Постанова

від 09.09.2019 по справі 757/43667/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

09 вересня 2019 року

м. Київ

справа № 757/43667/16-ц

провадження № 61-993св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

особа, що подавала апеляційну скаргу - заступник Генерального прокурора України, керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Холодницький Назар Іванович,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Борисової О. В., Гаращенка Д. Р., Невідомої Т. О.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування.

Позовна заява обґрунтована тим, що у жовтні 2011 року її син - відповідач у справі ОСОБА_2 запропонував їй договір, згідно з якого він зобов`язувався забезпечувати її доглядом, харчуванням, утримувати житловий будинок до її смерті, взамін на що вона передає йому житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Мотивом прийняття пропозиції сина стала смерть її чоловіка, внаслідок чого вона залишилася проживати одна. У жовтні 2011 року між ОСОБА_1 та відповідачем у нотаріальній конторі м. Києва був укладений договір дарування, текст якого вона не читала, вважаючи, що в ньому передбачені всі права і обов`язки, про які сторони домовлялися.

Позивач вказувала, що після укладення договору відповідач виконував свої обов`язки, проте згодом припинив належним чином їх виконувати. Після чого вона була вимушена звернутися за допомогою до свого родича ОСОБА_3 , який погодився доглядати за нею при умові, якщо остання укладе з ним договір довічного утримання. Позивача вказані умови влаштували, тому вона почала збирати необхідні документи для укладення договору. Під час отримання в бюро технічної інвентаризації документів на квартиру вона дізналася, що фактично між нею та відповідачем було укладено договір дарування, чого остання не бажала, а тому вважала, що оспорюваний договір дарування був укладений внаслідок помилки щодо природи правочину.

ОСОБА_1 просила:

визнати недійсним договір дарування житлового будинку від 14 жовтня 2011 року;

скасувати реєстрацію права власності на зазначене майно за відповідачем, проведену на підставі договору дарування житлового будинку.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Печерського районного суду м. Києва в складі судді: Васильєвої Н. П., від 12 грудня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування житлового будинку, зареєстрований в реєстрі за № 2655 від 14 жовтня 2011 року, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Скасовано реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на житловий будинок який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , проведену на підставі договору дарування житлового будинку, зареєстрованого в реєстрі за № 2655 від 14 жовтня 2011 року.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що 14 жовтня 2011 року між позивачем та відповідачем було підписано договір дарування житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , разом з тим, як зазначає, позивач вона цього не бажала, та вказує, що цей договір був укладений внаслідок помилки. 05 грудня 2016 через канцелярію суду представником позивача подано заяву, в якій повідомив, що позивач позовні вимоги визнає та не заперечує щодо їх задоволення. У разі визнання відповідачем позову, суд, за наявності для того законних підстав, ухвалює рішення про задоволення позову. Тому суд першої інстанції вважав, що обставини викладені в позовній заяві про визнання договору дарування недійсним знайшли своє підтвердження, а тому не має необхідності досліджувати докази для встановлення тих же обставин.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року апеляційну скаргу заступника Генерального прокурора України - керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Холодницького Назара Івановича задоволено. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 грудня 2016 року скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що на момент укладення оспорюваного правочину, тяжких захворювань, які б свідчили про неусвідомлення дарувальником своїх дій, позивач не мала. При посвідчені договору дарування нотаріусом було роз`яснено характер правочину, який укладався, що засвідчено підписом ОСОБА_1 Підпис відповідача у договорі дарування житлового будинку та подальша його державна реєстрація свідчить про те, що останній дарунок прийняв. Позивач діяла без примусу, вільно, розуміла, що укладає саме договір дарування безоплатно передає будинок своєму сину. Позивач мала намір на укладення саме договору дарування, а не іншого правочину. На момент укладення оспорюваного договору дарування позивач ОСОБА_1 була зареєстрована і проживала за іншою адресою, а саме: АДРЕСА_2 , в якій також і продовжує проживати, про що свідчить адреса зазначена позивачем у позовній заяві. На час звернення ОСОБА_1 з цим позовом до суду в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно містилися відомості про арешт спірного житлового будинку на підставі ухвали Солом`янського районного суду м. Києва від 29 червня 2016 року № 760/675/16-к, якою було накладено арешт на майно ОСОБА_2 ОСОБА_1 після накладення арешту на майно відповідача в межах кримінального провадження № 52017000000000106 ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 29 червня 2016 року, у вересні 2016 року зверталася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним також договору дарування садового будинку за адресою: АДРЕСА_3 від 28 листопада 2011 року та договору дарування квартири за адресою: АДРЕСА_2 від 18 листопада 2011 року, в якому зазначала підстави для визнання вказаних правочинів недійсними, які є аналогічними як в цьому спорі.

