Постанова

від 09.01.2019 по справі 906/504/18

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 січня 2019 року Справа № 906/504/18

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Розізнана І.В., суддя Мельник О.В. , суддя Філіпова Т.Л.

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Деколо" на рішення Господарського суду Житомирської області від 13.09.2018 (суддя Вельмакіна Т.М.) у справі №906/504/18

за позовом Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Можарівське" смт. Пулини, Пулинський р-н., Житомирська обл.

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Деколо" с. Можари, Овруцький р-н., Житомирська обл.

про стягнення 38723,82 грн.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 13 вересня 2018 року у справі №906/504/18 позов Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Можарівське" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Деколо" про стягнення 38723,82 гривень - задоволено частково. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Деколо" на користь Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Можарівське" 35268,00 грн основного боргу, 405,82 грн 3% річних, 996,67 грн інфляційних, 1668,57 грн судового збору. В частині стягнення 356,55 грн 3% річних та 1696,78 грн інфляційних відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим судом першої інстанції рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю "Деколо" звернулось до Північно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою на рішення Господарського суду Житомирської області від 13 вересня 2018 року у справі №906/504/18. Просить скасувати рішення Господарського суду Житомирської області від 13 вересня 2018 року у справі 149 906/504/18 повністю і ухвалити нове рішення, яким в позові – відмовити.

Апелянт вважає, що рішення Господарського суду Житомирської області від 13 вересня 2018 року у справі № 906/504/18 є незаконним та необґрунтованим, прийнятим без повноти встановлення обставин, які мають значення для справи, та неправильності установлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок неправильного дослідження та оцінки доказів. Зокрема, відповідач повністю заперечує отримання від позивача товару на загальну суму 72511,00 грн. Вказує, що документи, на які зсилається позивач, як на доказ отримання відповідачем товару, є недостовірними, оскільки директор ТОВ "Деколо" їх не підписував, будь-яких дій по Договору поставки № 2607/1 від 26.07.2017 не вчинялось; первинні документи, на які зсилається позивач було підписано не уповноваженою особою, а надана позивачем приймальна квитанція оформлена з порушенням вимог ст.9 ЗУ "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", тому не може бути належним доказом у справі.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 05.11.2018 відкрито апеляційне провадження у справі №906/504/18.

При цьому, апеляційним судом в ухвалі було роз'яснено учасниками справи, що враховуючи те, що ціна позову у даній справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розгляд апеляційної скарги буде здійснюватися у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в порядку письмового провадження. Запропоновано позивачу, у строк до 05.12.2018 надіслати до Північно-західного апеляційного господарського суду письмовий відзив на апеляційну скаргу, в порядку передбаченому ст.263 ГПК України та докази надсилання копії відзиву та доданих до нього документів відповідачу.

Матеріалами справи підтверджується, що ухвалу суду про відкриття провадження у справі було отримано позивачем - 08.11.2018, а відповідачем - 18.11.2018, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень.

На виконання вимог ухвали Північно-західного апеляційного господарського суду від 05.11.2018, позивач надіслав до суду відзив на апеляційну скаргу (вх. №8043/18 від 05.12.2018), в якому просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відповідно до ст. ст. 269, 270 ГПК України апеляційна інстанція переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Дослідивши матеріали справи та обставини на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції та дослідивши зміст відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду дійшла наступного висновку.

Як встановлено апеляційним судом, 26.07.2017 між Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю "Можарівське" (позивач/товаровиробник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Деколо" (відповідач/переробник) було укладено договір поставки № 2607/1 (далі- Договір), за умовами якого товаровиробник зобов'язується поставити у встановленій даним Договором кількості асортимент в кількості, а переробник зобов'язується прийняти товар у порядку встановленому даним Договором (п.1.1. Договору).

Відповідно до п.1.2. Договору, під товаром слід розуміти велику рогату худобу, свиней, коней в живій вазі.

Згідно п.6.1. Договору, переробник повинен оплатити відповідну партію відвантаженого йому товаровиробником товару або шляхом здійснення попередньої оплати за товар, або по факту його відправлення товаровиробником.

Оплата здійснюється у розмірі повної вартості поставленого товару (або товару, який буде поставлений), шляхом безготівкового переказу коштів на поточний рахунок товаровиробника вказаний у реквізитах товаровиробника в цьому Договорі, або шляхом внесення готівки в касу переробником товаровиробнику протягом 180 календарних днів з моменту фактичного отримання товару (п.6.2 Договору).

Згідно п. 8.2. Договору, сторони обумовили, що, договір набирає сили з дня його підписання і діє до 31 грудня 2017, але в будь-якому випадку до повного виконання сторонами зобов'язань. Дія договору продовжується ще на один рік, якщо жодна із сторін не заявить письмово про його розірвання не пізніше, ніж за 10 днів до закінчення договору.

Договір між сторонами було підписано та скріплено відбитками печаток підприємств (а.с. 11).

Як стверджує позивач, 15.05.2017 відповідачем було прийнято від позивача товар велику рогату худобу (ВРХ) на загальну суму 72511,00грн, згідно приймальної квитанції №00064 від 26.07.2017, товаро-транспортної накладної від 26.07.2017 та протоколу погодження закупівель ціни на ВРХ від 26.07.2017.

Проте, відповідач взяті на себе зобов'язання по оплаті товару згідно договору №2607/1 від 26.07.2017 у повному обсязі не виконав, розрахувавшись на суму 37243,00 грн. В результаті вказаного у відповідача перед позивачем утворилась заборгованість у розмірі 35268,00 грн.

У зв'язку з несвоєчасним погашення боргу, позивач нарахував відповідачу за період (з 22.09.2017 по 11.06.2018) прострочення сплати основного боргу у розмірі 35268,00 грн, 762,37грн 3% річних та 2693,45 грн інфляційних.

Позивач направив відповідачу вимогу про сплату заборгованості, яка залишилась без відповіді та задоволення (а.с.17-18).

Позивач, з метою захисту своїх прав 13.06.2018 року звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача 35268,00 грн заборгованості за основним зобов'язанням, 762,37грн 3% річних та 2693,45 грн інфляційних нарахувань, на підставі договору поставки №2607/1 від 26.07.2017 року, посилаючись на невиконання з боку відповідача умов договору №2607/1 щодо своєчасного та повного розрахунку за отриманий від позивача товар. В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на ст.ст. 193, 222 ГК України, ст.ст. 230, 509, 525-527, 530, 546, 610, 611, 625, 626, 629 ЦК України.

Згідно ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Статтею 629 ЦК України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України (далі - ГК України), господарський договір є підставою виникнення господарських зобов'язань.

Частиною 1 ст. 179 ГК України визначено, що майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (ч. 1 ст. 509 ЦК України, ч. 1 ст. 173 ГК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 712 Цивільного кодексу України, положення якої кореспондуються з приписами ч. 1 ст. 265 Господарського кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ч. 2 ст. 712 Цивільного кодексу України).

Відповідно до п. 1 ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Згідно ч.1 ст.530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

З наявних у матеріалах справи документів вбачається, що позивач, на виконання п. 1.1. Договору, передав відповідачу, а відповідач прийняв товар на загальну суму 72511,00 грн.

Зокрема, як встановлено судом першої інстанції, отримання товару підтверджується приймальною квитанцією №00064 від 26.07.2017 (а.с. 12), товаро-транспортною накладною від 26.07.2018 (а.с. 13) та протоколом погодження закупівельної ціни на велику рогату худобу від 26.07.2018 (а.с. 14), на яких є відтиски печатки ТОВ "Деколо".

Відповідно до ст. 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Тобто, законодавець не ставить схвалення правочину в обов'язкову залежність від наявності рішень окремих органів управління товариства, оскільки підтвердженням такого схвалення закон визначає вчинені на його виконання дії особи, в інтересах якої його було укладено. Такі дії повинні свідчити про прийняття правочину до виконання.

Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т.ін.).

Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що договір поставки є двостороннім правочином, права та обов'язки за ним виникають як у постачальника, так і у замовника, а відтак необхідно надати оцінку діям обох сторін, які вчинялись на виконання такого правочину.

