивідуального блага.

Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та статті 236 Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ) висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.

Таким чином, призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз'яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав'язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.

Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

Верховний Суд вважає, що частково доводи даної касаційної скарги спрямовують Суд до втручання у фактичну складову судового рішення, яке прийняте судом апеляційної інстанції, тобто до необхідності надання оцінки доказам поважності пропуску строку на апеляційне оскарження, однак, таке втручання не матиме значення для загальної судової практики, оскільки суди, використовуючи свої дискреційні повноваження, у кожному конкретному випадку, на підставі поданих заявниками доказів, приймають рішення про визнання тих чи інших причин поважними чи навпаки.

У питанні ж застосування положень пункту 10 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" практика Верховного Суду вже сформована, підтвердженням чому є ухвали Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30 липня 2018 року у справі № 161/17554/17, від 12 березня 2018 року у справі № 490/6840/17, від 20 лютого 2018 року у справі № 466/8733/16-ц у яких Верховний Суд дійшов висновку про те, що вказана норма надає пільгу з оплати судового збору зазначеній категорії осіб, які є позивачами у справі і не поширює свою дію на інших учасників судового процесу.

Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, зокрема і у справі "Устименко проти України" (заява № 32053/13), що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" заява № 52854/99).

Не можна розглядати перегляд, як замасковану апеляцію. Відступи від цього принципу виправдані лише тоді, коли вони необхідні за обставин суттєвого та неспростовного характеру.

В контексті викладеного Суд вважає за необхідне зазначити, що Рекомендацією № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року державам-членам рекомендовано вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини "с" статті 7 Рекомендації, скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися щодо тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу.

Використання касаційним судом оціночних чинників, зокрема, таких понять, як: "суспільний інтерес", "значення для формування єдиної правозастосовчої практики", "малозначні справи", тощо, виходячи з високого статусу Верховного Суду, не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, оскільки у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень і застосування Судом таких повноважень не може вважатися обмеженням доступу особи до процесу правосуддя.

За таких обставин, керуючись статтями 2, 234, 287, частиною 2 статті 293 Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ), Суд

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 04 червня 2018 року у справі № 904/2244/17.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий Міщенко І.С.

Судді Берднік І.С.

Суховий В.Г.