Постанова

від 11.09.2018 по справі 918/1377/16

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 вересня 2018 року

м. Київ

Справа № 918/1377/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

при секретарі судового засідання - Лихошерст І.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дікергофф Цемент Україна"

на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 17.05.2018 (головуючий суддя Тимошенко О.М., суддя Огороднік К.М., суддя Саврій В.А. .)

за позовом Публічного акціонерного товариства "Дікергофф Цемент Україна"

до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Лювада"

2. Державного реєстратора Реєстраційної служби Здолбунівського районного управління юстиції Рівненської області Мішура Вадим Васильович

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача ОСОБА_6

про визнання недійсним правочину та скасування рішення про державну реєстрацію права власності

за участю:

позивача: Клим Л.В. (ордер від 03.01.2018)

відповідача-1: 1) Пилипенко А.Л. (ордер від 20.07.2018), 2) Порайко А.М. (ордер від 20.07.2018),

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство "Дікергофф Цемент Україна" (далі - позивач) звернувшись в суд з позовом, просило визнати недійсним правочин щодо передачі Товариством з обмеженою відповідальністю "Здолбунівський завод залізобетонних конструкцій" (далі - ТОВ "Здолбунівський ЗБК") майна до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лювада" (далі - відповідач-1), оформленого актом приймання-передачі майна засновниками відповідача-1 до статутного капіталу від 10.07.2012 та скасувати рішення державного реєстратора реєстраційної служби Здолбунівського районного управління юстиції Рівненської області (далі - відповідач-2, Реєстратор) від 17.08.2013 про реєстрацію права власності відповідача-1 на залізничні під'їзні колії довжиною 2,1 км за адресою: АДРЕСА_1.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що заявлене відповідачем-1 право власності на під'їзні залізничні колії, не відповідало законодавству у зв'язку із відсутністю права власності на це майно в його відчужувача - ТОВ "Здолбунівський ЗБК".

Враховуючи вказані обставини та невідповідність поданих документів вимогам законодавства позивач вважав, що Реєстратор повинен був прийняти рішення про відмову в державній реєстрації права власності відповідача-1 на спірне майно.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Останнім рішенням Господарського суду Рівненської області від 07.12.2017 (суддя Марач В.В.) позов задоволено частково. Визнано недійсним правочин, оформлений актом від 10.07.2012, в частині передачі в статутний капітал відповідача-1 від ТОВ "Здолбунівський ЗБК" залізничних під'їзних колій довжиною 2,1 км, початок яких знаходиться на земельній ділянці площею 1,9490 га від точки Б до точки В позначених на плані меж земельної ділянки.

Скасовано рішення державного реєстратора реєстраційної служби Здолбунівського районного управління юстиції від 17.08.2013 про реєстрацію права власності за ТОВ "Лювада" на спірне майно.

В решті позовних вимог відмовлено, вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги місцевий суд виходив з того, що позивач є власником частини під'їзних залізничних колій, що були передані за спірним актом ТОВ "Лювада".

Враховуючи вказані обставини, суд першої інстанції вважав рішення державного реєстратора таким, що носить похідний характер та має наслідком порушення права позивача, а відтак підлягає скасуванню. Разом з цим, враховуючи відсутність в матеріалах реєстраційної справи необхідних документів, суд зазначив про невиконання відповідачем-1 вимог пункту 50 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Оскаржуваною постановою вказане рішення скасовано, прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено.

Апеляційна інстанція свої висновки мотивувала зокрема тим, що акт приймання-передачі майна до статутного капіталу в даному випадку є лише доказом у справі, який підтверджує факт виконання рішення зборів учасників товариства, а тому не може сам по собі порушувати права позивача.

Також суд визнав, що як до, так і на момент корпоратизації Здолбунівського ЦШК, правонаступником якого є позивач, власником під'їзних залізничних колій, у тому числі їх частини, з приводу якої виник спір у цій справі, було АВКТВТ "Здолбунівський ЗБК", правонаступником якого є відчуджувач спірного майна, що спростовує твердження позивача про набуття його право попередниками права власності на частину під'їзних залізничних колій у 1994 році.

Окрім того, апеляційний суд спростовуючи висновки першої інстанції в частині неповноти поданих Реєстратору документів, послався на залучені позивачем копії матеріалів реєстраційної справи № 135486356226 щодо реєстрації права власності на спірне нерухоме майно.

У касаційній скарзі позивач просить постанову від 17.05.2015 у справі скасувати, залишивши в силі рішення суду від 07.12.2017. Ці вимоги обґрунтовані порушенням апеляційним судом приписів статей 86, 236 Господарського процесуального кодексу України, неповним з'ясуванням всіх обставин даного спору. Також скаржник вважає помилковим висновок суду про те, що визнання недійсним акта не відноситься до способів захисту, визначених статтею 16 Цивільного кодексу України і статтею 20 Господарського кодексу України, та вказує на невідповідність вчиненого правочину статті 203 Цивільного кодексу України. Окрім того, позивач наголошує, що Завод не набував права власності на спірне майно, а тому не мав права його відчужувати.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач-1 просить касаційну скаргу залишити без задоволення з підстав її необґрунтованості, а оскаржувану постанову, як законну та таку, що відповідає обставинам справи, залишити без змін.

Від відповідача-1 08.08.2018, 10.09.2018 та 11.09.2018 безпосередньо до суду касаційної інстанції подано додаткові пояснення до касаційної скарги, які за своєю суттю є доповненням до відзиву на касаційну скаргу, та подані із пропуском встановлених в ухвалі Верховного Суду від 19.02.2018 на підставі статті 294 частини 4 Господарського процесуального кодексу України строків, тому залишаються касаційним судом без розгляду на підставі статей 118, 119 цього Кодексу у зв'язку із відсутністю правових підстав для поновлення строку для подання.

Окрім того від відповідача-1 10.09.2018 отримано клопотання про направлення справи до апеляційного суду для розгляду клопотань про виправлення описки та роз'яснення судового рішення апеляційної інстанції із зупиненням касаційного провадження у справі, яке відхиляється колегією суддів через те, що вказані у клопотання обставини в силу положень статей 227, 228, 243, 245 Господарського процесуального кодексу України не є підставами для його задоволення.

Переглянувши у касаційному порядку на підставі встановлених фактичних обставин справи оскаржувану постанову, враховуючи встановлені Господарським процесуальним кодексом України межі такого перегляду, суд касаційної інстанції виходить із наступного.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. Як встановлено у ході неодноразового розгляду даного спору предметом даного судового розгляду є вимога визнати недійсним правочин, оформленого актом приймання-передачі майна засновниками відповідача-1 до статутного капіталу від 10.07.2012 (далі - акт) та скасувати рішення Реєстратора від 17.08.2013 про реєстрацію права власності відповідача-1 на спірні залізничні під'їзні колії. Підставою цих вимог позивачем визначено те, що він є власником переданого майна.

Задовольняючи позовні вимоги місцевий суд виходив з того, що позивач є власником частини під'їзних залізничних колій, що були передані за спірним актом ТОВ "Лювада".

Апеляційна інстанція свої висновки мотивувала зокрема тим, що акт приймання-передачі майна до статутного капіталу в даному випадку не можна визнати правочином, такий акт є лише доказом у справі, який підтверджує факт виконання рішення зборів учасників товариства, а тому не може сам по собі порушувати права позивача.

Також суд вказав, що як до, так і на момент корпоратизації Здолбунівського ЦШК, правонаступником якого є позивач, власником під'їзних залізничних колій, у тому числі їх частини, з приводу якої виник спір у цій справі, було АВКТВТ "Здолбунівський ЗБК", правонаступником якого є відчуджувач спірного майна, що спростовує твердження позивача про набуття його попередниками права власності на частину під'їзних залізничних колій у 1994 році.

Окрім того, апеляційний суд спростував висновки першої інстанції в частині неповноти поданих Реєстратору документів, посилаючись на залучені позивачем копії матеріалів реєстраційної справи № 135486356226 щодо реєстрації права власності на спірне нерухоме майно.

Спір стосується правомірності передачі ТОВ "Здолбунівський завод залізобетонних конструкцій" до статутного капіталу ТОВ "Лювада" частини під'їзних залізничних колій, а саме колій №№ 6, 11, 12, 13, 52.