Так, судом встановлено, що сторонами вчинялись дії, направлені на схвалення правочинів, оскільки, між сторонами підписувались приймальна квитанція №00064 від 26.07.2017 (а.с. 12), товаро-транспортна накладна від 26.07.2018 (а.с. 13) та протокол погодження закупівельної ціни на велику рогату худобу від 26.07.2018 (а.с. 14), також, спірні господарські операції відображено позивачем у податковій звітності, про що свідчить надана суду податкова накладна №6/2 від 26.07.2017 (а.с. 49-50), відповідачем здійснювалась часткова оплата за товар, що підтверджується виписками з банківських рахунків від 21.09.2017 та від 07.09.2017 (а.с. 15-16). В свою чергу, доказів повернення перерахованих відповідачем грошових коштів за товар, матеріали справи не містять.

Відповідно до правової позиції, викладеної у постановах ВСУ від 19.08.2014 року у справі № 3-38гс14 і від 19.08.2014 року у справі № 3-59гс14 за змістом статті 241 ЦК України схвалення правочину не залежить від прийняття юридичного рішення про таке схвалення, підтвердженням схвалення правочину можуть бути дії з його виконання, вчинені особою, в інтересах якої його укладено; схвалення може також відбутися у формі мовчазної згоди чи у вигляді певних поведінкових актів (конклюдентних дій) особи — сторони правочину (наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу).

Встановивши дані обставини, колегія суддів дійшла висновку, що наданими до справи документами підтверджується факт вчинення сторонами конклюдентних дій щодо виконання відповідного правочину, які свідчать про схвалення відповідачем договору поставки. Заперечень з приводу здійснених відповідачем проплат, а також доказів непроведення відповідачем вказаних розрахункових операцій - не надано.

Разом з тим, як встановлено судом першої інстанції під час розгляду справи (згідно усних пояснень представника позивача в судовому засіданні) інших договірних відносин, крім тих, що ґрунтуються на Договорі поставки № 2607/1 від 26.07.2017, між сторонами в період дії Договору не існувало, що також не заперечив та не спростував відповідач.

Згідно ст. 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію.

Відповідно до ст. 9 вказаного Закону, первинні документи повинні мати обов'язкові реквізити, до яких віднесено, зокрема, особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Матеріалами справи стверджується, що договір поставки № 2607/1 від 26.07.2017, приймальна квитанція №00064 від 26.07.2017 та товаро-транспортна накладна від 26.07.2018 скріплені відтиском печатки відповідача, що в розумінні ч. 2 ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" є іншими даними, що дають змогу ідентифікувати відповідача, як юридичну особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про втрату печатки відповідачем, її підробку чи інше незаконне використання третіми особами всупереч волі відповідача. Доказів втрати печатки відповідачем до справи не надано.

В постанові Вищого господарського суду України від 02.08.2016 у справі №910/26108/14 зазначено, що підприємство несе повну відповідальність за законність використання його печатки, зокрема, при нанесенні відбитків на договорах, актах за відсутності доказів втрати печатки.

Як встановлено судом першої інстанції, належними доказами схвалення правочину та підтвердження суми заборгованості за Договором, в сукупності з іншими документами, є податкова накладна №6/2 від 26.07.2017 та розрахунок коригування кількісних і вартісних показників до податкової накладної № 6/2 від 26.07.2017 (а.с.49-53).

Так, згідно підпункту "а" пункту 198.1 ст. 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг або дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною (абзаци перший - третій пункту 198.2 цієї статті).

Відповідно до ст. 201 Податкового кодексу України, податкова накладна складається у двох примірниках у день виникнення податкових зобов'язань продавця. Один примірник видається покупцю, а другий залишається у продавця. У разі складання податкової накладної у паперовому вигляді покупцю видається оригінал, а копія залишається у продавця. Податкова накладна є податковим документом і одночасно відображається у податкових зобов'язаннях і реєстрі виданих податкових накладних продавця та реєстрі отриманих податкових накладних покупця.

Відповідно до п.8 наказу Міністерства фінансів України від 22.09.2014 №957, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 13 жовтня 2014 за №1235/26012 "Про затвердження форми податкової накладної та Порядку заповнення податкової накладної", податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу отримувача (покупця) цих товарів/послуг. У разі відмови постачальника (продавця) товарів/послуг надати податкову накладну або в разі порушення ним порядку її заповнення та/або порядку реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних отримувач (покупець) таких товарів/послуг має право в порядку, передбаченому пунктом 201.10 статті 201 розділу V Податкового кодексу України, додати до податкової декларації за звітний податковий період заяву із скаргою на такого постачальника (продавця).

Так, позивачем до матеріалів справи надано, належним чином завірену органами ДФС, податкову накладну №6/2 від 26.07.2017 та розрахунок коригування кількісних і вартісних показників до податкової накладної № 6/2 від 26.07.2017, поданих позивачем в електронному вигляді до центрального рівня Державної податкової служби України 07.08.2017 та 15.08.2017, із зазначенням про їх прийняття.

Як свідчать матеріали справи та встановлено судом першої інстанції, суми, дати і номенклатура товару в податкових документах повністю співпадає з тими ж відомостями у видаткових документах, що свідчить про обґрунтованість тверджень позивача в цій частині.

Встановивши зазначені обставини, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що з вказаних дій сторін щодо відображення у податковій звітності даних про вказану господарську операцію, вбачається підтвердження відповідачем отримання послуг від позивача за Договором та схвалення прийняття їх відповідною особою.

Колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком місцевого господарського суду, що вищенаведене є беззаперечним доказом отримання відповідачем послуг за Договором, а здійснення часткових проплат, свідчить про визнання наявності боргу перед позивачем.

Також суд звертає увагу на те, що відповідачем не надано доказів визнання договору поставки № 2607/1 від 26.07.2017 недійсним.

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, відповідно до якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Тобто, на дату вирішення спору правочин є дійсним, схваленим конклюдентними діями відповідача та є підставою для виконання відповідачем грошових зобов'язань.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що позовні вимоги в частині стягнення 35268,00 грн. основного боргу є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч.1 ст.612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ч.2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок 3% річних та інфляційних, суд першої інстанції правильно встановив, що позивач не вірно визначив період їх нарахування, оскільки не врахував п. 6.2 Договору, згідно якого оплата здійснюється у розмірі повної вартості поставленого товару, зокрема, шляхом безготівкового переказу коштів на поточний рахунок товаровиробника вказаний у реквізитах товаровиробника в цьому Договорі протягом 180 календарних днів з моменту фактичного отримання товару.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 3% річних та інфляційних за період з 23.01.2018 по 11.06.2018 на суму 405,82 грн та 996,67грн, відповідно. У стягненні 356,55 грн 3% річних та 1696,78грн інфляційних, нарахованих за період з 22.09.2017 по 22.01.2018 суд першої інстанції правомірно відмовив, за безпідставністю їх нарахування.

Згідно ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України №4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін.

У відповідності з п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України та ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З огляду на вищезазначене, розглянувши спір в межах заявлених позовних вимог, враховуючи вищезазначені положення законодавства та обставини справи у їх сукупності, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог.

За таких обставин, колегія суддів вважає посилання скаржника, викладені в апеляційній скарзі, безпідставними та документально необґрунтованими. Суд першої інстанції повно з'ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга, не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи не спростовують висновків суду.

Витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги покладаються на апелянта згідно ст.129 ГПК України.

Керуючись ст. ст. 129, 227, 229, 269, 270, 273, 275, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Деколо" на рішення Господарського суду Житомирської області від 13.09.2018 у справі №906/504/18 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання повного судового рішення до Верховного Суду, відповідно до ст. ст. 287-291 ГПК України.

3. Справу повернути до Господарського суду Житомирської області.

Повний текст постанови складений "09" січня 2019 р.

Головуючий суддя Розізнана І.В.

Суддя Мельник О.В.

Суддя Філіпова Т.Л.