Апеляційний суд вказав, що звертаючись до суду з апеляційною скаргою, заступник Генерального прокурора України - керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Холодницький Н. І. обґрунтовував її тим, що у разі винесення обвинувального вироку з призначенням ОСОБА_2 покарання у вигляді конфіскації майна, вказаний об`єкт нерухомості - буд. АДРЕСА_1 має перейти в дохід держави відповідно до статті 59 КК України, проте ухвалення оскарженого рішення суду першої інстанції є достатньою умовою для звернення ОСОБА_1 до Солом`янського районного суду міста Києва з клопотанням про скасування зазначеного арешту, накладеного в рамках кримінального провадження. Тому заступник Генерального прокурора України - керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Холодницький Н.І. звернувся до суду з апеляційною скаргою в межах наданих йому повноважень на захист інтересів держави на отримання в дохід нерухомого майна, яке належить відповідачу і на яке накладено арешт в рамках кримінального провадження.

Аргументи учасників справи

У січні 2019 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подала касаційну скаргу, в якій просила скасувати оскаржене рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. При цьому посилалася на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Судом залишено поза увагою, той факт, що спірне нерухоме майно фактично не передавалося відповідачу, а також те, що з моменту підписання договорів по сьогоднішній день позивач продовжує користуватись цим нерухомим майном. Це свідчить про відсутність волевиявлення щодо відчуження належного їй нерухомого майна шляхом дарування. У рішенні суду першої інстанції було встановлено низку обставин, які мають значення для правильного вирішення справи: вік позивача та необхідність сторонньої допомоги; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна. Факт продовження проживання позивача у житловому будинку свідчить про те, що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Вказує, що в оскарженому рішенні підтримано твердження про порушення державного інтересу, при цьому суд посилається на обов`язкове скасування рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Проте насправді жодного порушення інтересу держави у даному випадку немає, а відтак судом апеляційної інстанції було грубо порушено норми процесуального права. Предметом позову є правовідносини, які випливають з укладення договору дарування і які, у свою чергу, виникли між сторонами задовго до порушення кримінального провадження відносно ОСОБА_2 Питання недійсності договору дарування не впливає на дійсність арештів накладених у рамках кримінального процесу. Як зазначено у апеляційні скарзі та оскаржуваному рішенні наявність рішення суду першої інстанції дає лише можливість звернення ОСОБА_1 до слідчого судді Солом`янського районного суду м. Києва з клопотанням про скасування арешту, що зовсім не свідчить, що таке клопотання буде задоволено (адже буде окремий судовий процес на якому буде досліджуватись обґрунтованість накладення арешту на таке майно). Тому така ситуація не свідчить про порушення чи можливості порушення інтересів держави.

У березні 2019 року Генеральна прокуратура України через прокурора Семака І. А. направила відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити в задоволенні касаційної скарги. Відзив мотивований безпідставністю та необґрунтованістю доводів касаційної скарги.

Вказує, що 14 жовтня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування, за якими ОСОБА_1 подарувала своєму сину ОСОБА_2 житловий будинок по АДРЕСА_1 . Ухвалою слідчого судді Солом`янськош районного суду м. Києва від 29 червня 2016 року у справі №760/675/16-к в межах кримінального провадження № 52015000000000002 (зараз - кримінальне провадження №52017000000000106) з метою забезпечення можливої конфіскації майна підозрюваного ОСОБА_2 було накладено арешт на зазначений будинок. В цей час, як і на момент вступу у справу шляхом подання апеляційної скарги, Спеціалізована антикорупційна прокуратура підтримує публічне обвинувачення у вказаному провадженні, у т. ч. стосовно ОСОБА_2 Після накладення вказаного арешту 07 вересня 2016 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду першої інстанції з позовом. Позовна заява ОСОБА_1 гуртувалася на твердженнях про те, що позивач при укладені оспореного договору дарування припустилася помилки і насправді мала намір укласти договір утримання, про що мали свідчити вік позивача при укладенні договору та той факт, що після його укладення фактичної передачі нерухомості не відбулося та що відповідачка продовжила проживати у спірному помешканні. При цьому стосовно викладених підстав позову до позовної заяви було докази, які стосувалися лише: віку ОСОБА_1 ; місця її проживання і реєстрації на час укладення оспореного договору дарування (а саме, в іншому помешканні по АДРЕСА_2 ); належності ОСОБА_1 спірного майна на праві власності на момент укладення оспореного договору дарування та перехід до відповідача права власності на це майно (реєстрацію за ним цього права) в результаті укладення вказаного договору. На підтвердження, що позивач будь-коли проживала чи, тим більше, продовжила проживати в спірному будинку після укладення договору дарування в 2011 році, до позову не було додано жодних доказів. До винесення рішення суду першої інстанції представником відповідача ОСОБА_2 через свого представника через канцелярію суду було подано заяву про визнання позову. В єдиному судовому засіданні в суді першої інстанції 12 грудня 2016 року, за відсутності позивача, відповідача та їх представників позов було задоволено на основі заяви про визнання позову.

Звертає увагу, що позицію прокурора з приводу права на апеляцію було обґрунтовано фактом знаходження спірного нерухомого майна під арештом у кримінальному провадженні, де прокуратурою здійснюється підтримання державного обвинувачення, при тому, що арешт було накладено з метою забезпечення можливої конфіскації такого майна в дохід держави. Арешт майна у кримінальному провадженні для забезпечення конфіскації в дохід держави означає очевидний державний інтерес у збереженні цього арешту. Разом з тим, задоволення позову у цій справі означало б, що виникає підстава для скасування арешту і що спірне майно У будь-якому випадку неможливо буде конфіскувати в дохід держави за обвинувальним вироком суду.

Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 січня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Апеляційний суд встановив, що 14 жовтня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування житлового будинку посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Антиповою Т. В. 14 жовтня 2011 року, згідно якого дарувальник передала безоплатно у власність обдаровуваного житловий будинок, загальною площею 641,90 кв. м, житловою площею - 254,10 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 .

У договорі дарування від 14 жовтня 2011 року передбачено, що:

право власності на житловий будинок, що дарується, переходить до обдаровуваного з моменту передачі і прийняття подарунка, про що буде свідчити одержання обдаровуваним цього договору після його нотаріального посвідчення. Цей факт підтверджується його підписом за одержання документу у реєстрі нотаріальних дій (пункт 4);

договір не носить характеру фіктивності або удаваної угоди, тобто не є таким, що передбачено статей 234, 235 ЦК України. Також сторони підтвердили, що у них відсутні обставини, які примусили їх укласти цей договір, а також те, що вони отримали від нотаріуса всі роз`яснення стосовного укладеного договору і ніяких зауважень, доповнень до цього договору не мають (пункт 10)

цей договір сторони підписують добровільно, при здоровому розумі та ясній пам`яті, відповідає дійсним намірам сторін, зміст статей законодавства, які зазначені у договорі сторонам відомі і зрозумілі (пункт 11).

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок по застосуванню статті 229 ЦК України та вказано, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу) .

Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Апеляційний суд встановив, що на момент укладення оспорюваного правочину, тяжких захворювань, які б свідчили про неусвідомлення дарувальником своїх дій, позивач не мала. Позивач мала намір на укладення саме договору дарування, а не іншого правочину. При посвідчені договору дарування нотаріусом було роз`яснено характер правочину, який укладався, що засвідчено підписом ОСОБА_1 . Позивач діяла без примусу, вільно, розуміла, що укладає саме договір дарування безоплатно передає будинок своєму сину. На час укладення оспорюваного договору дарування позивач ОСОБА_1 була зареєстрована і проживала за іншою адресою, а саме: АДРЕСА_2 . Позивач не надала належних доказів на підтвердження будь-якої домовленості з відповідачем про її утримання, а також не надала жодного доказу на підтвердження помилки з її боку щодо природи договору дарування

Ухвалою слідчого судді Солом`янського районного суду м. Києва від 29 червня 2016 року № 760/675/16-к) накладено арешт на житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , 8000000000 :82:312:0008, загальною площею 641,90 кв. м, реєстраційний номер 34145271, що належить на праві власності ОСОБА_2

Апеляційний суд встановив, що на час звернення ОСОБА_1 з цим позовом до суду в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно містилися відомості про арешт спірного житлового будинку на підставі ухвали Солом`янського районного суду м. Києва від 29 червня 2016 року № 760/675/16-к, якою було накладено арешт на майно ОСОБА_2 ОСОБА_1 після накладення арешту на майно відповідача в межах кримінального провадження № 52017000000000106 ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 29 червня 2016 року, у вересні 2016 року зверталася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним також договору дарування садового будинку за адресою: АДРЕСА_3 від 28 листопада 2011 року та договору дарування квартири за адресою: АДРЕСА_2 від 18 листопада 2011 року, в якому зазначала підстави для визнання вказаних правочинів недійсними, які є аналогічними як в цьому спорі.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У частині першій статті 352 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання апеляційної скарги) визначено коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків. При цьому, у разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків відповідного державного органу, покликаного захищати інтереси держави у відповідних відносинах .

За таких обставин апеляційний суд обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції та відмовив в задоволенні позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права, і зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржену постанову апеляційного суду без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков