Постанова

від 17.12.2018 по справі 18/268-08

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.12.2018 року м.Дніпро Справа № 18/268-08

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Білецької Л.М. (доповідач),

суддів: Паруснікова Ю.Б, Верхогляд Т.А.,

при секретарі судового засідання: Саланжій Т.Ю.,

представники сторін:

від Дніпровської міської ради: Романчук М.М., довіреність №7/10-103 від 17.01.2017 р., представник;

від Дніпровської міської ради: Дика Н.В., довіреність №7/10-89 від 17.01.2018 р., представник;

інші учасники справи у судове засідання не з'явились.

розглянувши апеляційну скаргу Дніпровської міської ради, м. Дніпро на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 27.11.2008 та додаткове рішення від 12.12.2008 у справі №18/268-08 (суддя Петрова В.І.)

за позовом Підприємства об'єднання громадян КАСКАД , м. Дніпро

до Приватного підприємства КХТ Плюс , м. Дніпро

про розірвання попереднього договору оренди та визнання права власності

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог і рішення суду першої інстанції.

За результатами розгляду позову Підприємства об'єднання громадян "КАСКАД" до Приватного підприємства "КХТ Плюс" про розірвання попереднього договору оренди нерухомого майна від 28.08.2008 та визнання права власності за позивачем на торгівельний комплекс, розташований за адресою м. Дніпропетровськ, вул. Братів Трофімових, 32Н Господарським судом Дніпропетровської області було прийняте рішення від 27.11.2008 та додаткове рішення від 12.12.2008 у справі №18/268-08 (суддя Петрова В.І.). Рішенням (з врахуванням додаткового рішення) суд визнав за Підприємством об'єднання громадян "КАСКАД" (код ЄДРПОУ №30619582) право власності на торгівельний комплекс, розташований за адресою м. Дніпропетровськ, вул. Братів Трофімових, 32Н, який складається з: торгівельного павільйону літ.А-1площею 22,3 кв.м, торгівельного павільйону літ.Б-1 площею 100,5 кв.м, торгівельного павільйону літ.В-1 площею 35,5 кв.м, торгівельного павільйону літ.Г-1 площею 26,6 кв.м, замощення літ.1,11 площею 257,0 кв.м без акту вводу в експлуатацію.

Задовольняючи позов, суд виходив з того, що відповідно до ч. 3 ст. 376 Цивільного кодексу України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухове майно. Судом встановлено, що на підставі рішення Дніпропетровської міської ради від 21.09.2005 року №378/30 "Про передачу підприємству "Каскад" Обласної громадської організації Фонду сприяння ветеранам, військовослужбовцям та співробітникам Спеціалізованих моторизованих частин міліції Щит і Меч" земельної ділянки по вул. Братів Трофімових, у районі будинку №32 в оренду для улаштування та експлуатації торговельного комплексу (майданчик) між Дніпропетровською міською радою та Підприємством об'єднання громадян "КАСКАД" укладений договір оренди землі, який посвідчений нотаріально 21.10.2005 року за реєстраційним номером №10105 та зареєстрований в книзі записів реєстрації договорів оренди землі 27 жовтня 2005 року за №04051040109. За вказаним договором міська рада передала, а позивач прийняв в строкове платне користування земельну ділянку площею 0,0291 га, яка знаходиться за адресою: вул. Братів Трофімових, у районі будинку №32 (Ленінський район), строком на п'ять років. Здійснюючи господарську діяльність, позивач на належній йому на праві користування земельній ділянці без належного дозволу та належно затвердженого проекту здійснив самовільне будівництво та реконструкцію шляхом перебудови будівлі торговельного комплексу.

2. Короткий і узагальнений зміст апеляційної скарги.

Дніпровська міська рада 25.05.2018 звернулась до Дніпропетровського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, та посилаючись на те, що вказаним рішенням суд вирішив питання про її права та обов'язки, не залучивши апелянта до участі у справі, просив рішення скасувати, прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову. Апеляційна скарга обґрунтована наступним:

- статтею 83 Земельного кодексу України передбачається належність земельних ділянок на території міста Дніпро територіальній громаді міста з визначенням її власником Дніпровської міської ради;

- правовою основою виникнення права користування земельною ділянкою є рішення органу місцевого самоврядування, яке останній відносно земельної ділянки, на якій розміщено самовільно збудоване майно, не приймав;

- суд безпідставно визнав за відповідачем право власності на самовільно збудоване майно без відповідних дозвільних документів;

- на даний час договір оренди землі не продовжено, а, отже, вказаною земельною ділянкою позивач користується неправомірно, та внаслідок ухвалення оскаржуваного судового рішення ця земельна ділянка вибула з користування Дніпровської міської ради.

3. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.

Повноважні представники позивача та відповідача в судове засідання не з'явилися. Від ліквідатора ПП "КХТ Плюс" Чабан К.А. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому висловлене прохання про закриття апеляційного провадження з посиланням на те, що оскаржуваним рішенням права та обов'язки апелянта не порушені, обставини справи свідчать про те, що апелянт вже тривалий час був обізнаним про наявність оскаржуваного рішення, тому відсутні підстави для поновлення строку на оскарження рішення суду. Вказує, що рішення суду є законним та обгрунтованим.

З відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань апеляційним судом встановлено, що Підприємство об'єднання громадян "КАСКАД" (код 30619582), яке є позивачем у справі, припинено, про що здійснено запис 05.12.2017; Приватне підприємство "КХТ Плюс" (код 30540209), яке є відповідачем у справі, припинено, про що здійснено запис 25.09.2012.

Скаржником надані пояснення по апеляційній скарзі.

4. Рух справи у суді апеляційної інстанції.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 26.10.2018 року, у складі колегії суддів головуючого судді Білецької Л.М. (доповідач), суддів Паруснікова Ю.Б., Верхогляд Т.А., відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Дніпровської міської ради, м. Дніпро на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 27.11.2008 та додаткове рішення від 12.12.2008 у справі №18/268-08 та призначено до розгляду у судовому засіданні на 15.11.2018 року.

12.11.2018 року розгляд справи відкладено на 11.12.2018 року у зв'язку з перебуванням судді Паруснікова Ю.Б. у відрядженні 15.11.2018 року.

11.12.2018 року у судовому засіданні оголошено перерву до 17.12.2018 року.

11.12.2018 року оголошено вступну та резолютивну частину постанови.

В судовому засіданні представники скаржника надали пояснення по справі на навели обґрунтування своїх вимог і заперечень з посиланням на норми законодавства.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, вислухавши представників учасників апеляційного провадження, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті ним рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 27.11.2008 та додаткове рішення від 12.12.2008 у справі №18/268-08 слід залишити без змін з наступних підстав.

5. Встановлені та неоспорені обставини та відповідні їм правовідносини.

За Підприємством об'єднання громадян "КАСКАД" (код ЄДРПОУ №30619582) визнано право власності на торгівельний комплекс, розташований за адресою м. Дніпропетровськ, вул. Братів Трофімових, 32Н.

На підставі рішення Дніпропетровської міської ради від 21.09.2005 року №378/30 земельна ділянка по вул. Братів Трофімових, у районі будинку №32 була надана в оренду для улаштування та експлуатації торговельного комплексу (майданчик), та укладений договір оренди землі від 21.10.2005р. строком на п'ять років.

В 2.2. цього договору зазначено, що на земельній ділянці знаходяться об'єкти нерухомого майна, інші об'єкти інфраструктури, які зазначені в акті приймання-передачі земельної ділянки, тобто нерухоме майно вже знаходилося на орендованій земельній ділянці, щодо якої апелянтом в 2005 році було прийнято рішення про передачу в оренду.

Згідно ч.3 ст. 176 ЦК України - право власності на нерухоме майно може бути визнано за рішенням суду за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже забудоване нерухоме майно.

6. Доводи, за якими апеляційний суд погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції.

Суд нагадує у рішенні у справі Мельник проти України (Melnyk v. Ukraine) від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03., що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду (див. рішення у справі Golder v. the United Kingdom від 21 лютого 1975 року, серія A № 18, п. 36), не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги. Однак право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати законну мету та дотримуватися пропорційності між використаними засобами та досягнутими цілями (див. рішення у справі Guйrin v. France від 29 липня 1998 року, Reports of Judgments and Decisions 1998-V, p. 1867, § 37).

Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані. У той же час такі правила в цілому або їх застосування не повинні перешкоджати сторонам використовувати доступні засоби захисту (див. рішення у справі Pйrez de Rada Cavanilles v. Spain від 28 жовтня 1998 року, Reports 1998-VIII, p. 3255, § 45). Суд підкреслює, що оскільки питання стосується принципу юридичної визначеності, це піднімає не лише проблему трактування правових норм у звичайному сенсі, а також і проблему недоцільного формулювання процесуальних вимог, яке може перешкоджати розгляду позову щодо суті, тим самим спричиняючи порушення права на ефективний судовий захист (див., mutatis mutandis, рішення у справі Miragall Escolano and Others v. Spain, заява № 38366/97, § 37, ECHR 2001-I; та у справі Звольський та Звольська проти Чеської Республіки (Zvolskэ and Zvolskб v. the Czech Republic), заява № 46129/99, § 51, ECHR 2002-IX).

Більш того, спосіб, у який стаття 6 застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (див., наприклад, рішення у 41 справі Monnell and Morris v. the United Kingdom від 2 березня 1987 року, серія A № 115, p. 22, § 56, і рішення у справі Helmers v. Sweden від 29 жовтня 1991 року, серія A № 212-A, p. 15, § 31); вимоги до прийнятності апеляції щодо суті закону мають бути більш жорсткими, ніж для звичайної апеляційної скарги (рішення у справі Levages Prestations Services v. France від 23 жовтня 1996 року, Reports 1996-V, p. 1544, § 45).

Принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини від 03.12.2003 у справі "Рябих проти Росії", від 09.11.2004 у справі "Науменко проти України", від 18.11.2004 у справі "Праведная проти Росії", від 19.02.2009 у справі "Христов проти України", від 03.04.2008 у справі "Понамарьов проти України", в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

Колегія суддів зауважує, що у ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод представлено право на суд, разом із правом на доступ до суду. Між тим, Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.02.2011р. по справі "Мушта проти України" зазначив, що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями.

Оскаржуване рішення було прийнято судом майже десять років тому. Міська рада як власник земельної ділянки приймала рішення щодо надання цієї земельної ділянки в оренду в 2005 році , в подальшому розпоряджалася земельною ділянкою, на якій розташоване спірне нерухоме майно, укладаючи договір оренди в 2011 році, тобто після винесення оскаржуваного рішення, а отже,не могла не знати про власника нерухомого майна та підстави набуття ним права власності і вчасно оскаржити судове рішення.

Крім того, учасники провадження-сторони у справі є припиненими без правонаступництва ( т.2.а.с. 118, 129), отже повторний розгляд справи унеможливлено.

7 . Мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу.

Метою апеляційного перегляду у даній справі через 10 років після набуття рішенням законної сили є скасування судового рішення щодо визнання права власності на об'єкт нерухомості, яке було визнано за позивачем у цій справі, при цьому скаржник посилається на порушення його прав як власника земельної ділянки.

Але для досягнення цієї мети скаржник має використовувати легітимні засоби. Так, з матеріалів справи вбачається, що станом вже на 2011 рік власником нерухомості вже було ТОВ Капітал-4 , з яким скаржник 23.12.2011 року уклав договір оренди земельної ділянки по фактичному розміщенню торгівельного комплексу у м. Дніпропетровську вул. Братів Трофимових,11(Ленінський район). Термін договору- 5 років. ( т.2 а.с. 150).

Згідно з розпорядженням Дніпропетровської міської ради від 19.10.11 року ( т.2 а.с.160) з числа переданої землі в оренду цьому товариству у Розпорядженні зазначено- 0,0291 га за рахунок земель, наданих раніше Підприємству Каскад ( т.2.а.с.160).

6 квітня 2009 року Позивач продав торгівельний комплекс ПП ЧД-88, а 6.08.2009 року його придбало ТОВ Капітал-4 .

Це не тільки спростовує доводи скаржника про його необізнаність про наявності права власності у позивача на торгівельний комплекс, але і ставить під сумнів легітимність його мети - скасувати судове рішення про визнання права власності на майно, яке вже цьому власникові не належить і сам бувший власник якого ліквідований.

За наявності договору оренди земельної ділянки з новим власником торгівельного комплексу, не можна погодитися зі скаржником про те, що оскаржуваним ним рішенням порушено його право, і додатково ще і з тієї підстави, що у договорі оренди 2005 року з позивачем було відображено наявна на орендованій земельній ділянці нерухомість .

Більш того, у справі ліквідовані вже і сторони, що у разі задоволення апеляційної скарги взагалі унеможливить судовий розгляд по суті. Таким чином, можна зробити висновок про те, що протягом багатьох років між скаржником як власником цієї землі, на якій розміщений торгівельний комплекс, і власниками цього торгівельного комплексу існували правовідносини щодо оренди землі, що не є предметом цього спору, і скаржник достеменно, укладаючи договори оренди, був обізнаний про кожного з них.

Але з невідомих причин 25 травня 2018 року скаржник вирішив, що його право власності на землю порушується саме першим власником-позивачем у цій справі (ліквідованим з грудня 2017 року), і невідомо чому і які саме конкретні обставини спонукали скаржника захистити свої права шляхом подання апеляційної скарги.

Дійсно, скаржник є власником земельної ділянки, на якій розташований торгівельний комплекс, але в межах його правовідносин відновлення його порушених прав можливо тільки діючими власниками.

В Україні проголошено і діє принцип непорушності права приватної власності, яка охороняється законом. Мирне володіння своїм майном забезпечується статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У статті першій Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції , зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з частиною першою статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Аналіз норм ЦК України вказує на те, що право власності - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усунення третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України . В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу ).

Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на окремі об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України об'єкт нерухомості відноситься до самочинного будівництва за наявності однієї з наведених умов: земельна ділянка не відведена для цієї мети; немає належного дозволу на будівництво; відсутній належним чином затверджений проект; під час будівництва допущені істотні порушення будівельних норм і правил.

Згідно із частиною другою цієї статті право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

При цьому за положеннями частини четвертої цієї статті якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Особи, які вважають, що вимоги про визнання права власності на самочинне будівництво порушують їхні права, мають право заперечувати проти таких вимог, якщо вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК України) , а також власник (користувач) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376 та стаття 391 цього Кодексу ).

Із контексту норм частин третьої та четвертої статті 376 ЦК України випливає, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого порушення немає, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить.

Аналіз норми частини третьої статті 376 ЦК України дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки такій особі власником та користувачем, якщо такий є і не являється забудовником. Це єдина умова для визнання права власності на об'єкт нерухомості за такою особою.

Доказом надання скаржником земельної ділянки під уже збудоване нерухоме майно, тобто доказом відсутності його заперечень проти визнання права власності за позивачем , є п. 6.4 договору оренди( а.с.15), у якому зазначено, що іншими умовами передачі об 'єкта в оренду є улаштування обєкта та введення його в експлуатацію згідно з діючою нормативно-технічною документацією, вжиття заходів щодо знесення існуючих споруд, на які позивачем не буде надано юридичних документів на право власності або підтвердження права на них , виконання демонтажу торгівельних рядів відповідно до висновку Головного архітектурно-планувального управління міської ради від 22.09.2003 року №3/3488 на першу вимогу Дніпропетровського метрополітену без компенсації витрат позивачу.

У п. 6.7 договору оренди передбачено звільнення від відповідальності скаржника у разі надання вимог будь-яких осіб щодо земельної ділянки, або її частини та споруд, що знаходяться на ній.

У п. 6.8 договору передбачено можливість укладання між сторонами договору для забезпечення будівельного процесу в установленому порядку з урахуванням погодженої проектної документації.