При розгляді даного спору встановлено, що станом на 1994 рік на території м. Здолбунова за адресою: АДРЕСА_1, знаходилися два державні підприємства:

- Здолбунівський цементно-шиферний комбінат (Здолбунівський ЦШК), правонаступником якого є ПАТ "Діккегрофф Цемент Україна , відповідно до свідоцтва від 13.12.1994 про державну реєстрацію Здолбунівського АТВТ по виробництву цементу і шиферу "Волинь";

- Здолбунівський завод залізобетонних конструкцій (Здолбунівський ЗБК), частина майна якого належить ТОВ "Лювада", що підтверджується матеріалами приватизації.

Місцевим судом вірно встановлено, що позивач є правонаступником ПАТ "Волинь-Цемент", яке є правонаступником Здолбунівського відкритого акціонерного товариства "Волинь-Цемент" (зміна типу на ПАТ відбулося у відповідності до Перехідних положень Закону України "Про акціонерні товариства" від 17.09.2008 № 514-VI), яке є правонаступником Здолбунівського акціонерного товариства відкритого типу по виробництву цементу і шиферу "Волинь", що засноване відповідно до рішення концерну "Укрцемент" від 19.11.1994 шляхом перетворення ДП "Здолбунівського цементно-шиферного комбінату" у Здолбунівське акціонерне товариство відкритого типу по виробництву цементу і шиферу "Волинь" в процесі корпоратизації на підставі Указу Президента України № 210/93 від 15.06.1993 "Про корпоратизацію підприємств".

Так, як встановлено судом першої інстанції, 01.09.1990 Постановою Ради міністрів Української PCP № 238 було створено Український державний концерн по виробництву цементу і азбестоцементних виробів (Укрцемент), до складу якого увійшов Здолбунівський цементно-шиферний комбінат імені 50-річчя СРСР.

На підставі Постанови Кабінету Міністрів України № 717 від 08.09.1993 "Про затвердження Методики оцінки вартості об'єктів приватизації" 01.11.1994 було проведено оцінку вартості об'єкта приватизації - Здолбунівського цементно-шиферного комбінату.

У відповідності з пунктами 10, 11 Постанови КМУ № 717 від 08.09.1993 до переліку майна об'єкта приватизації включалися основні засоби, в тому числі споруди, транспортні засоби та інше майно державного підприємства.

З відомості розрахунку вартості будівель, споруд і передавальних пристроїв Здолбунівського ЦШК станом на 01.11.1994, місцевим судом встановлено, що останній був власником споруд, будівель, іншого майна, в тому числі і залізничних колій. Зокрема, в розділі Цех-12, транспортний, вказано: "жел. дор. пути широкой колеи дл. 11929 м. (рік введення в експлуатацію 01.01.56)", "жел. дор. пути с 5стр. переводом прот.10 (рік введення в експлуатацію 01.09.86)".

У паспорті залізнодорожних шляхів Здолбунівського ЦШК від 24.10.1989, в технічному паспорті колій ПАТ "Волинь-Цемент" 2012 року відображено під'їзні залізничні колії, а саме №№52, 6,11,12,13 і 14.

Крім того, згідно доповнення до паспорту залізнодорожних шляхів Здолбунівського ЦШК між Здолбунівським ЦШК - правопопередником позивача та Здолбунівським ЗБК - попереднім власником колій, які були передані до статутного капіталу ТОВ "Лювада", було погоджено, що Здолбунівський ЗБК експлуатує залізничні шляхи (№ 52 - від стрілки 2а до тупіка, № 11 - від стрілки 37, № 14 - від стрілки 10, шлях "з'їзд" - від стрілки 22а), які з'єднані із залізничними шляхами Здолбунівського ЦШК та які не зображені в Паспорті Здолбунівського ЦШК 1989 року.

Відтак, залізничні під'їзні колії, зображені в паспорті Здолбунівського ЦШК 1989 року, експлуатувалися Здолбунівським ЦШК, а Здолбунівський ЗБК експлуатував колії, які знаходились за межами залізничних під'їзних колій Здолбунівського ЦШК.

Згідно з матеріалами приватизаційної справи орендного підприємства "Здолбунівський завод залізобетонних конструкцій", майном якого на даний час володіє ТОВ "Лювада", судом встановлено, що у матеріалах даної справи зазначено наступне майно - "железнодорожн.пути км." 1978 року побудови, кількість 2,1, інвентарний номер 21 та "железнодорожн. пути п/м" 1988 року побудови, кількість 60, інвентарний номер 34.

