Рішення

від 16.10.2018 по справі 922/2448/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан ОСОБА_1, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" жовтня 2018 р.м. ХарківСправа № 922/2448/18

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Жельне С.Ч.

при секретарі судового засідання Сланова М.Ю.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Селянського (фермерського) господарства "Поліна" с. Степне, Харківська область до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, мХарків про визнання права користування земельною ділянкою за участю представників :

позивача: ОСОБА_1, за дов.б/н від 29.08.18;

відповідача: ОСОБА_2, за дов.№32-20-0.14, 1-89/62-18 від 22.08.18.

ВСТАНОВИВ:

Селянське (фермерське) господарство "Поліна" (позивач) звернулось до господарського суду Харківської області з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (відповідач), в якому просить визнати право Селянського (фермерського) господарства "ПОЛІНА" на постійне користування земельною ділянкою площею 51,6 га в натурі, яка розташована на території Вінницько-Іванівської сільської ради Богодухівського району Харківської області і посвідчена державним актом на право користування земелею ОСОБА_1 Б №047937.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 18.07.2018 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, постановлено про розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначене підготовче засідання на 25.09.2018.

Ухвалою суду, занесеною до протоколу судового засідання від 25.09.2018 відкладено підготовче засідання на 09.10.2018.

28.09.2018 відповідач до суду надав відзив на позовну заяву (вх.№28332), який після огляду був долучений судом до матеріалів справи.

09.10.2018 у підготовчому засіданні оголошено перерву до 12.30 год. 16.10.2018.

16.10.2018 в підготовчому засіданні сторони надали усну згоду щодо початку судового розгляду справи по суті.

Приймаючи до уваги, що під час підготовчого засідання судом вирішено всі питання та вчинено всі дії, зазначені у ч. 2 статті 182 ГПК України, зясувавши, що сторони надали всі наявні докази, на які вони посилаються, керуючись ч. 6 статті 183, п. 3 ч. 2 статті 185 ГПК України суд постановив протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження та початок розгляду справи по суті відразу після закриття підготовчого провадження.

Судом відкрито судове засідання по розгляду справи по суті 16.10.2018.

Представник позивача позов підтримав, зазначивши про те, що Селянське (фермерське) господарство ПОЛІНА (далі - С(Ф)Г ПОЛІНА ) має у постійному користуванні земельну ділянку площею 51,6 га, яка розташована на території Степнянської сільської ради Богодухівського району Харківської області.Зазначена земельна ділянка була надана ОСОБА_3 у довічне успадкування для створення і ведення селянського (фермерського) господарювання відповідно виданого виконавчим комітетом Богодухівської районної ради на підставі рішення ХІ сесії ХХІ скликання Богодухівської районної ради народних депутатів від 25 липня 1992 року Державного акту на право користування землею серія Б № 047937, який зареєстрований у Книзі записів державних актів на право користування землею за № 52 і в подальшому була передана до створення ним С(Ф)Г ПОЛІНА , що підтверджується розпорядженням Богодухівської районної ради народних депутатів № 34 від 03 листопада 1992 року. Вказав, що право постійного користування на земельну ділянку, площею 51,6 га, що розташована на території Степнянської сільської ради Богодухівського району Харківської област та зазначена у державному акті на право постійного користування землею серія Б № 047937 виданому на ім'я ОСОБА_3, належить саме, С(Ф)Г ПОЛІНА .

Представник відповідача проти задоволення позову заперечував з підстав, викладених у відзиві на позов, вказував, що вважає позов необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню, з посиланням на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі №6-2329цс 16, в якій зазначено, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини, зазначає про припинення права постійного користування ОСОБА_3, що посвідчено Державним актом на право постійного користування землею серія Б № 047937 у зв'язку з його смертю.

Розглянувши матеріали справи, зясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно перевіривши матеріали справи та дослідивши надані учасниками судового процесу докази, заслухавши промови представників сторін у судових дебатах, суд встановив наступне.

Рішенням ХІ сесії ХХІ скликання Богодухівської районної ради народних депутатів від 25 липня 1992 року вирішено надати ОСОБА_3 земельну ділянку сільськогосподарських угідь 50 га із земель запасу, вулучивши її з тимчасового користування колгоспу ім.Леніна. Також, даним рішенням надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки та виготовлення держаного акту на право володіння земельною ділянкою.

Згідно Державного акту на право користування землею серія Б № 047937 (а.с.44-47), який зареєстрований у Книзі записів державних актів на право користування землею за № 52, земельна ділянка площею 51,6 га, яка розташована на території Степнянської сільської ради Богодухівського району Харківської області надана гр. ОСОБА_3 у довічне успадкування для створення і ведення селянського (фермерського) господарювання.

За заявою голови селянського (фермерського) господарства ОСОБА_3 на підставі розпорядження Богодухівської районної ради народних депутатів №34 від 03.11.1992 було створено та зареєстровано селянське (фермерське) господарство "Поліна".

Як зазначає позивач, з метою використання спірної земельної ділянки за цільовим призначенням, а саме для ведення селянського (фермерського) господарства спірна земельна ділянка була передана ОСОБА_4 до створеного ним СФГ "Поліна". А отже, на думку позивача з 03.10.1992 року саме Селянське (фермерське) господарство "Поліна" виконувало обов'язки землекористувача земельної ділянки площею 51,6 га, розташованої на території Степнянської сільської ради Богодухівського району Харківської області.

Позивач звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області з заявою №34 від 20.07.2018 (а.с.40) за змістом якої просив останнього надати згоду на розробку технічної документації по встановленню (відновленню) меж земельної ділянки площею 51,6 га в натурі, яка розташована на території Вінницько-Іванівської сільської ради Богодухівського району Харківської області та посвідчена Державним актом на право користування землею серія №047937 для присвоєння земельній ділянці кадастрового номеру. Проте, відповіді на вказану заяву відповідач так і не надав.

Відповідно до ст. 2 Закону України Про селянське (фермерське) господарство (в редакцій на момент створення С(Ф)Г ПОЛІНА ), селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією (ч. 1). Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, які об'єдналися для роботи в цьому господарстві. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, в тому числі родичі, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою). Селянське (фермерське) господарство може бути створено однією особою. Головою селянського (фермерського) господарства є його засновник або особа, яка є його правонаступником (ч. 2).

Відповідно до ч. 1 ст. 23, ст. 47 ЗК України 1990 року, право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів; землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для потреб сільського господарства або призначені для цих цілей.

Отже, виникнення в особи права постійного користування на земельну ділянку пов'язується з відповідним юридичним фактом, а саме встановленням землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право, а саме державного акта.

Пунктом 10 Прикінцевих та перехідних положень Закону України Про Державний земельний кадастр № 3613-VI, встановлено, що документи, якими було посвідчено право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, видані до набрання чинності цим Законом, є дійсними.

Згідно з ч. 1, ст. 5 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (у редакції, чинній на дату створення позивача) земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства надаються громадянам за їх бажанням у довічне успадковуване володіння, приватну власність або в оренду. Надання земельної ділянки у довічне успадковуване володіння, приватну власність або в оренду здійснюється із земель запасу, а також земель, вилучених у порядку, визначеному у пункті 1 статті 7 цього Закону.

У відповідності до ч. 4 ст. 5 ст. 5 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство " (у редакції, чинній на дату створення позивача) громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у довічне успадковуване володіння, у власність або в оренду подають до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів за місцеположенням земельної ділянки заяву, яку підписує голова селянського (фермерського) господарства, що створюється. Рішення про надання земель громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства або про відмову у наданні землі районні, міські, в адміністративному підпорядкуванні яких є район, Ради народних депутатів приймають на найближчій сесії ( п. 3. ч. 5 ст. 5)

З аналізу зазначеної правової норми, яка була чинна на момент виникнення права користування, вбачається, що земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства виділялись громадянам із земель запасу, а також земель, вилучених у сільськогосподарських товариств і наданих фермерським господарствам у постійне користування чи оренду або переданих у приватну власність.

Згідно ч. 1, 2 ст. 14 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство " (у редакції, чинній на дату створення С(Ф)Г ПОЛІНА ) у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, можуть бути земля, жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Відповідно до ст. 15 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (у редакції, чинній на дату створення С(Ф)Г ПОЛІНА ) володіння, користування і розпорядження майном здійснювалося членами селянського (фермерського) господарства за взаємною домовленістю.

Як було вже зазначено вище, з метою використання спірної земельної ділянки за цільовим призначенням - ведення селянського (фермерського) господарства - зазначена земельна ділянка була передана громадянином України ОСОБА_4 до створеного ним СФГ ПОЛІНА , що підтверджується відповідними рішенням, розпорядженням, статутними документами СФГ ПОЛІНА .

Суд зауважує, що відповідно до законодавства, яке діяло на час створення С(Ф)Г ПОЛІНА , необхідною умовою набуття останнім статусу юридичної особи було отримання у користування земельної ділянки, голова фермерського господарства з метою набуття та реалізацією фермерським господарством своїх прав, в тому числі, прав на користування земельної ділянки для здійснення підприємницької діяльності відповідно до законодавства, здійснив дії щодо отримання у користування фермерським господарством земельної ділянки та оформлення прав на неї.

Відповідно до ч. 1 ст. 128 ЦК УРСР 1963 року, право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

За таких обставин, суд вважає доведеним той факт, що з 03.10.1992 року саме створене громадянином України ОСОБА_4 Селянське (фермерське) господарство ПОЛІНА виконувало обов'язки землекористувача земельної ділянки площею 51,6 га, розташованої на території Степнянської сільської ради Богодухівського району Харківської області.

Таку правову позицію щодо можливості переходу обов'язків землекористувача земельної ділянки до селянського (фермерського) господарства від громадянина, якому вона надавалась на підставі державного акту на право приватної власності чи користування землею, неодноразово викладав Верховний Суд України, зокрема у Постановах у справах №№ 6-20100св09, 6-20859св07, 6-13576св07, 6-14879св07 та 6-20275св07.

Засновник юридичної особи та сама юридична особа, тісно пов'язані між собою тим, що є зв'язок між правосуб'єктністю, як фізичної особи та її, як засновника юридичної особи (див., наприклад, рішення у справах Фурман проти Росії (Furman v. Russia), заява № 5945/04, п. 19, від 5 квітня 2007 року, Ґраберска проти Колишньої Югославської Республіки Македонія (Graberska v. theformerYugoslavRepublicofMacedonia ), заява № 6924/03, п. 41, від 14 червня 2007 року, та Гумбатов проти Азербайджану (Humbatov v. Azerbaijan), заява № 13652/06, п. 21, від 3 грудня 2009 року).

За таких обставин, помилковими є твердження про припинення права користування спірною земельною ділянкою, у зв'язку зі смертю ОСОБА_3, оскільки право користування земельною ділянкою загальною площею 51,6 га, розташованої на території Степнянської сільської ради Богодухівського району Харківської області, перейшло від громадянина України ОСОБА_3 до створеного ним С(Ф)Г ПОЛІНА .

Суд звертає увагу, що зі смертю 28.04.2009 року ОСОБА_3 І.(свідоцтво про смерть від 01.05.2009р., а.с.48), якому спірна земельна ділянка була надана на праві постійного користування згідно державного акту на право постійного користування землею Б № 047937, таке право не є таким що припинилось. Зазначене випливає з того, що з моменту передачі земельної ділянки до створеного фермером фермерського господарства, як юридичної особи, відбулась заміна землекористувача у відносинах, щодо яких виник спір, а саме, фізична особа - фермер вибув зі спірних правовідносин землекористування, натомість його місце у спірних правовідносин землекористування в силу наведених вище вимог Закону України "Про селянське (фермерське) господарство " зайняло створене фермером фермерське господарство, як землекористувач. При цьому засновник юридичної особи та сама юридична особа, тісно пов'язані між собою тим, що є зв'язок між правосуб'єктністю, як фізичної особи та її, як засновника юридичної особи (рішення у справах "Фурман проти Росії" (Furman v. Russia), заява № 5945/04, п. 19, від 5 квітня 2007 року, "Ґраберска проти Колишньої Югославської Республіки Македонія" (Graberska v. "theformer Yugoslav Republic of Macedonia"), заява № 6924/03, п. 41, від 14 червня 2007 року, та "Гумбатов проти Азербайджану" (Humbatov v. Azerbaijan), заява № 13652/06, п. 21, від 3 грудня 2009 року).

Суд враховує, що з набранням чинності нового Земельного кодексу України 2001р., регулювання правого титулу права постійного користування земельною ділянкою зазнало змін. Звузивши коло суб'єктів, які можуть набути право постійного користування, законодавець наступним чином визначив долю землекористувачів, які вже набули це право: у пункті 6 Перехідних положень Земельного кодексу України 2001р. встановлено, що "громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них".

Водночас, у рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, зроблено низку важливих висновків, які забезпечують безперешкодне здійснення права постійного користування тими землекористувачами, які не увійшли до переліку осіб, визначених у статті 92 ЗК України 2001р. Зокрема, Конституційний Суд України вказав, що стаття 92 ЗК України 2001р. не обмежує і не скасовує діюче право постійного користування земельними ділянками, набуте громадянами в установлених законодавством випадках. Раніше видані державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними і підлягають заміні в разі добровільного звернення осіб (постанова Кабінету Міністрів від 2 квітня 2002 року № 449 (чинна до 23 липня 2013 року). Отже, громадяни та юридичні особи зберігають право на земельні ділянки (пункт 7 розділу Х "Перехідні положення " Земельного кодексу України 2001), одержані ними до 1 січня 2002 р. у власність, у тимчасове користування або на умовах оренди в розмірах, що були раніше передбачені чинним законодавством.

Суд зауважує, що встановлене п. 1 ст. 92 ЗК України 2001 року право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 02.04.2002 року № 449 "Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою " встановлено, що раніше видані державні акти на право приватної власності на землю, державні акти на право власності на землю та державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними і підлягають заміні лише у разі добровільного звернення громадян або юридичних осіб.

Згідно приписів ст. 92, ст. 125 ЗК України 2001 року, право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених законодавством України.

За змістом ст.ст. 142, 149 ЗК України 2001 року, право постійного користування землею припиняється в разі добровільної відмови від права постійного користування землекористувачем та у разі вилучення для суспільних та інших потреб за рішенням органів місцевого самоврядування у разі згоди землекористувача. Відповідно до ч. 5 ст. 116 зазначеного Кодексу надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому Земельним кодексом.

Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб'єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права поза межами підстав, визначених у статті 141 ЗК України, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою. Господарські суди повинні мати на увазі, що відповідно до частини другої статті 149 ЗК України вилучення земельних ділянок здійснюється за згодою землекористувачів у випадках, передбачених законом, на компенсаційних засадах з визначенням повноважень органів, які здійснюють таке вилучення, та обмежень, встановлених статтею 151 ЗК України.

Позивач не звертався із заявою про добровільну відмову від спірної земельної ділянки та державний акт на право постійного користування землею не повертав. Також, земельна ділянка у позивача не вилучалася. Крім того, обставини, зазначені в статті 141 ЗК України, з якими законодавець пов'язує припинення права користування земельною ділянкою, в даному випадку також відсутні. При цьому, оскільки суб'єктивне право на земельну ділянку виникає та реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією, Земельного кодексу та іншими законами України, що регулюють земельні відносини, то підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт. У Земельному кодексі України серед підстав набуття права на землю громадянами та юридичними особами не названо оформлення чи переоформлення прав на земельні ділянки. Право ж постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених законодавством, чого відповідач не зробив.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 09 березня 2010 року.

Згідно з приписами статті 3 ЗК України, земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Ч. 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Водночас, суд зазначає, що з 01.01.2013 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" № 5245-VI від 06.09.12, яким, зокрема, було викладено статтю 122 ЗК України у іншій редакції.

Відповідно до пункту 1 Положення "Про Державне агентство земельних ресурсів України", затвердженого указом Президента України від 08.04.2011 №445/2011 Державне агентство земельних ресурсів України - є центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів та топографо-геодезичної і картографічної діяльності, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері земельних відносин та топографо-геодезичної і картографічної діяльності.

Держземагентство України відповідно до покладених на нього завдань передає відповідно до закону безпосередньо або через визначені в установленому порядку територіальні органи земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності у власність або в користування для всіх потреб (підпункт 61 пункту 4 цього Положення).

Держземагентство України здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, містах, а також через міськрайонні, міжміські, міжрайонні територіальні органи (пункт 7 Положення).

Розпорядженням Кабінету Міністрів України №294-р від 31 березня 2015 року, у зв'язку з розформуванням Державного агентства земельних ресурсів покладено його функції та повноваження на Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру.

Відповідно до п. 3 Положення про Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, завданням Головного управління є реалізація повноважень Держгеокадастру на території Харківської області.

Згідно з п. 13 Положення про Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, до компетенції останнього належить розпорядження землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством, на території Харківської області.

На підставі наведеного, Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, з 01.01.2013 наділене повноваженнями з передачі у власність або в користування для всіх потреб, земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності в межах області. Зазначений припис кореспондується зі статтю 122 ЗК України.

Водночас, суд зазначає, що право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів ( Закон України від 7.02.1991 р. № 697-ХІІ "Про власність", який втратив чинність 20.06.2007р. та був чинним на момент отримання громадянином - фермером та передачі у створене ним фермерське господарство спірної земельної ділянки)

Відповідно до положень ст.ст. 48, 49, 51 зазначеного Закону захист права власності здійснюється судом, арбітражним судом або третейським судом, положення щодо захисту права власності поширюються також на особу, яка хоча і не є власником, але володіє майном на праві користування, володіння або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором. Ця особа має право на захист свого володіння також від власника". Володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним судом, третейським судом. Громадянин або юридична особа не може бути позбавлені права власності на земельну ділянку поза їх волею інакше, як на підставі рішення суду, у випадках, передбачених законодавчими актами України.

Так, суд зауважує, що право землекористувача (позивача у справі) використовувати землі для ведення фермерського господарства, яке ґрунтується на підставі акту на постійне користування землею, становило "майно", яке підпадає під захист статті 1 Першого протоколу (див., mutatismutandis, рішення від 24 червня 2003 року у справі "Стреч проти Сполученого Королівства" (Stretch v. theUnitedKingdom), заява № 44277/98, пункти 32-35).

У справі "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року, Європейський суд з прав людини наголосив, що одноосібний власник може вважати себе потерпілим від втручання в його особисті права за ст. 1 Першого протоколу в результаті дій, спрямованих проти нього.

Окрім цього, суд зазначає, що з матеріалів справи вбачається, що позивача не було позбавлено належного йому Державного акта на право користування землею, а отже невизнання факту належності йому спірної земельної ділянки є фактично "позбавленням" його власності у розумінні статті 1 Першого протоколу та ця дія, фактично анулює юридичну підставу, на якій виникло первісне право користування на землю, становить втручання в зазначене право. У будь-якому випадку, в контексті цієї справи застосовуються ті самі принципи, незалежно від того, чи становило відповідне втручання "позбавлення власності", чи ні. Зокрема, цей захід повинен бути законним і спрямованим на досягнення справедливого балансу між інтересами суспільства та інтересами землекористувача (див., серед багатьох інших джерел, зазначене вище рішення у справі "Стреч проти Сполученого Королівства" (Stretch v. theUnitedKingdom), та справі "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року).

Відповідно до статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з ч. 1 статті 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відносини, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України, з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї, з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини, зі створенням передумов для зменшення заяв до Європейського суду з прав людини проти України регулюється Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", яка кореспондується зі ст.11 ГПК України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду, як джерело права.

Згідно з частиною 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.97 №475/97-ВР, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до другого речення частини 1 статті 1 Першого Протоколу до Конвенції держава може втручатися в права суб'єктів власності і позбавити їх майна в розумінні Протоколу, але таке втручання не може суперечити інтересам суспільства і здійснюється лише на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Будь-яке втручання держави у власність має відповідати вимозі про наявність законної мети - інтересів суспільства.

Концепція "майна", в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак і "майном"".

На підставі викладеного, суд приходить до висновку, що право користування земельною ділянкою також є майном в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, мирно володіння яким гарантується статтями 1, 8, 41 Конституції України та статтею 1 Першогопротоколу до Конвенції.

У Рішенні Європейського суду з прав людини від 02.11.04 у справі "Трегубенко проти України" вказано, що позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний interalia, "інтерес суспільства" та "умови, передбачені законом". Більше того, будь-яке втручання у право власності обов'язково повинно відповідати принципу пропорційності. Як неодноразово зазначав суд, "справедливий баланс" має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе "індивідуальний і надмірний тягар".

Отже, відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, майнове право особи, зокрема, право користування земельною ділянкою, може бути припинено у разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства.

Разом з тим, під час розгляду даного спору, Головне управління Держгеокадастру у Харківській області , належним чином не обґрунтував та не довів за допомогою належних та допустимих доказів ані обставин наявності суспільного інтересу на припинення права Селянського (фермерського) господарства "Поліна" користування спірною земельною ділянкою, ані порушень прав держави чи територіальної громади, чи Головного управління Держземагентства у Харківській області внаслідок виникнення у фермерського господарства такого права.

Таким чином, суд оцінює критично та відхиляє доводи відповідача - Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про те, що позивач не є суб'єктом права постійного користування спірною земельною ділянкою і не володіє на неї суб'єктивним цивільним правом, на яке претендує, а отже, свідчить про порушення прав останнього.

Відповідно до ст. 5 ГПК України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України та абз. 2 ч. 2 ст. 20 ГК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання наявності чи відсутності права.

Згідно приписів ст. 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Відповідно ж до ч. 1 ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Статтею 152 ЗК передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання прав. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю.

Враховуючи наявність спору щодо належності права постійного користування землею та відсутності правових підстав для невизнання такого права за позивачем, суд приходить до висновку про задоволення позову.

Згідно статті 73 ГГПК України: доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставусвоїхвимог і заперечень.

Згідно частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент: Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежностівід характеру рішення (рішення у справі "РуїсТоріха проти Іспанії" (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

За таких умов позов Селянського (фермерського) господарства "ПОЛІНА", про визнання права Селянського (фермерського) господарства ПОЛІНА на постійне користування земельною ділянкою площею 51,6 га в натурі, яка розташована на території Вінницько-Іванівської сільської ради Богодухівського району Харківської області і посвідчена державним актом на право користування землею ОСОБА_1 Б № 047937 до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, визнається судом законним, обґрунтованим і таким, що підлягає задоволенню.

На підставівищевикладеного, керуючись ст. ст. 61, 124, 129 КонституціїУкраїни, ст.ст. 4, 11, 12, 13, 73, 74, 76, 77, 86, 123, 129, 232, 233, 236, 238, 240, 241, 242, 256 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Визнати право Селянського (фермерського) господарства ПОЛІНА (адреса: 62111, Харківська обл., Богодухівський район, селище ОСОБА_1, вул. Чапаєва, буд. 43, код в ЄДРПО 21243563) на постійне користування земельною ділянкою площею 51,6 га в натурі, яка розташована на території Вінницько-Іванівської сільської ради Богодухівського району Харківської області і посвідчена державним актом на право користування землею ОСОБА_1 Б № 047937.

Стягнути з Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (адреса: адреса: 61145, м. Харків, вулиця Космічна, 21, 2 під'їзд, поверхи 8,9) на користь Селянського (фермерського) господарства ПОЛІНА (адреса: 62111, Харківська обл., Богодухівський район, селище ОСОБА_1, вул. Чапаєва, буд. 43, код в ЄДРПО 21243563) 1762 грн. 00 коп. (одна тисяча шістдесят дві гривні) витрат по сплаті судового збору.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення через господарський суд Харківської області (п. 17.5 Перехідних положень до Господарського процесуального кодексу України).

Рішення буде розміщено за адресою в мережі Інтернет: www.court.gov.ua.

Позивач: Селянське (фермерське) господарство ПОЛІНА (адреса: 62111, Харківська обл., Богодухівський район, селище ОСОБА_1, вул. Чапаєва, буд. 43, код в ЄДРПО: 21243563).

Відповідач: Головне управління Держгеокадастру у Харківській області (адреса: адреса: 61145, м. Харків, вулиця Космічна, 21, 2 під'їзд, поверхи 8,9.

Повне рішення складено 24.10.2018 р.

Суддя ОСОБА_5