Таким чином, йдеться про те, що скаржник не тільки не заперечив проти права власності на самочинне збудоване нерухоме майно, але навпаки сторони у договорі визначили правовий механізм набуття права власності на майно і всіляке сприяння у цьому позивачу. Проте скаржник захищений від відповідальності за претензії на орендовану землю з боку третіх осіб за змістом п. 6.7 договору.

Таким чином, належним і ефективним способом захисту права скаржника може бути розірвання договору оренди у разі його істотного порушення( у разі звичайно вчасного звернення ), а не скасування рішення про визнання права власності за позивачем, яке відбулося за умов повного сприяння скаржника.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Крім того, Європейський суд з прав людини в своїй практиці, а саме: рішення від 13 травня 1980 року в справі Артіко проти Італії (п. 35), рішення від 30 травня 2013 року в справі Наталія Михайленко проти України (пункт 32), визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі Рябих проти Росії (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (п. 46 рішення).

Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі Пономарьов проти України (Заява N 3236/03).

Стосовно аргумента щодо адреси нерухомості, судовою колегією встановлено, що вона була присвоєна розпорядженням голови Дніпропетровської міської ради від 13.08.08 р за місцем знаходження торгівельних комплексів на вул. Братів Трофімових,32Н, про що зміни до договору оренди внесені не були ( а.с. 11).

Суд не розглядає питання тотожності /нетотожності орендованої земельної ділянки тій ділянці на якій знаходяться об'єкти нерухомості, оскільки це не зазначено в апеляційній скарзі.

Між тим, в ході судового розгляду апеляційний суд обмежений доводами апеляційної скарги (ст. 269 ГПК України).

Стосовно посилання на наявність листа СБУ, з якого міська рада нібито дізналась про порушення своїх прав ( лист надано до апеляційного суду), такий довід спростовується вищенаведеними і проаналізованими пунктами договору оренди , укладеного між сторонами.

8. Коли і ким були порушені, оспорені або невизнані права чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду.

Враховуючи перехід права власності на торгівельний комплекс до інших осіб, також умови укладеного між сторонами договору щодо: - звільнення скаржника від відповідальності за претензіями на майно або землю з боку третіх осіб та - щодо сприяння набуття позивачем права власності, колегія суддів приходить до висновку про відсутність порушення права скаржника як власника земельної ділянки у правовідносинах поміж ним і власниками нерухомості в особі першого власника у ході перебігу вищевстановлених подій 2008 -2018 років.

Колегією також досліджено вказівки ВС у цій справі і встановлено, що правонаступники у ліквідованих сторін відсутні.

9. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Враховуючи вищевикладене, редакцію статті 264 ГПК України Закриття апеляційного провадження , яка не передбачає ліквідацію сторін без правонаступництва як підставу для закриття апеляційного провадження, а також ту обставину, що попередньою колегією суддів у цій справі за результатами апеляційного перегляду вже була прийнята ухвала про закриття апеляційного провадження, яка була скасована, також те, що застосування п.6 частини 1 статті 231 ГПК України у цій справі є неможливим, оскільки на час вирішення справи судом першої інстанції сторони у справі припинені не були і у суду першої інстанції були відсутні підстави для припинення провадження у справі за цієї обставини ( у редакції чинного на той час ГПК), а також враховуючи відсутність правового зв'язку між скаржником і першим власником нерухомості , який припинився з припиненням договору оренди, і наявність такого правового зв'язку з іншими власниками цієї нерухомості, а також ту обставину, що апеляційний перегляд судового рішення через 10 років після його прийняття не є розумним строком судового розгляду ( ст. 6 Конвенції) - колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги

10.Судові витрати.

Відповідно до ст.129 ГПК України судові витрати зі сплати судового збору за розгляд справи у суді апеляційної інстанції покладаються на скаржника.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Дніпровської міської ради, м. Дніпро на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 27.11.2008 та додаткове рішення від 12.12.2008 у справі №18/268-08 - залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 27.11.2008 та додаткове рішення від 12.12.2008 у справі №18/268-08 - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня його проголошення.

Повний текст постанови складено 17.12.2018 року.

Головуючий суддя Л.М. Білецька

Суддя Ю.Б. Парусніков

Суддя Т.А. Верхогляд