Роки побудови колій, що відображені в інвентаризаційних справах, Здолбунівського ЦШК та Здолбунівського ЗБК є різними, відтак визнається обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що це різні об'єкти цивільних прав.

Згідно з наявним у матеріалах справи висновком №617/681 від 30.12.2016 комплексної судової залізнично-транспортної та земельно-технічної експертизи (надалі - Висновок) у господарській справі №918/890/14 за позовом ПАТ "Волинь-Цемент" до ТОВ "Лювада", третя особа ДТГО "Львівська залізниця" та державний реєстратор Мішура В.В., за аналізом технологічної карти маневрової роботи з подавання, збирання й розставлення вагонів на вантажних фронтах та схему під'їзної колії ПАТ "Волинь-цемент" експертом зроблено висновок, що колії № 13, № 6 та особливо стрілочний перевід № 2 є важливими елементами єдиного технологічного процесу і відносяться до єдиного технологічного комплексу.

Також Висновком зазначено, що характеристики відкритих для руху залізничних колій № 6, 11 ,12 ,13, 52, приведених у Технічному паспорті під'їзної залізничної колії ТОВ "Лювада" на станції Здолбунів ДТГО "Львівська залізниця" 2015, співвідносяться з характеристиками під'їзних залізничних колій № 6, 11, 12, 13, 52, які відображені у технічному паспорті під'їзних колій ПАТ "Волинь-Цемент" по станції Здолбунів 2012 як одна є частиною іншої.

При цьому експертом встановлено, що загальна довжина залізничних колій, які розташовані на земельних ділянках із кадастровими номерами НОМЕР_1, НОМЕР_2 1833,8 м, в той час, коли у відповідності з актом, що оспорюється, довжина колій, що передавалася ТОВ "Лювада" складає 2,1 км (що свідчить про відсутність здійснення інвентаризації та ідентифікації об'єктів на час підписання акта).

Підтвердженням висновку, що у правопопередника позивача Здолбунівського ЦШК перебували саме під'їзні залізничні колії, є договори, укладені між Львівською залізницею та правопопередниками позивача. Зокрема у відповідності до договорів експлуатації під'їзної залізничної колії (1991, 1996, 2001, 2006р.р.) Здолбунівський ЦШК, Здолбунівське акціонерне товариство відкритого типу по виробництву цементу і шиферу "Волинь", ВАТ "Волинь-цемент" визначені як "вітковласник", в той час, як за умовами даних договорів правопопередники АВКТ "Здолбунівський завод ЗБК" визначаються як "контрагент", тобто підприємство, яке має у межах під'їзної залізничної колії іншого підприємства свої склади або колії, що примикають до неї (п. 2.7 Правил обслуговування під'їзних залізничних колій).

Відтак місцевий суд вірно визнав, що зміст даних договорів свідчить про те, що Здолбунівський ЗБК не мав у власності залізничних колій, які б мали безпосереднє з'єднання з залізничним транспортом загального користування, водночас був власником колій, що примикали до під'їзних залізничних колій.

Апеляційним судом наведених висновків суду першої інстанції не спростовано, оскільки апеляційний суд також дійшов висновку про те, що залізничні колії довжиною 2,1 км за адресою: АДРЕСА_1 набуті Акціонерним виробничо-комерційним товариством відкритого типу "Здолбунівський завод залізобетонних конструкцій" (далі - "АВКТВТ "Здолбунівський завод залізобетонних конструкцій") у ході приватизації Здолбунівського заводу залізобетонних конструкцій (по тексту - "Здолбунвський ЗБК") у 1994 році, що у подальшому були внесені у статутний капітал ТОВ "Лювада", є іншими, ніж залізничні колії, що набуло у власність Здолбунівське АТВТВЦШ "Волинь", з огляду на рік їх побудови та їх характеристики.

Подальші висновки апеляційного суду в цій частині є суперечливими та взаємовиключними.

Так суд безпідставно зазначив, що спірна частина під'їзних залізничних колій є частиною залізничних колій, набутих у власність Здолбунівським АТВЦШ "Волинь", а також спростовується висновком судової експертизи у справі № 918/890/14. Експертами було встановлено, що загальна довжина залізничних колій, які розташовані на земельних ділянках із кадастровими номерами НОМЕР_1, НОМЕР_2, становить 1833,8 м., тобто менше ніж 2,1км, що були передані за спірним правочином і зареєстровані за ТОВ "Лювада", що, за висновками суду апеляційної інстанції, виключає наявність на земельних ділянках відповідача-1 будь-яких інших залізничних колій, у тому числі таких, що могли б належати позивачу.

Відтак не можна визнати такі висновки обґрунтованими, оскільки висновок судової експертизи від 30.12.2016 у справі №918/890/14, згідно з яким залізничні під'їзні колії №6, 11, 12, 13, 52 довжиною 452,2 м розташовані на земельній ділянці відповідача-1 площею 1,949 га, кадастровий номер НОМЕР_2, підтверджують лише наявність у відповідача-1 права на вказану земельну ділянку, однак не на залізничні колії, щодо яких виник даний спір.

Наведене узгоджується з висновками Касаційного господарського суду викладеними у пункті 14 постанови від 17.05.2018 зі справи № 910/7153/16 і колегія суддів не вбачає підстав відступати від них.

Натомість, як встановлено судом першої інстанції, розпорядженням Виконавчого комітету Здолбунівської районної ради народних депутатів Рівненської області № 132-р від 13.12.1994 було зареєстровано Здолбунівське акціонерне товариство відкритого типу по виробництву цементу і шиферу "Волинь", правонаступником якого є позивач.

Розглянувши заявлені позовні вимоги апеляційний суд в оскарженій постанові серед іншого визнав, що вимоги про визнання недійсним акта в силу приписів статті 16 Цивільного кодексу України і статті 20 Господарського кодексу України, є неналежним способом захисту, оскільки акт сам по собі права позивача не порушує, а тому ця позовна вимога задоволенню не підлягає.

Однак з цими висновками погодитись не можна з огляду на таке.

Європейський суд з прав людини, зокрема у справі Белеш та інші проти Чеської Республіки, неодноразово зазначав, що право на справедливий судовий розгляд, що гарантується статтею 6 § 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, має здійснюватися відповідно до норм закону, що передбачають наявність у сторін судового розгляду ефективного судового захисту з метою захисту їх цивільних прав та обов'язків.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказане рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний спосіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів є, зокрема, визнання правочину недійсним.

Частина 2 статті 20 Господарського кодексу України визначає, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються, зокрема, шляхом визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом.

Разом з тим стаття 5 Господарського процесуального кодексу України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII, який набув чинності на час прийняття оскаржуваної постанови, унормовує, що здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ч.1). У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ч.2).

Згідно з частинами 1-4 статті 202 ЦК України правочин - це дія особи, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч.1). Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори) (ч.2). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами (ч.3). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (ч.4).

Як встановлено господарськими судами, 10.07.2012 відбулись загальні збори учасників ТОВ "Здолбунівський ЗБК", оформлені протоколом № 1. Вказаними загальними зборами учасників вирішено виступити засновником Товариства з обмеженою відповідальністю "Лювада" з часткою у статутному капіталі в розмірі 28,57% - 100 000,00 гривень (п. 2). Передати в статутний капітал ТОВ "Лювада" майно згідно наведеного переліку (в т.ч. залізничні під'їздні колії довжиною 2.1 км.) та уповноважити директора товариства підписати усі документи включаючи статут новоствореного товариства, акт прийому-передачі тощо (п.п. 3, 4).

Отже вказане свідчить про одностороннє волевиявлення учасників ТОВ "Здолбунівський ЗБК" передати в тому числі спірне майно в обмін на частку у статутний капітал відповідача-1.

Відтак для фактичної реалізації вказаних намірів з боку відповідача-1 необхідне відповідне волевиявлення, що нестиме для господарського товариства певні юридичні наслідки, або ж навпаки згадана юридична особа може відмовитись від прийняття майна в обмін на частку в його статутному капіталі.

10.07.2012 ОСОБА_6 та ТОВ "Здолбунівський завод залізобетонних конструкцій", як засновники ТОВ "Лювада" з однієї сторони, та ОСОБА_6, як директор ТОВ "Лювада" з іншої сторони, підписали акт приймання-передачі майна до статутного капіталу ТОВ "Лювада" (акт), за яким засновники ТОВ "Лювада" передали, а директор ТОВ "Лювада" прийняв, зокрема під'їзні колії, довжиною 2,1 км, початок яких знаходиться на земельній ділянці площею 1,9490 га від точки Б до точки В, позначених на плані меж земельної ділянки.

Отже саме двосторонній акт у даних правовідносинах свідчить про погоджену дію шляхом волевиявлення обох сторін даного двостороннього правочину на набуття певних цивільних прав та обов'язків, а тому у даних правовідносинах саме оскарження правочину, оформленого актом (у розумінні статті 202 Цивільного кодексу України), є належним способом захисту цивільних прав та обов'язків в розумінні статті 16 Цивільного кодексу України і статті 20 Господарського кодексу України.

Наведене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 29.04.2015 зі справи № 903/134/13-г, і колегія суддів не вбачає підстав відступати від них.

Вказаним спростовуються висновки апеляційного суду в цій частині, тому аргументи позивача, викладені в касаційній скарзі, знайшли своє підтвердження.

Поряд з цим, вирішуючи питання правомірності заявлених вимог про визнання недійсним акта, місцевий господарський суд вірно виходив з того, що позивач звертаючись з вищевказаною вимогою посилався на те, що правочин щодо передачі нерухомого майна ТОВ "Здолбунівський ЗБК" до статутного капіталу відповідача-1 є таким, що вчинений особою, яка не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності, а його зміст суперечить частині 2 статті 203 ЦК України, оскільки юридична особа як учасник цивільних правовідносин і відповідно як суб'єкт права власності, виникає з дня її державної реєстрації.

Умовами чинності правочинів є дотримання вимог, передбачених статтею 203 ЦК України.

Так згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частиною першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до частини 1-3, 5, 6 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідним обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статуту ТОВ "Лювада" (затвердженого станом на 2012 рік), учасниками товариства визначено - ОСОБА_6 (частка в статутному капіталі 71,43% - 250 000,00 грн.) та ТОВ "Здолбунівський завод залізобетонних конструкцій" (частка в статутному капіталі 28,57% - 100 000,00 грн.).

Відповідно до пункту 3.3. статуту відповідача-1, статутний капітал формується за рахунок майнових та грошових внесків засновників, зокрема, грошових коштів ОСОБА_6 та майнового внеску ТОВ "Здолбунівський завод залізобетонних конструкцій" (згідно визначеного переліку, в т.ч. залізничні під'їдні колії довжиною 2,1 км).

Як встановлено судами з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ТОВ "Лювада" набуло статусу юридичної особи - 25.07.2012.

Як було зазначено вище, спірний акт приймання-передачі майна до статутного капіталу відповідача-1 було підписано 10.07.2012.

Пунктом 1 частини 1 статті 115 Цивільного кодексу України встановлено, що господарське товариство є власником, зокрема, майна переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу.

Частиною 1 статті 12 Закону України "Про господарські товариства" унормовано, що товариство є власником, зокрема, майна переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу.

Частиною 1 статті 113 ЦК України визначено, що господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками.

Відповідно до частини 1 статті 80 цього ж Кодексу юридичною особою вважається організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.

Загальний порядок створення та реєстрації юридичної особи встановлений статтями 87, 88, 89 названого вище Кодексу.

Так, відповідно до частини 4 статті 87 Цивільного кодексу України юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення (частина 1 статті 89 ЦК України).

Таким чином, господарське товариство, як суб'єкт цивільних правовідносин виникає з дня його державної реєстрації.

Відповідно до частини 1 статті 144 Цивільного кодексу України статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю складається з вкладів його учасників. Частиною 3 цієї ж статті передбачено, що статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю підлягає сплаті учасниками товариства до закінчення першого року з дня державної реєстрації товариства.

Частиною 2 статті 4 Закону України "Про господарські товариства" (в редакції від 18.12.2011) визначено, що установчі документи повинні містити, зокрема, відомості про розмір та порядок утворення статутного (складеного) капіталу.

Частиною 1 статті 91 Цивільного кодексу України встановлено, що юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

Відповідно до частини 4 статті 91 ЦК України цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення (тобто, з моменту державної реєстрації в силу положень частини 4 статті 87 цього ж Кодексу) і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Отже, юридична особа як учасник цивільних правовідносин та як суб'єкт права власності виникає з дня її державної реєстрації.

Частиною 1 статті 92 Цивільного кодексу України встановлено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Установчі документи товариства з обмеженою відповідальністю (статут) підлягають державній реєстрації (стаття 8 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців").

Враховуючи це, а також те, що юридична особа стає учасником цивільних правовідносин з дня її державної реєстрації, установчі документи юридичної особи набувають чинності з дня державної реєстрації такої юридичної особи.

Відтак, органи юридичної особи вважаються такими, що діють від імені юридичної особи та на підставі установчих документів юридичної особи після (з дня) державної реєстрації юридичної особи.

Місцевим судом встановлено, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Лювада" (код ЄДРПОУ 38305990) зареєстровано 25.07.2012, номер запису 1 596 102 0000 000969.

Відтак, саме з 25.07.2012 відповідач-1 набув статусу юридичної особи, став учасником цивільних правовідносин та потенційним суб'єктом права власності, набув цивільної дієздатності, виконавчий орган товариства отримав правову можливість набувати цивільних прав і обов'язків та здійснювати їх від імені товариства.

Разом з тим, акт було підписано директором ТОВ "Лювада" 10.07.2012, тобто за 15 днів до державної реєстрації відповідаіча-1.

Спірний акт укладений зі сторони ТОВ "Лювада" директором товариства, проте відповідно до пункту 5.3 статуту відповідача-1 призначення і звільнення виконавчого органу товариства (згідно п.5.6 статуту - Директора) належить до виключної компетенції зборів учасників товариства. Тобто, до моменту створення товариства та його реєстрації, виконавчого органу товариства існувати не могло, у матеріалах справи відсутні рішення зборів учасників щодо призначення ОСОБА_6 на посаду директора.

Відповідно до статті 8 Закону України "Про господарські товариства" товариство може відкривати поточні та вкладні (депозитні) рахунки у банках, а також укладати договори та інші угоди тільки після його реєстрації. Угоди, укладені від імені товариства до моменту реєстрації, визнаються такими, що укладені з товариством, тільки за умови їх подальшого схвалення товариством.

Разом з тим, наявності будь-яких доказів схвалення товариством спірного правочину судами не встановлено.

Крім того, відповідно до статті 84 Господарського кодексу України, угоди, укладені засновниками товариства до дня його реєстрації, визнаються такими, що укладені з товариством, тільки за умови подальшого схвалення товариством у порядку, визначеному законом та установчими документами.

Проте, як вже зазначено вище, спірний правочин укладено не засновником, а директором товариства.

Поряд з цим, правочин щодо відчуження нерухомого майна може вчиняти лише особа, право власності якої на нерухоме майно, яке є предметом правочину, зареєстровано за такою особою у встановленому законом порядку.

Відповідно до акта особою, яка передавала майно, а отже і мала бути власником такого майна, було Товариство з обмеженою відповідальністю Здолбунівський ЗБК (код ЄДРПОУ 37646057).

Разом з тим, місцевим судом встановлено, що Товариство з обмеженою відповідальністю Здолбунівський ЗБК (відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців) було зареєстроване як юридична особа 15.04.2011, запис № 1 596 102 0000 000871.

Відповідно до інформації з Державного реєстру прав, право власності на об'єкт нерухомого майна (номер об'єкта - 135486356226) - під'їзні залізничні колії довжиною 2,1 км за адресою: АДРЕСА_1, реєструвалися лише за відповідачем-1 17.08.2013 на підставі оскаржуваного рішення державного реєстратора Реєстраційної служби Здолбунівського районного управління юстиції і така реєстрація проводилася вперше. Тобто, як вірно встановлено, з моменту введення в дію Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , який встановив обов'язкову державну реєстрацію факту виникнення або переходу права власності на нерухоме майно (в тому числі під'їзні залізничні колії), право власності на вказане майно не реєструвалося.

Однак, діюче на той час законодавства (2010-2012 роки) - Закон України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (статті 1, 4, 5), Цивільний кодекс України (статті 181, 182, 331, 334 ) пов'язувало факт виникнення або переходу права власності не нерухоме майно з моментом (днем) державної реєстрації.

Так, відповідно до частини 4 статті 334 ЦК України, права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої державної реєстрації відповідно до закону.

Частиною 1 статті 316 названого Кодексу встановлено, що право власності - це право особи на річ, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Частиною 1 статті 317 цього ж Кодексу унормовано, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Отже, враховуючи приписи Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (статті 1, 4, 5), Цивільного кодексу України (статті 181, 182, 316, 317, 334), враховуючи відсутність державної реєстрації права власності у ТОВ Здолбунівський ЗБК на спірні під'їзні залізничні колії, останнє не набуло право власності на вказане майно, а тому не мало право розпоряджатися ним та відчужувати його шляхом передачі до статутного капіталу ТОВ Лювада .

Таким чином, відчуження спірного нерухомого майна від ТОВ Здолбунівський ЗБК до відповідача-1 шляхом внеску до статутного капіталу, є незаконним, оскільки відповідно до частини 6 статті 3 Закону № 1952-IV (в редакції станом на момент вчинення правочину) укладення правочинів можливе лише щодо нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано.

Відтак, враховуючи встановлені обставини, висновки місцевого суду про те, що правочин, оформлений актом, є таким, що не відповідає вимогам ч.2 ст. 203 Цивільного кодексу України, а його зміст суперечить вимогам ч. 1 ст.203 Цивільного кодексу України визнаються правомірними, а тому цей правочин є недійсним з моменту його укладення.

Щодо вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на спірне майно за відповідачем-1, та посилання відповідача-1, викладені у відзиві про те, що вимоги про скасування державної реєстрації про право власності на спірне майно мали розглядатись у порядку адміністративного судочинства, то такі посилання відповідача-1 колегія суддів відхиляє, позаяк такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна, що також узгоджується із положеннями частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII.

Так відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 11.04.2018 у справі № 910/12294/16, відповідно до статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (п.24 постанови).

Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (стаття 3 КАС України) (п.25).

Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень (п.26).

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є характер спору. Публічно-правовим спором, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спір між учасниками публічно-правових відносин, що стосується саме цих відносин (п.27).

Приватно-правові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватно-правовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватно-правових відносин, або такий, що йому не суперечить. Спір є приватно-правовим навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень (п.28).

Помилковим є застосування статті 17 КАС України та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень), оскільки визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір (п.29).

Відтак враховуючи викладені Великою Палатою Верховного Суду висновки у пункті 29 постанови від 11.04.2018 у справі № 910/12294/16, аргументи відповідача в цій частині правомірно відхилені судом першої інстанції через те, що даний спір про визнання недійсними правочину і скасування рішення державного реєстратора є приватно-правовим, тобто таким що обумовлений порушенням права позивача на спірне майно.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року).

Підсумовуючи викладене, рішення у справі підлягає залишенню в силі, а оскаржувана постанова підлягає скасуванню, як така, що прийнята з порушенням норм матеріального і процесуального права.

Наведеним підтверджуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності постанови суду апеляційної інстанції, а доводи відзиву на касаційну скаргу не знайшли підтвердження.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4, 9 статті 315 частини 3 пункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за розгляд даної справи належить покласти на відповідача-1.

Керуючись статтями 301, 308, 312, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дікергофф Цемент Україна" задовольнити, постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 17.05.2018 у справі № 918/1377/16, скасувати, а рішення Господарського суду Рівненської області від 07.12.2017, залишити в силі.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Лювада" (35705, Рівненська область, Здолбунівський район, м.Здолбунів, вул.Незалежності, буд.42, код ЄДРПОУ 38305990) на користь Публічного акціонерного товариства "Діккергофф Цемент Україна" (03083, м.Київ, вул.Пирогівський Шлях, буд.26, код ЄДРПОУ 04880386) 2067 (дві тисячі шістдесят сім) грн. 00 коп. судового збору, сплаченого за подання позовної заяви, 2273 (дві тисячі двісті сімдесят три) грн. 70 коп. судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги, 5512 (п'ять тисяч п'ятсот дванадцять) грн. 00 коп. судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов