Постанова

від 13.12.2018 по справі 757/43667/16-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/113/2018

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 грудня 2018 року місто Київ

справа № 757/43667/16-ц

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В.

суддів: Гаращенка Д.Р., Невідомої Т.О.

за участю секретаря судового засідання - Волошина В.Р.

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою заступника Генерального прокурора України - керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 12 грудня 2016 року, ухвалене під головуванням судді Васильєвої Н.П., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування, -

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до відповідача, в якому просила:

визнати недійсним договір дарування житлового будинку від 14 жовтня 2011 року;

скасувати реєстрацію права власності на зазначене майно за відповідачем, проведену на підставі спірного договору дарування житлового будинку.

В обґрунтування своїх вимог посилалася на те, що у жовтні 2011 року її син - відповідач по справі ОСОБА_3 запропонував їй угоду, згідно з якою він зобов'язувався забезпечувати її доглядом, харчуванням, утримавати житловий будинок до її смерті, взамін на що вона передає йому житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_2.

Вказувала, що мотивом прийняття пропозиції сина стала смерть її чоловіка, внаслідок чого вона залишилася проживати одна.

Зазначала, що в жовтні 2011 року між нею та відповідачем у нотаріальній конторі міста Києва був укладений договір дарування, текст якого вона не читала, вважаючи, що в ньому передбачені всі права і обов'язки, про які сторони домовлялися.

Вказувала, що після укладення договору відповідач виконував свої обов'язки, проте згодом припинив належним чином їх виконувати. Після чого вона була вимушена звернутися за допомогою до свого родича ОСОБА_4, який погодився доглядати за нею при умові, якщо остання укладе з ним договір довічного утримання.

Зазначала, що її вказані умови влаштували, тому вона почала збирати необхідні документи для укладення договору. Під час отримання в бюро технічної інвентаризації документів на квартиру вона дізналася, що фактично між нею та відповідачем було укладено договір дарування, чого остання не бажала, а тому вважає, що оспорюваний договір дарування був укладений внаслідок помилки щодо природи правочину.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 12 грудня 2016 року позов ОСОБА_2 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування житлового будинку, зареєстрований в реєстрі за №2655 від 14 жовтня 2011 року, який знаходиться за адресою: місто Київ, АДРЕСА_3.

Скасовано реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на житловий будинок, який знаходиться за адресою: місто Київ, АДРЕСА_3, проведену на підставі договору дарування житлового будинку, зареєстрований в реєстрі за №2655 від 14 жовтня 2011 року.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, заступник Генерального прокурора України - керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури ОСОБА_1, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи просив скасувати рішення суду та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилався на те, щоСпеціалізована антикорупційна прокуратура Генеральної прокуратури України підтримує публічне обвинувачення у кримінальному провадженні №52017000000000106, у якому відповідач ОСОБА_3 обвинувачується у вчиненні низки злочинів.

Вказував, що ухвалою слідчого судді Солом'янського районного суду міста Києва від 29 червня 2016 року з метою забезпечення можливої конфіскації майна підозрюваного ОСОБА_3 було накладено арешт на зазначений житловий будинок. У разі винесення обвинувального вироку з призначенням ОСОБА_3 покарання у вигляді конфіскації майна вказаний об'єкт нерухомості має перейти в дохід держави.

Зазначав, що незалежно від скасування вказаного арешту, втрата підозрюваним ОСОБА_3 права власності на зазначене майно означатиме неможливість його конфіскації в дохід держави за вироком суду у будь-якому разі.

Посилався на те, що необхідність захисту інтересів держави шляхом подання цієї апеляційної скарги полягає у тому, що скасування оскаржуваного рішення є єдиним правовим засобом усунення зазначених порушень інтересів держави, при цьому жодні інші органи не уповноважені державою на подання такої апеляційної скарги. Жодні інші органи також не уповноважені державою на виконання функції збереження права власності підозрюваного ОСОБА_3 з метою забезпечення виконання вироку суду в частині конфіскації майна.

Вказував, що в суду першої інстанції не було підстав вважати, що позивач помилялась щодо природи вчиненого нею правочину, адже, вона взагалі не проживала у спірному будинку ні до передачі оспорюваного майна відповідачу, ні після того.

Зазначав, що висновок суду першої інстанції про те, що договором дарування було передбачено будь-які обов'язки обдаровуваного із вчинення дій на користь дарувальника ґрунтується не на положеннях самого договору чи доказах, а лише на твердженнях позивача, однак такі твердження не є джерелом доказів та навіть у разі наявності домовленостей між сторонами договору про те, що ОСОБА_3 мав піклуватись про свою матір ОСОБА_2, такі домовленості не є частиною відповідного письмового договору, яким було оформлено перехід до ОСОБА_3 права власності на зазначений об'єкт нерухомості.

Вказував, що якби суд визнав за можливе вважати, що вказані домовленості ОСОБА_3 та його матері ОСОБА_2 складають частину оспорюваного договору, то сам факт наявності такої умови в цих договорах не означав би їхньої невідповідності закону згідно із ч.2 ст.717 ЦК України.

Зазначав, що судом першої інстанції порушено порядок вирішення заяви про визнання позову та позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду за захистом своїх прав. А відтак, просив застосувати до вказаних правовідносин строк позовної давності.

Від представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_5 до суду апеляційної інстанції надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній проти доводів апеляційної скарги заперечував, посилаючись на їх необґрунтованість та просив оскаржуване судове рішення залишити без змін.

В судовому засіданні апеляційного суду прокурор апеляційну скаргу підтримав та просив її задовольнити з вищевказаних підстав.

Позивач та відповідач у судове засідання не з'явилися, про день, час та місце розгляду справи були належним чином повідомлені. Від представника позивача надійшло клопотання, в якому останній просив відкласти розгляд справи у зв'язку з тим, що він перебуває на лікарняному.

Колегія суддів відхиляє вказане клопотання, оскільки представник позивача не надав доказів перебування його на лікарняному та вважає за можливе розглядати справу у відсутності осіб, які не з'явились у судове засідання, відповідно до положень ч.2 ст.372 ЦПК України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення прокурора, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходячи з доведеності позовних вимог та того, що відповідач визнав заявлений до нього позов.

Проте, колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 14 жовтня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування житлового будинку посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Антиповою Т.В. 14 жовтня 2011 року.

Згідно з п.1 вказаного договору дарувальник передала безоплатно у власність обдаровуваного житловий будинок, загальною площею 641,90 кв.м, житловою площею - 254,10 кв.м, що розташований за адресою: місто Київ, провулок Козятинський, 6.

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_2 вказувала на те, що оспорюваний нею договір дарування був укладений внаслідок помилки щодо природи правочину, тому вказаний договір повинен бути визнаний недійсним.

Крім того, зазначала, що спірне майно після укладення договору нею фактично не передавалося відповідачу та вона по сьогоднішній день продовжує користуватися спірним будинком.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, ч.ч.3, 5 ст.203 ЦК України, згідно з якими волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі, а правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Положеннями статей 229-233 ЦК України передбачено, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише у разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі №6-372цс16.

Згідно з ч.1 ст.76, ч.1 ст.81 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Частиною 4 ст.81 ЦПК України визначено, що рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до п.4 договору дарування житлового будинку сторони засвідчили, що право власності на житловий будинок, що дарується, переходить до обдаровуваного з моменту передачі і прийняття подарунка, про що буде свідчити одержання обдаровуваним цього договору після його нотаріального посвідчення. Цей факт підтверджується його підписом за одержання документу у реєстрі нотаріальних дій.

Як зазначено у п.9 даного договору законодавство щодо визнання угод недійсними ст.ст.215 - 236, 383, 717-728 ЦК України, 190 КК України, ст.ст.59, 65, 74 СК України, а також ст.377 ЦК України, ст.120 ЗК України, ст.174 ПК України сторонам нотаріусом роз'яснено.

Згідно з п.10 вказаного договору сторони у присутності нотаріуса підтвердили, що договір не носить характеру фіктивності або удаваної угоди, тобто не є таким, що передбачено ст.ст.234, 235 ЦК України. Також сторони підтвердили, що у них відсутні обставини, які примусили їх укласти цей договір, а також те, що вони отримали від нотаріуса всі роз'яснення стосовного укладеного договору і ніяких зауважень, доповнень до цього договору не мають.

У п.11 договору сторони визначили, що вони цей договір підписують добровільно, при здоровому розумі та ясній пам'яті, відповідає дійсним намірам сторін, зміст статтей законодавства, які зазначені у договорі сторонам відомі і зрозумілі.

Крім того, підпис відповідача у договорі дарування житлового будинку та подальша його державна реєстрація свідчить про те, що останній дарунок прийняв.

Як вбачається з матеріалв справи, на момент укладення оспорюваного правочину, тяжких захворювань, які б свідчили про неусвідомлення дарувальником своїх дій, позивач не мала.

При посвідчені договору дарування нотаріусом було роз'яснено характер правочину, який укладався, що засвідчено підписом ОСОБА_2

Позивач діяла без примусу, вільно, розуміла, що укладає саме договір дарування безоплатно передає будинок своєму сину.

Наведене свідчить про те, що позивач мала намір на укладення саме договору дарування, а не іншого правочину. Сам текст договору викладено чітко, однозначно, без можливості двоякого розуміння його змісту.

Крім того, як вбачається з матеріалів справи на час укладення оскаржуваного договору дарування позивач ОСОБА_2 була зареєстрована і проживала за іншою адресою, а саме: АДРЕСА_1, в якій також і продовжує проживати, про що свідчить адреса зазначена позивачем у позованій заяві.

А відтак, вказане свідчить про те, що у ОСОБА_2 на час укладення спірного договору було інше житло, в якому вона проживала та проживає на даний час.

Стверджуючи про наявність помилки та існування обов'язку обдарованого щодо вчинення на користь дарувальника будь-яких дій, позивач всупереч положенням ст.77 ЦПК України не надала належних доказів на підтвердження будь-якої домовленості з відповідачем про її утримання, а також не надала жодного доказу на підтвердження помилки з її боку щодо природи договору дарування.

Згідно з ч.ч.1, 4 ст.206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

У п.24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року №2 Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції судам роз'яснено, що у разі визнання відповідачем позову, яке має бути безумовним, і якщо таке визнання не суперечить закону й не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб (не відповідача), суд ухвалює рішення про задоволення позову, обмежившись у мотивувальній частині рішення посиланням на визнання позову без з'ясування і дослідження інших обставин справи.

Разом з тим, подаючи заяву про визнання позову, представник відповідача не повідомив суд про наявність арешту накладеного на спірне майно.

Суд першої інстанції на вказані обставини не звернув увагу, не з'ясував всі конкретні обставини справи, що передували укладенню оспорюваного договору дарування, а відтак дійшов до помилкового висновку про те, що в даному випадку має місце факт вчинення правочину внаслідок помилки, оскільки з матеріалів справи не вбачається, що підписуючи договір дарування нерухомого майна, позивач помилялася щодо природи договору, який вона підписує і які наслідки після його укладення настануть.

Колегія суддів вважає необхідним зазначити, що на час звернення позивача ОСОБА_2 з даним позовом до суду в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно містилися відомості про арешт спірного житлового будинку на підставі ухвали Солом'янського районного суду міста Києва від 29 червня 2016 року №1-кс/760/8736/16 (№760/675/16-к), якою було накладено арешт на майно ОСОБА_3

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що у суді апеляційної інстанції прокурор пояснював та надав докази того, що ОСОБА_2 після накладення арешту на майно відповідача в межах кримінального провадження №52017000000000106 ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 29 червня 2016 року, у вересні 2016 року зверталася до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання недійсним також договору дарування садового будинку за адресою: АДРЕСА_4 від 28 листопада 2011 року та договору дарування квартири за адресою: АДРЕСА_1 від 18 листопада 2011 року, в якому зазначала підстави для визнання вказаних правочинів недійсними які є аналогічними і даному спору.

Відповідно до ч.1 ст.5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Частинами 3, 4 ст. 56 ЦПК України передбачено, що у визначених законом випадках прокурор подає апеляційну. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

За правилом ч.1 ст.352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року №3-рп/99 під представництвом прокуратурою інтересів держави треба розуміти правовідносини, в яких прокурор, реалізуючи визначені Конституцією України повноваження, вчиняє в суді процесуальні дії з метою захисту інтересів держави з урахуванням того, що інтереси держави є оціночним судженням, у зв'язку з чим прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство підставу позову (апеляційної скарги), та зазначає, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Звертаючись до суду з апеляційною скаргою, заступник Генерального прокурора України - керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури ОСОБА_1 обґрунтовував її тим, що у разі винесення обвинувального вироку з призначенням ОСОБА_3 покарання у вигляді конфіскації майна, вказаний об'єкт нерухомості - будинок №6 по провулку Козятинському у місті Києві має перейти в дохід держави відповідно до ч.1 ст.59 КК України, проте ухвалення оскаржуваного рішення є достатньою умовою для звернення ОСОБА_2 до Солом'янського районного суду міста Києва з клопотанням про скасування зазначеного арешту, накладеного в рамках кримінального провадження.

Таким чином заступник Генерального прокурора України - керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою в межах наданих йому повноважень на захист інтересів держави на отримання в дохід нерухомого майна, яке належить відповідачу і на яке накладено арешт в рамках кримінального провадження.

У відповідності до п. 4 ч. 3 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Беручи до уваги вищевикладене, суд першої інстанції належним чином не визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, не дослідив наявні у справі докази та не надав їм належну оцінку, в результаті чого ухвалив рішення, яке не відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а тому відповідно до положень статті 376 ЦПК України рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2

Відповідно до положень ст.141 ЦПК України колегія суддів вважає необхідним стягнути з позивача на користь Генеральної прокуратури України судові витрати у розмірі 2114, 40 грн.

Керуючись ст.ст.268, 367, 368, 374, 376, 381-383 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу заступника Генерального прокурора України - керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури ОСОБА_1 - задовольнити.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 12 грудня 2016 року скасувати та ухвалити нове.

У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2, яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_5, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 на користь Генеральної прокуратури України судові витрати за подачу апеляційної скарги у розмірі 2114 грн. 40 коп.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 17 грудня 2018 року.

Головуючий:

Судді: